І так, почнемо з неочікуваного дива, розйобу, виру життя.
Мої нотатки видихнули на повні груди: я нарешті завів Letterboxd, щоб якось трекати, що дивлюсь, і натрапив на фільм Sweet Smell of Success (1957). Відсутність очікувань (взагалі, концепція порівняння всього і всюди — будь ласка, видались з моєї голови) подарувала мені новий досвід.

Як глядач, у якийсь момент ти намагаєшся знайти хоча б ниточку, піщинку, проблиск хорошого в людях на екрані.Особливо зараз, пошук хорошого відбувається сильніше, відчайдушніше. Але це хороше тут беззубе, наївне, нездатне відстояти своє право бути собою.
Ти у вирі, вир затягує, вир персонажів, які зневажають один одного, але мусять взаємодіяти, адже світ смелл оф саксес вже тут.

Ми звикли споглядати бед бойс і причини їх становлення, ми їм емпатуємо і любимо, часто сильніше за героїв. Антигерой зрозуміліше, ближче, чи можливо відображає нас більше, ніж герой, причини в цьому абазаці не важливі. Важливо, що в Sweet Smell of Success емпатія перетворюється в зневагу по справжньому. Усвідомлення взаємодії з «маленькою людиною» тут постійне і викликає непідробну огиду (не таку, як фінал «Пінгвіна» — справжню).

Фільм починається з промовистої сцени: головний герой виходить з дому і не одягає пальто, щоб не платити чайові в гардеробі.
Ця сцена — дрібниця і величина одночасно, або, словами гурту Blooms Corda:
«Хвостик від великого слона. Вважає, що він і є слон».

Якщо ви любите споглядати методичне препарування ницої особистості, Sweet Smell of Success — чудовий і водночас неприємний для взаємодії вибір.
P.S. Контекст цього фільму — 1957 рік, і в ньому достатньо мізогінії, щоб не любити героїв ще й за це.

The Fabelmans (2022) — споглянутий, обговорений і поцінований всіма можливими кіноколами, але він випромінює таку любов до кіно та професії, як способу розуміння світу, що цим невпинно хочеться ділитись, в тому числі і мені.

Контекст — це автобіографічна-рефлексивна історія дорослішання режисера Стівена Спілберга, людини, яка вміє говорити з серцем глядача в усіх можливих проявах. В цій роботі — це доходить до абсолюту, він відкривається, препарує своє минуле і до цього потрібно бути готовим, так він казав про сценарій написаний його сестрою в 1999 році: «Це так близько до мого життя і так близько до моєї сім'ї — я вважаю за краще знімати фільми, які більше метафоричні, аналогіями. Але буквальна історія про мою сім'ю потребує багато сміливості. Я все одно вважаю, що знімаю особисті фільми, навіть якщо вони виглядають як великі комерційні попкорн-фільми».

Головний герой сприймає, помічає світ тільки через кіно, вже в процесі монтажу приходить усвідомлення того, що відбувається при зніманні. А він документує і монтує своє життя. І через знімання та монтаж, він усвідомлює та помічає. Результат роботи змінює реальність, кіно змінює реальність.

В 11 років, я задумався чи правда, все що я бачу в кіно, очевидно, що я багато разів чув, що ні. Але як цьому не вірити, воно ж на екрані і виглядає живим. Картинка живіше, правдивіша та набагато більш хвилююча за слово, за вчителя в школі і за повчання батька. Так я повірив кінематографу і повірив тому, що відчуття будують памʼять. І це історія дорослішання, крізь великі потрясіння і відчуття.

Мене вразила історія турботливого оберігання батьківської перспективи погляду на родину та на зростання Стівена. В стосунках дитини і батьків, в кожної зі сторін своя історія памʼяті відчуттів і вона може бути неприємна для іншої сторони.
У 2002 році, коли він був в роздумах про зйомку автобіографічного проєкту вперше, Спілберг сказав: «Я дуже боюся, що моїм мамі й татові це не сподобається, що вони вважатимуть це образою і не поділятимуть мого люблячого, але критичного погляду, на те, як це було — рости з ними». В листопаді 2022 (місяць премʼєри фільму) розповів, що його батьки також «вмовляли» його зняти фільм про їхнє життя перед смертю. Мати померла у 2017, тато у 2020, через 2 роки відбудеться премʼєра критичного погляду на дитинство одного з найвпливовіших режисерів в історії кінематографа.

76 років було Стівену Спілбергу, на момент виходу цього фільму. Я хочу прожити життя так, щоб в 76 років мати можливість так рефлексувати своє життя.

Mars Express (2023)

Як же я сумував за науковою фантастикою, вилюбленою в деталях.
6-7 місяців тому прозвучала порада до перегляду, яку я необережно пропустив, але словосполучення Марс Експрес відклалось в голові і коли я шукав, щось мальоване до взаємодії і побачив, відбувся характерний звук спогаду, який впливає на прийняття рішення.

Людяність і концептуалізм — так хочеться охарактеризувати роботу. Багато роздуму про вимір людяності: Що визначає тебе як людину? З чого складається людина? Вибір бути людиною, який він?
В час, коли війна заполонила будинки, про людяність хочеться думати, шукати, бачити, доторкнутись відкритими долонями. І 90 хвилин фільму дають можливість обійняти людяність і втратити її. 90 хвилин, досі думаю, як в час, коли наукова фантастика стала звичною в 120-160 хвилинах зробити цілісну, щільну, наповнену історію в 90 хвилин. Як? Дуже старанно ретельно, з хірургічною точністю створена темпоритміка, після якої хочеться ще — певно, це і є показник того, що продукт створений класно. Мені хочеться ще.

P.S. На стіллшотах мальовка може виглядати дивно, але в русі з камерою, яка ж вона жива і органічна. І який же тут ахуєнний екшен. 3 складові для хорошого науково-фантастичного фільму виконані — метафізичність, екшен, стилістика.

(1/2)
Я обожнюю серію Red Dead Redemption і отримував величезне задоволення, від карантину провівши 100+ годин з RDR 2. Люблю її за героя минулого, який не може інтегруватись в сьогодення, за любов до трагічності і вмінні фокусуватись на побутово цікавих речах. І American Primeval (2025) це 6 серій, які намагаються діяти тією ж формулою і частково це дуже добре виходить.

Тут багато тестостерону, смерті, насилля і бажання помсти — звучить, як щось з минулого, але це тайтл 2025го року і як же я сумував. Цей стрибок в опис фільмів 90-00х, тут як ковток свіжого повітря або занурення в дитинство, а скоріше все одночасно.

Неідеальна візуальна мова, яка добре відкладається в голові і діє як елемент занурення і чіткого маркеру ідентифікації і постійний бруд, текстурний, який ти відчуваєш на собі.

Готовність до 299 хвилин первісної Америки можна зрозуміти реакцією цікавості чи відрази до наступного опису персонажу:
Герой, який втратив родину під час нападу і йому почали знімати скальп, але не завершили. Він вижив і йому зшили шкіру голови і в бажанні помсти він крокував і перетворювався внутрішньо і зовнішньо на абсолютно жахаючу істоту, яка поступово приймає правила цієї землі і керується іншим орієнтиром для прийняття рішень.