Річ, яка мене особливо вразила і яку найкраще виразила сама Марґарет Етвуд в одному зі своїх інтерв'ю:

Я встановила для себе правило: я не буду включати нічого, чого люди ще не робили в іншому місці чи в певний час, або для чого ще не існує відповідної технології.
Я не хотіла, щоб мене звинувачували в похмурих, викривлених вигадках або в неправильному представленні людського потенціалу до жахливої поведінки. Групові повішення; розривання людей на шматки; спеціальний одяг, характерний для каст і класів; примусове дітонародження й привласнення немовлят; діти, викрадені режимами і віддані на виховання високопоставленим чиновникам; заборона писемності; заперечення права власності — все це мало прецеденти, і багато з них можна було знайти не в інших культурах і релігіях, а в західному суспільстві і в самій «християнській» традиції.
(Я беру слово «християнська» в лапки, оскільки вважаю, що значна частина поведінки і доктрини Церкви протягом її двох тисячоліть існування як соціальної і політичної організації була б огидною для людини, на честь якої вона названа).

until august | #книги

Здається, в мене нарешті є для вас рецензія на «Вільєтт» Шарлотти Бронте... 👀

Є міста, які приймають чужинців з розкритими обіймами, а є такі, що дивляться на вас скоса, вичікують, примушують доводити своє право на існування. Вільєтт — для Люсі — саме таке.
Воно не англійське, не рідне, не тепле. Воно католицьке, коли вона протестантка, франкомовне, коли англійська — її єдина зброя. Воно повне життя, інтриг, пліток — а вона хоче тиші й невидимості.

Шарлотта Бронте обирає для своєї героїні не випадкове місто. Містечко стає метафорою того, як Люсі Сноу проживає своє життя: вона завжди чужа, завжди на задньому плані, завжди спостерігає крізь брудне скло.
Школа мадам Бек із її коридорами, якими господиня безшумно ходить ночами, перевіряючи шухляди вчительок, — це і є внутрішній світ Люсі: постійний контроль, недовіра, відчуття, що приватності не існує, що треба ховати усе, бо відберуть і спаплюжать.

Люсі Сноу, найбільш автобіографічна і найбільш складна героїня Бронте, і сама схожа на замкнений будинок із зачиненими віконницями. Фасад ще можна побачити, але що всередині — таємниця.
Вона розумна, це відчувається в кожній фразі, і вона не приховує зневаги до тих, хто живе легше, поверховіше. Вона дещо зверхня до учениць, легковажних аристократок і буржуа, що не знають, що таке злидні.
Але це презирство, як і все в Люсі, — захисна реакція.

Люсі живе так, ніби постійно чекає наступного удару долі.
Це постійна внутрішня боротьба: Люсі хоче любити, але боїться; хоче довіряти, але не може; хоче мріяти, але змушує себе бути реалісткою. Коли вона закопує листи від доктора Бреттона в дупло дерева — це теж символічний жест: сховати від себе саму те, що могло б принести біль. Вона намагається контролювати свої почуття так само ретельно, як мадам Бек контролює свою школу.

Містечко тим часом живе своїм життям: карнавали, вистави, церковні свята. Воно барвисте, галасливе, пристрасне — все те, чим Люсі не дозволяє бути собі.
Парадоксально, але саме в цьому чужому, некомфортному середовищі вона поступово починає змінюватися. Містечко тисне на неї, примушує виходити за межі — грати у виставі, відчувати ревнощі, зізнаватися собі у почуттях.

І тоді з'являється людина, яка бачить Люсі. Не фасад, не вчительку англійської, не сіру мишу, а справжню Люсі: дотепну, пристрасну, вразливу, іноді дріб'язкову у своїх ревнощах й судженнях. Він не лякається її складності, не вимагає, щоб вона була простішою чи милішою.

Але Містечко, як і життя, не обіцяє казки. Воно дає Люсі можливість відкритися — і одразу нагадує, що вразливість має ціну. Фінал розповідає про це наче крізь зуби, ніби сама Люсі знову ховається за своїми захисними стінами.
Люсі Сноу обережна і розповідає свою історію, ніколи не дозволяючи собі і нам побачити справжній масштаб свого відчаю, нещастя і самотності.

