«від портів до скель»

в кожного своя проблема, тягар.
ноша, що лежить на спині.
дýми, що впиваються в мозок.
судна вантажні, тяжкі кораблі
входять у сірі порти. у дні.
щоб нарешті покинути море,
щоб вернутися навесні.

хоч місяць ці груди металу
не різатимуть сині хвилі,
пускаючи по ним чорну
як смерть паливну кров.
хоч годину безсовісний якір
не дертиме старі рани.
дно – мов клаптик, весь рваний.
та смерть пробирається знов

і я кличу
благаю
намагаюся врятувати
сміється вітер пихатий.
а я все шепочý,
звертаюсь до кораблів:

...

всі кораблі,
йдіть за мною!
я моря серце заспокою
накреслю брижі пензлем білим.
милується небесне тіло
а може й небо
ціле небо
що закохалось у блакить.
у відблисках на синій гладі
зізнання тихо майорить

якою мовою
сказати?
донести сутність глибині.
якою мовою говорять
ті що весь час живуть на дні?
і як звернутися
з вершин
щоб не зашкодить ненавмисно
не вбити атмосферним тиском
і не програти мілині?
так складно.
безсоромно
вітрила чорні в довгу путь
забувши запитати дозвіл
все далі мучать,
далі йдуть.

моряк-поет колись зазначить
за несприятливих умов:
можливо тáк шторм в океані
показує свою любов.
і в синім морі
все захищає.
жене бездушні кораблі.
посланець з неба –
дощ тремтливо
торкає хвилі сивини
і кінчиками злої зливи
дарує спокій
врешті решт.
він мовить морю: «моє миле!
побачиш світ увесь без меж»
і без людей
і без птахів
і без нічого
тільки небо
це світле небо
та довгі хвилі
воєдино.
бо недарма
із берега кордон не видно:

де править сонце,
де є вода.

штиль

останній корабель
нещасний галеон
утомлено повзе
із решток сил до сірих скель
де розвертається. « це все, –
він каже
перш ніж назавждú піти.
– та тільки й ти
не плач
як засумуєш за тим станом
бо я не стану тобі більше
набридати.

прощавай. »

21.10.23

«поцілунок»

я не вірю в кохання
я вірю тільки в поцілунок
залишений на моїй щоці
і покинутий його власницею
я вірю що він битиметься
за своє життя
битиметься
в такт мого серця
палатиме
висихатиме і не нагадуватиме про себе
до нової зустрічі
щоб воскреснути
і забагряніти яскраво
на моїй щоці
знову
та не востаннє
і бути щасливим
щасливою
щасливими
разом.

26.10.23

***

мої ноги ходили там, де ще нещодавно
розвіяло попіл свій пекло
вони діставали так глибоко, у болото,
куди не ставали лелекою
дивні птахú
чорним дахом
з глибин несподіваним страхом
білою хмурою стелею
дорога далека стелиться
вона відведе
мої ноги
щоб ходили там по землі гарячій,
щоб полум'я пальцями торкалося наче
щоб пізнали вони ті праведні муки.
а поки знають
лиш скуку.

01.11.23

от би в мене не було нічого
що можна просто
використати
лише ідеї
натхнення
та фізична оболонка

якби це стало комусь потрібним
я б простягла на витягнутих долонях
свої думки
переживання
та невпевнені кроки

якби це стало комусь в нагоді
я б сказала:
давай помилятися
разом
давай невпевнено крокувати
разом
бо якщо не наодинці,
то вже й не так страшно.
якби це дійсно було комусь потрібно.
якби в мене не було нічого,
що можна просто
використати.

09.11.23

***

укладемо договір
на прохолодних калюжах
на мертвому лúсті
на останніх сонячних променях
які уходять чомусь так рано
які з'являються
надто
пізно

дамо обіцянку
щоб вона вмерзла в осінь
перекотилася в зиму
так відчайдушні ми нині
бо серп колос косить
а я скажу йому
благаю
з останніх сил вимолюю
досить.

досить вбивате те, що ще й народитися наче не встигло
вбивати те, що з самого початку донині вважалося гиблим
і промені
сонячні
колись поміж зиму прорвуться
тільки клянися
молися
що не схибиш
бо тобі
до кінцевих днів тепер
буть з цим.

