Тільки сьогодні побачила красиве, несу вам!
У Основ з брендом Guzema чудова різдвяна колаборація: книга «Дерево до неба».
Вона складається з 12 казок із різних регіонів України — від Київщини до Закарпаття.
Упорядницею казок стала фольклористка і дослідниця традиційної культури Марія Квітка, а ілюстрації створила Галя Вергелес.
Книга доступна до купівлі на сайті видавництва (але там на сьогодні sold out) і на сайті та у бутиках Guzemа (тут ще є в наявності).
Прибуток від продажу книги перераховується до Guzema Foundation.
until august | #книги
У Основ з брендом Guzema чудова різдвяна колаборація: книга «Дерево до неба».
Вона складається з 12 казок із різних регіонів України — від Київщини до Закарпаття.
Упорядницею казок стала фольклористка і дослідниця традиційної культури Марія Квітка, а ілюстрації створила Галя Вергелес.
Книга доступна до купівлі на сайті видавництва (але там на сьогодні sold out) і на сайті та у бутиках Guzemа (тут ще є в наявності).
Прибуток від продажу книги перераховується до Guzema Foundation.
until august | #книги
😍7❤6🤩2🔥1
Будете підбивати книжкові підсумки року? 👀
Anonymous Poll
23%
Звичайно, в мене вже все записано 😎
12%
Планую!
21%
Ще не знаю, думаю про це...
26%
Не буду
18%
Просто хочу подивитись на результати інших людей 🤠
❤5👍3
until august
Будете підбивати книжкові підсумки року? 👀
Думаю про те, щоб зробити добірку найкращого за рік від вас :)
Допоможете?
Можливо хтось знайде серед ваших top picks свою майбутню улюблену книгу 💖
Тому прошу вас не соромитись і розповісти в коментарях, які книги увійшли у ваш топ-3 за рік ✍️
until august | #поговорити
Допоможете?
Можливо хтось знайде серед ваших top picks свою майбутню улюблену книгу 💖
Тому прошу вас не соромитись і розповісти в коментарях, які книги увійшли у ваш топ-3 за рік ✍️
until august | #поговорити
❤16🔥4
until august
А зараз я б хотіла коротко розповісти про тему, яку в своїй книзі підняла Клер Кіґан. Одразу попереджаю, це буде сумно, тривожно і боляче 🥲 🚫 Наведена нижче інформація не є спойлером книги, але я не рекомендувала б читати її тим, хто має «Small Things like…
Можливо ви пам'ятаєте, як минулого року я розповідала про Пральні Магдалини, від яких мене сильно поплавило?
Так от, після прочитання «The Buddha in the Attic» я впала в кротову нору історії ХХ століття... і готова розповісти вам про ще одну практику обману жінок, цього разу — з Японії (і Кореї)
Отакі новини, маякніть реакціями, що готові до цієї інформації, чи мені плакати над нею на самоті 🫠
Так от, після прочитання «The Buddha in the Attic» я впала в кротову нору історії ХХ століття... і готова розповісти вам про ще одну практику обману жінок, цього разу — з Японії (і Кореї)
Отакі новини, маякніть реакціями, що готові до цієї інформації, чи мені плакати над нею на самоті 🫠
🔥19❤4👀4👍1
until august
📸 Деякі «наречені по фото», зафіксовані на плівку. until august | #цікаве
🌊 Океан між портретом і реальністю: історія японських «наречених по фото»
На початку XX століття тисячі молодих японських жінок стояли на палубах кораблів, стискаючи в руках єдиний зв'язок із майбутнім — чорно-білі фотокартки чоловіків, яких вони ніколи не бачили. Позаду залишалася патріархальна Японія епохи Мейдзі, попереду — невідомість «вільної» Америки.
Їх називали «нареченими по фото», і їхні історії — це, на жаль, не казки з прекрасним кінцем. Це історії еміграції, великого обману, жіночої стійкості. А ще — про лазівку в системі, яка дозволила побудувати нові світи на чужих берегах.
Наприкінці 1880-х японські чоловіки масово їхали до США (найчастіше — на Гаваї та до Каліфорнії) як дешева робоча сила. Вони планували заробити грошей і повернутися додому, але реальність плантацій була жорстокою: часто грошей не вистачало навіть на зворотний квиток.
У 1907 році угода між США та Японією фактично заборонила в'їзд новим робітникам, але залишила крихітне вікно можливостей для возз'єднання сімей.