Це не «Джейн Ейр» і не має нею бути. Проте.
Стиль Бронте такий же багатий, персонажі такі ж унікальні, а фінал, скоріш за все, розіб'є вам серце 💔

until august | #книгоогляди

Зі святом усіх наших Захисників і Захисниць! 🫶
Завдяки їм ми можемо читати книжки і писати про книжки, тому сьогодні особливо активно агітую підтримати будь-який збір на ваш смак :)

Дайджест дописів за вересень 📗🍵

Щось про книжки:
〰️ Що почитати восени.
〰️ Рецензія на книгу «Марія».
〰️ «Тлумач тіл» в одному реченні.
〰️ Рецензія на «Оповідь служниці» + слова Етвуд.
〰️ Спонтанне оновлення полиць.
〰️ Рецензія на «Дерева».
〰️ Пляжна бібліотека в Нормандії.
〰️ Неймовірні книги видавництва Атена.
〰️ Рецензія на «Guns, Germs, and Steel» + цитати з неї.
〰️ Рецензія на «Вільєтт».

Щось для очей:
〰️ Японська гравюра «Казка про фурісоде».
〰️ Найцікавіші (західні) обкладинки червня.
〰️ Вересень в картинах.
〰️ Бібліотека міста Кікучі.

Щось цікаве:
〰️ Письменники, з якими було б важко вижити в одній квартирі.
〰️ Пожежа через фурісоде.
〰️ Жінка на Папському престолі + книга про неї.
〰️ Стаття про важливість слова «ні».
〰️ Книжкове гадання.
〰️ Історія про те, як книга Агати Крісті врятувала людину.
〰️ День Гобіта + екскурсія по Хоббітону.

Щось болюче:
〰️ Статистика лінчувань в США.

until august | #дайджест

Повернувшись до Геворта в січні 1844 року, Шарлотта почала писати Костянтину — іноді по два листи на тиждень, майже не отримуючи відповідей.

Він пробував знищити листи, розірвавши їх і викинувши в сміття. Проте мадам Еже зібрала шматки і акуратно зшила їх — ймовірно, щоб довести односторонність почуттів і захистити репутацію школи.

Листи Бронте оприлюднили лише 1913 року, коли син Еже Поль передав їх Британському музею, і «Таймс» їх опублікував. До того часу обоє були мертві.

Досвід у пансіоні Еже став основою кількох романів Шарлотти. Редактор її листування, Маргарет Сміт, вважає:
〰️ мадам Еже відображена в Зораїді Рейтер («Учитель») та Модесті Бек («Вільєтт»);
〰️ Костянтин Еже — в Полі Емануелі («Вільєтт») і містері Рочестері («Джейн Ейр», причому зовнішність героя майже повністю відповідала зовнішності Еже).

Чи був Еже лиходієм, що провокував почуття учениці? Чи він був жертвою нерозділеного кохання?
Відповіді ніхто не знає, але є суперечливі свідчення:
〰️ Альбер Коліс, друга сім'ї Еже, звинувачував Шарлотту. За його словами, Бронте благала мадам залишити її в школі, а коли та відмовила — погрожувала помстою. Еже, з його свідчень, глибоко переживав "невдячність колишньої учениці" і більше ніколи з нею не спілкувався.
〰️ Місіс О'Браєн розповіла в газеті про розмову з колишньою працівницею школи Еже. Ця жінка змалювала зовсім інший портрет Костянтина. Вона відзивалась про нього як про самовдоволеного чоловіка, який з "нестерпною зарозумілістю" хвалився, що подобався англійській учениці. Тон його слів був огидним. Вона також казала, що Шарлотта в цій школи отримала лише болючі спогади.

Врешті Шарлотта вийшла заміж за помічника свого батька, Артура Белла Ніколаса, який кохав її роками. Вона (з ненародженою дитиною) померла через декілька місяців, 1855 року.
Костянтин викладав у школі дружини до пенсії 1882 року. Помер 1896 року, так і не дізнавшись про літературну славу колишньої учениці.

Проте достеменно відомо одне: теми нерозділеного кохання та болю зробили твори Шарлотти Бронте класикою. Шарлотта страждала страшенно — і з цього страждання народилася велич, яка живе й досі.

until august | #цікаве

Ось лист Шарлотти від 8 січня 1845 року.
Особливо трагічним його робить те, що Еже ніколи на нього не відповів. Більше того, лист був розірваний на шматки, а потім хтось (ймовірно, мадам Еже) акуратно зшив його назад.

…Монсеньйор, бідні не потребують багато для життя — вони просять лише крихти хліба, що падають зі столу багатіїв, — але якщо їм відмовляють у цих крихтах, вони помирають від голоду. Мені також не потрібно багато прихильності від тих, кого я люблю — я не знала б, що робити з цілковитою і повною дружбою — я до цього не звикла — але ви виявляли дещицю інтересу до мене в минулі дні, коли я була вашою ученицею в Брюсселі — і я чіпляюся за збереження цього невеликого інтересу — я чіпляюся за нього, як чіплялася б за життя.

❤️‍🩹❤️‍🩹

until august | #цікаве