«боротьба»

наслідуючи мотив
вишукуючи слова
від надлишку ідей
вибухає
голова
подумки
пошепки
промов(чи) комусь на вухо
за поставленою ціллю
підкрадається
розруха
зламані всі плани
задуми зруйновані
в світі, де нема війни,
тяжко бути воїном

за які ідеали борюся?
які виконую плани?

ідеї слова та мотиви
виявились
оманою

10.12.23

«бога не вистачить на кожного»

хтось мовив
людина на таке не здатна
а якщо здатна, чи може вважатися вона
людиною?
чи все таки
це диявол цілував мене в чоло?
диявол
молився за мене всім богам, хоча сам не вірив.
у жодного.
зате вірив я
і просив їхнього благословіння
їхньої ласки
а диявол мені:
невже ти, мій любий, досі віриш в цю казку?
я хотів його зненавидіти
та не визначився, кого саме
може бога, його соратників
диявола приставучого
чи таємничого злого «когось»
хто мовив
що весь цей час
рятувала мене ніяк не людина
та не всевишній.
віднині
а може вже й відтоді
я шукаю серед знайомих облич
палаючі очі
й годі – кричу – ну годі!
оберігати мене, я ж така порядна людина
віруюча
а не проклята
то чому ж у тяжку годину
приходить до мене не той величний, за кого був ладний померти
і навіть не його підопічні
не посланці
то бог не вічний?
а церкви уже переповнені
депутатами та чиновниками
за них усіх звісно відмолять гріхи
а народові не залишать
вільного місця
попросять лише –
поводьте себе тихіше.
і жодної клятої свічки
нікому не нададуть
та підставивши господу личко
я вперто встаю на коліна
заплющую темні очі
накриті мідною двійкою
стомлений довгою бійкою
з собою і власною совістю
нарешті
поза правилами
молюся своєму дияволу,
якого вже точно вистачить
для мене
для мене – точно.

26.12.23

***

можна почати з одної
закінчити "точно останньою"
або далі вмирати швидше
обмежень життя не несе
і роби тепер все що захочеш
вигадуй синоніми, рими
напиши про це купу віршів
або навіть ціле есе
цей дим і безжальний попіл
не стерти тепер з мого єства
не стерти з душі загалом
не прибрати шумним протестом
або жити без заперечень
визнати усі речі
але ж я цього більше не хочу
не хочу
щоб так
було.

27.12.23

«вірш про нічого»

коли маєш усе, по суті не маєш нічого
напевно тому мати все – неможливо
і тому людям певно властиво так гірко плакати
від втрати власної гідності
від надто довгої зливи

напевно тому сфери життя не всі підлягають контролю
щоб реченням "ти не винен"
потішити сильне горе
і плакати просто для того, щоб плакати
а не палко переживати
та я палицю перегинаю знов
знову прикриюся жартом

бо не маю нічого, але не тому
що колись дійсно мала «усе»
в кишенях лиш вітер: о вітре, вітре
куди мене доля несе?

напевно від незнання люди теж
ладні вмиватись сльозами
я не маю нічого
крім вітру в кишенях,
страждань повної тями
то виходить хоча б уже маю глузд
дякую, щиро всім дякую!
знати б лише
куди далі йти
на дорогу не вказано знаками
знаковий
цей момент
усвідомлення
що насправді маєш багато.
дах над головою, батьків:
маму і вірного тата
але в голові прошепоче знов хтось
напевно, це лише заздрість
заздрість, йти ти блять нахуй, досить
заїбала уже, чесне слово

я все так само
маю
«нічого»

30.12.23

***

не робіть із людей ідолів
не виліплюйте власного бога
щоб не зневіритись потім
щоб потім не відректись
від омріяних ідеалів
ікону розбити
а далі
покрити всі збитки,
медалі
знять з його шиї подалі
– з шиї ідола
та повернути собі
на нарешті заслужене місце
і жодного розгалуження,
без світового колапсу
зіткнення двох світів.

вибух посеред тиші

не робіть із людей ідолів
не плекайте в собі одержимість
але ж ти не людина,
клянуся.
поведуся
бо ти –
значно більше.