Це створило юридичний парадокс: щоб потрапити в США, жінка мала бути дружиною.
Так давня японська традиція оміай (сватання через посередників) трансформувалася в конвеєр наречених. Для японського уряду це був спосіб «окультурити» своїх емігрантів (вважалося, що дружини піднімуть статус чоловіків і «вилікують» їх від пристрасті до опіуму, алкоголю та азартних ігор). Для жінок — рідкісний шанс на втечу, освіту та підвищення фінансової стабільності.
Технічно це виглядало так: чоловік надсилав свасі інформацію про себе, й після підбору нареченої її сім'я листувалася з ним. Якщо і батьків, і чоловіка все влаштовувало, то дівчина готувалась до відплиття.
Чоловік вписував ім'я дівчини в свій сімейний реєстр, і це ставало підставою відкрити для неї в'їзд до США. Як тільки наречена прибувала, вони офіційно вступали в шлюб; дуже часто церемонія проводилась массово для цілих груп жінок і чоловіків прямо на причалі чи біля нього.
На папері все звучало непогано. Реальність разюче відрізнялась.
Практика «наречених по фото» знову підтверджувала глибоку вразливість жінки, чиє тіло і доля ставали об'єктом обміну. Чоловіки в США часто надсилали старі фотографії, зроблені ще в юності, або позували в чужих дорогих костюмах на фоні розкішних будинків, які їм не належали.
Дівчата, знаючи про нареченого лише те, що він сам написав їй (дуже часто чоловіки замовляли листи у посередників, так як не вміли писати/не мали на це часу, тому правди в тих листах було небагато) і маючи лише фотографію, по приїзді до США стикались з розчаруваннями.
Ай Міясакі, яка емігрувала у 1916 році, згадувала цей момент істини на пірсі Сан-Франциско:
Одна з наречених писала:
Важливо відмітити, що ці жінки не були пасивними жертвами. За статистикою, багато дівчат мали середню або навіть вищу освіту — небачений рівень для того часу.
Їхня мотивація різнилась:
〰️ Економічна незалежність: вони вірили, що зможуть заробляти самі й допомагати своїм сім'ям вдома;
〰️ Втеча від обов'язків: в Японії на жінок часто чекала роль служниці при свекрах. Америка здавалася «країною свободи». Як казала одна з кореянок, пані К:
〰️ Соціальний тренд. Одна з дівчат, Мотоме Йосімура, пояснювала своє рішення просто:
until august | #цікаве
На початку XX століття тисячі молодих японських жінок стояли на палубах кораблів, стискаючи в руках єдиний зв'язок із майбутнім — чорно-білі фотокартки чоловіків, яких вони ніколи не бачили. Позаду залишалася патріархальна Японія епохи Мейдзі, попереду — невідомість «вільної» Америки.
Їх називали «нареченими по фото», і їхні історії — це, на жаль, не казки з прекрасним кінцем. Це історії еміграції, великого обману, жіночої стійкості. А ще — про лазівку в системі, яка дозволила побудувати нові світи на чужих берегах.
Наприкінці 1880-х японські чоловіки масово їхали до США (найчастіше — на Гаваї та до Каліфорнії) як дешева робоча сила. Вони планували заробити грошей і повернутися додому, але реальність плантацій була жорстокою: часто грошей не вистачало навіть на зворотний квиток.
У 1907 році угода між США та Японією фактично заборонила в'їзд новим робітникам, але залишила крихітне вікно можливостей для возз'єднання сімей.
Це створило юридичний парадокс: щоб потрапити в США, жінка мала бути дружиною.
Так давня японська традиція оміай (сватання через посередників) трансформувалася в конвеєр наречених. Для японського уряду це був спосіб «окультурити» своїх емігрантів (вважалося, що дружини піднімуть статус чоловіків і «вилікують» їх від пристрасті до опіуму, алкоголю та азартних ігор). Для жінок — рідкісний шанс на втечу, освіту та підвищення фінансової стабільності.
Технічно це виглядало так: чоловік надсилав свасі інформацію про себе, й після підбору нареченої її сім'я листувалася з ним. Якщо і батьків, і чоловіка все влаштовувало, то дівчина готувалась до відплиття.