10.11.23

[знайшла дещо неопубліковане за серпень]

«все добре»

вчора я писав тобі, що все добре
сьогодні теж на/пишу
а завтра я нарешті розповім, як крокував околицями власної підсвідомості: довгі коридори з сотнями дверей, що ведуть кудись далеко. в спогади. відповідаю чесно – я боюся туди зазирати. не пам'ятаю майже нічого та благаю не згадувати й надалі. краще я розповім, як періодично тонув у безодні. вона складалася з нечисленних депресивних епізодів (їх я, на жаль, з усього пам'ятаю надто добре). розповім, як захлинався в густому мареві своїх же страхів та кошмарів, як хотів побачити світло надій, вдивляючись в непроглядну пітьму (вона зазирала мені в очі); розповім, як боровся, не вміючи захищатися, боровся з упертими вітряками. та чіплявся. чіплявся за тебе, як за останню надію. ковток свіжого повітря на дні океану. радше – маріанської западити.
і як тобі тепер живеться з усвідомленням, що ти – центр чийогось (не)великого всесвіту?

давай я краще й завтра напишу
що в мене просто
все
добре
?

07.08.23

«сліпий»

пророкуйте мені майбутнє
бо я сліпий
та його не бачу
я народжений з осудом наче
в країні стáрих вітрил

замінимий всіма, до того ж ледачий
я усміхаюсь. а сенс? та наче
й сенсу не бачу, не бачу нічого
бо
я сліпий

сліпий

зліпи з мене когось
хто буде краще
хто не питатиме господа "нащо?
я народився на цій планеті"
дурень без почуттів
складений з гострих питань
мученик для ворогів
зігрів
би мене палаючий простір років
палає мій дім, палає кімната
мені лиш хочеться
спати
дай відпочити
від чого?
від думок незбагненних, літаючих, чорних,
темних, не світлих, бо світла нема
я сліпий – наді мною лиш гостра пітьма
під ногами є прірва, туди і ступаю.
хотів запитати. а що? – вже не знаю.
від мене очікують, мовчки попросять
а я ж не побачу,
не вимовлю
"досить"

так складно.
каскадом
по сходам життєвим кочуся
в невідомість падаю градом
і втрачається знову принада
жити
та я навчуся
не померти невдахою, трусом
хоча вже й поставили хрест.
але впертість. свого доб'юся.
та чомусь на моє прохання
мовчазний лише бляха протест

то поясніть-но
мені
поясніть без очей людині,
придавленій яросним плином,
яка й світ цей не бачила дивний.
скажіть
благаю
що ж я все таки так упускаю?
ні барв, ні людей, ні облич, ні гримас
ні сірих, спустошених працею мас,
ні космосу,
там зорі падають сиві
ви самі хоч бачили світ цей красивий?
чи тільки
бездушні промзони, масиви
картону, паперу
такий ти плаксивий, мій любий співрозмовнику

вибач

та нащо співчувати тому, хто ніколи й не знав, щó таке бачення?
ти не думав, що тільки тому, що маєш, воно набуває значення?

я лиш одне скажу
на останок
не пророкуйте мені майбутнє
збережу свій дар самобутній
прихищений вітром
попутним
все так само сліпий,
та розкутий.
хтось компасом точно буде
не злякається. світиться, стане
в непроглядні зіниці, рани
подивиться
і
хтось таким
прийняти
точно захоче
то і я нарешті довірюся
нарешті відкриються
"очі"

16.11.23

веселим бути зручніше
це не викликає проблем
незручностей
косих поглядів
я збираю крихти невдалої усмішки
приклеюю до обличчя
чи хтось повірить?
певно ні
чи хтось зробить вигляд, що повір?
можливо
бо
веселим бути
зручніше

20.11.23

«до вподоби»

людині до вподоби бути мучеником
то може й не дарма, хвала всім небесам,
що той, хто створював, зробив нас смертними
зробив
понасміхався
помер сам

людині до вподоби бути грішником
ні кари, ні суду більш не боїться
та коли встромля наглядачеві спиці
прямо в очі
щоб той не бачив
не знав, що твóриться прям перед ним
людина враз стає як лань неначе
неначе зло – далеко.
над головою
німб.

і кожному так до вподоби бути в центрі
для себе головніший
і без меж
позбувшись філософій: Кант і Ніцше
собі найкраще
найкраще ти береш

то бери
бери вже
чого стоїш

нерухомий невдалий невчасний

о точно
людині до вподоби бути мучеником
ну то зізнайтеся,
хіба ж це
не прекрасно?

