​​#АудіоНовинки: сьогодні Pratchett-day, і, здається, найкрутіше день народження мого найнайнайулюбленішого письменника відзначили ВСЛ з Абуком. Одночасно виклали п'ять аудіоверсій романів сера Террі! Два - цілком, три - семпли для передпродажу. Фактично, перші томи майже всіх основних підциклів Дискосвіту. Кожен роман озвучує мінімум дві людини, в касті "Віщих сестер" - Соня Сотник та Антоніна Хижняк /всьо, я знепритомніла від захвату/

​​Щось у мене підзатягнувся період дитячих читань, але часом тому причина - не лише бажання від робочої даркухи відпочити. Дякувати БукБоксу встигла прочитати дві рідкісні пташки - молодшопідліткові книжки з числа номінанток на Міфопоетичну премію, котрі зненацька видали українською. Сьогодні #ПрочиталаВідписала про "Серафіну і Чорну мантію" - пригодницький готичний горорець для меншеньких.

Шматочок на пробу:
"Пару місяців тому я читала Small Spaces Кетрін Арден і все думала: а чи видає у нас хтось горори (ну або бодай містику) для середнього шкільного віку? Виявляється, Ранок видає. “Серафіна і Чорна мантія” – це доволі типова пригодницька готика для молодших підлітків. Загадковий маєток, загадковий ліс навкруги, загадкове чудовисько, що підстерігає найбеззахисніших, і сміливі діти, котрі його обов’язково переможуть – все як в кращих домах і маєтках. Та поміж інших братів-сестер за жанром “Серафіну” виділяє кілька особливостей:

🐀 головна героїня. Уже перша сцена, де з’являється Сера, створює цікавий настрій: дівчинка голіруч ловить щурів й міркує, що от зараз вона продумано робить, виносить на край маєтку і відпускає, бо коли раніше вбивала, якось трохи негарно виходило. “Пробачте, ш-ш-шо?” – ледь не вдавилася знана гризунолюбка я. А ось так. Роберт Бітті поволеньки й дуже обережно змальовує доста нестандартну героїню. Дуже скоро стає очевидно, що Серафіна – не зовсім людина, але найцікавіше тут інше. Найцікавіше, як саме автор вибудовує ПОВ Іншої. Серафіна фізично вирізняється поміж людей, у неї інші інтереси й схильності, але головне – всі уявлення про звичайне життя в неї суто теоретичні, з книжок, і дівчинка цього цілковито свідома. Моменти, коли вона намагається мімікрувати під звичайну людину, ретельно аналізує, яку манеру розмови обрати, чи вона не помилилася і взагалі – люди таке роблять? – безцінні.

🏰 антураж. Дія книжки (власне, це серія книжок) відбувається у знаковій локації. Білтмор цілковито реальний, дуже незвичний і досі відкритий для публіки в усій своїй неоготичній красі. І в романі він не просто відбуває обов’язкову програму “Місце Дії” (тм). Бітті там-сям вплітає дрібні історичні й побутові подробиці, з яких можна дізнатися, чому і як збудували маєток, яке значення він мав для тамтешніх околиць (здоровезний багатійський дім як містотворче підприємство – це… екзотично), як взагалі організоване життя настільки велетенської господи… Коротше кажучи, якщо раптом душа попросить “Абатство Даунтон” з містикою – це сюди".

​​І продовжуємо розмову про несподівані переклади з числа номінанток на Міфопоетичну премію. Цього разу #ПрочиталаВідписала про "Дракона із шоколадним серцем" - казкову повість з виразним присмаком виробничого роману.

