Надворі щодень холоднішало, комахи залітали в його номер і неживі падали на татамі. Жучки перекидалися на спину і більше не ворушилися. Бджоли спотикалися, повзли і нарешті витягували ніжки. Їхня смерть була такою ж природною, як і зміна пір року. Спершу здавалося, що комахи вмирають тихо і без мук. Та придивившись уважніше, Шімамура побачив, що їхні лапки й вусики тремтять у смертельній агонії. Для цих маленьких смертей простір на вісім татамі був безмежним.

Її постать наче розчинилася на тлі чорної гори. Молочний Шлях наразився на хвилясті гори й, наче відбившись у небо широким віялом, залишив їх у ще більшій темряві.

Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікуджі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.
Дивлячись на шедевр кераміки, Кікуджі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.