05.01.24

«спаліть усі фотографії»

знову не так
все не так
на цій фотці так видно щоки
а на цій – навпаки не видно до біса нічого
чорний
колір заповнює фотоплівку
темрява огортає та ховає
незграбні ноги
заширокі плечі
завузькі зап'ястя
в чім полягає щастя,
що люди винайшли фотоапарати?
задокументувати чергову невдачу
власну поразку
щоб через 20 років родичі за застіллям сміялися
хихотіли:
боже, яке дивне тіло!
було
колись
у тебе.
як добре що ти змінився/змінилася
в неодмінно найкращу сторону
осторонь
стояти тепер не доводиться
не доводиться соромитися.
ну молодець!
– так і скажуть.
а камера фотки маже
розплямовує, стирає обличчя
не дивіться, заплющте свої кляті вічі
видалити видалити видалити
кошик увесь переповнений
мозок увесь переповнений
я натискаю "очистити"
власні фотки
немов перед виступом
улюбленими артистами
краще – знімати їх, тільки їх
ні в якому разі не сéбе
цікаво, чи хтось з них має також
ідентичну зі мною проблему?
цікаво
чому не можна в житті
так просто усе це видалити
відріжу щоки
виколю очі
дістану всі зайві ребра
тепер тільки витерти треба
кров
за собою
себе
в чужих телефонах
і продати нарешті на органи
можливо в такому оформленні
хоч для когось стану корисним
хоч для когось стану корисною.

05.01.24

***

поруч з тобою я – немов побитий пес
який у сподіваннях 
до людей 
все лине 

я поруч 
коли порожньо
і гірко на душі 
коли все світло сховано у тінях 

шкода, що ти йдеш так швидко, не зможу наздогнати 
зі зламаною лапою
дивлюся, лаю в слід 

занадто гості зуби 
так заважають мовити
шкода, що я собака. 
шкода. 
бракує слів.

і в темному провулку 
колись знову зустрінемось
я подумки вмикаю ліхтарі: 

«дивись на мою душу. дивись на моє серце»

ніколи не любив собак, –
відверто скажеш 
ти.

20.01.24

***

що це за почуття, що так дере зсередини?
я не можу більш прикидатися
чи захоче хтось обіймати, якщо не буду прикидатися?
чи захоче хтось
написати
хоча б
"привіт"?
я
залишила свої навички
десь за столиком в тому кафе
вертатися більше не хочу
не хочу щоб бачив світ
мене
знову
падіння мої
знову
згодом
звісно все стане краще
мене навчили не сумніватися
мене навчили не прикидатися
і не прокидатися
ніколи.
і байдуже, що після цього лишилися
лише два німих співрозмовника
і одна недосяжна пристрасть,
моє миле мале розуміння
чому ж
ти так далеко?
чому не ховаєш вміння?
і хто ж навчив тебе їх,
що тепер ти вже вчиш мене
більш ніколи не корчить гримасу
не віддаватися з певним хистом
не тим людям.
рано ми виросли
а чи було взагалі
дитинство?

?.01.24

«я народилася з вухами...»

я народилася з вухами, щоб гучно слухати музику
я знову їду кудись аби тільки знову кудись приїхати
вийти на кінцевій зупинці 
подивитись по сторонах 

я ж зовсім не знаю це місце
забула вже назву міста

відчуваю тільки легку цікавість, хоча мала б напевно страх

метро не мовчить ніколи 
гарчить, роззявивши пащу 
кожен другий із нас – пропащий 
кожен їде у новий день.
а я, вже пóсеред ночі 
або може глибокого вечора 
втомлена власними втечами 
від рідного 
рідного дому 
рідний дім, чому ти тепер – втома? 

до зустрічі, – я кажу 
щоб піти
піти без бажання прощатись
щоб точно зустрітися ще раз 
йти без бажання йти 

та щоб більше в житті не тікати 
не лишати тих, кого люблю 
на долю і напризволяще
їду знову 

куди? 

туди, де не знаю нікого 
де метро мене пережовує
в горло довгим тунелям 
відправить уже 
назавжди.