Шматочок на пробу:
"“Дракон із шоколадним серцем“, зберігаючи загальний шарм європейської чарівної казки (причому Стефані Берджис послідовно спирається радше на німецьку, аніж на англосаксонську традицію), тим не менш доволі зухвало міксує жанри. Крім усього іншого ми тут маємо:

😡 роман виховання незручної дитини. Якщо Серафіна, про яку я вже вище згадувала – просто незвичайна відлюдниця, то героїня цього роману – та сама Інша, яка своєю Інакшістю насолоджується. Взявши за героїню юну драконку, авторка не просто оприявнює перед читачами певну абсурдність людських звичаїв, строго стратифікованого суспільства чи дещо кульгавої політичної системи. Вона ще й уповні використовує можливість показати послідовно вредну дитину. Авантюрина – запальна, хвалькувата, нахабна, грубувата, вона зростала зі впевненістю, що виросте в найстрашнішого хижака на світі, то навіщо ці умовності? Гамць – і жодних проблем! Тож з одного боку, Берджис потроху проводить свою персонажку тим самим шляхом соціалізації, котрий “Словами воно бува ефективніше”. З іншого – її героїня впевнена в собі, в міру агресивна, дуже добре знає, чого хоче від життя й не готова цим поступатися. Хлопців-героїв з такими стартовими умовами – хоч греблю гати. А от дівочих рольових моделей – не так вже й багато. І оцим: ви так кажете bossy наче в тому є щось погане – ця книжечка й цінна.

🥣 виробничий роман. Я серйозно! В реалізмі цей піджанр вже не торт, а тут він раптом бере – і віднаходить себе у фентезі для середнього шкільного віку. Дякувати письменниці, дракони в неї доволі нестандартні, тож Авантюринина пристрасть проявляється не в тому, аби понапихати в печеру якнайбільше какао-бобів, а в тому, щоб навчитися мистецтву. Або в її випадку – ремеслу. Начувайтеся, любі читачі, слинка тектиме декалітрами. Берджис ретельно розповідає і про весь цикл роботи над шоколадними смаколиками, і про організацію малого бізнесу у висококонкурентному середовищі, про піар-стратегії малим коштом і навіть про те, як боротися з корупцією, що цей малий бізнес намагається притрамбувати. Так, антураж цілковито казковий, але не сказати, що геть невпізнаваний. Не знаю, можливо, для цільової аудиторії це трохи нуднувато, але я всі розділи про роботу в шоколадній майстерні читала з превеликим задоволенням".

​​Шок! Сенсація! Циркові миші танцюють на арені! Я знайшла мотиваційний нонфікшен, котрий працює! Окай, у мене мотиваційні запити троха нестандартні, але зі своїм завданням книжечка пречудово раду собі дає. Отже #КороткоПро "Мистецтво має значення" від двох прекрасних чоловіків - Ніла Ґеймана та Кріса Рідделла.

"Шож, тепер у мене є книжечка, яку можна прикладати до ран, психологічних травм, нечитуна, неписуна, янездаруна та інших цікавих мисленнєвих процесів.

Як подумати, "Мистецтво має значення" - це щось середнє між TED-мотивахою та тематичною проповіддю, щедро оздоблене олівцевими начерками Кріса Рідделла. Все дуже просто, все дуже банально, все дуже передбачувано, все... правдиве і, холєра ясна, працює, як це взагалі часто з очевидностями й трапляється. В цих кількох текстах Ґейман просто розповідає, чому це важливо: читати, мріяти, творити, не боятися. І цілить саме в те місце, що стискається в моменти: "Я не зможу", "Та фігня якась виходить!", "А ти для цього не задоросла?", "Тю, ти так ніколи грошей не заробиш", "Так ніхто не робить", "А, може, не варто?", "Нащо тобі треба?" - тисячі їх, цих дошкульних, чесних і незрідка - цілковито справедливих - внутрішніх і зовнішніх питань. От тільки відповідь на них одна. Ота, найпростіша. "Спробуй. Гірше не стане". Воно, канєш, і так пробуємо потихесеньку, але не зайве тримати під рукою приємне нагадування, що отак і треба.

PS: все, що стосується фрилансерської праці - це крик опосума. Дистильований, настояний, валить з ніг з першої краплі".

Обкладинка у книжки впізнавана, тому не встою перед спокусою одну з тих фрилансерських сторінок показати:

​​Щойно дочитала останні букбоксівські книжки - й кабанчиком помчала читати свіжесенький-гарячесенький роман Наталки Сняданко. Отже #ПрочиталаВідписала про "Перше слідство імператриці". Це було яскраво, але трохи задушно. Ви чули про інфодампи? Начувайтеся!

