Пишу відгук, поки пам'ятаю.

until august | #книгоогляди

📖 Отже, «The Memory Police» Йоко Огави.
Що робить нас нами — речі, спогади чи здатність їх зберігати?

На безіменному острові, де навіть час тече дивно, предмети поступово зникають — капелюхи, стрічки, парфуми, пташки, троянди... Більшість мешканців не помічають цих змін, ніби вони є природним порядком речей, а ті, хто наділений здатністю пригадувати втрачені предмети, живуть у страху перед Поліцією пам'яті, яка прагне, щоб усе, що зникло, залишилося забутим.

Певною мірою «Поліція пам'яті», вперше опублікована в Японії ще в 1994 році, виглядає як нащадок твору Джорджа Орвелла. Так, звичайно, це роман-антиутопія, який викриває жах тоталітаризму: у всій історії відчувається тиха напруга. Постійний страх та клаустрофобія переслідує героїв будь-де, адже й Поліція пам'яті може бути скрізь.
Проте є й інша сторона.

Йоко Огава створює дивовижний світ, де забування стає майже фізичним актом. Вона не пропонує жодних пояснень ані механізму, ані правил зникнення. Ми не знаємо де, коли, як і чому. Але ми знаємо, що щось перестає існувати, і не можемо це змінити.
Кожна зникнення — це не лише втрата предмета, а й цілого емоційного всесвіту, культурного контексту й пов'язаного з ним спогаду. Таким чином, люди зазнають втрат, які неможливо відновити.

Головна героїня — молода письменниця, яка живе в світі, де реальність постійно трансформується. Коли вона дізнається, що її редактору загрожує небезпека з боку Поліції пам'яті, вона приховує його під підлогою свого будинку.
Це свідома алюзія на історію Анни Франк, адже сховка редактора дуже подібна на ту, яку описувала Анна у своєму «Щоденнику». Йоко Огава ще підліткою захопилася історією єврейської дівчинки, яка 25 місяців переховувалась від нацистів і записувала своє життя:

Серце і розум Анни були такими глибокими. Її щоденник довів, що люди можуть зростати навіть у такій обтяжливій ситуації, а письменництво може дати їм свободу.

Я хотіла по-своєму переварити досвід Анни, а потім відтворити його у своїй роботі.

Огава не пропонує прямих пояснень — вона створює простір для читацької уяви, де кожне зникнення є болісним актом деконструкції індивідуальності. Кожне зникнення стає метафорою більш глибоких втрат — культурної ідентичності, індивідуальної історії, самості.
Чи може спільнота вижити, коли її пам'ять систематично руйнується? Чи є спротив можливим, коли саме існування спогадів перетворюється на акт опору?

Важливий аспект сюжету — спротив через збереження і створення історій. Редактор героїні стверджує: навіть якщо щось зникло, це не означає, що воно перестало бути реальним; розповіді, спогади — ось що насправді має значення.

Книга написана в мінімалістичному стилі, характерному для японської літератури. ЇЇ оманливо пласка проза не пропонує простих відповідей.
Мені сподобались туманність та лиховісність; сподобалось, як нас закинули в середину світу, що вже контролюється певною вищою системою, кимось страшним і жахливим, що ніколи не з'являється повністю, проте нависає над усім романом.

Так, сюжет може здатися розмитим і дивним. І так, в мене є певні претензії до наповнення і персонажів. Але. Якщо розглядати його як антиутопію, то я не думаю, що роман аж настільки особливий, та якщо дивитись на нього через призму емоцій, то це дуже вдалий текст.
Якщо вдуматись, то стає страшно, як легко ми забуваємо і відкидаємо спогади, щоб пристосуватися до поточних ситуацій. І як часто ми сприймаємо речі вирваними з контексту, бо просто не пам'ятаємо його.

То що ж залишається, коли зникає все?..

until august | #книгоогляди

А ось що ще мені нагадала ця книга 👀

Існує така японська ідея, як «Mono no aware» (Моно-но аваре), що перекладається приблизно як «сумна чарівність речей».
Це естетичний принцип усвідомлення мінливості й швидкоплинності речей, а також ніжний смуток з приводу їхнього зникнення. Це зворушення очевидною і прихованою красою речей і явищ і глибока туга за тим, що вони не бувають незмінними.

Мені здається, що в «Поліції пам'яті» якраз є моно-но аваре: це відчуття пронизує книгу, коли речі зникають. Щось у повітрі змінюється, і, прокинувшись, люди виходять зі своїх домівок, щоб зрозуміти, що втрачено цього разу. Одного ранку річки вкриваються пелюстками квітів, які повільно пливуть у море, і троянди приєднуються до капелюхів й кораблів як те, що зникло назавжди. Незабаром зникає і сама пам'ять про них.

until august | #цікаве