«спокій»

і я думаю
як я можу це покинути?
ці скалічені гнівом будівлі
ранами ґрунт обсипаний
залатаний пишними травами
порослий вербою, осикою
залізничні шляхи – артерії
стук потягу б'ється під серцем
світ навколо безжалісно крутиться
світ? а взагалі
де це?

бо мій, здається, зруйновано
я відчуваю пальцями
як удари, нанесені мітко
розтікаються в мене під шкірою
думки весь час обертаються
хіба не цього я прагла?
швидкість.
а хочеться спокою
але це якщо бути щирими.


15.02.24

відносно старий віршик без назви, але хочу все таки лишити його тут:)

***
якийсь із залізничних шляхів
доведе мене прямо до тебе.
я дивлюсь на сталеві рейки,
намагаюсь побачити слід.
і ладна була б стерти ноги,
аби лише пальцем торкнутися
якби лиш очима побачити.
та розмазався весь графіт.
скажіть:
хто накреслив ці колії?
хто художник та автор трагедії,
хто
несе цю провину,
що дорога мов зігнутий цвях?
хто малював бездумно,
не збагнувши на істину цілі –
дороги ведуть, щоб зустрітися,
а не знов розкидать по містах.
і я
до болючих опіків,
до ран та синців на п'ятах
бігтиму далі, а колії
у вузли заплітають любов

і нічого я більше не бачу
тільки лінії
передачі
нічого не відчуваю навколо
поки не стрінемось знов

24.11.2023 23:13

***

пóмилку визнав, благаю: «пробач»
і ось я сиджу, зламаний
поки хтось, хто й сам не святий, не безгрішний
кривдить
бажає лиш зла мені
повідомлення як по серцю кулак чи судини заточеним лезом
я зуби гострі точу вже давно, лиш погляд лишився тверезий

невдачі колись трапляються
трапляються так чи інакше
за них я стираю себе до нуля
за них на колінах молюся

хороше живе у грудях
погане завждú забувається
з нього в житті тільки досвід
лишається
тобто:
суцільні плюси.

але я все одно згадую
все одно весь час уявляю
ніби пройшло не так вже й багато, щоб колись усе повернути
відшукати знайоме обличчя
відчути знайомий смуток
наздогнати знайомий образ
та чи був він колись
забутий?

а яскраві сонячні промені
мучать,
викликають палке загострення
а я все сиджу і думаю довго:
за що мені все це,
господи?
весна на душі провокує тривожність
та в мене і так її вдосталь.
ляпас,
нанесений із любов'ю –
мій мовчазний апостол
і
(хоча на таке нездатний)
заспокоюю себе
помстою.

асоціації

так боляче б'ють
мов струм –
ми два оголених дрóти
шкода що в дротів є тільки напруга
і жодного зайвого рота.
щоб просто поговорити.
простими людськими словами
від сліз задихнувшись, хапаюсь за світ
щоб врешті втратити тяму.

ти тікаєш занадто швидко
то біжи, я нарешті прокинусь.
але раз на рік, як на зло мені,
затримуєшся ночами.
шепочеш немов дитині
по буквах
пом'якшуєш сміхом.
та мене остаточно розтрощено.
«я тобі
не
про
ба
ча
ю».

[05-11.03.24]

«залежність меж не має»

лячно,
коли всі думки зводяться до одного
та поцілюють кулею тобі десь поміж ребер

жорстокості вистачить, щоб наповнити світ
та я врешті наповнюю
сéбе.
я – осуáрій, потаємне сховище
для всіх страхíв і злих сновидінь.
прихищаю погане,
щоб очистити світ
тож ти знову
приходиш
в мій дім.

чорні пантофлі наповнені попелом,
слід полишають вздовж по підлозі.
присутність твоя розриває на шмаття,
вбиває подвійною дозою.
та я сама заганяю цю голку
все глибше й глибше під шкіру.
залежність не має кордонів і меж, не має певної міри.

найміцніший табак – слово твоє
з ним боляче, страшно і тяжко.
вдихаю повітря, заплющую очі
роблю ще одну кляту затяжку

та я вжé не дізнаюсь: що мене зачепило,
що пролізло під шкіру гаком
чи могло все скінчитися просто і чемно

і які ти курив
цигарки

то облиш мою голову в спробі здобути трофей недосяжної шани
«я знаю, що краще буде без мене,
тому сьогодні

лишаюсь.»