та поки серце тихо ще б'ється
поки вдома мене забувають
я
всередúні вагону 
накину на очі сатин 
і думаю – 
як же тут душно 
вези мене, потягу, швидше
або з'їдь вже нарешті з колії
примирюся з власною долею
головне – 
не лишитись бездушною
головне 
 що не забула навушники.
застигну німим силуетом 
на одній з драматичних картин.

09.01.24

«внутрішній світ – бутафóрія, що має значимість лиш у віршах
небо прикрашене зорями, тому виглядає солідніше
можна повірить в усе, де не вистачить сил на сумніви
життя – новітній музей, де люди здаються розумними

та я не хочу вірити в небо. воно – пофарбований пластик
я не вірю в точні науки, лише в наукову фантастику
стріляю в стіни музею, бо тріщини – тáкож мистецтво
життя – голосна епопея. забагато безглуздого тексту

і голосом правди лишається
статуя, зроблена з мармуру.
а криками, співами, танцями
ніяк не уникнути трауру.
проблеми згорять – попелище. навічно.
контент недоступний для медіа.
я живу лиш тому, що нічого не знаю.
знаю одне –
комедія.»

05.02.24

іншими словами:
я хочу вдихнути повітря повні груди
так, щоб померти від передозування киснем
так, щоб перед смертю надихатися вдосталь
нарешті відпустити
ніби й ненавмисно.

і нехай цей кисень виявиться отрутою
байдуже
бо він усюди – тепер уже й в мені
нічого вже не зробиш, ніхто уже не втрутиться
глибоководні риби
тонуть
на мілині

і нехай вітер обпалюватиме щоки
милуватись сонцем
із берега
зручніше

не хоче відпускати океан глибокий.

зробити б мені вдих, між іншим.

11.02.24

«спокій»

і я думаю
як я можу це покинути?
ці скалічені гнівом будівлі
ранами ґрунт обсипаний
залатаний пишними травами
порослий вербою, осикою
залізничні шляхи – артерії
стук потягу б'ється під серцем
світ навколо безжалісно крутиться
світ? а взагалі
де це?

бо мій, здається, зруйновано
я відчуваю пальцями
як удари, нанесені мітко
розтікаються в мене під шкірою
думки весь час обертаються
хіба не цього я прагла?
швидкість.
а хочеться спокою
але це якщо бути щирими.


15.02.24

відносно старий віршик без назви, але хочу все таки лишити його тут:)

***
якийсь із залізничних шляхів
доведе мене прямо до тебе.
я дивлюсь на сталеві рейки,
намагаюсь побачити слід.
і ладна була б стерти ноги,
аби лише пальцем торкнутися
якби лиш очима побачити.
та розмазався весь графіт.
скажіть:
хто накреслив ці колії?
хто художник та автор трагедії,
хто
несе цю провину,
що дорога мов зігнутий цвях?
хто малював бездумно,
не збагнувши на істину цілі –
дороги ведуть, щоб зустрітися,
а не знов розкидать по містах.
і я
до болючих опіків,
до ран та синців на п'ятах
бігтиму далі, а колії
у вузли заплітають любов

і нічого я більше не бачу
тільки лінії
передачі
нічого не відчуваю навколо
поки не стрінемось знов

24.11.2023 23:13

***

пóмилку визнав, благаю: «пробач»
і ось я сиджу, зламаний
поки хтось, хто й сам не святий, не безгрішний
кривдить
бажає лиш зла мені
повідомлення як по серцю кулак чи судини заточеним лезом
я зуби гострі точу вже давно, лиш погляд лишився тверезий

невдачі колись трапляються
трапляються так чи інакше
за них я стираю себе до нуля
за них на колінах молюся

хороше живе у грудях
погане завждú забувається
з нього в житті тільки досвід
лишається
тобто:
суцільні плюси.

але я все одно згадую
все одно весь час уявляю
ніби пройшло не так вже й багато, щоб колись усе повернути
відшукати знайоме обличчя
відчути знайомий смуток
наздогнати знайомий образ
та чи був він колись
забутий?

а яскраві сонячні промені
мучать,
викликають палке загострення
а я все сиджу і думаю довго:
за що мені все це,
господи?
весна на душі провокує тривожність
та в мене і так її вдосталь.
ляпас,
нанесений із любов'ю –
мій мовчазний апостол
і
(хоча на таке нездатний)
заспокоюю себе
помстою.

