Ось такий підхід до віжуалу, я культивую в собі. Цілісний концептуалізм або артисти, будь ласка, давайте творити в цьому векторі?


https://www.youtube.com/watch?v=g_qWhdxiR7k

Прямота, за якою хочеться спостерігати або діалоги в Jarhead.

D.I. Fitch: What the fuck are you even doing here?
Anthony 'Swoff' Swofford: Sir, I got lost on the way to college, sir.

Д.І. Фітч: Якого біса ти тут взагалі робиш?
Ентоні «Свофф» Своффорд: Сер, я заблукав дорогою до коледжу, сер.


A flashlight was a moonbeam. A pen was an ink stick. My mouth was a cum receptacle. A bed was a rack. A wall was a bulkhead. A shirt was a blouse. A tie was still a tie, and a belt a belt. But many other things would never be the same.

Ліхтарик був місячним променем. Перо було чорнильною паличкою. Мій рот був вмістилищем сперми. Ліжко - стелаж. Стіна була перегородкою. Сорочка була блузою. Краватка залишилася краваткою, а пояс — поясом. Але багато інших речей ніколи не будуть колишніми.


For most problems the Marine is issued a solution. If ill, go to sickbay. If wounded, call a Corpsman. If dead, report to graves registration. If losing his mind, however, no standard solution exists.

Для більшості проблем морський піхотинець видає рішення. Якщо захворів, йдіть до лікарні. У разі поранення викличте санітара. Якщо помер, повідомте про реєстрацію могил. Однак якщо він втрачає розум, стандартного рішення не існує.

Чи знали ми, що будуть виходити такі кінопродукти?
Так

Чи знали ми, яка буде на них реакція?
Так

Кейс фільму «Юрик» лонгсторі шорт — 24 серпня відбувається «Всеукраїнська прем'єра до Дня незалежності!» кінопродукту, далі опис з ютуб каналу СТБ.
24 серпня на екрани вийде воєнна драма Юрик, яка заснована на реальних подіях. У ній ви почуєте історію 11-річного хлопчика, який 15 днів добирався до кордону з охопленого ворожими обстрілами Маріуполя. Що довелося пережити Юрику на шляху до порятунку?

В мене є багато питань:

1. Ми перемогли, відрефлексували і можемо робити художні твори про війну?
2. Чи начасі зараз створення художніх фільмів про події, які вбили, поранили, травмували величезну кількість співгромадян? Можливо документалістика зараз має більш важливу форму?
3. Чи було достатньо часу на дослідження теми, чи достатньо матеріалів для дослідження теми?
4. Хто аудиторія цього продукту? Якщо, українці, тоді чому так неточно? Невже, ви думаєте, що українці в побуті яких війна, хотять переживати ще художні історії війни, прямо зараз? В чому сенс цієї емоційної маніпуляці (Фінальний лайн головного героя в трейлері — «Я пообіцяв мамі, вона живе, доки я живу»)
5. Чи розуміли автори, що цим фільмом вони ображають людей?
6. Чи було би краще, якби це була документальна історія з цим самим бюджетом але класним стилем і закордонною цільовою?
7. Чи доєбався я? Так, бо це дуже і дуже складна і болюча тема. Створення передбачає емпатію, а люди зробили емоційно маніпулятивний продукт, який повертає тисячі людей в Маріуполь, який я нагадую, досі в окупації.
8. Чи потрібні художні твори про Маріуполь, Ізюм, Ірпінь, тощо? Так, потрібні. Зроблені з максимальною повагою, піклуванням про глядача і нормальними художніми рішеннями і тільки після деокупації.
9. Чи промовчав я про художні рішення і про візуальну складову? Так.

Трейлер за посиланням — https://www.youtube.com/watch?v=o-vHVNBlIHQ

Це дуже важлива хроніка реальності Маріуполя.

48 хвилин відео знятих протягом лютого/березня 2022 року, змонтованих в хронологічній послідовності. Біль пронизує хронометраж, коли голуби стали їжею і єдиним доступним видом мʼяса, коли двори перетворились в масові поховання, коли бачиш небо вперше за 7 днів.

Ця робота є надзвичайно важливою, для можливості побачити, яку ідеологічну реальність несе наш сусід.

На 32-ій хвилині, підліток, співає Океан Ельзи - Обійми, в родинному колі, в зруйнованому Маріуполі, 26-е березня. Дуже щемливо і боляче.

Цей зліпок реальності змонтований в документальний фільм потрібно дивитись, памʼятати і поширювати.

В цій роботі багато відповідей, які ми маємо зберегти в собі і передати далі.

Тут посилання на фільм, з таймкодом пісні.
https://youtu.be/ezZD7cOqsBs?si=R-KolrTx2arz-B5w&t=1912

Тільки нещодавно здобув навичку, яка є ключовою (точно важливою) для режисера на знімальному майданчику. Особливо для того, хто любить, коли дійство, яке відбувається є співстворенням перфомативного характеру (це я так красиво називаю знімальний день) або коли кожен елемент знімальної команди залучений емоційно в процес.

