Отже, я прочитала одну (1) книгу сучасної шотландської письменниці і вже готова давати їй будь-які нагороди 🙂‍↕️
Більше нічого в неї не читала, але якщо її таки номінують на отримання Нобелівської премії з літератури — я не буду здивована.

Це прям ✨дуже✨ гарний текст, і я хочу розповісти про нього більше!

until august | #книги

У центрі сюжету — дві історії, що ніби дзеркально відбиваються одна в одній. Мені пощастило (я так вважаю) почати з новели доби Ренесансу.
Перша в моєму накладі історія — про Франческо, художника з Феррари XV століття, прототипом якого послужив реальний митець Франческо дель Косса.
Про нього історія зберегла напрочуд мало: відомо, що він народився близько 1435-1436 року в родині каменяра, працював при дворі герцога Борсо д'Есте та створив частину знаменитих фресок у Палаццо Скіфанойя. Помер художник 1478 року в Болоньї, ймовірно, від чуми.
Ця прогалина в біографічних відомостях дала Алі Сміт простір для вигадки: у романі Франческо народжується дівчинкою, та живе і працює як чоловік, адже в той час дівчата не могли бути художницями.

Друга лінія — про 16-річну Джордж (дівчинку з ім'ям хлопчика), гостру на язик підлітку з сучасної Англії, що переживає раптову смерть матері. Джордж бере на себе турботу про молодшого брата і намагається підтримати горюючого батька.

Розповідь про Джордж ведеться у третій особі, але так само вільно перестрибує в часі, як і лінія Франческо, — повертаючись до одних і тих самих спогадів, доки вони не складуться в цілісну картину.

Персонажі перетинаються не випадково: Джордж із матір'ю колись їздили в Феррару й бачили фреску, яку написав Франческо. Цей візит — один із найтепліших спогадів дівчини про матір, і саме до нього вона повертається після втрати.

Та окрім емоційної складової, тут дуже, дуже, дуже багато мистецтва. Ця книга точно сподобається поціновувачам живопису. Описи робіт, технік, відтінків; роздуми про перспективу, символи і таємниці полотен; охра, лазур, позолота... це справді дуже гарно!

Я прочитала спочатку лінію Франческо — і закохалась. Голос художника для мене виявився сильнішим голосу Джордж: Сміт вдалося написати своєрідний потік свідомості, що передає мову й світовідчуття людини з іншої епохи без надмірної стилізації "під старовину".

А найцікавіше відбувається саме в точках перетину двох історій — коли стає очевидно, що порядок читання справді змінює сенс. Якби я почала з Джордж, лінія Франческо могла б читатись як історія, яку дівчина почасти вигадує собі сама, — і це позбавило б художника частини його самостійності. А ще б по-іншому звучав епізод в Національній галереї, де обидві історії раптом фокусуються в одній точці.
Тож особисто для мене "хронологічна" послідовність спрацювала краще — хоч сама письменниця лишає питання відкритим: яка послідовність "правильна", якщо правильної просто немає?

Попри різницю епох, обидві історії тримаються на спільному каркасі повторюваних образів:

Правильне полірування золота… видасть одночасно і темряву, і яскравість

— усе врівноважується протилежністю, не може бути світла без темряви, одного без іншого.

У чому сенс мистецтва?

— це питання Джордж ставить матері ще до її смерті, і весь роман, по суті, шукає на нього відповідь.

І, звичайно, можливість одночасно "бути двома" — чудове порівняння з подвійною спіраллю ДНК, яка лежить в основі життя.
Як два ланцюги ДНК, що, не торкаючись один до одного, все одно є частиною цілого, людина може бути двома: і музою, і митцем, і чоловіком, і жінкою, і коханням, і ненавистю.

Цей роман вам або сподобається, або ні, і це нормально. Він досить специфічний за стилем і може відштовхнути своєю нелінійністю.
Але! Для мене він точно став одним з найкращих в цьому році 🤍

until august | #книгоогляди