Шматочок на пробу:
"Від перших розділів “Першого слідства імператриці” (no pun intended) захоплювало дух і стискалося серденько. Обогинечко, нормальна белетристика! Не Великий Український Роман, а захопливе читання, криптоісторичний детектив з динамічним сюжетом, коротенькими розділами, яскравими ПОВами, декалітрами направду цікавих подробиць, майстерно розкидані загадки-гачечки, що ж нам іще треба для щастя? Ви не повірите. Притомний сторітелінг.

👍 Сильний бік “Першого слідства” – сюжет: авантюрний, жвавий, барвистий, він хутко стрибає між мальовничими локаціями, шелестить шовками, пахне пожовклим папером історичних документів, має легкий присмак жовчі, що підкочує під горло при думці про те, наскільки обмеженою в правах і можливостях була на позір наймогутніша жінка в державі, тягне за собою на аркані й розгортає павичевий хвіст: “Дивіться, дивіться, я і таке умію, і сяке, і в сімейну драму, і в трилер, і в комедію, і в детектив, правда, я золотко?”. Правда.

💤 Слабкий бік “Першого слідства” – манера цей сюжет реалізовувати. Часом складалося враження, що якось ввечері “Слідство” пішло випити не-зовсім-чаю із “Забуттям” Тані Малярчук і так від похмілля й не відійшло. Шок-контент: я – людина, котра читає на рік кількадесят кілограмів посереднього фентезі, давно, дуже давно не зустрічалась із настільки всеохопним інфодампом. У цьому випадку не йдеться про “просто” погано дозований виклад нової інформації, це не купа, це трясовина, Меотійське болото (нехай простить мене рідненьке Азовське морько!), котрим бредеш-бредеш по коліно і все думаєш: а пірнати коли будемо? А не будемо. Наталка Сняданко дуже густо нашпиговує оповідь історичними подробицями, вона скоромовкою пояснює всі переливи складних стосунків при цісарському дворі, занурює в контекст з ультразвуковою швидкістю, вивалює читачам на голову розлогі пояснення, чим спосіб життя Сіссі відрізнявся від середньоаристократичного, і чим саме була такою незвичайною юна імператриця, котра не хотіла жити за загальноприйнятими правилами і була значно ближчою до наших сучасниць, аніж до своїх (ні, це не мої глибокодумні роздуми над котроюсь сторінкою, це Доротея, героїня “сучасної” лінії дбайливо оголошує словами через рот). І майже все тут робиться через діалоги".

#СтопКадр: and here we go, або починаю начитувати матеріал для огляду всіх оповідань, номінованих цьогоріч на Г'юґо та Неб'юлу

​​#Хотіти: "Драконова перлина" Юн Ха Лі - один найтитулованіших міфологічних фентезі-романів для молодших підлітків - виходить українською. Нарешті! Бо я випадково дізналася про те, що його перекладають, ще півтора роки тому і відтоді десь раз на пів року питала: ну як? Ну от, дочекалися. Видає "Жорж", переклад Ганни Литвиненко. А, і цей: в оригіналі "Перлина" видана імпринтом "Рік Ріордан представляє" (серія етнофентезі та фантастики під егідою відомого письменника), і що краще "Перлину" зустрінуть на українському ринку, то більше шансів побачити й інші книжки з цього проєкту. А там є цікавезні тексти як письменників-початківців, так і відомих авторок.

​​Майже #КнижковіТеревені, або ж пост-реквієм про те, як мені чудово жилося неповні два місяці із БукБоксом.

Тизер:
"14 книжок - 3712 сторінок - вартістю 3224 гривень (якщо рахувати за базовими цінами на сайтах видавництв, без знижок). Тобто, так, це було вигідно".