асоціації

так боляче б'ють
мов струм –
ми два оголених дрóти
шкода що в дротів є тільки напруга
і жодного зайвого рота.
щоб просто поговорити.
простими людськими словами
від сліз задихнувшись, хапаюсь за світ
щоб врешті втратити тяму.

ти тікаєш занадто швидко
то біжи, я нарешті прокинусь.
але раз на рік, як на зло мені,
затримуєшся ночами.
шепочеш немов дитині
по буквах
пом'якшуєш сміхом.
та мене остаточно розтрощено.
«я тобі
не
про
ба
ча
ю».

[05-11.03.24]

«залежність меж не має»

лячно,
коли всі думки зводяться до одного
та поцілюють кулею тобі десь поміж ребер

жорстокості вистачить, щоб наповнити світ
та я врешті наповнюю
сéбе.
я – осуáрій, потаємне сховище
для всіх страхíв і злих сновидінь.
прихищаю погане,
щоб очистити світ
тож ти знову
приходиш
в мій дім.

чорні пантофлі наповнені попелом,
слід полишають вздовж по підлозі.
присутність твоя розриває на шмаття,
вбиває подвійною дозою.
та я сама заганяю цю голку
все глибше й глибше під шкіру.
залежність не має кордонів і меж, не має певної міри.

найміцніший табак – слово твоє
з ним боляче, страшно і тяжко.
вдихаю повітря, заплющую очі
роблю ще одну кляту затяжку

та я вжé не дізнаюсь: що мене зачепило,
що пролізло під шкіру гаком
чи могло все скінчитися просто і чемно

і які ти курив
цигарки

то облиш мою голову в спробі здобути трофей недосяжної шани
«я знаю, що краще буде без мене,
тому сьогодні

лишаюсь.»

13.03.24

«багатоніжки»

тягар неприємний, нерви лоскоче: по тілу розбігаються багатоніжки
лякають присутністю, та сильно не шкодять. шкіру цілують ніжно.
ніж ми
ховаєм
під подушку,
невагомо.
мозком розтікається усміхнена втома.
і захиститися не вийде, бо ніж занадто гострий
ним лише себе скалічиш, а не незваних гостей.
лишається тільки змиритися в цьому випадку,
що світ більше не буде охрещений "порядком"
що молодість – це період, в якому завжди пусто
який скінчиться холодом
чи може
самогубством.

іноді навіть жалкую, що я така безбожна
та якщо
переливати з порожнього в порожнє
від цього віри не з'явиться
від цього щастя не буде
храм – це місце сили
в храмі знесилені люди.

а потім порядні родини разом збираються на вечерю
в меню:
відсутність підтримки
злість
на десерт – мій череп.
черево
наче насичене, та бракує чогось особливого.
я – довірливий пес, якого вбивають вилами.

та невловимо
швидко
тікатимуть ноги подалі
щоб хоч в іншому місці знайти надію вспокоїти загнану душу
інше небо над головою, птахи співають іншою мовою

і засинається
прокидається.

багатоніжки безжально душать.

18.03.24

[трошки експериментів, написала вірш польською, до помилок прошу бути лояльними 🙏🏼]

«martwić się mniej»

nie chcę rozstawać się z rodziną
ale pozostały ostatnie godziny.
w płucach rodzi się wielki strach
strach przed oddychaniem
co będzie dalej
nikt tego nie wie
ale tutaj wszystko – to jest dla mnie.
i ten tlen,
który znajduje się w płucach,
serca miłością tknie.
tlen pamięta, zachowuje wspomnienia.
bardzo się boję,
że kiedyś go stracę
że kiedyś wszystko zacznie się od nowa
zacznie się nielekka praca.
dlatego ja milczę i nie oddycham,
patrzę na moją matkę
jak zawsze jest piękna, ale trochę cicha
ona mówi: wszystko w porządku.
wtedy wschodzi słońce i zaczyna się dzień
myśli składają się z jasnych nadziei
ale wspomnienia płaczą we mnie
bardzo chciałabym martwić się
mniej.