22.11.23

«думаю»

думаю
якби прямо зараз мені сказали, що все навколо – це просто ілюзія
якби світ раптом гучно тріснув, уламками ліг на долонь
чи здивувалася б я цим змінам
чи прийняла б новітнє як даність
житиму тепер в цьому дивному світі, де не скажеш "боже, боронь"
бо бога не існує
тут не існує нічого – кажу я
кажу так, ніби існувало до цього,
ніби існувало в реальності
яка оце тріснула вщент
а мені лише, знаєте, ще б
всього одну книгу
всього сині великі навушники
тоді так легко робити вигляд, ніби нічого не зруйнувалося
все було є і буде
хтось казав
"нумо в поезії бути відвертими?"
і я цього не забуду.
запам'ятаю.
виконаю.
і навіть Юда
не порушить цього
ніколи

проте знаєте
а можливо
я просто забагато
думаю

27.11.23

«прохання»

чи не прошу я в долі забагато?
прошу,
щоби насититись авжеж
коли, отримавши жадане щастя
міри не знавши,
уперед
женеш
так сильно
прагнучи скоріш напитись
води, що цілить. рани закрива.
та хто ж там знав, що спершу щира милість
посіє поле
усі гріхи

жнива

настануть
щоб показати вдосталь
те вирощене на гірких сльозах
на заздрощах
та протиріччях десь у серці

не співчувайте.

поспіхом
я все здобув це сам.
і сам збиратиму
щоб потім чиїсь руки – такі милі
прийшли на допомогу
знову
та невже
змоги
вони не мали
щоб точно все перевірити
(не парадокс,
це все – дурне кліше)
тому вони й не знали ні мене,
ні тих гріхів
і я назвав ті руки ще одним епітетом
синонімом нещадно охрестив
до слова "друг"
і
вірите?
єдине не зумів:
лиш зберегти.

й за все
розплачуюсь черговим плачем
а як інакше?
а як? тим паче
за щастям слідують страждання –
нога в ногу.
німа константа

я не борюся
прошу ще трохи: о добрі руки,
будь ласка,
станьте
для мене ліками
подовше

крапка

02.12.23

вирвати собі руки
аби не писати дурниці
вірші про самогубство
не думай не думай не думай
краще
одразу мозок
вирвати і дістати
чи це і є та розплата?
за невміння влитись в суспільство
чи це і є той пихатий
такий самовпевнений метод
позбутися всіх проблем
позбутись
себе заодно.

09.12.23

«боротьба»

наслідуючи мотив
вишукуючи слова
від надлишку ідей
вибухає
голова
подумки
пошепки
промов(чи) комусь на вухо
за поставленою ціллю
підкрадається
розруха
зламані всі плани
задуми зруйновані
в світі, де нема війни,
тяжко бути воїном

за які ідеали борюся?
які виконую плани?

ідеї слова та мотиви
виявились
оманою

10.12.23

«бога не вистачить на кожного»

хтось мовив
людина на таке не здатна
а якщо здатна, чи може вважатися вона
людиною?
чи все таки
це диявол цілував мене в чоло?
диявол
молився за мене всім богам, хоча сам не вірив.
у жодного.
зате вірив я
і просив їхнього благословіння
їхньої ласки
а диявол мені:
невже ти, мій любий, досі віриш в цю казку?
я хотів його зненавидіти
та не визначився, кого саме
може бога, його соратників
диявола приставучого
чи таємничого злого «когось»
хто мовив
що весь цей час
рятувала мене ніяк не людина
та не всевишній.
віднині
а може вже й відтоді
я шукаю серед знайомих облич
палаючі очі
й годі – кричу – ну годі!
оберігати мене, я ж така порядна людина
віруюча
а не проклята
то чому ж у тяжку годину
приходить до мене не той величний, за кого був ладний померти
і навіть не його підопічні
не посланці
то бог не вічний?
а церкви уже переповнені
депутатами та чиновниками
за них усіх звісно відмолять гріхи
а народові не залишать
вільного місця
попросять лише –
поводьте себе тихіше.
і жодної клятої свічки
нікому не нададуть
та підставивши господу личко
я вперто встаю на коліна
заплющую темні очі
накриті мідною двійкою
стомлений довгою бійкою
з собою і власною совістю
нарешті
поза правилами
молюся своєму дияволу,
якого вже точно вистачить
для мене
для мене – точно.

26.12.23

***

можна почати з одної
закінчити "точно останньою"
або далі вмирати швидше
обмежень життя не несе
і роби тепер все що захочеш
вигадуй синоніми, рими
напиши про це купу віршів
або навіть ціле есе
цей дим і безжальний попіл
не стерти тепер з мого єства
не стерти з душі загалом
не прибрати шумним протестом
або жити без заперечень
визнати усі речі
але ж я цього більше не хочу
не хочу
щоб так
було.

