Карочє, щось спілкувалась з подругою івент-менеджером, і доібалась, що от щас підуть літні корпоративи і це от все. Їбаніть всім працівникам турнікети в подарок з логотипом компанії, замість чергової футболки/фляги/плєда чи коробочки з цукерками.

І в якості тімбілдінгів — курс BLS і STB.

Ну ахуєнно же, мені було б приємно і спокійніше набагато працювати там, де люди хоча б не будуть ніж в зуби пхати, знають як використовувати деф і що робити якщо з тебе пиздує кров 😅

Я не панімаю, чого компанії досі цього не роблять.

Цей пост натяк всім — позайобувати своїх івент менеджерів 😅
Ще один курс зупинки кровотеч нікому лишнім не буде ❤️‍🔥

Щоб не стояти в ахуі з відкритим ротом, щоб не бути тягарем, відволікаючим фактором і фактором небезпеки у випадку маскалу, прильоту в будинок, площу, дитячий майданчик — тренуйтесь.

Соцмережі завалені відео з прильоту в Одесі. Я дивлюсь і в мене зводить зуби від кількості зівак, які просто стоять і дивляться як амеби. Мало того що користі нуль, так ще й ахуєнне скупчення людей для повторної атаки. Хіба мало таких було вже? Ні. Хіба навчило це когось? Ніхуя, блять.

Я чесно не їбу, що треба зробити, щоб люди масово навчились надавати допомогу собі і ближнім. Не знаю скільки треба прильотів по цивільних, скільки треба жертв, які могли б вижити.

Чесно, кожен такий кейс заганяє мене в безодню відчаю. Я знаю, що більшість з вас тут свідомі люди, які хоча б раз, да пройшли курс домедички. Я радію, що мої друзі і близькі носять турнікети з собою завжди.

Я дойобую вас за турнікети не тому що хочу доєбатися, а тому що блять не хочу ревіти як сука на вашому похороні. Я стара втомлена людина, я не вмію і не хочу заводити нових друзів. Я до вас привикла.

Пройдіть, будь ласка повторний курс зупинки кровотеч. Насильно заведіть туди тих, кого ви любите.

Бережіть себе і близьких 💔

Говорили в суміжному чатику про цивільний шмот.

Я з 15 десь постійно в м-таках але блять, заібало.

Не хочу вдягаючи плаття, думати, що якщо прийдеться надавати допомогу— коліна зона ризику і контакту з кровʼю, не хочу думати, що на кабалах неудобно бігти в укриття, а манік має бути короткий бо з довгим турнікет повільніше накладати і тампонувати неудобно.

Дійшла до думки що треба таки влаштувати собі шопінг. Хочу рожеві кроси, рожеву бананку і кепку.

Єдина проблема цивільних бананок — відсутність велкропанелей і моле. Чого не мож цивільну бананку але з велкро і молями? І резинкою під турнікет? 😭
Хіба я так багато прошу?

АААААА.
Належда в Києві😍

Мені срочно нужна робота, бо я хотіти нову татуху. Карочє, пішла я згадувать кому обіцяла палички 😅

А можна знову за листочками бузку розраховуватися за хотілки?

Креатив, який ми заслужили😭

Я: спокійно кручу собі турнікети, даю докручувати курсантам. Запросто даю свої вени на розтерзання під час навчань. Спокійно лягала на дві операції, не ссу кататися по прифронтових містах і ващє, даже по мостах над залізницею з горем пополам але ходжу.

Теж я: треба записатися до дантиста. Шукаю свій заниканий гідазепам і намагаюсь нагуглити як він метчиться з локальним знеболенням😭😭😭

Мені нада

Карочє. Жінка вперше в житті прочитала оновлену інструкцію до січі. Аказується я довбойоб і оверсінкаю 😅
Тому що я коли фіксувала стропу в трикутнику, завжди робила оберт навколо воротка, і фіксувала в обидва пази, а в інструкції тільки раз.

Штош 😅

У темряві й скорботі втрат
Стоїть Чарівний Ліс.
У лімбі не святкують свят
І не збирають хмиз
Для диво-дивного вогню,
Для ватри між пітьми,
Де вкотре уклонитись дню
І сонцю мали б ми.

Мовчать горіх, і дуб і в'яз,
Не чути їх пісні.
Мовчу і сам, бо я зав'яз
У млосному у сні.
Недобрі тіні схід приніс,
Отруйні та чужі.
Затих, мовчить Чарівний Ліс,
І гілки – мов ножі.