А далі про: найбільшу й найменшу книжку, найдорожчу та найдешевшу (ваші ставки, пані та панове!), засилля дитячо-підліткового читання, симпатії-антипатії та страшне зізнання, яку книжку мені хотілося лишити собі і чому я це не зробила... Про все отут: https://bit.ly/3trTIeq

#СтопКадр: тільки-но взялася за «Залюднену планету» («Порталівський» підлітковий наукпоп про, спрощено кажучи, демографічний перехід) і одразу згадала, чому Галина Глодзь - богиня приміток

​​#КороткоПро ту саму "Залюднену планету"

"Жвавий і приємно написаний нонфікшен для молодших підлітків про демографію й сферу її інтересів. Власне найбільше (два розділи з трьох) тут йдеться про передумови й механіку демографічного переходу: як так вийшло, що люди собі животіли потисеньку й приростали полегесеньку, а потім - яааааааак бахнуло! Один з цих розділів присвячено радше фізичному: екскурс в історію врожайності пшениці, кулсторі про ворогів біднятка - холерного вібріона, психологічна драма про важливість миття рук, трохи згадок про революційні зрушення імені Флоренс Найтінгейл, важливість консервів та коротка історія щеплень. Ідеальна цайтгайстова книжка, хоча навряд такою планувалася. Другий (всмислі, третій) розділ - це вже про соціальне. Про те, як мінялася структура сім'ї, що означало жити в містах, про напівсвідомі і занадто свідомі стратегії обмеження приросту населення, про економічну роль емансипації жінок й відмови від дитячої праці - оце все. Мені особливо сподобалось, наскільки спокійно авторка розповідає про те, що в нас зазвичай проходить під грифом "А, може, воно дітям не надо?": про економічну складову традиційного подружнього життя, про методи регулювання народжуваності (від індивідуальних і аж до державних), про те, що самовираження - це не аж такий гріх і до чого призводять спроби прямо-таки заборонити контрацепцію. Ну а загалом цій книжечці можна збирати на пам'ятник бодай тому, що після її прочитання діти дізнаються, що таке "очікувана тривалість життя", і зможуть з чистим сумлінням виправляти дорослих, свято переконаних, що в дике середньовіччя мало хто до тридцятки доживав, бо "подивіться на середню тривалість!".

А! Ще в книжці багато інфографіки, цифр, шикарний список літератури ("Жінка в традиційній українській культури" Оксани Кісь - mmmm, I'm loving it!) і дуже прикольні ілюстрації. Може, пригадуєте, в "Бустрофедоні", який теж написала Галина Глодзь, вони мені занадто буквальними здалися! От у роботи Олени Старанчук такого дисонансу з текстом нема - тут картиночки класні й в міру іронічні".

Тож замість обкладинки знову шматочок ілюстрації. Дуже мені вже ці голуби до душі припали.

​​#Хотіти: о, Віват відкрив передпродаж на "Там, де співають раки" Делії Овенс - невтопимий американський бестселер останніх років про дівчину, яка дорослішає практично сама самотою в хащах північнокаролінських боліт.

Чий переклад поки не вказано.

#ПершийПогляд - він же тизер. Отаке оформлення має "Чорне сонце" - фентезійний епік у світі, основаному на "доколумбових" культурах (і ще трішечки Полінезії) - номінант на майже всі ключові премії. Видання дуже красиве і книжка теж шикарна. Відгук вже скоро

​​#КороткоПро премилу дитячу повістинку Вернон/Кінґфішер, яку треба було прочитати раніше.

"Коли містечко змучила посуха, найвірніший спосіб це виправити - відправити місцевого мага в далеку путь, до хмаровчарів, нехай дощ принесе, а то шо він! От тільки за місцевого мага тут Олівер. Йому лише дванадцять, і він має дуже обмежений магічний репертуар: приблизно три робочих закляття, з яких направду корисне хіба що "тягни-штовхай". Нє, ну в нього ще є фамільяр-броненосець, мрія довчити-таки закляття невидимості, чуйне серце і почуття відповідальності такого масштабу, що дитини воно навіть некорисно. Що ж, Олівер і сам збирався в оту далеку путь. І вирушить. І зустріне на тому шляху ґулів-людожерів, розбійників, менестреля з дуже летальними життєвими обставинами, дивний ліс та інших цікавих створінь. І йтиме вперед, хоча страшно, прикро, що з ним дорослі отак повелися, і дуже хочеться до мами, бо вона - воїтелька-найманка у відрядженні, була б вона поряд... Ех, а поряд тільки броненосець. І увесь той зоопарк.

Minor Mage - це цілковито олдскульне на позір героїчне фентезі (аж Аспрін згадувався й не раз - в хорошому сенсі слова, тобто на взір перших "Міфів"), яке раптом підморгнуло і відростило психологізм. А і справді, коли на карколомні пригоди вирушає "обрана" дитина, то часто хочеться спитати: де її батьки? чому дорослі вважають, що мале подужає всі проблеми й вирішить їхні халепи? як дитині взагалі вижити в недружньому природному середовищі? І от Урсула Ве... пардон, Т. Кінгфішер приблизно про це й розповідає: про малі кроки й великі вчинки, про відповідальність і співчуття, про... це, загалом, кейс хороброго кравчика, тільки у виконанні переляканої, але дуже хороброї дитини, яка чудово розуміє власні обмежені можливості. І все було б в цій книжці прекрасно, якби не двійко але. По-перше, середина сильно просідає в динаміці, аж до того, що відверто знуджуєшся над нею. По-друге, не треба мені було спочатку читати A Wizard's Guide to Defensive Baking, де Вернон рівно тут ж саму тему (дитина з міноритарним магічним талантом змушена рятувати всіх) розглядає глибше, яскравіше й детальніше. Так, це дуже несправедливо, але за такого порядку прочитання Minor Mage звучить як хороша, але чернетка. Зате тут є саркастичний броненосець, а вся лінія з хмароовчарами за настроєм й тональністю до щему нагадала обожнюваних "Кролениць".

Ну і стандартне сумне зітхання: йойки, як жеж я хотіла б перекладати Вернон, це ж словами не описати! "Кролениць", до речі, кілька років тому таки в шухляду переклала, але витягти їх звідти так і не довелось.

​​#ТруднощіПерекладу: сиджу оце, читаю потроху неовікторіанський драмотрилер. І книжечка більш-менш, і переклад аж напрочуд приємний, враховуючи, що книжка від КСД, а в них це чиста лотерея - аж душа співає. І тут раптом душі прилітає просто в щелепу.

Контекст - герой-художник дає фідбек на акварельний автопортрет:
"... те, як ви використовуєте кольори... Саме вони надають малюнку вигляду осяйного рукопису. Він живий".

Якщо порівняння малюнку з осяйним рукописом здалося вам дивним - це вам не здалося. Бо тут можна гроші поставити на те, що в оригіналі був illuminated manuscript. Так, нарізно ці два слова можна перекласти так, як в книжці вийшло (і це такий страшний перекладацький страх - перекласти нарізно те, що мусить йти укупі, аж морозом обсипало!). Але укупі вони означають цілковито конкретну штуку - ілюмінований манускрипт, рукописну книгу з колоризованими елементами - берегами, буквицями, мініатюрами. І те, що в перекладі здається реплікою "ніпрошо", насправді цілковито конкретна претензія, яка говорить і про саму манеру малювати, і про колористику. Герой-прерафаеліт схильність до яскравих кольорів цілковито схвалює, але наступні дві сторінки пояснює, як треба з півтонами працювати, тінями іншого кольору, тобто як малювати, щоб акварель не здавалася середньовічним книжковим малюночком. Тільки частина його пояснень від українських читачів просто сховалася.

Інформаційний спонсор допису - "Потаємне життя барв", що влаштувало мені краш-курс отакої специфічної термінології. Там ілюмінованим манускриптам розділ про сурик-мініум присвячено повністю, та й загалом їх неодноразово згадують (наприклад, у кулсторі про святих-"демонів", в яких через недалекоглядне ілюмінування шкіра позеленіла).

PS: сторінка Келлської книги - одного з найвідоміших "осяйних рукописів" Європи.

​​Найстрашніше читання цього року. Куди там горорам! #ПрочиталаВідписала про "Долаючи тишу" - збірку розповідей жінок - активних учасниць УПА.