27.12.23

«вірш про нічого»

коли маєш усе, по суті не маєш нічого
напевно тому мати все – неможливо
і тому людям певно властиво так гірко плакати
від втрати власної гідності
від надто довгої зливи

напевно тому сфери життя не всі підлягають контролю
щоб реченням "ти не винен"
потішити сильне горе
і плакати просто для того, щоб плакати
а не палко переживати
та я палицю перегинаю знов
знову прикриюся жартом

бо не маю нічого, але не тому
що колись дійсно мала «усе»
в кишенях лиш вітер: о вітре, вітре
куди мене доля несе?

напевно від незнання люди теж
ладні вмиватись сльозами
я не маю нічого
крім вітру в кишенях,
страждань повної тями
то виходить хоча б уже маю глузд
дякую, щиро всім дякую!
знати б лише
куди далі йти
на дорогу не вказано знаками
знаковий
цей момент
усвідомлення
що насправді маєш багато.
дах над головою, батьків:
маму і вірного тата
але в голові прошепоче знов хтось
напевно, це лише заздрість
заздрість, йти ти блять нахуй, досить
заїбала уже, чесне слово

я все так само
маю
«нічого»

30.12.23

***

не робіть із людей ідолів
не виліплюйте власного бога
щоб не зневіритись потім
щоб потім не відректись
від омріяних ідеалів
ікону розбити
а далі
покрити всі збитки,
медалі
знять з його шиї подалі
– з шиї ідола
та повернути собі
на нарешті заслужене місце
і жодного розгалуження,
без світового колапсу
зіткнення двох світів.

вибух посеред тиші

не робіть із людей ідолів
не плекайте в собі одержимість
але ж ти не людина,
клянуся.
поведуся
бо ти –
значно більше.

05.01.24

«спаліть усі фотографії»

знову не так
все не так
на цій фотці так видно щоки
а на цій – навпаки не видно до біса нічого
чорний
колір заповнює фотоплівку
темрява огортає та ховає
незграбні ноги
заширокі плечі
завузькі зап'ястя
в чім полягає щастя,
що люди винайшли фотоапарати?
задокументувати чергову невдачу
власну поразку
щоб через 20 років родичі за застіллям сміялися
хихотіли:
боже, яке дивне тіло!
було
колись
у тебе.
як добре що ти змінився/змінилася
в неодмінно найкращу сторону
осторонь
стояти тепер не доводиться
не доводиться соромитися.
ну молодець!
– так і скажуть.
а камера фотки маже
розплямовує, стирає обличчя
не дивіться, заплющте свої кляті вічі
видалити видалити видалити
кошик увесь переповнений
мозок увесь переповнений
я натискаю "очистити"
власні фотки
немов перед виступом
улюбленими артистами
краще – знімати їх, тільки їх
ні в якому разі не сéбе
цікаво, чи хтось з них має також
ідентичну зі мною проблему?
цікаво
чому не можна в житті
так просто усе це видалити
відріжу щоки
виколю очі
дістану всі зайві ребра
тепер тільки витерти треба
кров
за собою
себе
в чужих телефонах
і продати нарешті на органи
можливо в такому оформленні
хоч для когось стану корисним
хоч для когось стану корисною.

05.01.24

***

поруч з тобою я – немов побитий пес
який у сподіваннях 
до людей 
все лине 

я поруч 
коли порожньо
і гірко на душі 
коли все світло сховано у тінях 

шкода, що ти йдеш так швидко, не зможу наздогнати 
зі зламаною лапою
дивлюся, лаю в слід 

занадто гості зуби 
так заважають мовити
шкода, що я собака. 
шкода. 
бракує слів.

і в темному провулку 
колись знову зустрінемось
я подумки вмикаю ліхтарі: 

«дивись на мою душу. дивись на моє серце»

ніколи не любив собак, –
відверто скажеш 
ти.

20.01.24

***

що це за почуття, що так дере зсередини?
я не можу більш прикидатися
чи захоче хтось обіймати, якщо не буду прикидатися?
чи захоче хтось
написати
хоча б
"привіт"?
я
залишила свої навички
десь за столиком в тому кафе
вертатися більше не хочу
не хочу щоб бачив світ
мене
знову
падіння мої
знову
згодом
звісно все стане краще
мене навчили не сумніватися
мене навчили не прикидатися
і не прокидатися
ніколи.
і байдуже, що після цього лишилися
лише два німих співрозмовника
і одна недосяжна пристрасть,
моє миле мале розуміння
чому ж
ти так далеко?
чому не ховаєш вміння?
і хто ж навчив тебе їх,
що тепер ти вже вчиш мене
більш ніколи не корчить гримасу
не віддаватися з певним хистом
не тим людям.
рано ми виросли
а чи було взагалі
дитинство?

?.01.24