13.03.24

«багатоніжки»

тягар неприємний, нерви лоскоче: по тілу розбігаються багатоніжки
лякають присутністю, та сильно не шкодять. шкіру цілують ніжно.
ніж ми
ховаєм
під подушку,
невагомо.
мозком розтікається усміхнена втома.
і захиститися не вийде, бо ніж занадто гострий
ним лише себе скалічиш, а не незваних гостей.
лишається тільки змиритися в цьому випадку,
що світ більше не буде охрещений "порядком"
що молодість – це період, в якому завжди пусто
який скінчиться холодом
чи може
самогубством.

іноді навіть жалкую, що я така безбожна
та якщо
переливати з порожнього в порожнє
від цього віри не з'явиться
від цього щастя не буде
храм – це місце сили
в храмі знесилені люди.

а потім порядні родини разом збираються на вечерю
в меню:
відсутність підтримки
злість
на десерт – мій череп.
черево
наче насичене, та бракує чогось особливого.
я – довірливий пес, якого вбивають вилами.

та невловимо
швидко
тікатимуть ноги подалі
щоб хоч в іншому місці знайти надію вспокоїти загнану душу
інше небо над головою, птахи співають іншою мовою

і засинається
прокидається.

багатоніжки безжально душать.

18.03.24

[трошки експериментів, написала вірш польською, до помилок прошу бути лояльними 🙏🏼]

«martwić się mniej»

nie chcę rozstawać się z rodziną
ale pozostały ostatnie godziny.
w płucach rodzi się wielki strach
strach przed oddychaniem
co będzie dalej
nikt tego nie wie
ale tutaj wszystko – to jest dla mnie.
i ten tlen,
który znajduje się w płucach,
serca miłością tknie.
tlen pamięta, zachowuje wspomnienia.
bardzo się boję,
że kiedyś go stracę
że kiedyś wszystko zacznie się od nowa
zacznie się nielekka praca.
dlatego ja milczę i nie oddycham,
patrzę na moją matkę
jak zawsze jest piękna, ale trochę cicha
ona mówi: wszystko w porządku.
wtedy wschodzi słońce i zaczyna się dzień
myśli składają się z jasnych nadziei
ale wspomnienia płaczą we mnie
bardzo chciałabym martwić się
mniej.

23.03.24

***

маленька комахо
ти мене лякаєш, тож вибач
та я тебе все таки
вб'ю
світ іноді надто жорсткий,
світ – великий мурашник
де кожен має своє вірне місце,
роботу, порядок, сім'ю.
а ти у мурашнику – здобич
тебе несуть на крихітних лапках
тягнуть в пропаще лігво,
де чекає маленька смерть
розміром
з маленьку тебе.
човен у спокій неспішно гребе
веслами обшарпаними.
надії на шмаття подерті.

а потім
на надгробку напишуть:
чужою була серед своїх
чужою була серед чужих.

і я тобі поспівчуваю
вибач, що вбила, обрізала крила.

над могилою вітер стих.

02.04.24

[я розчавила серветкою маленьку комашку і мені стало її шкода. якщо за цей вчинок мене заберуть у пекло – я зрозумію]

«танцювальна чума»

як догодити людям
та чи варто робити це
я підлаштовуюся під думку
підлаштовую свій акцент
щоб бути хоч трохи почутою
бо люди чують лиш те,
що хотять
немов наркотична ломка –
відчувається це життя.
не існує жодної правди
все правдиве – насправді брехня
з нею думки спокійніше
і сонце кожного дня
світить так щиро і радісно
як
не світло б ніколи
якби хоч раз необачно
вийшла зі свого кола
розуміння.
і прийняття
немов би хтось руку взяв і відтяв
замість того
щоб просто потиснути
а я знову брешу що все добре
бо якщо раптово зізнаюся
сонце знову сяде за обрій
і я в темряві
своїх
непроглядних думок, як прострація
та якщо одним днем спалахне чума
і вулиці сповнені танцями
я приєднаюся
навіть
якщо хворою зовсім не буду
колективна відсутність здорового глузду
такі вже істоти – люди
або все таки
тільки

я?

03.04.24

«одужаєш»

мене оточують речі,
якими я не користуюся.
мене оточують книги,
яких ніколи не прочитаю.
в бездіяльності тиша мовчить
і мене оточують люди,
з якими ніколи не заговорю
якби ж було про що говорить.

