Я танцую на костях своего прошлого
Запомни,
В жизни ничего нет невозможного
И до неба звездного рукой подать,
А до счастья нужно лишь немного подождать

Подождать какой-то месяц, год, а может, вечность
Но снова я влюбилась, назло жизни быстротечной
С тобой мне сложно сохранять серьёзность
И не убивает больше сны мои тоскливая тревожность

Впервые ощущаю себя так непринужденно
И хоть я говорю, что ты тот еще дурак, но
Чувствую, что подошел к концу период моей боли
И вылетела, наконец-то, птичка из златой неволи

Так забавно
Он ворвался в мое сердце, будто в Трою
И сказал, что сделает меня своей женою
А я смеюсь и, может, снова ошибаюсь, но зато
Могу наверняка сказать, что я тебя люблю
Ой, что?

(с) Vevadesa

Как-то раз влюбилась ведьма в человека
И с тех пор все её думы были лишь об этом
Как ей быть? Ведь нежить старше на два века
Да и не может ведьма взять
И показаться человеку..

Ночами пробиралась та к Нему в деревню
Сидела одиноко у Его окна укрывшись снегом
Она знала: не нарушить ей обычай древний
Ведь не дано любиться ведьме с человеком

Вымаливала дева мудрости у лесных русалок
А те все удивлялись: у самих-то нету пары
Советовалась даже ведьма с лешим старым
И все твердят одно:
«В любви запретной счастья мало»

Но как-то в полночь на поводу у карт Таро
Решила ведьма притвориться человеком
Надела амулет и взяв своего ворона-слугу
Ушла в Его деревню, защитившись оберегом

И вот
Холодным днем, зайдя в ту самую избу,
Пока не обратилась сила её ритуала,
Босая ведьма захотела обхитрить судьбу
И юношеское сердце красотой своей украла..

Закончилась давно та судьбоносная зима
С тех пор уже шестое наступило лето
За недоступную любовь ей не страшна цена:
Осталось ведьме жить чуть больше, чем полвека

И воротиться в лес нельзя ей, но зато
В душе Его отныне место для неё пригрето
Сломав людские все поверья и судьбе назло
Вот так влюбилась как-то ведьма в простого человека

© Vevadesa

365

страх - це коли ти не знаєш,
ще жив твій коханий, чи ні.
це коли від ракет все навколо палає,
а в серці одне: «він десь там, на війні».

біль - це коли ти не знаєш,
як заспокоїти мати, що ридає вночі.
коли від сирени кудись швидко тікаєш,
і не можеш знайти рідні татові очі.

смерть - це коли ти не знаєш,
чи почуєш колись голос рідних своїх.
це коли ти в полоні десь тихо вмираєш,
і не можеш згадати навіть свій сміх.

любов - це коли ти не знаєш,
писати: «ти як?» або просто прийти,
прийти, обійняти, сказати: «ти чуєш?
ми зможемо разом крізь все це пройти».

але свобода..
свобода - це коли точно знаєш,
що як би не було страшно,
і як би не було боляче,
якими б очі не були темні, ти точна знаєш:
кожна мить і кожна смерть - не даремні.

ти точно знаєш - любов і правда переможуть.
та наші змучені серця і квітучі душі
усьому світу ще покажусь,
що навіть після смерті
і на все життя,
ми залишаємось вільні.
назавжди.

© Vevadesa

Тихо

Тихо под звёздами, тихо в эфире,
Тихо крадётся грядущее «завтра»,
Тихо покоятся в братской могиле
Юность, судьба, недожитая правда.

Тихо на вулиці, тихо в руїнах,
Тільки гуркоче, сміється війна.
Роки пройдуть — покоління в країнах
Злобу забудуть, відкриють життя.

Тихо река протекает по лесу.
Помнит, наверное, эта река
Сашку с Твери и Степана с Одессы,
Вместе, которые, били врага.

Пам'ять затупилась злими роками,
Сашка з Твері та з Одеси Степан
Не зрозуміли як ворогом стали —
Пальцями клацнули злидні та пан.

Тихо щебечут кровавые цифры,
Люди измученно ждут тишины…
Тихо рождаются ужас и мифы —
Дети любой современной войны.