Та в час, коли навколо все
У мороці гниє,
Згадати маєш, що вогонь
Завжди у серці є.
Тож краще ти його не край,
А іскри викрещи.
Бо морок завжди має край –
Немає меж душі!

Крізь сльози, біль – гори, палай,
Ділись вогнем своїм!
Розпалюй ватру на Бельтайн,
Співай весняний гімн!
У вирі світла і тепла,
У вірі у людей
Ми морок спалимо дотла –

І буде новий день.


#skladno

Люди, що мене надихають, завжди асоціювались з вогнищем. Ну так в житті повелось. В мене навіть ментальний сейфплейс це ватра на галявині посеред темного, непроглядного лісу.

Так от, зараз всі ці люди судячи з розмов і озвученого ними самопочуття, перетворились на вуглинки.

Хтось гасне, вичерпавши себе майже до дна, хтось трохи тліє, хтось під поривом вітру видушує з себе вогник і сипле іскри на сусідів, хтось зловив іскру від сусіда, і от намагається трошки розгорітися щоб добути з себе ще трошки світла і тепла.

І так по колу. Іскри передаються від одної вуглинки до іншої, ті, хто самі вже давно не палають яскраво, намагаються тулитися і ділитися теплом з тими, хто погас чи гасне, ті хто не має чим горіти, просто залишаються поруч, чекають своєї іскри.

І я безмежно вдячна тим, хто зі мною поруч. Маленькі грані, серед попелу, дощу, темряви, болота і всього от цього.

До чого цей пост? Просто рефлексія на тему, триматися ближче, триматися за своїх. В крайньому випадку, вигорим одночасно, але тоді вже буде похую 😅

В нас в регіоні є приказка «що згорить, то не зігниє» так що, ну блять, вигорати хоч в хорошій компанії 😅

Загалом у нас з чоловіком за останні 12 років було зовсім мало прям конфліктів. Але зараз говоримо про імовірність його повторної мобілізації, і я така щоб якщо він знову мобілізується то мені тут нєхуй що робити. В мене є норм спеціалізація, і мене з радістю заберуть до себе певна кількість підрозділів.

Чоловік же залупився з аргументами про здоровʼя, натовп хворих родичів, включно з моєю мамою і мій стан здоровʼя. І про те, що має бути хоч хтось адекватний на дві родини щоб тут рішати вапросіки.

Я злюся, бо якщо я лишусь знову тут, я швидше тут кончусь. І злюся бо якесь раціо в його словах є, і злюся що опції я йду — він лишається нема а якби навіть була, він би ніколи на це не підписався. Ще злюсь, бо я ці три роки їбашила, і якщо на початку вторгнення він міг ще апелювати, що в мене нема навиків і знань, хоча я на той момент вміла поводитися зі зброєю краще, ніж їх трошний інструктор, то зараз це ніхуя не аргумент.

Ще блін заявив мені, що в КРАЩОМУ ВИПАДКУ (Сука!) я вже сама куплю наш будинок мрії. Сука. В кращому випадку.

І з одного боку я розумію його бажання мене оберігати і потребу в тому, щоб в тилу залишилась надійна людина, здатна взаємодіяти зі світом з грацією танка і такою ж результативністю. З іншого все це мене сильно заїбало.
Давайте вже ядерку і розходимося.

Взагалі я не збиралась спочатку про це писати, типу справи сімейні. Але бляха, такі розмови ж не тільки в нас в родині, і мене оч забавляють люди які вважають що бути дружиною військового це кататися як сир в маслі і ходити на ноготочки. Це ібать непідйомна ноша, реально емоційно простіше і спокійніше напевне разом на війноньку ніж ото жити з думкою, що людина, яка для тебе світ і дім і це от все, може завтра не вернутися з задачі.
Карочє, вашє не айфони і бруліанти.

І знаєте, ніякі підопічні, якими б вони цінними і дорогими мені не були, скількох пацанів і пацанес я б не чекала з війни, от саме з чоловіком це найважче.

Оч все сложно.

Одесит Ігор Нахаба після удару РФ по Одесі балістикою попри поранення, надав першу допомогу постраждалим до приїзду медиків. Він застосував метод прямого тиску, якому навчився на тренінгу за день до обстрілу.

Ігор був поранений уламком у верхню частину стегна. Проте піднявся та став надавати допомогу іншим.

Підпишіться на NV