Уявимо, ми 3 тижні головами департаментів, готуємось до знімання, проходимось по найдрібнішим деталям, робимо превізуалізації, прешути, тощо. Щось виходить класно, щось відкидається і адаптується, щось ріжеться по таймінгам. І ось цей день, ти виходиш о 05:45 з таксі, заходиш і потрапляєш в місце, де фантазія стала реальністю і де уява вийшла в світ. Як режисер-холерик і володар адиктивності до насичених емоцій, я заряджаю людей ще сильніше і емоційний фон стає супер високим.

І ось тут найбільша моя пастка. Хвиля емоції і радості від дійсності уяви захлинають і все, що відбувається в плейбеці — це магія. І в полоні цієї емоції, я не помічаю очевидні речі, які мене дратують — композиційні проблеми, мілкі рухи камери в статичних кадрах, неточність артиста і ще мільйон речей, які мають бути в моєму фокусі.

Адаптивність зіграла на руку і я навчився емоційно відсторонюватись від плейбеку і не поринати в загальний вир задоволення. Це певно, супер очевидно, але я радий, що прийшов до цього і можу поєднувати абсолютну єбанутість знімальну і тверезий погляд в плейбек.

(1/2) Я провів, близько 25 майстер-класів по режисурі в Полтаві, Чернігові, Кременчуці, Каневі.
Постійно, щось хотів написати про неймовірну думку, яку почув від підлітка, чи авторське бачення в 13 років, яке вже має силу. Але постійно відкладав і зрозумів, що в мене вже цілий цикл історій про щире створення, але почну з контексту.

Контекст:
1. Інтеграція навчального процесу в моє життя відбулась органічно. Мені подобається, що мій підхід масштабується і побачивши, як він взаємодіє з іншими творцями, стало зрозуміло — він працює.
2. Мені неймовірно подобається бачення світу від покоління молодше (15-24). Я сприймав світ, як, щось велике-неосяжне й абсолютно не гнучке. Вони сприймають світ, як елемент життєдіяльності, який потрібно налаштовувати. Вони в пошуку контакту з собою, з більш ранніх етапів. Вони комунікують про свої потреби, проблеми та бажання.
3. Мистецтво має цілющі властивості для того, хто створює його крізь себе, в будь-якому віці.
Будуючи програму, я намагався показати декілька речей, які, як на мене, набагато важливіше, за технічну складову.
- Помилятись ок, в мене 2 слайди, де я розповідаю про свої найгірші роботи і що це нормально.
- Через режисуру або будь-який інший прояв себе, можна прожити емоції і відпустити їх.
- Занудство від мене, по типу з чого складається команда знімальна, які задачі тд і тп.
- Емпатичність важлива, для глядача і митця рівноцінно.
- І звичайно, ми щось знімаємо. В мене немає мети збудувати неймовірний віжуал. Є задача створити підхід, завдяки якому вони зможуть створювати речі, які будуть відгукуватись, в першу чергу авторам. Знімальні задачі: усвідомлений кадр, демонстрація емоції тілом і камерою, композиція, як окремий елемент діалогу, вираження емоції через образ і образне мислення, постановка актора і направлення його в кадрі.

(2/2) Десь на днях, розкажу про те, що я чув і бачив від людей, з якими працював. Зроблю екскурс в інше сприйняття світу.

І звичайно, я супер насичуюсь майстер-класами, думками, свіжими баченнями й системним заземленням. Завдяки тому, що в нас відбувається взаємодія і ми створюємо разом, шукаємо разом, міркуємо разом. І я щиро радуюсь за них, адже мій досвід навчання, а саме в КАМА був синонімом посередності (якось складу в повість, чому туди не потрібно йти, ніколи, нізащо, за жодних обставин, принаймні людям дотичним до кадру).

P.S. Пам’ятник кобзарю на вʼїзді в Канів (1 світлина), де були минулого тижня майстер класи в Канівському коледжі культури і мистецтв (2 світлина).

Мене давно бентежить тема тілесності, вона послідовна в моїх роботах і за декілька тижнів буду знімати найважливішу роботу в цьому напрямку. Робота, яка для мене оголений нерв абсурдності буття в нашій реальності.

Вразила мене, по справжньому, історія під назвою «Королівство тварин».
Це настільки чесно, вільно і емоційно, що це мій особистий ахуй. Поки я не зрозумів, чи це тому, що це потрапляння в мене чи тому, що ця робота визначна, але в мене давно не було сльози на щоці в кінозалі.

Сетап фільму — в світі, 2 роки існує хвороба, яка перетворює людей на тварин. І ми живемо в світі головних героїв батька Франсуа і сина Еміля, де їх дружина-мати перетворилась на тварину.

Він потрапив в мене через органічність розвитку різнопланових діалогів з глядачем:

1. Ми людство можемо адаптуватись до будь-чого. Кордони нормальності не статичні.
2. Наше руйнівне єство і бажання спочатку знищити, а потім пізнати.
3. Батько і син, які дуже далеко один від одного, але поєднані одним ланцюгом реальності і не можуть відірватись від один одного.
4. Страх навколишнього і послідовне його знищення. І часто те чого ми боїмося, є нашим найбільшим бажанням.

І звичайно, воно красиве і візуально сучасне, його хочеться дивитись, а в якісь моменти ти настільки відчуваєш єднання з персонажем, що це вже твої руки на бігу торкаються поля і кожним доторком кричать про свободу.

Кіно, в мому житті зʼявилось раптово. У віці 5-ти років, в мене вдома зʼявилась касета з Термінатором-2 і мій дитячий мозок вибухнув від радості. Я дивився його 2 рази на день, протягом 3-х місяців.

Чому, мій дитячий мозок захопив образ Джона Коннора, Т-800 і самопожертви Сари Конор заради свого сина?
Тому, що я впізнавав себе в ньому, впізнавав обставини дому, коли навколо відбувається провінційна хуйня у вигляді, поголовного алкоголізму, побутової жорстокості і перманентної натягнутості і стриманості кожного і кожної. Впізнавав несвідоме бажання протесту, впізнавав самотність.

В дитинстві, в мене так само як і у Джона була відсутня фігура тата і моїм героєм була Сара Конор. Моя Сара, була не така фізично загартована, але моя мама теж була достатньо бойова і теж вміла в самопожертву заради дитини.

І веду я це все до того, що нам потрібні герої в житті і в кіно. І саме тому я не люблю коміксове кіно, воно експлуатує образ героя і забирає особистісну залученість через перенасиченість героями.

І саме тому, в новорічний період буду передивлятись свій улюблений фільм дитинства і згадувати своє захоплення Сарою або мамою або мрією у вигляді появи Т-800 в мому житті.

Дивний період, хуйова продуктивність, Євробачення, аніме, зник, тепер знову тут. Дякую Життя Прекрасне 1997р. — посміхнувся, пролив сльози і ожив, магія кіно.

Досить давно, я нічого не ставив на сцені і відверто засумував за сценографією, тому погодився швидко і понеслось, про це сьогодні і буде мова.

Складові постановки:
1. Основний концепт, який має бути довгостроковим і багатопроекційним, щоб в разі перемоги з ним можна було взаємодіяти довго і плідно.
2. Бекграунди для екранів.
3. Світло і робота з камерами — придумування, освоєння, тести.
4. Рух всіх артистів і взаємодія з живою сценою (в якій руці тримати мікрофон, щоб бути більш відкритим до камери і ще тонкощі, які і складають загальну картину та мають бути доведені до автоматизма).
5. Стиль — загальний вектор і погодження.

Реалізація або те, що я зневажаю в індустрії:

Проблема №1
Відсутність пристрасті і бажання. Всі роблять роботу, просто роботу, просто роблять. Маючи можливість познайомити всю Україну з новими, цікавими, різними артистами робити за шаблоном голосу діти не вийде і не вийшло. Всі наступні пункти витікають із пункту№1.

Проблема №2
Відсутність візії і розуміння процесів. Як зробити так, щоб виграли всі? Глядач, артист, продакшн. Продумати всі процеси і комунікувати, говорити, теревенити, шепотіти, кричати, писати, показувати, есперанто, крокодил та як завгодно.
Скільки питань, мені задали, щодо концепції номеру? Жодного, так не має бути. Навіть, якщо все подобається, мають бути витікаючі питання.

Проблема №3
Відсутність відповідальності. Жодна людина, не сказала, сорі мій містейк, тому, що жодна людина не розуміє масштаб свого впливу на загальний результат.

Як красиво завершити і до чого я веду? Нахуй людей, які створюють без пристрасті, вона не прибере помилки, провали, дурощі але вона багато, що нівелює і з нею ти швидко вчишся. Тому пішов з великою любовʼю робити аніме, всього 5 хвилин, а вже 5 місяців, але скоро буде.

Важливо, це не про музику, звук — це про продакшн і процеси, які про номера.

В листопаді 2023 року вибрались на 2,5 дні в Канів і зняли рух — майстра, молоді, простору.

Я захоплююсь тілом і його силою, для мене сила емоційної палітри тіла найвища і останній рік я присвятив тілу, в металі, в оточенні, в суголосності.

Тому, досліджую далі

Ось, що вийшло
https://youtu.be/xMNx-duuyTs?si=az1cT4SN-oiYXm5o

Я не любив кіно 400 днів. В мене не було пристрасті до кінематографу. Дивився його, все ще достатньо для професії режисера, але не достатньо, щоб про це писати — коли ти дивишся 3-4 фільми в тиждень, тобі є з ким їх обговорити і не є потреби писати. Моя пристрасть повернулась чи я до неї, хтось точно до когось повернувся бо ми разом 2 місяці і за цих 2 місяці, я переглянув 60 чи 70 фільмів. Знову хочу знімати кіно і знову його пишу.

Короче, всім вітання, в мене написано 6 постів про кіно, 1 про серіал, 1 про картини, 1 про книгу і це знову віжуал монолог і я можу знову сказати привіт, єбать, як я скучав.