Марк Твен, починаючи «Пригоди Гекльберрі Фінна», писав так:

Ту книжку написав містер Марк Твен, і все, про що він там розповідає, — майже правда. Хоча дещо він, звісно, й прибріхує. А втім, яка різниця? Я ще зроду не бачив людини, яка не брехала б зовсім.

До мемуарів Абрамович я схильна підходити з тим же баченням: це її історія, записана з її точки зору.
Власне, я думаю, «Пройти крізь стіни» — теж свого роду перфоманс, в якому Марина реконструює своє життя згідно свого бачення.
Це не критика; мені цей підхід до вподоби.
Де тут спогади, а де метафори — невідомо, адже це історія мисткині, що перетворила себе на витвір мистецтва.

Марина розповідає про свої перформанси (дуже часто — з кров'ю й болем), і використовує для цього спокійний, відсторонений тон, з яким говорить про свої дитинство чи юність.
Це невипадково. Для неї мистецтво не є якоюсь окремою реальністю:

Різниця між театром і перформансом — в тому, що в перформансі все справжнє. Ножі справжні. Кров справжня. Страждання справжнє.

Дитинство Марини не назвеш простим, хоча на позір воно привілейоване: батьки — герої війни, велика розкішна квартира (конфіскована у євреїв), книжки й картини... І зворотній бік: постійні скандали вдома, гіперконтролююча мати, батько, відомий своєю любов'ю до жінок, ізольованість.
У шість років Марина майже рік провела у лікарні через хворобу, і вона описує цей час як найкращий у своєму дитинстві.
Багато з її перформансів повертались до минулих травм (мабуть, щоб осягнути біль, який дитина не могла сприйняти повністю).

Окремо хочу відмітити нахил до spirituality. Духовність пронизує всю книжку: привиди в шафах, ворожки, аборигени в Австралії, що вміють спілкуватись телепатично, бразильські шамани, що лікують емоційні травми через масаж... Зізнаюсь, мені важко було сприймати всерйоз деякі моменти.
Хоча дуже цікаво, що всі ці речі, що вона робила в 80-х і 90-х, і що вважались тоді авангардними, зараз є звичним явищем :)
Енергія, аура, бачення, усвідомленість, йога, ретрити... Для нас це вже не епатажно, правда ж?

Не буду переказувати весь сюжет книги — читайте! Історія Абрамович може багато чому навчити, навіть якщо ви не фанат її мистецтва.

Дуже цікаві мемуари про біль, самовираження і про те, що випробування ніколи не закінчуються. І, мабуть, про відданість своєму баченню — і про те, скільки сил й ресурсів ця відданість вимагає натомість.

until august | #книгоогляди

До речі, у своїй книзі Марина Абрамович згадала про цікаву програму, про яку я досі не чула.
У своїй розповіді про Улая вона зазначила, що Polaroid безкоштовно надавав техніку та картриджі молодим митцям.
Ну, мені довелось погуглити про це більш детально, а вам доведеться почитати 😎

Виявляється, ще з 1940-х Polaroid запрошував відомих художників тестувати плівку та камери, а частину робіт залишав собі. У 1949 році засновник компанії Едвін Ленд найняв фотографа Ансела Адамса як консультанта, і той пропрацював з Polaroid 35 років.

Згодом ця практика переросла у формальну програму Artist Support Program: компанія безкоштовно надавала камери та плівку митцям, а ті передавали відібрані роботи до колекції Polaroid. Програма також давала доступ до унікальної студії з велетенською камерою формату 20×24 дюйми. Деякі митці могли позичати її і за межами студії.

Серед учасників були Роберт Раушенберг, Чак Клоуз, Енді Воргол, Девід Гокні та багато інших.
За десятиліття такої співпраці компанія зібрала понад 16 000 (!) художніх фотографій.

Програма тривала аж до 2008 року. Після банкрутства компанії колекція пішла з молотка на аукціоні Sotheby's й принесла понад 12 мільйонів доларів.

Polaroid став першим великим прикладом того, що комерційна корпорація може бути справжнім меценатом :)

until august | #цікаве

Коли розмова заходить про великі книжки, я часто згадую ось цю: