Річ, яка мене особливо вразила і яку найкраще виразила сама Марґарет Етвуд в одному зі своїх інтерв'ю:

Я встановила для себе правило: я не буду включати нічого, чого люди ще не робили в іншому місці чи в певний час, або для чого ще не існує відповідної технології.
Я не хотіла, щоб мене звинувачували в похмурих, викривлених вигадках або в неправильному представленні людського потенціалу до жахливої поведінки. Групові повішення; розривання людей на шматки; спеціальний одяг, характерний для каст і класів; примусове дітонародження й привласнення немовлят; діти, викрадені режимами і віддані на виховання високопоставленим чиновникам; заборона писемності; заперечення права власності — все це мало прецеденти, і багато з них можна було знайти не в інших культурах і релігіях, а в західному суспільстві і в самій «християнській» традиції.
(Я беру слово «християнська» в лапки, оскільки вважаю, що значна частина поведінки і доктрини Церкви протягом її двох тисячоліть існування як соціальної і політичної організації була б огидною для людини, на честь якої вона названа).

until august | #книги

Здається, в мене нарешті є для вас рецензія на «Вільєтт» Шарлотти Бронте... 👀

Є міста, які приймають чужинців з розкритими обіймами, а є такі, що дивляться на вас скоса, вичікують, примушують доводити своє право на існування. Вільєтт — для Люсі — саме таке.
Воно не англійське, не рідне, не тепле. Воно католицьке, коли вона протестантка, франкомовне, коли англійська — її єдина зброя. Воно повне життя, інтриг, пліток — а вона хоче тиші й невидимості.

Шарлотта Бронте обирає для своєї героїні не випадкове місто. Містечко стає метафорою того, як Люсі Сноу проживає своє життя: вона завжди чужа, завжди на задньому плані, завжди спостерігає крізь брудне скло.
Школа мадам Бек із її коридорами, якими господиня безшумно ходить ночами, перевіряючи шухляди вчительок, — це і є внутрішній світ Люсі: постійний контроль, недовіра, відчуття, що приватності не існує, що треба ховати усе, бо відберуть і спаплюжать.

Люсі Сноу, найбільш автобіографічна і найбільш складна героїня Бронте, і сама схожа на замкнений будинок із зачиненими віконницями. Фасад ще можна побачити, але що всередині — таємниця.
Вона розумна, це відчувається в кожній фразі, і вона не приховує зневаги до тих, хто живе легше, поверховіше. Вона дещо зверхня до учениць, легковажних аристократок і буржуа, що не знають, що таке злидні.
Але це презирство, як і все в Люсі, — захисна реакція.

Люсі живе так, ніби постійно чекає наступного удару долі.
Це постійна внутрішня боротьба: Люсі хоче любити, але боїться; хоче довіряти, але не може; хоче мріяти, але змушує себе бути реалісткою. Коли вона закопує листи від доктора Бреттона в дупло дерева — це теж символічний жест: сховати від себе саму те, що могло б принести біль. Вона намагається контролювати свої почуття так само ретельно, як мадам Бек контролює свою школу.

Містечко тим часом живе своїм життям: карнавали, вистави, церковні свята. Воно барвисте, галасливе, пристрасне — все те, чим Люсі не дозволяє бути собі.
Парадоксально, але саме в цьому чужому, некомфортному середовищі вона поступово починає змінюватися. Містечко тисне на неї, примушує виходити за межі — грати у виставі, відчувати ревнощі, зізнаватися собі у почуттях.

І тоді з'являється людина, яка бачить Люсі. Не фасад, не вчительку англійської, не сіру мишу, а справжню Люсі: дотепну, пристрасну, вразливу, іноді дріб'язкову у своїх ревнощах й судженнях. Він не лякається її складності, не вимагає, щоб вона була простішою чи милішою.

Але Містечко, як і життя, не обіцяє казки. Воно дає Люсі можливість відкритися — і одразу нагадує, що вразливість має ціну. Фінал розповідає про це наче крізь зуби, ніби сама Люсі знову ховається за своїми захисними стінами.
Люсі Сноу обережна і розповідає свою історію, ніколи не дозволяючи собі і нам побачити справжній масштаб свого відчаю, нещастя і самотності.

Це не «Джейн Ейр» і не має нею бути. Проте.
Стиль Бронте такий же багатий, персонажі такі ж унікальні, а фінал, скоріш за все, розіб'є вам серце 💔

until august | #книгоогляди