Чоловік вписував ім'я дівчини в свій сімейний реєстр, і це ставало підставою відкрити для неї в'їзд до США. Як тільки наречена прибувала, вони офіційно вступали в шлюб; дуже часто церемонія проводилась массово для цілих груп жінок і чоловіків прямо на причалі чи біля нього.
На папері все звучало непогано. Реальність разюче відрізнялась.
Практика «наречених по фото» знову підтверджувала глибоку вразливість жінки, чиє тіло і доля ставали об'єктом обміну. Чоловіки в США часто надсилали старі фотографії, зроблені ще в юності, або позували в чужих дорогих костюмах на фоні розкішних будинків, які їм не належали.
Дівчата, знаючи про нареченого лише те, що він сам написав їй (дуже часто чоловіки замовляли листи у посередників, так як не вміли писати/не мали на це часу, тому правди в тих листах було небагато) і маючи лише фотографію, по приїзді до США стикались з розчаруваннями.
Ай Міясакі, яка емігрувала у 1916 році, згадувала цей момент істини на пірсі Сан-Франциско:
Ніхто не знав, якими були їхні чоловіки, крім як за фото... Чоловіки писали, що мають власний бізнес, і надсилали фотокартки, де вони молоді й гарні. В Японії ми звикли бачити чоловіків у чистому білому одязі влітку. Тут же нас зустрічали люди в засмальцьованих чорних костюмах, зі стоптаним взуттям і кудлатим волоссям. Розчарування було неминучим.
Одна з наречених писала:
Я приїхала на Гаваї й була шокована. Мій чоловік надіслав фото, де йому 25, а на пірсі мене зустрів старий. Він був на 45 років старший за мене. Моє серце просто зупинилося.
Важливо відмітити, що ці жінки не були пасивними жертвами. За статистикою, багато дівчат мали середню або навіть вищу освіту — небачений рівень для того часу.
Їхня мотивація різнилась:
〰️ Економічна незалежність: вони вірили, що зможуть заробляти самі й допомагати своїм сім'ям вдома;
〰️ Втеча від обов'язків: в Японії на жінок часто чекала роль служниці при свекрах. Америка здавалася «країною свободи». Як казала одна з кореянок, пані К:
Якщо хочеш говорити — говориш, хочеш працювати — працюєш.
〰️ Соціальний тренд. Одна з дівчат, Мотоме Йосімура, пояснювала своє рішення просто:
Я хотіла поїхати, бо всі їхали. Я просто приєдналася до натовпу.
until august | #цікаве
🔥15🤯6👏1
until august
🌊 Океан між портретом і реальністю: історія японських «наречених по фото» На початку XX століття тисячі молодих японських жінок стояли на палубах кораблів, стискаючи в руках єдиний зв'язок із майбутнім — чорно-білі фотокартки чоловіків, яких вони ніколи не…
Приїхавши, наречені виявляли, що замість розкішних маєтків на них чекають бараки, расова сегрегація та важка праця. Фактично, вони ставали безкоштовною робочою силою.
Вони не знали мови, тому були прив'язані до своїх чоловіків. В них не було грошей, тому вони не могли повернутись додому (хоча є свідчення, що деякі дівчата залишались, щоб не «зганьбити сім'ю»).
Жінки працювали нарівні з чоловіками на цукрових плантаціях, але отримували набагато менше. Є записи з 1915 року, в яких вказано, що жінки-японки отримували 55 центів на день проти 78 центів у чоловіків-японців. За ту ж саму тяжку фізичну працю.
Окрім того, вдома жінок чекала домашня робота і догляд за дітьми.
Але саме тут проявилася неймовірна впертість цих дівчат.
Так, багато з них загинули від хвороб і перевтоми, деякі поїхали додому, деяких продали в борделі, деякі утекли.
Проте жінки не здавалась. І вони не просто виживали — вони ставали успішними. Вони відкривали пральні, ресторанчики, магазинчики, ставали перукарками (займаючи нішу завдяки нижчій оплаті праці), працювали акушерками.
Ті, хто не міг терпіти насильства чи обману, тікали геть.
В 1914 році в Маленькому Токіо (Лос-Анджелес) навіть створили спеціальні товариства для допомоги утікачкам.
До 1920 року, коли Японія під тиском США припинила видавати паспорти «нареченим по фото», вже понад 25 тисяч жінок перетнули океан. Вони змінили обличчя японської діаспори. Завдяки їм спільнота перестала бути табором тимчасових робітників і перетворилася на повноцінне суспільство з дітьми, школами та своєю культурою.
