​​#СтопКадр: всі люди різні, запаси терпіння у всіх різні, але, здається, рано чи пізно всі ми опиняємося в точці «Всьо, я більше не вірю, що КСД довидасть цей цикл». Я - дуже терпляча чекачка українських перекладів, але сил вже нема. Навіть самій трохи дивно, що зламалася саме на малій нишпорці Флавії де Люс - бо ж приводів вагон і три возики

​​Мінкульт та Інститут книги показали проєкт Стратегії розвитку читання по 2025. Чого хочуть досягти - на скриншоті, а пдф-ка з проєктом лежить отут: https://bit.ly/3awfNSK

​​#СтопКадр: шаленство в хорошому сенсі слова має приблизно такий вигляд. Днями на ЕпплТВ+ стартував другий сезон For All Mankind - це серіал про альтернативно-історичний перебіг космічних перегонів між США та СРСР. Події фіналу першого сезону та початку другого розділяють ледь не 10 років - для власне космічної тєми навіть небагато, але ж цікаво, що ми пропустили. І от для тих фанатів, кому аж так цікаво, автори зробили пачечку "новинних" роликів, що розповідають про ключові історичні моменти цього часового проміжку. У них там Леннон живий! Оце я розумію, люди до лору ставляться уважно 🥂

​​Горіло в Ксені, палало. Я дуже нечасто пишу відгуки на книжки, що мені сильно не зайшли, ну бо... вільний час - штука дуже скінченна, на читання його останніми роками вічно бракує, то нащо ще годинку-дві приділяти тому, що все одно не сподобалось. Але буває таке, коли книжка бісить, коли книжка викликає фінсько-іспанський сором, коли дивишся на це й думаєш: ну така класна ідея була - і що ж з неї вийшло!

Оце-от #ПрочиталаВідписала про That Inevitable Victorian Thing - підлітковий любовно-фантастичний роман. Обогине, краще б він був просто любовним.

Шматочок на пробу:
"Анотація в That Inevitable Victorian Thing дійсно прекрасна, як зіронька. Уявімо собі Британську імперію часів королеви Вікторії. Уявімо собі правительку, яка вирішила укріплювати свою владу над чужими землями династично, але трохи не в тому сенсі, як зазвичай історично складалося. Уявімо, що та сама Вікторія І поодружувала своїх численних нащадків не з високородними аристократами чи принцами/принцесами сусідніх держав, а з представниками впливових місцевих родин Канади, Китаю, Індії. Дуже здоровими представниками впливових місцевих родин – гемофілія сама себе не розчинить. А потім її наступниця повторила цей досвід. А потім інші аристократи вирішили підхопити королівську моду, а потім вигадали генетику, винайшли богонатхненний Комп’ютер, котрим відає архієпископ Кентерберійський, і всі-всі-всі підданці імперії, над якою не сходить, пардон, не заходить сонце, почали одружуватися виключно з міркувань генетичної сумісності, не зважаючи на расу, етнічність, класове походження і всілякі інші дурниці, що тільки генофонд нації псують. І настав розквіт, і прийшли мир і благодєнствіє, і єдине, що хвилює молодь середини ХХІ століття – це щоб Сезон вдало пройшов, і щоб отой приємний молодик, з котрим ти аж двічі танцювала, вдало з тобою генами співпав.

Єп. “Оте невідворотне вікторіанство” – це шалений жанровий мікс, що поєднує мотиви сучасної янгадалтової прози, іронію на адресу регентсько-вікторіанського любовного роману, біопанкові фантастичні мотиви та дрібочку хитрозакрученої альтернативної історії. І що з цього виходить? Ну, любовний роман ще нічогенький. А от за іншими напрямками – місцями відвертий фейл".

​​Такий день

​​#АудіоНовинки: а отак сьогодні відзначає Абук. Обіцяють, що впродовж року збірка віршів збільшуватиметься, бо наразі там тільки на півгодинки начитали

​​#СтопКадр: в читання-2021 часом хочеться спитати: а куди це ви всі тікаєте? І це ще не всі книжки, на обкладинці котрих хтось наполегливо суне вперед

​​​​Майже ювілейний ретропост до Dydd Gŵyl Dewi - Дня Святого Девіда, покровителя Вельсу.