Шматочок на пробу:

"Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.
Нотатки на берегах:
📌 більшість опитаних в партизанці виконували ролі агітаторок, зв’язкових та організаторок місцевих осередків. Далі – медсестри й шпигунки, учасниць безпосередніх боїв буквально кілька. Це, з одного боку, пояснюється й загальним розподілом ролей в підпілля, але вік учасниць на це теж впливає, бо багато хто згадував про старших товаришок, які ого-ого, а вони самі… ну, не всі й стріляти встигли чи захотіли навчитися

📌 мене трохи дивувало, але мало яка розповідь торкалася мотивації дівчат (більшість респонденток 1925-1928 років народження, от і рахуємо, скільки їм було навіть на момент приходу Других Совєтів, а багато хто ще “за німців” в партизанку пішли). Тобто, незалежна Україна як основна мета – це очевидність і даність, а от індивідуальні причини переважно поміж рядків треба видивлятися. І, ні, “за коханим” – вкрай рідкісний сценарій. Більшість, очевидно, йшла слідом за старшими родичами – причому сильно старшими вони були нечасто, переважно – старші на кілька років брати-сестри, хто – за компанію з друзями/ подругами, когось вербували прицільно, інших брали, бо на вишкіл багато кого брали"

​​#СтопКадр. О, знайшлося в Україні не настільки естетично принципове видавництво, як Віват. КСД підібрав Равку. Ну але те, що і над нею працює Єлена Даскал, яка від самого початку перекладає Бардуґо - це плюс. Ні, я не читала. Не знаю, чи буду. В сенсі, взагалі не читала, навіть "Кеттердам".

​​#VaennНаВиїзді: одна з останніх моїх шпаринок у світ журналістики - це Вербум. Бо в нього класна редакторка, яка пропонує написати про книжки щось несподіване або подивитися на сподіване під нестандартним кутом.

Але оця пропозиція - топ топів. Є тема номеру: "Віра і наука". Є ексклюзив - Ростислав Паранько переклав з латини лист ченця IX століття, котрий консультує колегу, ким вважати песиголовців - тваринами чи розумними істотами з душею. І є редакторське побажання: "А чи можна проаналізувати цей текст з точку зору "контактної" фантастики?".

Оуєєєєє! Звісно, що можна. Але під такою "парасолькою" я ще книжкові огляди не писала.
Посилання на номер в цілому, бо Ратрамн Корбійський - вогень, і починати треба таки з песиголовців: https://bit.ly/3yHN1so

​​#КороткоПро доволі несподіваний на нашому книжковому ринку ірландський янґадалт про гроші. Всмислі, герої там є, аж забагато, але насправді "Банк" - він про цілковито сповідимий колообіг грошових знаків в обмеженому середовищі.

"По-своєму кумедний представник підліткового жанру "Я і друзі мої - ідіоти". Якось ірландським школярам спадає на думку геніальна ідея: скинутися кишеньковими й влаштувати "банк". До кредитного відділу швиденько додається депозитний, а там вже до венчурного інвестування шапкою докинути. Позичити гроші на модняві кросівки, підтримати виробницю органічної косметики, дати грошей розробницям апки, проспонсорувати зірку ютубу - і греби гроші лопатою. Що ж тут може піти не так, правильно?

Нууу. Приблизно все, розуміють дорослі люди, але є щось спокусливе в тому, аби на відстані спостерігати, як інші феєрично лажають. З одного боку, Емма Квіґлі ненав'язливо вплітає в цей ситком соціальну складову - Ірландію кусає економічна криза, і поки діти вигадують порівняно чесні способи заробити на однолітках, фінансам їхніх батьків - відверто непереливки. З другого боку, як дитя дев'яностих я всю дорогу цілковито схвалювала підприємницьку жилку категорії 14+, але перманентно фігіла: ну не можна ж бути настільки тупими, довірливими, а головним запобіжником від проблем вважати пеню на протерміновані виплати! Власне, малі ще легко відкараскалися, тому повчальний ефект... ну, такий собі вийшов.