Історія наречених по фото — це не романтична казка про кохання з першого погляду. На жаль.
Це історія про те, як жінки, озброєні лише старими фотокартками та власною відвагою, взяли на себе ризик побудови життя в системі, яка бачила в них лише «додаток до чоловіка».
until august | #цікаве
Вони не знали мови, тому були прив'язані до своїх чоловіків. В них не було грошей, тому вони не могли повернутись додому (хоча є свідчення, що деякі дівчата залишались, щоб не «зганьбити сім'ю»).
Жінки працювали нарівні з чоловіками на цукрових плантаціях, але отримували набагато менше. Є записи з 1915 року, в яких вказано, що жінки-японки отримували 55 центів на день проти 78 центів у чоловіків-японців. За ту ж саму тяжку фізичну працю.
Окрім того, вдома жінок чекала домашня робота і догляд за дітьми.
Але саме тут проявилася неймовірна впертість цих дівчат.
Так, багато з них загинули від хвороб і перевтоми, деякі поїхали додому, деяких продали в борделі, деякі утекли.
Проте жінки не здавалась. І вони не просто виживали — вони ставали успішними. Вони відкривали пральні, ресторанчики, магазинчики, ставали перукарками (займаючи нішу завдяки нижчій оплаті праці), працювали акушерками.
Ті, хто не міг терпіти насильства чи обману, тікали геть.
В 1914 році в Маленькому Токіо (Лос-Анджелес) навіть створили спеціальні товариства для допомоги утікачкам.
До 1920 року, коли Японія під тиском США припинила видавати паспорти «нареченим по фото», вже понад 25 тисяч жінок перетнули океан. Вони змінили обличчя японської діаспори. Завдяки їм спільнота перестала бути табором тимчасових робітників і перетворилася на повноцінне суспільство з дітьми, школами та своєю культурою.
Історія наречених по фото — це не романтична казка про кохання з першого погляду. На жаль.
Це історія про те, як жінки, озброєні лише старими фотокартками та власною відвагою, взяли на себе ризик побудови життя в системі, яка бачила в них лише «додаток до чоловіка».
until august | #цікаве
🔥18❤6👏2
Лабораторія анонсувала «The Beauty Myth» Наомі Вульф, і це те, що нам точно треба.
Повна назва книги — «The Beauty Myth: How Images of Beauty Are Used Against Women» («Міф про красу: як образи краси використовуються проти жінок»).
Вона вийшла у 1990 році, і, не дивлячись на певну критику, досі залишається актуальною:
Цікаво, яку оберуть обкладинку!
until august | #книги
Повна назва книги — «The Beauty Myth: How Images of Beauty Are Used Against Women» («Міф про красу: як образи краси використовуються проти жінок»).
Вона вийшла у 1990 році, і, не дивлячись на певну критику, досі залишається актуальною:
У сучасному світі жінки мають більше влади, юридичного визнання та професійного успіху, ніж будь-коли раніше. Однак, незважаючи на очевидний прогрес жіночого руху, письменниця та журналістка Наомі Вольф стурбована іншим видом соціального контролю, який, на її думку, може виявитися таким же обмежувальним, як і традиційний образ домогосподарки та дружини. Це міф про красу, одержимість фізичною досконалістю, яка замикає сучасну жінку в нескінченній спіралі надій, самосвідомості та ненависті до себе, коли вона намагається відповідати неможливому соціальному визначенню «бездоганної краси».
Цікаво, яку оберуть обкладинку!
until august | #книги
❤14😍8🔥2
until august
Думаю про те, щоб зробити добірку найкращого за рік від вас :) Допоможете? Можливо хтось знайде серед ваших top picks свою майбутню улюблену книгу 💖 Тому прошу вас не соромитись і розповісти в коментарях, які книги увійшли у ваш топ-3 за рік ✍️ until august…
Лагідно нагадую про прохання поділитись своїм топ-3 за рік 👀
❤9
Я дуже сподіваюсь, що ви отримали в подарунок/придбали до свят не лише книги, а й щось з одягу! Якщо ні, то ще встигаєте.
Дуже рекомендую це зробити, зараз самі зрозумієте, чому...
until august | #міфи
Дуже рекомендую це зробити, зараз самі зрозумієте, чому...
until august | #міфи
😁9❤5