Неймовірній вірш мого дуже близького друга ❤️‍🩹

сьогодні день твій особливий
коли ясркаво сяють зорі в небі,
і білий місяць жартівливий
бажає тобі радості і щастя жмені

коли тихенькі хвилі в морі,
разом із лісом чарівливим
тобі бажають спокій: в мирі,
в твоєму серці і душі дбайливій

а я бажаю успіху, любові
і щоб завжди життя було пестливим
щоб карі очі твої пречудові
горіли пламенем душі вродливій

сумую до нестями я щодня
і пам’ятаю всі моменти наші особливі
бажаю, щоб скінчилася війна одного дня
і я втонула б знову у твоїх обіймах

© Vevadesa

скільки тепла у мене в грудях!
ти подарував мені чарівний світ
боялася я бачити надійність в людях
але в душі моїй твоя турбота розпускає квіт

кожного дня я мрію сісти в потяг
щоб знов почути рідний твій «привіт»
я засинаю, обіймаючи твій одяг, і
думки про тебе викликають в серці цвіт

коли я чую за вікном тривоги,
на себе відчуваю страху важкий гніт
але твоя любов дарує мені спокій
і я одразу бачу у майбутньому просвіт

і хоч ти знаєш, що життя жорстоке,
завджи мого кохання шепіт будеш чути
і пам‘ятай, ніколи ми не одинокі,
бо в нас на двох лише єдиний всесвіт може бути

© Vevadesa

Сьогодні в лісі ми зустріли незвичайний літній ранок.
Червоні краплини роси ніжно обіймають сонне листя. Природа потрохи прокидається. Плакуча верба, ніби вмиваючись, пустила свої пишні гілки у прохолодну річку. У прозорій джерельній воді відзеркалюються рожеві хмари, вітаючись зі всім лісом. Насолоджуючись заспокійливою тишею та ледь тримаючись за руки, ми вийшли в поле, де лугові квіти й духмяні кущі черемхи привітали нас своїми неповторними запахами. Де-не-де чутно щебетання ранніх пташок, а дзвінкий соловейко ніби кликав нас йти далі. Вдохнувши на повні груди, Вона ледь помітно посміхнулася мені й весело потягла мене до річки. Відчуваю аромат м’яти. Золоті стріли сонячного проміння пестили обличчя та сліпили очі, тому я й не зчувся, як мої ноги почала лоскотати гостролиста осока. Дівчина бешкетно засміялася й стрибнула у воду, розбудивши сонні пуп’янки латаття. Її очі ніби зазивали мене зробити теж саме, але чомусь я залишився спостерігати з берега. Зненацька подув ніжний вітерець, який забрав усі мої думи й поніс їх далеко.. далеко.. Вона плавала в річці наче красуня-лебідь, але вода була така прозора, що здається, ніби Вона пливе по небу. Ця заспокійлива лісова атмосфера наче гіпнотизує і поглинає. Перед очима був лише спокій, небо, Вона, вода.. Навколо була лише вода, яка занурює все глибше й глибше. Заспокійлива мертва тиша. Раптом почувся якийсь шелест позаду, і це змусило мене прийти до тями. Я й не помітив, як майже повністю зайшов у воду. Знов стало чутно птахів та навіть тихенько проїжджаючу десь далеко автівку. Я озирнувся. Але Її ніде вже не було. Та й взагалі, чи була Вона?

Сьогодні в лісі я зустрів незвичайний літній ранок…

© Vevadesa

гори
и никогда не потухай
а я буду греться
лишь у твоего огня

© Vevadesa

наслушалась пирокинезиса и теперь в голове застряли его ритмы 🥲 приходится экспериментировать с форматом, хули

чтобы не плакать, я смеялась
из раза в раз в себе я всё сильнее сомневалась
и забывала каждый день о том,
и закрывала я глаза на то,
как безжалостно душа моя на части разрывалась

каждую ночь в груди тоска
разрывает моё крошечное сердце просто так
я больше не ищу того,
кто теплом своим бы мне помог,
лучше выпью яда рано утром натощак

не знаю я, что-зачем и для чего
и не знаю, как забыть всю эту боль, зато
я смогу. крепче сожму кулак
вы не узнаете, какой же я дурак
и я выберусь отсюда напролом
чтоб больше не считали меня люди слабаком

© Vevadesa

раньше такие имбовые стихи писала, что-то я на старости лет растеряла хватку 😁
треба повертатись
скоро будет дроп!

Любите, люди,
Без гнилья
Без грязи, тяжести и ран на сердце
Без выноса из дома грязного белья
Без ссор и криков, грома дверцы

Любите, люди,
Без точных выстрелов друг в друга из ружья
Любите так, чтоб в вальсе закружило в темпе скерцо
Не забывайте вы об истинности фразы «мы - семья»
Чтобы сердца всегда стучали в консонансе ваших терций

Чтоб жен тепло и искренне обнимали их мужья
Чтоб жизнь была на вкус сладка, но с острой ноткой перца
Чтоб обожали, страстно целовались у ручья
Чтоб уважали, ведь она - графиня, а ты - герцог

А что в итоге-то? Мы рвем друг другу крылья
Безжалостно играем с чувствами, Судьбой
Конец один: где было «мы», осталось горестное «я»
И моей боли всему ты,
Любовь,
Виной.

© Vevadesa