навколо сміються мовами,
яких ніколи фізично не вивчу
бо завше бракує часу
чи може
бракує мене
і дні, в яких зáвжди порожньо,
містять достатньо «нічого»,
щоб утворити довгий
єдино-сірий момент

мене оточує дим
від цигарок і недопалків
яких ніколи вже і не спробую
бо їх докурив хтось інший
мене оточує музика
я тікаю від її звуку
і раптом світ вимикається
і раптом стає тихіше

наді мною схиляється лікар
як старе і натомлене дерево.
мене оточують білі,
немов накрохмалені стіни
він питає: це довго з тобою?
кажу відверто: постійно.
і, щоб не здаватись байдужим,
заспокоює:
ти скоро
одужаєш.

13.04.24

«маршрут»

простіше рухатися відомим маршрутом,
нехай там будуть суцільні ями
нехай колеса знову стогнатимуть
від болю і безнадійності
рано чи пізно їх знову замінять
щоб далі терпіти тяжку дорогу
так просто – змінити частину сéбе
щоб примиритися з дійсністю

новий асфальт ще буде не скоро,
бо на це треба час, сумління і гроші
а комусь, можливо, і так нормально
хтось скаже: "цей теж хороший".
принаймні, не бездоріжжя
принаймні, є кудись рухатись
не уперед, не назад і не вгору,
а просто німа стабільність.
і нехай ці рухи рвані і гнівні,
нехай вибухає мозок
утримуй кермо, поки ще можеш,
поки не втратиш кисті.

не дарма водії п'ють на роботі,
не дарма так часто нова аварія
передач лінії переповнені вдосталь,
як фестиваль у Баварії.

і тоді я виходжу з транспорту

переставляю дорожні знаки

сам на знаю, чому і навіщо.
та потреба є щось змінити

під руками те саме кермо,
я тисну на педаль газу
попереду, може, було щось хороше
та точно не все одразу.
і я влітаю на повороті
у чужий, незнайомий стовбур
в лікарні медбрат скаже суворо:
«який же ти все таки бовдур».

а я просто намагався
рухатися далі
і жити далі
любити далі
залишилася тільки розгубленість.
і тільки розбиті педалі.

17.04.24

«музи_ка»

я б стала басами в улюбленій пісні
щоб доповнювати її
і бути чутною лиш тим,
хто хоче почути
хто знає
що цілісність в цьому і полягає:
малі елементи складають одну велику картину
зайвих не буває.
сцена вкривається димом
тепер ніхто і не побачить
нічого.
абсолютно.
буде лише слухати
ми складаємося в музику
натхненні кимось іншими, і самі стали музами
щоб звучати
гучно
щоб грати
відверто
можливо, що не знаю нот
та й де там
та гармонія?
вона – лише прийдешнє
та поки ми на сцені і почуваємось безмежними
лунаємо по-різному, зате настільки щиро
що навіть в атеїстів для нас вистачить віри
головне
хоча б
повірити у себе
головне
єдине
повірить в усіх нас
і тоді
по світу
я розтікаюсь піснею
і тоді
нарешті
перетворюсь на бас.

09.05.24

присвячую цей вірш всім своїм манюньчикам, але ви і так це зрозуміли (я сподіваюся) 🙏🏼

***

невміння писати про щастя
бо воно моментальне і надто яскраве.
не вхопити, не зачепитись,
немає до чого дослухатися
та й ми ж не малі вже діти
щоб радіти без задньої думки
та майбутнього розчарування
воно ж тільки на це і чекає
щоб хороше нарешті скінчилося
або може
і не настало
серце моє – зі сталі.
романтично-червона спúна
бо стріли білого янгола
розлітаються по хребту
щоб новими болючими ранами
прокласти на шкірі мапу
можливо там, де болить найбільше
нарешті тебе знайду

якщо вже у якості вибачення –
то нанось ці порізи глибше.
принаймні, я буду згадувати,
дивлячись потім на шрами
щось завжди приходить зарано
або навпаки надто пізно
та щоб задокументувати
пишу поетичні записки

і ніколи не зрозумієш
що цей момент – дійсно останній
не відчуєш, не здогадаєшся
допоки це не настане
боротьба з пригніченим станом
«все буде добре, віриш?»
та проблема одна, що про тебе тепер
я можу писати вірші

12.05.24

***

я будую дім
будую, як вмію
і хапаюся за його потріскані стіни
занурюю пальці у прогалини на підлозі.
дім хитається, не тримається зовсім
а я будую далі
адже це – моє сховище,
моє єдине і неповторне
місце сили
для мене воно попри все
красиве
і можливо що навіть затишне.

