Дозбирав приблизно до того стану в якому їх як правило бачу.

По враженням про веспід: крайнє що складав був штуг мініарту, і таке відчуття що далі його складаю. Пластик майже ідентичний, деталізація так само крута деталей теж купа для 72 масштабу. Навіть пройоби абсолютно ті самі, теж затонкі стержні для опорних катків, хоча з лінивцем і ведучим вгадали ідеально, теж пази для правильного позиціонування деталей не працюють і їх треба ставити на око.
Ну все одно поки що модель хороша, нічого критичного нема, деталізація дуже висока, лиття майже ідеальне.

Ну і фокусуватись мій новий телефон відмовляється, тому поки процес, будуть такі фото.

Подарунковий павербанк з 2022.
Просто пів року стояв відключений і отаке от.
Напевно повезло що ще не загорівся.

Майже доскладав корпус.
Не бачив додаткових баків на трофейних танеках, але без них нема куди зачепити троси, тому будуть.
З тросами получилось найбільше єблі, по перше гаки, які приклеюються ще в 1 кроці інструкції прийшлось відривати щоб їх зачепити, по друге чомусь очікував, що якщо дали 2 шматки дроту в комплекті то вони обрізані по довжині, в результаті кінці теж прийшлось відривати і переприкклеювати)
#t90a

Насичений похід вийшов.
Більша частина якого, це незабутній досвід, який ніколи не хочеться повторювати.
Йшов на гору Синяк з татом. І єдиний пройоб тут був, що йому хтось сказав, що на полонину Томнатик, є нормальна дорога по якій можна вивезти велосипед, а я попхався туди не подивившись карту висот.
В результаті 6 годин штовхання в гору під 40 градусів, велосипеду, який ще й електричний і з вантажем важить десь 40 - 50кг з передишками спочатку кожні 50м, потім 10, потім 2.

Не знаю яким чудом таки вдалось вийти до полонини, але вдалось в досить високій мірі відчути всі страждання Сізіфа з штовханням каменя на гору і фізично і морально. Спочатку було тяжко і здавалось що скоро стане легше бо вся дорога не може бути такою стрімкою, потім я подивився на графік підйому в мілчаті, і зрозумів, що не стане, потім стало набагато гірше бо з'явились камені на які щоб заїхати потрібно робити ривок.

Прийшли в 18 годині, на полонину, заночували в палатці. Похід на саму гору без єбучого ровера, вже був легким і приємним.

Спуск з велосипедом такий самий кончений як і підйом, але хоча би швидший і іншою дорогою подекуди можна було проїхати 20 м з ризиком звернути шию, спочатку стерлись передні тормоза, потім задні, потім почали скрипіти тормози на педалі, але таки зїхали.
Після підтягування тросу тормози якось тай почали працювати, і ще проїхав 30 км з Буковелі до Яремчі. Це вже була поїздка в задоволення в низ потрасі, майже без зусиль.

Загалом не жалію що пішов на цю хуйню, радість побачити гори після плоского Запоріжжя пересилює всі проблеми, які були.

Зараз, на 2 день після походу, мене нарешті перестало боліти все тіло, особливо руки.

Хочется встигнути, ще кудись поїхати за відпустку.