Інтернет-видання «Резонанс» вмістило моє скорботне оповідання про новий трудовий подвиг директора Національного антикорупційного бюро України Артема Ситника та начальника Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури Сергія Горбатюка:

«У ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій Ситник і Горбатюк виявили, що судді Окружного адміністративного суду Києва без належного ентузіазму сприйняли перетворення Петром Порошенком Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на підрозділ Адміністрації Президента. Більш того, у ході приватних розмов їхні честі висловлювали своє невдоволення тим, що посаду голови ВККСУ протиправно обіймає Сергій Козьяков – партнер по адвокатському бізнесу заступника глави АП часів Порошенка Олексія Філатова, а заступником Козьякова є також орієнтований на Банкову Станіслав Щотка... Урешті-решт, Ситник і Горбатюк дійшли висновку, що судді ОАСК поводили себе аморально: у робочий час займались корпоративними інтригами, розповідали один одному плітки та анекдоти, телефонували в позаслужбових справах і навіть обурювались миролюбною внутрішньою та зовнішньою політикою президента України Петра Порошенка замість того, щоби радіти успіхам судової реформи».

http://resonance.ua/moralni-asenizatori/

Заява майбутнього генерального прокурора Руслана Рябошапки про намір ліквідувати військову прокуратуру спричинила жваву дискусію в колах людей, які, на відміну від Рябошапки, обізнані з питанням функціонування органів прокуратури. Тож пропоную ознайомитись з точкою зору фахівця – начальника військово-юридичного факультету Національного юридичного Університету імені Ярослава Мудрого Сергія Мельника:

https://www.facebook.com/sergn.melnik/posts/1114542118741757

Від себе ж додам кілька міркувань.

Учасники дискусії (як прибічники ідеї Рябошапки, так і її противники), наголошуючи на важливості розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби, не бачать різниці між військовою прокуратурою та спеціалізованою прокуратурою. А, між тим, військова прокуратура – це не просто підрозділ прокуратури, створений для організації розслідування певної категорії злочинів. Військові прокурори є військовослужбовцями, що уклали контракт з Міністерством оборони України на проходження військової служби і які лише прикомандировані до органів прокуратури. Ліквідація військової прокуратури означає не припинення розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби, а звільнення прокурорів, які здійснюють організацію та процесуальне керівництво розслідування злочинів цієї категорії, з військової служби та зарахування їх у штат органів прокуратури як цивільних осіб.

Військова юстиція була створена за радянських часів для того, щоби «прив’язати» прокуратуру та суди/трибунали до військових з’єднань, які нерідко розташовувались у районах СРСР або за кордоном, де не було «цивільних» прокурорів і суддів. Наскільки актуальним є створення військової юстиції в умовах сучасної України – це достатньо спірне питання.

Існування військової прокуратури не вписується в сучасну правову доктрину, оскільки зусиллями Петра Порошенка та Андрія Портнова прокуратура позбавлена функцій нагляду за дотриманням законності, натомість виконує не потрібну суспільству функцію «процесуального керівництва», дублюючи органи досудового розслідування. Тому, насправді, обговорення треба розпочинати не з доцільності існування військової прокуратури, а з оцінки Закону України «Про прокуратуру», який був написаний під орудою Портнова, внесений Януковичем у Верховну Раду в листопаді 2013 року й прийнятий 14 жовтня 2014 року на вимогу Порошенка (Петро Олексійович особисто прибув на голосування в парламент і закликав депутатів підтримати законопроект Портнова, назвавши його президентським – щоправда, він не зазначив прізвище президента, який його вніс). Не кажучи вже про те, що перегляду потребують усі ті зміни, які були внесені в Конституцію України за часи царювання Порошенка в частині правосуддя та прокуратури.

Подобається це комусь чи не подобається, але військова прокуратура на сьогодні є єдиним працездатним підрозділом прокуратури. І тому перше, що має хвилювати майбутнього генерального прокурора – чому так трапилось, що відомство Анатолія Матіоса за 5 років направило до суду з обвинувальними актами майже 100 тис. кримінальних проваджень, а відомство, наприклад, Сергія Горбатюка – лише кілька десятків? При тому, що в Департаменті Горбатюка працювало слідчих більше, ніж у всій військовій прокуратурі по Україні.