до ламкого ґанку линуть рослини
бажають його
оповити
вночі у вікна стукає місяць
руйнує протерті віконниці

я підтримую тут порядок
та порядок мене не підтримує
пил невагомо танцює в повітрі,
подалі забратись котиться

тут оселилися думки мої
вони стали ніби основою
чогось більшого
чогось міцного
і маленьку надію дали,
що завзяті всі мої дії
працюватимуть
і надалі
врешті решт збудувати зможуть;
фундаментом стануть фортеці.
тож я тáк захищаю руїни
які все ще є моїм домом
в них лишилося моє серце
я не хочу нікуди йти.

тож навіть не помічаю

що під ногами тільки уламки
штукатурка кривавить долоні
а навколо – попіл і дим

це ж все таки страшно непросто

одним разом взяти і визнати, що
я ж навіть не купила ділянку
я ж навіть не мала плану
не знала зовсім нічого: як будувати і чим.
простіше лишитись тут жити
не визнавати поразки
виправдання придумати
і ще сотні тисяч причин

чому замість даху – небо
чому ненароком в підлогу
ноги
провалюються
бо іноді щось не виходить
іноді
так трапляється

та я не вмію цього робити
з дитинства мене не навчили
давати раду хоч чомусь.
ні будувати,
ні визнавати

вночі
чорним стелиться простір
наді мною сміються зорі
та зруйнувавши сумні віконниці,
сміється й місяць пихатий

весна 2024

«сонна артерія»

паразитуюче, каструюче.
велика червона пухлина
гігантський тарган, що крихти побачив,
повзе, лапки протягує.
керується чимось страшним і кривавим,
годує фантазію хвору
і яка з ідей наступною буде – вже майже нікому не втямити.

коли проблема надто велика – простіше заплющити очі
який ще слон, в якій ще кімнаті? ми про такого не чули.
простіше все це не помічати, краще ігнорувати.
до тих пір,
поки в твоєму лобі
також не опиниться куля.
але де там?
та де ж там?
надії сидять під арештом,
майбутнього мрії вмирають на полі,
на атоми розчиняються.
сила, яку конвертують у злобу, по собі не лишає нічого
дихає пилом кривава земля.
тарган все ще з нами
бавиться.

і дуже зручно його сварити, проте не прибити капцем
зручно сидіти на двох стільцях, поки він прогризає ніжки
а потім падати на підлогу
де чекає його підмога,
нападає на тебе, вбиває миттю
до кісток пробирається ніжно.
але ти сам
розкидував крихти
сам годував їхню злобу
сам годував їхні сили,
звертався до нього: «милий,
я звісно тебе ненавиджу.
та напевно не до кінця.
напевно все ж не всіх громадян
твоєї гнилої імперії»

та хіба воно піде на користь?
зупинить ніколи не пізно
краще діяти
поки на шиї ще б'ється,
бореться
сонна артерія.

20.06.24

+++

довгі поїздки позбавляють відповідальності

я в автобусі
з другого поверху відкрилась панорама
до болю прекрасна
немов
відкрита рана
і ми відкриті
ми на долоні дороги
скло лобове відділяє лише
щоб не впасти прямо під ноги
колесам
місцевість
видається мені нескінченною
планета земля народить ландшафт
своїм незахищеним черевом
машини – шини
люди – любовно дикі
перебивають одне одного слізьми, душевним криком

перейдуть в ультразвук і планета тоді
зловить серцевий напад
і лишившись без гравітації
так боляче з неї падати

але

я в потязі
серед полів не ловить мобільний зв'язок
та й навіщо він
як навколо природа?
тепер не існує жодних новин
я поза простором, поза часом
чужа рука, що з полиці зверху
манить кудись аж занадто далеко
та ми ж і так
артеріями залізними
мчимо у незвіданий край
а чи точно всім рідним сказав:
«бувай?»
чи поки що не промовив,

бо хотів сказати "до зустрічі, любі"
але й не бажав брехати

часом, як знати хоч трохи менше, то дійсно – так легко спати.

але тепер

я в літаку
наді мною кілометри невідомості
повітря розряджене
а я думаю
та хто ж його зарядить на такій висоті
тут немає жодних електриків
жодних інженерів
лише пілот
і лише тропосфера оточує пасажирів
на такій висоті навіть хочеться
жити
бо проблеми всі десь далеко
буквально
одинадцять тисяч метрів униз
вези мене, літаку, вези
та я мрію, щоб не довіз
і проклинаю себе за цю думку

в аеропорту забираю валізи, сумки
тепер це – все, що насправді маю
у новім незвіданім краю

нове місто
безвідповідальне
посміхається
засинає.

