⚠️ Як зазвичай — багато тексту! ⚠️
Намагалась без спойлерів, проте не певна, що вийшло...

«Шість багряних журавлів» Елізабет Лім
— це ретеллінг казки братів Грімм «Шість лебедів» у декораціях, натхненних східноазійською культурою.

Сюжет обертається навколо принцеси Шіорі, яка має магічні здібності і повинна врятувати своїх братів від прокляття мачухи. Брати перетворені на журавлів, а сама принцеса не може говорити — кожне її слово коштуватиме життя комусь із братів. Змушена працювати з хлопцем, за якого вона не хотіла виходити заміж, і бунтівним драконом, якому її вчили не довіряти, Шіорі шукає спосіб зняти прокляття з братів і з себе самої.

Із плюсів:
+ казкова атмосфера та вдале використання міфологічних елементів;
+ яскраві описи їжі та побуту;
+ гарна обкладинка (бо це важливо!);
+ дракони. Бо хто не любить драконів?

Із мінусів:
- нерівний темп: активний початок і кінець, провисання в середині, де 200+ сторінок майже нічого не відбувається;
- багато розмов про заборонену магію Шіорі, але вона була геть не розкрита і виглядала просто як спосіб виправдати "інакшість" героїні;
- мова жестів. Звідки всі знали, що думає героїня, коли в неї на голові баняк і вона не могла говорити? Майже всі розуміли, що вона хоче їм сказати, особливо головний герой. Потрібно трошки більше, ніж нісенітниця по типу «О, він розумів її як ніхто інший, тому що вони були закохані»;
- нелогічна мотивація мачухи;
- характери персонажів. Ну бо вони двовимірні. Шіорі — банальна розбещена принцеса, яка вчиться смиренності лише після того, як її позбавили привілеїв. Таккан — клішований і надто ідеальний, неправдоподібно добрий до героїні; його вчинки виглядають дуже дивно, як для спадкоємця і воїна. З братами взагалі важко: їх було шестеро, певне розкриття мало аж двоє... а ще вони зазвичай були журавлями 😅

Загалом:
Про персонажів: я зрозуміла, що всі брати Шіорі для мене зливаються в одну особу; щойно я почала розрізняти їх і складати враження про їх характери, як вони зникли з оповіді до самого кінця книги.
Дракон і мачуха, які, безумовно, були найцікавішими (і найбільш потенційно розвиненими) персонажами, теж з'являлись вкрай рідко.
Мої думки з приводу романтичної лінії можна підсумувати зітханням розчарування. У казці братів Грімм король/принц був просто кріповим, силоміць забравши дівчину з собою і взявши її за дружину, тут же в нас Таккан закохується майже з першого погляду, бо це ✨доля✨, а потім впізнає своє кохання в німій незнайомці зі зміненим магією обличчям і розгрібає проблеми Шіорі без будь-яких питань, що виглядає притягнутим за вуха. І те, і інше не видається здоровою поведінкою.

Книга може сподобатись поціновувачам ретеллінгів і любителям підліткового фентезі, але дорослій аудиторії може здатися занадто передбачуваною та поверхневою. Тому мене так здивували гарні відгуки на різних платформах. Можливо, на цьому етапі я маю усвідомити, що фентезі в стилі YA просто не для мене. Я продовжую пробувати читати ці книги, бо зараз це популярний жанр і я чую багато хорошого про нього... проте я не отримую нічого нового від їх прочитання.

Якщо і читатиму продовження, то виключно заради того, щоб зрозуміти, чи стало краще (ну і заради підводного світу драконів, звичайно).

P.S. Як людині, що трохи розбирається в медицині, просто поясніть мені, як вона зашила йому смертельну рану, ніколи до того не роблячи подібного? 🫠

until august | #книгоогляди

Вчора я осилила жовту цеглинку — дочитала «Девіда Коперфілда» Чарльза Дікенса.
Цікаво, що у англійських виданнях майже скрізь по 900 сторінок, а в нас всього 600. Не буду прикрашати дійсність — наше видання дуже гарне, але дрібний шрифт робив мені боляче 🫠

А тепер про саму книгу.
Це був улюблений роман Дікенса серед його власних творів. У передмові до видання 1867 року автор писав: «Як і багато люблячих батьків, я маю в своєму серці улюблену дитину. І звуть його Девід Копперфільд».

Загально відомо, що Дікенс фізично не міг написати щось геть погане чи нецікаве (за винятком, можливо, близько 30 сторінок досить безглуздих описів у цій книзі). Цей твір — не виняток. Так, можливо він трохи задовгий, можливо виглядає трохи наївним і драматичним, проте це все одно чудовий роман.

«Девід Коперфілд» — це історія про дорослішання.
Я поринула у життя Девіда, я переживала за нього; певною мірою, я сама ним стала.

Колись давно мені сказали, що ця книга смішна, та я не погоджуся з цим. Якби стендап-комік взяв за основу свого виступу життя Девіда Копперфілда, увесь зал розплакався б (і не від сміху).

У класичній дікенсівській манері, історія головного героя геть не радісна; вона сповнена труднощів і образ. Проте це не заважає їй також бути історією зростання.
Дорослішання Девіда показує нам, що не весь біль спотворює, і що не всі рани залишають по собі рубці. Його життя важке, але те, як він проносить через нього свою віру в людей і доброту, дає надію і нам.

А ще це історія про те, що наші уявлення про людей не завжди збігаються з реальністю. Ми можемо їх ідеалізувати або боятись, вірити в них або ненавидіти, проте це не означає, що вони є такими, якими ми їх вважаємо або якими ми хочемо їх бачити.

Сам роман сповнений цікавих персонажів. Деякі з них незграбно ексцентричні, а деякі чарівні.
Як завжди, Дікенс створює своїх героїв майже з дитячим зачудуванням: те, як він пише, оживляє всі дивацтва і наповнює життям його персонажів, навіть найменш важливих. Ймовірно, це найкращий фокус книги і найбільший талант самого письменника — здатність бачити світ очима дитини і розповідати про нього з красномовством дорослого.

Всі персонажі блискучі, навіть відверто комічний Мікоубер та інфантильна маленька Дора, проте особливе місце в моєму серці отримала ікона раннього фемінізму і гроза дуврських перевізників — Бетсі Тротвуд. Богиня 💅

Це абсолютно точно не найулюбленіший романів Дікенса для мене. Якщо порівняти його з «Великими сподіваннями», масштабною історією кохання і трагедії, то «Девід» здасться наївним і недостатньо психологічним. Але це не заважає йому бути цікавим по-своєму, і я чомусь впевнена, що ще повернусь до нього.

until august | #книгоогляди