23.03.24

***

маленька комахо
ти мене лякаєш, тож вибач
та я тебе все таки
вб'ю
світ іноді надто жорсткий,
світ – великий мурашник
де кожен має своє вірне місце,
роботу, порядок, сім'ю.
а ти у мурашнику – здобич
тебе несуть на крихітних лапках
тягнуть в пропаще лігво,
де чекає маленька смерть
розміром
з маленьку тебе.
човен у спокій неспішно гребе
веслами обшарпаними.
надії на шмаття подерті.

а потім
на надгробку напишуть:
чужою була серед своїх
чужою була серед чужих.

і я тобі поспівчуваю
вибач, що вбила, обрізала крила.

над могилою вітер стих.

02.04.24

[я розчавила серветкою маленьку комашку і мені стало її шкода. якщо за цей вчинок мене заберуть у пекло – я зрозумію]

«танцювальна чума»

як догодити людям
та чи варто робити це
я підлаштовуюся під думку
підлаштовую свій акцент
щоб бути хоч трохи почутою
бо люди чують лиш те,
що хотять
немов наркотична ломка –
відчувається це життя.
не існує жодної правди
все правдиве – насправді брехня
з нею думки спокійніше
і сонце кожного дня
світить так щиро і радісно
як
не світло б ніколи
якби хоч раз необачно
вийшла зі свого кола
розуміння.
і прийняття
немов би хтось руку взяв і відтяв
замість того
щоб просто потиснути
а я знову брешу що все добре
бо якщо раптово зізнаюся
сонце знову сяде за обрій
і я в темряві
своїх
непроглядних думок, як прострація
та якщо одним днем спалахне чума
і вулиці сповнені танцями
я приєднаюся
навіть
якщо хворою зовсім не буду
колективна відсутність здорового глузду
такі вже істоти – люди
або все таки
тільки

я?

03.04.24

«одужаєш»

мене оточують речі,
якими я не користуюся.
мене оточують книги,
яких ніколи не прочитаю.
в бездіяльності тиша мовчить
і мене оточують люди,
з якими ніколи не заговорю
якби ж було про що говорить.

навколо сміються мовами,
яких ніколи фізично не вивчу
бо завше бракує часу
чи може
бракує мене
і дні, в яких зáвжди порожньо,
містять достатньо «нічого»,
щоб утворити довгий
єдино-сірий момент

мене оточує дим
від цигарок і недопалків
яких ніколи вже і не спробую
бо їх докурив хтось інший
мене оточує музика
я тікаю від її звуку
і раптом світ вимикається
і раптом стає тихіше

наді мною схиляється лікар
як старе і натомлене дерево.
мене оточують білі,
немов накрохмалені стіни
він питає: це довго з тобою?
кажу відверто: постійно.
і, щоб не здаватись байдужим,
заспокоює:
ти скоро
одужаєш.

13.04.24

«маршрут»

простіше рухатися відомим маршрутом,
нехай там будуть суцільні ями
нехай колеса знову стогнатимуть
від болю і безнадійності
рано чи пізно їх знову замінять
щоб далі терпіти тяжку дорогу
так просто – змінити частину сéбе
щоб примиритися з дійсністю

новий асфальт ще буде не скоро,
бо на це треба час, сумління і гроші
а комусь, можливо, і так нормально
хтось скаже: "цей теж хороший".
принаймні, не бездоріжжя
принаймні, є кудись рухатись
не уперед, не назад і не вгору,
а просто німа стабільність.
і нехай ці рухи рвані і гнівні,
нехай вибухає мозок
утримуй кермо, поки ще можеш,
поки не втратиш кисті.

не дарма водії п'ють на роботі,
не дарма так часто нова аварія
передач лінії переповнені вдосталь,
як фестиваль у Баварії.

і тоді я виходжу з транспорту

переставляю дорожні знаки

сам на знаю, чому і навіщо.
та потреба є щось змінити

під руками те саме кермо,
я тисну на педаль газу
попереду, може, було щось хороше
та точно не все одразу.
і я влітаю на повороті
у чужий, незнайомий стовбур
в лікарні медбрат скаже суворо:
«який же ти все таки бовдур».

а я просто намагався
рухатися далі
і жити далі
любити далі
залишилася тільки розгубленість.
і тільки розбиті педалі.

17.04.24