А власне нагадування про написаний майже п'ять років тому відгук на одну з моїх улюблених книжок - Among Others Джо Волтон. Це такий дуже повільний роман про те, як ведеться в англійському пансіоні валлійській дівчинці, коли вона тяжко призвичаюється до тамтешніх порядків й не може уповні вписатися в поведений на спорті колектив, бо має скалічену ногу, до нестями захоплюється читанням - і то фантастики, а ще - може розмовляти з феями. Валлійською, звісно, Морі не впевнена, що феї якусь іншу людську мову розуміють.

Але "Серед інших" - це не просто роман виховання з елементами магічного реалізму, вірніше, це таки більдунґзроман, але дорослішає в ньому не тільки героїня, а ще й фендом. Джо Волтон розповідає звідки він пішов та як формувався у Британії, як британські фани полювали на гарячі американські новинки, наскільки строкатими тоді (а хіба зараз ні?) тоді були осередки любителів фантастики, а ще про те, як це - читати жанрову класику тоді, коли вона щойно побачила світ.

Ех, крім усього іншого ця книжка - один з найзаповітніших пунктів мого уявного списку #ябпереклала. І тому, що хочеться, аби її прочитало більше людей, і тому, що це цікава віха англомовної фантастики - такий собі сеанс саморефлексії, що зібрав оберемок галузевих премій, і тому, що вона і ще кілька текстів додали сміливості, щоб піти на Дуолінго і таки пройти до кінця курс космічно-дивної, але такої прекрасної валлійської мови. Ніколи про це не думала, але, виходить, для мене Among Others - книжка "формотворча". За це і вип'ємо. І за свято!

PS - шматочок на пробу:
"Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Не дивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас".

Вісім героїнь, 13 книжок (а мусило бути 15 - письменники й письменниці жорстокі люди!), скільки сторінок не скажу, бо після чотирьох тисяч збилася з рахунку - і все це чергове #VaennНаВиїзді. Написала до БараБуки про вісім героїнь сучасного українського фентезі - від молодшопідліткового й до відвертого new adult. До восьмого березня, ага. Враховуючи, що двох героїнь звати Мартами - вийшло навіть символічно. А, і псссст, розкрию таємницю: дирижабль - це Джекі з "Останньої обителі/війни", їй з портретиком не повезло 🤷‍♀️

​​У нас сьогодні просто розкішний матеріал Ксені Сокульської, присвячений героїням українського сучасного фентезі 👉 https://cutt.ly/Gl7D6gw

Вісім персонажок (серед яких, пробачте, – один дирижабль і одна летюча миша!) до восьмого березня 😋

Мусимо зацитувати чудові слова, якими Ксеня завершує огляд:

✍️ «Якщо не я – то хто?». Ніхто, дівчино. Не тому, що не здатні, не хочуть чи не можуть. А тому, що зможеш ти. Уперед і удачі. У вас все вийде – не завжди легко, не завжди безболісно, але вийде. І ми про це прочитаємо.

​​#Хотіти
Фантастика, проєкт, на який я чекала з превеликим захопленням, уже майже тут! Їжакультура (@yizhakultura) спільно з Українським інститутом підготували видання про українську кухню як культурну спадщину. З культурологічними розвідками, розповідями про особливості регіональних кухонь, з рецептами та фоточками, як жеж без фоточок в такому випадку! Видання подарункове, орієнтоване на культурну дипломатію і коштуватиме чимало (але зараз можна передзамовити із помітною знижкою).

Тим часом на сайті Українського інституту можна завантажити пдф-версії: https://bit.ly/3e8Ht29

Наразі - українською та англійською. Побігла дивитися, бо авторський склад там абсолютно зірковий.

​​А ми от празнуєм. Зі святом, сестри!

​​#Хотіти: ураура, та сама книжка про пташок Наталії Атамась, яку анонсувала "Віхола", вже на передзамовленні! Вийти має наприкінці квітня. Хочунеможу, що ж тут скажеш (і про бердвочинг там теж має бути).

​​Vaenn's дайджест повертається! За посиланням про статтю для БараБуки (ви вже її бачили), про найсвіжішу Міфопоетичну премію та про мої плани на один з деньнародженних подарунків - сертифікат на піврічне користування BookBox.

От про останній пункт більше розкажу:
"Відколи БукБокс ребренднулися в “книжковий нетфлікс”, я уважно придивлялася до асортименту їхніх книжок і вагалася, вагалася, вагалася. З одного боку – страшенно цікаво було спробувати. З іншого – наче ж дійсно пряма економія: і грошей, і вільного місця в шафах. З третього – я ж славлюся цундоку-звичками, в мене полиці під вагою нечитаних книжок ледь не падають, що ж з ними буде? Ну але коли вже подарували, то шляху назад точно нема. Тому найближчим часом планую перевірити:

❓ чи це взагалі робоча схема
❓ чи принцип “Вже ж гроші заплатили!” сприятиме активнішому читанню, чи навпаки, як то часто з передплатними сервісами буває, це перетвориться на “Ой, та встигну! Ой, не встигла…”.
❓ чи читатиму я щось, окрім букбоксівських книжок, чи купуватиму щось нове і як це взагалі на домашню бібліотеку вплине.

І що при цьому збираюся читати за передплатою:

📚 книжки з категорії “на один вечір” – коротенькі художні тексти, на які зазвичай дивишся й думаєш: “Але воно ж за один-два заходи прочитається, а потім на полиці стоятиме…”
📚 розважально-відпочивальне читання: детективи, чикліт, не-гостро-цікаві sf&f
📚 “одноразовий” пізнавальний нонфікшен
📚 дитячі та підліткові книжки, з якими цікаво познайомитися (ілюстрації хороші, концепція крута, варто глянути на перекладацькі рішення, бо сама з такою літературою часто працюю), але оскільки я – таки не цільова аудиторія, то потім зазвичай такі видання вдома не лишаю
📚 мальописи, в яких не впевнена, чи точно воно мені треба
📚 третина асортименту ArtHuss та інші книжки, на які я не заробляю
📚 і те цікаве англомовне, якого трохи в бібліотеці є

А і неслабий списочок вийшов! Ну й оскільки я зануда та контрол-фрик – то все рахуватиму. І десь раз на два місяці звітуватиму: як читається, чи не набридло, скільки грошей зекономилось, чи не плачуть рідні книжки – про таке всяке. Sounds like a plan, правда ж?"

#ЩоРозказати: і новий тег, котрий символізує хвилинку інтерактивності. Перша половина березня через свята у мене традиційно мертвий читацький сезон, але трохи таки назбиралося, тож: про яку книжку розповісти в першу чергу?
🗺 - дитячий нонфікшен про Лесю Українку
🎙 - шпигунський роман Кейт Аткінсон
🍽 - побіжно (бо в рецепти не дуже вчитувалася) про ту саму книжку з кулінарної дипломатії

​​#Хотіти: звісно, цього варто було очікувати, але от - майже дочекалися. У Фабулі виходить той самий роман Бернардін Еварісто, котрий розділив Букерівську премію із "Заповітами" Марґарет Етвуд

​​Як ви й проголосували, в першу чергу до рубрики #ПрочиталаВідписала потрапляє "Розшифровка". Це такий хитро закручений роман, який є за що критикувати, але більшість його спірних особливостей не просто структурні, вони ще й спойлеро-небезпечні. Тому я пішла простим шляхом і дбайливо перерахувала все, що мені сподобалося. Від визнання провідної ролі чаю в контррозвідницькій діяльності і до блискучого перекладу.

Шматочок на пробу:
"Про шпигунські ігри. “СПЕЦАГЕНТИ БРИТАНІЯ ENTER”. Що на такий запит видасть мозок? В кращому випадку похмурі екранізації Ле Карре (окей, може, навіть самі книжки), в імовірнішому – “Збовтати, але не змішувати”. В “Розшифровці” Аткінсон береться розповісти про залаштунки шпигунської роботи, але ключове слово тут “робота”, а не “шпигунство”. Основна частина роману детально до скреготу зубів розповідає про одну конкретну спецоперацію МІ-5 – методичне гуртування навколо “підсадної качки” симпатиків нацизму. /NB: чому це важливо? Бо це 1940-й, бо британці ще не знають, що великі острови ніхто не захопить, бо хрестоматійна “П’ята колона” на слуху і її реально бояться. В післямові авторка окремо згадує про те, що зусилля персонажів можуть здаватися неадеватним ситуації порпанням в болоті дріб’язку, але факт є факт – операція була надзвичайно успішною і британська контррозвідка дійсно тримала під ковпаком більшість активних фюреролюбів. Хто ж знав, що них діло не дійде?/ Причому читачі дивляться на спецоперацію очима на позір найменш значущої шестерні – друкарки, чиє завдання – просто розшифрувати записи з “жучків”. Цієї миті холодні липкі рученята стиснуть серце кожної людини, яка колись розшифровувала інтерв’ю. Єп. Це воно. Це роман про мистецтво робити з лайна кулю, коли зверху тиснуть обставини, збоку – начальство, жодного видимого сенсу в усіх цих ретельно записаних здибанках нема, але це ж робота. Для блага Батьківщини! І триклятий сенс доведеться шукати.

Про абсурд. Оця сюжетна лінія “Покажемо щось велике очима упосліджених, котрі бачать лише фрагмент мозаїки” чудово працює сама по собі. Але там, де можна було б написати міцну соціальну прозу про долю й значення найменш значущих (і, так, у ті часи йшлося переважно про жінок), Кейт Аткінсон іде іншим шляхом, трішечки підкручує оптику й пише прекрасний роман абсурду. По-перше, цінність всього, що роблять пташенята гнізда містера Ґіббонса, дещо… Неочевидна. По-друге, неперевершеною розшифрувальницею Джульєтту робить не тільки спритний розум, але й багата уява. В химернуватій логіці роману принцип “Недочув, то добреше” зі зневажливої характеристики перетворюється на найвищу професійну чесноту. Так, Джульєтта недочуває, а дбайливо дібрані інформатори переважно нічого цікавого для держави не розказують. Але скептицизм, уміння вибудовувати логічні ланцюги та всепереможний монтаж можуть зробити з нудезного звіту щось таке, з чогось бодай якась користь буде. І щоб остаточно закріпити враження “В першу чергу розраховуй на реципієнта”, в паралельній хронолінії Аткінсон влаштовує свою героїню працювати на БіБіСі. В освітню редакцію. Купа людей, що не мають жодного стосунку до педагогіки, вигадують, як зацікавити дітлахів історією. Упс. Поправочка. Вигадують, що саме дітлахи мають дізнатися про історію. Від сюжету “Популярна історія як інструмент пропаганди” часом волосся погрожувало емігрувати з голови (бо як вдуматися – це направду дуже страшно), але як жеж прекрасно все це змальовано! Хоча ні, абсурдистський флер шпигунських ігор все ж таки перемагає. В книжці є прекрасна, як перша зоря, сцена, де героїню відправляють в гніздо Ворога інфільтруватися і вона якоїсь миті розуміє, що більшість присутніх може виявитися такими ж подвійними агентами, як вона. А можуть і ні. І чи варто спокушатися на сумніви?".

​​#СтопКадр: романна номінація цьогорічної Неб'юли. Читала тільки "Мексиканську готику" (і загалом її перемога мене б цілковито влаштувала - це дуже декоративний, але якось в правильному напрямку іронічний текст). Але з такими суперниками - сильно навряд

​​Вирішила завести нову нечасту рубричку - про книжки, які вчать дітей страшному слову з літери Ф. Ага, я про фемінізм. Нонфікшен подібний у нас вже не прям в асортименті, але є між чим обирати, а от художки - на три сльозинки. Енівей, дещо знайти можна. Тож #ПрочиталаВідписала про одну з книжок з британського видавничого проєкту "Челсі-вок, 6". Ту, котра про суфражисток.

Шматочок на пробу:
"Про жанр. “Дівчата за право вибору” – це така собі премила й характерно молодшопідліткова повість про поворотне для дорослішання літо в житті 12-річної Поллі. Авторка дбайливо проводить героїню та читачів через низку виховних “чекпойнтів”, дозволяючи спостерігачам робити власні висновки. В кількох випадках Поллі вчиняє доволі по-дурному й зустрічається із закономірними наслідками. І навіть очікуваний для жанру щасливий фінал не створює враження цукеркового царства – протягом майже двох сотень сторінок головна героїня вчиться отому самому вмінню розрізняти те, що можеш змінити, і те, з чим на якийсь час треба змиритися.

Про сюжет. Надворі літо-1914, і життя Поллі просто не може не змінитися (вона ще просто не уявляє – наскільки). По-перше, її мама вагітна, й всі розповідають дівчинці, що тепер вона буде старшою сестричкою – та вона не впевнена, як до цього ставитися. По-друге, родина її найкращої подруги переїжджає до курортного містечка, і тепер Поллі в Лондоні сама-самісінька (не рахувати ж того противного Моріса з першого поверху, правильно?). По-третє, до квартири поверхом вище заїжджають нові сусідки, і тут раптом дві “старі діви” (тм) виявляються молодими й симпатичними жінками, які не приховують скандальну таємницю. Вайолет та Едвіна – суфражистки. І якщо Вайолет – прихильниця ненасильницького спротиву, то Едвіну щойно випустили зі в’язниці – на умовно-дострокових умовах, відновитися після голодування. Отак боротьба жінок за право голосувати, про яку Поллі досі чула переважно через невдоволене гмикання старших, отримує обличчя. А Поллі тепер має старших подруг, які не беруть її на кпини за мрію стати мандрівницею-дослідницею. Як і будь-яка неофітка, Поллі починає гарячково шукати способи прислужитися шляхетній справі. І виходить це в неї… по-всякому".

​​#БудніЙСвятаПерекладачки: я звідси трохи зникла, але з поважної причини. Закривала один маленький проєктик і відкривала один... великий.

Перші три дні роботи над новим перекладом:
💀 страта - 1 шт.
🔪 убивство - 3 шт.
💋 відверта еротична сцена - 1 шт.
🙊 f-word - 6 шт. (перекладено прямо-таки матюками - 5 шт.)
🐱 котики - 2 шт. (але це неточно)

Ну здрастуй, грімдарк, давно не бачились!

​​Бурхливому багатоденному обговоренню стосунків між авторами й критиками в моїй стрічці присвячується.

/NB: я тут днями прочитала, вірніше, промучила невеличку книжечку - збірку малої прози, з якої мені - із застереженнями - сподобався тільки один текст. Всі інші виявились... от точніше "емоційно перпендикулярні" й не скажу: бачу, як це зроблено, бачу, що зроблено добре, але не торкає від слова взагалі. Довго думала, чи варто писати умовно негативний відгук, коли проблема очевидно в мені. Та оскільки поставила книжці на Гудрідз чесні дві зірочки, від яких темніє в очах в багатьох спостерігачів (хоча за тамтешньою системою оцінювання це не "двійка", а "ну загалом ок, але я нічого не втратила б, якби це не читала"), вирішила, що логічніше буде два слові таки залишити./

Тож #КороткоПро більше про мене, ніж про збірку Каролін Ламарш. Аби й самій собі нагадати, що "негативний відгук" (тм) має і такий піджанр також.

"Часом мені здається, що на могилі моїх читацьких очікувань колись напишуть: "Хапала все, де на обкладинці дрібні тваринки. А дарма". Нє, ну це жарт, звісно, але справді - намалюйте на обкладинці мишку/білочку/ховрашка - і всьо, Ксеня розтанула й понеслася читати не свої жанри, не своїх авторів, не свої тексти.

Ще "День пса" м'яко натякнув, що мені з малою прозою Каролін Ламарш трохи не по дорозі. Але ж переклади бельгійської літератури - це така рідкість. Концептуалізовані збірки - не аж така, але теж нечасті гості. І їжак! Винуватити в усьому треба їжачка.

"Галявина край лісу" - дійсно концептуальна збірка психологічних новел, де кожне з героїв (окрім, хіба що, "Гораціо") в певну мить за "метроном" використовують тварин: свідомо й несвідомо, прямим порівнянням чи як метафору, за життєвий взірець чи як дзеркало давніх й задавлених психологічних травм. Чоловік, котрий виходжує поранену качечку, сподіваючись, що вона колись таки полетіть (а він для себе таку опцію вже не розглядає), дівчинка, яка закохується в коня, бо лише поруч з ним дозволяє собі відчувати шаленство й діяти сміливо, жінка, для котрої випадковий перехожий їжак стає одночасно й тезою, й антитезою джойсова "Улісса", ще одна жінка, ще один чоловік... Прозорі тексти, чіткі думки, виразні почуття, але... Але це, зрештою, новели, не оповідання. А від новели не конче чекаєш завершеного сюжету, "розвитку персонажа" ((тм) - що б в це не вкладали любителі покритикувати малу прозу) чи ілюстрації життєвого правила всі випадки. За першим й останнім рахунком новела - це нерв. І от в "Галявині" цей нерв бринів мовою, котру я, на жаль, не розумію".