17.07.24

+++

моя сексуальна фантазія
починається кількома квартирами в центрі міста
а закінчується вмінням без сорому
кожному
розповісти
де і хто не мав рації
де і хто помилився
бо люди ж до біса люблять помилятися
(і я люблю,
особисто).

я хочу читати їх як ранкову газету
щоб розкритикувати
і відправити до смітника
а потім обговорити все найцікавіше з друзями,
подругами
бо правда, вона завжди така.

тільки з однією правдою можна жити
вона крокує поруч, фактично в унісон,
не заважає
а інша з тебе знімає піжаму
перед сном
вмиває нафарбоване обличчя
відходить на відстань витягнутої руки
та дає ляпаса

мені пасує?
така краса

а потім сплю з червоним обличчям
щокою боляче притискатися до подушки
з такою правдою жити вже тяжче,
не допоможуть ні друзі
ні подружки

перед правдою я оголена
і почуваюся незахищено
і навіть немає грошей на одяг
бо нема і квартир в центрі міста.
бути відвертою – ніби стояти перед людьми,
що за тебе вищі
на тридцять сантиметрів
більші
в чотири рази
і грубіші
за найжахливіші образи

геолокацію вам лишаю одразу
приходьте
поговоримо
мабуть, про ранкову газету
мабуть, про потепління
чи інші проблеми планети

а потім з цього зробити можна насичений тред у твітері
інтернет все пам'ятає
тож нехай це лишиться витвором
скромного
мистецтва
фантазії.

23.07.24

любі друзі! вірші ще обов'язково будуть, а зараз попрошу трошки уваги до мого першого збору! це допоміжна банка для моєї знайомої, всі звіти є в неї в твітері (@/kartellww)

моя ціль – 3к

посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/5BwrdU48nb

та реквізити
5375 4112 2055 4526

буду вдячна за донати та поширення 🫶🏼

пані та панове, залишилося зібрати 1764 грн 🫵🏼 я вірю, що це можливо, тож сподіваюся на вашу допомогу

ціль досягнуто, всім безмежно дякую за поширення та донати:) !!

+++

на цьому світі існують речі
про які не говорять, бо беззаперечно
ці речі нашкодили б, все зіпсували
як слово «ні»
у вінчальній залі.

народжуються
зі сліпої втечі
із уникання
з'являються речі
на які закривають засліплені очі
люди.

і ніхто вже не допоможе охоче.
цей сон такий дивний, цей сон
напрочуд
болючий.
а потім прокинешся весь спітнілий
на ліжку зі страху стискається тіло
але
мовчиш
бо існують речі, про які не говорять
навіть якщо людина поряд
близька
тим паче, якщо близька.

додому везе електричка міська
і здається от-от серце зупиниться
ще трохи і потяг з колій зійдé.
люди будуть дзвонити, люди будуть писати
з ввічливості
«ти де?»
«скажи, будь ласка, ти вдома, ти в нормі?»
а ти вже поспішно змінюєш номер
щоб не зізнаватись
у своїй невдачі,
бо деякі речі німі,
пробачте.

немає сенсу чимось ділитись
якщо історія раз за разом
кусає себе за хвіст
та в горлі
вже розквітає відраза
до непромовлених слів.
і вже десь чується сміх
який спрямований точно на тебе
"але я так не хочу, мені так не треба".
і тому крізь безодню тиш
ти теж не говориш,
ти теж
мовчиш.

бо все ще існують ті кляті речі.
наприклад, коли насувається вечір
в повітрі панує присмак аптечний
після сварки
в малій
квартирі.
бо люди як монстри, люди – це звірі.

і вже розбиратися сил нема,
навалюється
втома німа
навалюється
німа втома
а спокою тепер немає і вдома,

але щоб створити хоча б ілюзію
то ні про що не знають ні друзі,
ні родичі, ні пес, ні кіт
ні навіть той докучний сусід

і котиться
твоя голова
і нíчого вже сказати
вам
і немає бажання вірить в дива

лиш котиться під вінець
виривається з-під вінця
добігає свого кінця
промовлена, така втомлена
змучена
річ митця.

а ти ж навіть не митець
а просто зайобана людина

19.08.24