А загалом книжка цікава. Основні плюси: весело і деякі епізоди все ж таки можна вважати легеньким екскурсом в роботу фінансової системи. Мінуси - "монтаж" як в поганого нетфліксівського серіалу й герої - часом типізовані до повної невиразності. А їх тут багато. Ні, вирізняти доста шістьох. Та й те необов'зково, це книжка не про характери, а про ситуацію.

А! Переклад Марти Сахно - приємно зухвалий. Багато сленгу, діти говорять, як нормальні діти, а коли натрапила на "та да" - розчулено схлипнула, бо мені нещодавно це діло з одного тексту вирізали".

#ТруднощіПерекладу - Цей дивний присмак крові.

Якби когось із нас попросили: "Можеш описати кров?" - яким був би цей опис? Імовірно десь такий: вона червона, тягуча навіть ще до того, як загусла, солонувата і має присмак заліза - правильно?
Але з останнім пунктом може виникнути культурний затик. Бо скільки читаю англійською (і тим паче - перекладаю з неї), стільки й трохи щулюся, коли перечіпаюся через "copper taste". Так, там, де нам кров смакує залізом, в англомовному тексті з нічогенькою імовірністю може виринути ще й мідь.

І що з цим робити? Десь так в 90% відсотках випадків - схрещувати пальці й адаптувати. Була мідь - стало залізо, була мідь - стало залізо, та коли крові забагато (як у моєму нинішньому проєкті), часом нерви здають, і смак крові стає нейтральним "металевим". Щоправда, був-таки в моїй практиці (ще фанатській, неофіційній) випадок, коли отакій перекладацькій алхімії опирався сам світ. Це цикл Шонін МакҐвайр про Октобер Дей, головна героя котрого має дуже специфічний магічний талант - відчувати чужі чари на смак. А оскільки джерело цього таланту - природна схильність до магії крові, то смак чарів самої Тобі -"copper and grass". І цю мідь знічев'я на залізо не перетвориш. Бо герої - фейрі, у них складні стосунки із залізом, і тут вже хочеш, не хочеш, а не розгуляєшся.

​​Книжки шукають новий дім, а блог - фінансову підтримку

З наближенням літа щороку постає дві проблеми: а) треба заплатити за домен та розширений пакет на вордпресі, б) на "полиці тимчасового зберігання" закінчується місце (зараз вона буквально залізла на сусідню, а це ж не діло!)

Тож, друзі, ось за цим посиланьком - https://bit.ly/2AuIrnH - моя поличка на Лібербі. Можливо, вам захочеться вдочерити щось із цих книжок, і я була б безмежно вдячна, бо це і шафу рятує, і всі гроші, звідти отримані, падають в спеціальну скарбничку "На Вордпрес".

Або - якщо з книжок нічого до душі не припало, а допомогти блогу хочеться - дірект-пожертви теж врятують оцей шматочок людства. Оце: https://send.monobank.ua/8cC2NA19zo -
пряме посилання на поповнення картки Монобанку, на жаль, мінімальне поповнення 100 гривень, на вмовляння знизити банк не йде, мабуть, на інтерченджі не хочуть втрачати.

А загалом бложеку допоможуть будь-які поширення контенту - і тут, і на ФБ. Хоча насправді, найцінніше - це ваша увага, завдяки якій цікаві книжки знаходять нових читачок і читачів. Дякую, що всі ці роки залишаєтесь з нами!

Ще не книжка, але вже #Хотіти

Репортажистка Світлана Ославська ("Півмісяць, хрест і павич", якщо читали) разом із сестрою-фотографинею планує влітку поїздити різними регіонами України, пофотографувати старі хати, поки вони ще, й поговорити з людьми, які в них живуть чи, може, навіть будували.

Скажімо, хату, яку звели мої дід з бабою, вже перебудували до невпізнання, і майже всіх традиційних елементів вона позбулася (ні, то не мазанка з вишнями й хрущами, а традиційний колись для Приазов'я білений цегляний будиночок з високим піддашшям та синьою оздобою). Тобто зараз для багатьох сіл - вже запізно, й робити щось подібне треба на вчора. Отут, на спільнокошті, авторки збирають гроші на експедицію: https://bit.ly/3p5fzaU