Ти ба: у ніч з 13 на 14 серпня 2019 року в Київ прилетів Сем Кіслін, 83-річний американський бізнесмен, більше відомий в Одесі як колишній директор центрального гастроному Кіслін Семен Захарович. Торік Служба безпеки України заборонила Кісліну в’їзд до України після того, як стало відомо, що за сприяння посла США в Україні Марі Йованович він зустрічався з керівництвом Національного антикорупційного бюро України й домовився, що директор НАБУ Артем Ситник і перший заступник директора НАБУ Гізо Углава допоможуть йому (звісно, не безкоштовно) зняти арешт з частини «грошей Януковича», точніше – з облігацій внутрішньої державної позики на суму 20 млн. доларів, конфіскованих вікопомним рішенням Краматорського міського суду.

Річ у тім, що в листопаді 2016 року Кіслін задешево придбав кіпрську компанію Opalcore, яка володіла цими активами, що були на той час вже арештованими, і яка, за твердженням української Генпрокуратури, належала олігарху-втікачу Сергію Курченку та екс-голові НБУ Сергію Арбузову. Але сподівання містера Сема зняти арешт і заробити на продажу ОВДП не виправдались – кошти «родини Януковича» були конфісковані та перебували на рахунках «Ощадбанку». Тоді Кіслін домовився з Ситником і Углавою, що вони допоможуть йому повернути конфісковані активи. «Борці з корупцією», звісно ж, взяли замовлення й за «долю малую» стали торбити «Ощадбанк». Але це призвело лише до того, що Кісліну заборонили в’їзд в Україну. Однак тепер, як бачимо, лейтенант Баканов скасував цю заборону й на тріо Кіслін-Ситник-Углава очікують нові подвиги.

«Українська правда» з посиланням на відповідь Генеральної прокуратури 14 серпня 2019 року повідомила, що «Генеральна прокуратура не покарала свого співробітника Костянтина Кулика, який під час президентських виборів підготував підозри оточенню тодішнього президента Петра Порошенка», попри те, що раніше прес-секретарка генерального, прости господи, прокурора публічно погрожувала Кулику кримінальним переслідуванням, а сам генеральний, прости господи, прокурор заявляв, що Кулик буде притягнутий до дисциплінарної відповідальності за те, що наприкінці березня 2019 року посмів скласти письмові повідомлення про підозру людям з найближчого оточення Порошенка – Борису Ложкіну, Валерії Гонтаревій, Олексію Філатову та Костянтину Стеценку. Але тепер, виявляється, «за час роботи в Генеральній прокуратурі України Кулик К.Г. до дисциплінарної відповідальності не притягувався. Генеральною інспекцією службові розслідування за викладеними у Вашому запиті фактами не проводилися».

Інформація, викладена «Українською правдою» на підставі офіційної відповіді Генпрокуратури, не відповідає дійсності. Точніше – Генеральна прокуратура поширила брехню.

Насправді, начальник Генеральної інспекції Генпрокуратури Володимир Уваров провів службове розслідування й ще 19 травня 2019 року направив у Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів дисциплінарну скаргу відносно Костянтина Кулика, обвинувативши останнього в незаконному повідомленні про підозру Ложкіну, Гонтаревій, Філатову та Стеценку без дозволу тодішнього заступника генпрокурора Євгена Єніна. Підставою для проведення службового розслідування щодо Кулика став рапорт Єніна. 6 травня 2019 року заступник голови КДКП Віктор Шемчук відкрив дисциплінарне провадження, але доки розгляд дисциплінарної скарги Уварова не відбувся. Більш того, у зв’язку з тим, що Порошенко програв президентські вибори, зараз у Володимира Геннадійовича Уварова є два варіанти – або з’їсти свою дисциплінарну скаргу на Кулика, або засунути її в анус генеральному, прости господи, прокурору.