Коли роман вийшов 20 червня 1890 року, британські критики влаштували справжню бурю обурення. Видавництво В. Г. Сміт вилучило липневе видання журналу з усіх книжкових кіосків. Критики називали стиль затягнутим, а сюжет — образливим, брудним та аморальним.

Вайлд зробив висновки і пішов на ще більші жертви. Для книжкового видання 1891 року він кардинально переробив найпроблемніші сцени. Наприклад, замість зізнання Базила в коханні до Доріана з'явилася розмова про мистецтво — тепер художник благав Лорда Генрі «не забирати від нього цієї єдиної людини, що надає принади його мистецтву».
Роман розширили з 13 до 20 розділів, додавши безпечні деталі про походження героя.

Найбільша іронія полягала в тому, що навіть ця «стерилізована» версія не врятувала письменника. На судовому процесі проти Вайлда за звинуваченням у «непристойній поведінці» роман використовували як доказ його аморальності — цитували навіть передмову, в якій автор намагався захистити репутацію свого твору.

Те, що ми читаємо сьогодні, — це подвійно цензурована версія оригінального задуму Вайлда. Оригінальний машинопис, що зберігається в UCLA, містить ті самі 500 слів, які вирізав Стоддарт, і лише в 2011 році їх нарешті опублікували в повній версії. Там, наприклад, Базил прямо зізнається, що поклоняється Доріану з «романтичними почуттями» і ніколи не кохав жінку.

until august | #цікаве

Серед доказів обвинувачення були цитати з творів письменника та фрагменти його приватного листування. Вайлд вирішив захищатися сам — фатальна помилка для людини з таким гострим язиком.

Обвинувач поставив пряме запитання: «Чи не може прихильність художника до Доріана Грея наштовхнути звичайну людину на думку, що художник відчуває до нього потяг певного роду?»
Відповідь Вайлда була зарозумілою: «Думки звичайних людей мені невідомі».

«Чи бувало так, що ви самі шалено захоплювалися молодою людиною?» — продовжував обвинувач.
«Шалено — ніколи. Я віддаю перевагу коханню — це більш високе почуття», — парирував Вайлд.

Найяскравіший епізод стався, коли обвинувач намагався спіймати Вайлда на "протиприродних" натяках у творчості. Адвокат Карсон зачитав пасаж з оповідання і запитав: «Це, я вважаю, теж написали ви?»
Вайлд театрально дочекався мовчання у залі суду і тихо відповів: «Ні-ні, містер Карсон. Ці рядки належать Шекспіру».

Карсон почервонів і витяг зі своїх паперів ще один віршований фрагмент: «Це, ймовірно, теж Шекспір, містере Вайлд?»
«У вашому читанні від нього мало що залишилося, містер Карсон», — відрізав Оскар.
Зал вибухнув сміхом.

На жаль, блискучі відповіді письменника були юридично контрпродуктивними.
Вайлд продемонстрував саме ту зарозумілість та презирство до звичайних людей, які викликали у присяжних антипатію. Його дотепність, що зробила його кумиром салонів, у залі суду прозвучала зізнанням у відчуженості від суспільної моралі.

until august | #цікаве

Так, ви підписались на Вихідні з Вайлдом, вас чекає ще мінімум два пости про нього 😌