Вчора я осилила жовту цеглинку — дочитала «Девіда Коперфілда» Чарльза Дікенса.
Цікаво, що у англійських виданнях майже скрізь по 900 сторінок, а в нас всього 600. Не буду прикрашати дійсність — наше видання дуже гарне, але дрібний шрифт робив мені боляче 🫠

А тепер про саму книгу.
Це був улюблений роман Дікенса серед його власних творів. У передмові до видання 1867 року автор писав: «Як і багато люблячих батьків, я маю в своєму серці улюблену дитину. І звуть його Девід Копперфільд».

Загально відомо, що Дікенс фізично не міг написати щось геть погане чи нецікаве (за винятком, можливо, близько 30 сторінок досить безглуздих описів у цій книзі). Цей твір — не виняток. Так, можливо він трохи задовгий, можливо виглядає трохи наївним і драматичним, проте це все одно чудовий роман.

«Девід Коперфілд» — це історія про дорослішання.
Я поринула у життя Девіда, я переживала за нього; певною мірою, я сама ним стала.

Колись давно мені сказали, що ця книга смішна, та я не погоджуся з цим. Якби стендап-комік взяв за основу свого виступу життя Девіда Копперфілда, увесь зал розплакався б (і не від сміху).

У класичній дікенсівській манері, історія головного героя геть не радісна; вона сповнена труднощів і образ. Проте це не заважає їй також бути історією зростання.
Дорослішання Девіда показує нам, що не весь біль спотворює, і що не всі рани залишають по собі рубці. Його життя важке, але те, як він проносить через нього свою віру в людей і доброту, дає надію і нам.

А ще це історія про те, що наші уявлення про людей не завжди збігаються з реальністю. Ми можемо їх ідеалізувати або боятись, вірити в них або ненавидіти, проте це не означає, що вони є такими, якими ми їх вважаємо або якими ми хочемо їх бачити.

Сам роман сповнений цікавих персонажів. Деякі з них незграбно ексцентричні, а деякі чарівні.
Як завжди, Дікенс створює своїх героїв майже з дитячим зачудуванням: те, як він пише, оживляє всі дивацтва і наповнює життям його персонажів, навіть найменш важливих. Ймовірно, це найкращий фокус книги і найбільший талант самого письменника — здатність бачити світ очима дитини і розповідати про нього з красномовством дорослого.

Всі персонажі блискучі, навіть відверто комічний Мікоубер та інфантильна маленька Дора, проте особливе місце в моєму серці отримала ікона раннього фемінізму і гроза дуврських перевізників — Бетсі Тротвуд. Богиня 💅

Це абсолютно точно не найулюбленіший романів Дікенса для мене. Якщо порівняти його з «Великими сподіваннями», масштабною історією кохання і трагедії, то «Девід» здасться наївним і недостатньо психологічним. Але це не заважає йому бути цікавим по-своєму, і я чомусь впевнена, що ще повернусь до нього.

until august | #книгоогляди