Згадайте своє перше знайомство з «Алісою у Дивокраї». А тепер додайте сюди триллер, атмосферу «Mean Girls», велику кількість епітетів, блискіток і ненадійного оповідача...
Так ви приблизно отримаєте те, що собою являє «Зайчик».

Якщо ви любите традиційні історії з чітким початком, серединою та кінцем, де добро перемагає зло і всі живуть щасливо — можливо, вам варто взяти щось інше. Якщо ж вам подобається літературна еквівалентність американських гірок, де ви ніколи не знаєте, що чекає за наступним поворотом — о, мій любий друже, тоді ця книга для вас! Можливо, ви її полюбите. Можливо, закинете на 100-тій сторінці. Хтозна. Але це точно буде читацьким досвідом.

Роман Мони Авад — це трохи наркотріп; така собі подорож у задзеркалля академічного літературного середовища, де реальність деформується під тиском амбіцій, невротичних почуттів і секретів.

Центральною героїнею твору є Саманта, самопроголошена аутсайдерка престижної програми з творчого письма. Сем опиняється на периферії групи чотирьох студенток, що називають одна одну "зайчиками". Ці дівчата функціонують як єдиний організм — постійно обмінюються дотиками, пестливими словами, загадковими поглядами та існують у своїй особливій системі координат, недоступній для сторонніх.
Керроллівський білий кролик наче розщеплюється на чотирьох героїнь, кожна з яких має свій стиль самовираження, при цьому залишаючись частинами цілого.

Авад робить свою протагоністку складною і місцями несимпатичною. Саманта, з її відчуженістю, заздрістю, деструктивними рішеннями і злістю не викликає безумовної емпатії. Проте це навіть цікаво, адже головні персонажі мають право бути суперечливими і навіть неприємними — як і реальні люди.

Спочатку роман читається як сатира на академічне середовище, потім набуває рис психологічного трилера, а згодом переходить у територію горору з елементами магічного реалізму. Цей жанровий вінегрет посилює відчуття дезорієнтації, що резонує з внутрішнім станом героїні.

Це відчуття шизофренічної причетності також будується на тому, що текст переповнений метафорами та неочікуваними порівняннями. Втім, як на мене, ближче до кінця ця надмірна деталізація починає тиснути на сюжет, наче торт, який просідає під вагою крему.

То про що ж книга? Насправді, я не знаю :)
В мене є декілька теорій, і вони усі мають право на життя, але яка з них вірна?
«Зайчик» — це скоріш про вайби, а не про сюжет 💅
Можливо саме тому вона й викликає такі полярні реакції — тобі або подобається атмосфера і ти приймаєш її як частину гри, або ні.

Місцями дивацтва зайчиків (хоча найбільш дивна тут якраз Саманта) здаються штучними, немовби весь роман є експериментальною вправою для семінару з креативного письма. Не відкидаю можливості того, що так і є. Іронічно, враховуючи те, що події книжки відбуваються на курсі з креативного письма.

Незважаючи на всі свої суперечності та неоднозначності, ця книга, як на мене, є досить якісним зразком сучасної експериментальної прози. Таке теж потрібне.

until august | #книгоогляди

Окремо винесу пост з питаннями і теоріями 🔎

Закриваю під спойлер, щоб ніхто собі не зіпсував враження під час прочитання:

🔗 1. Очевидна теорія: "зайчики", яких створюють дівчата — це метафора творчого процессу. Це пояснює, чому творіння Саманти набагато більш реальне, адже вона найталановитіша з дівчат.

🔗 2. Усі зайчики — це відкинуті творіння самої Саманти, ті частини її особистості, які вона в собі не сприймає. Так, як Ава, тільки та створена з позитивних думок, а зайчики — зі страхів та комплексів. Це пояснює двовимірність дівчат і їх вподобання (які співпадають з вподобаннями Самнати в різні періоди її життя).

🔗 3. Найнудніша версія: у Саманти шизофренія, усе це — плід її уяви. Це пояснило б епізод з жінкою в автобусі, яка читає статтю про симптоми шизофренії.

🔗 4. Йона — талановитий поет, з яким Саманта часто порівнює себе, отже, по першій теорії, він також має можливість "творити".
Зайчиків четверо, Саманта одна. Наприкінці книги вона зустрічає Йону в оточенні чотирьох його товаришів, і усі вони виглядають дивними і неживими. Чи можуть вони бути зайчиками Йони?

🔗 5. Питання по Йоні не закрите :)
Дуже цікаво, чому в нього саме таке ім'я і чи є це натяком на його місце в історії. Згідно Старого заповіту Йона був одним з пророків, який відмовився виконувати наказ Бога.
Чи можна в такому разі розглядяти Йону як антагоніста Саманти (бога, що створює)?

Хто читав — розкажіть, які у вас теорії, будь ласка! 👀

until august | #цікаве

Причина, з якої я намагаюсь не заходити в книжкові: в мене обмежена сила волі 🙂‍↕️

📚 Друзі, розкажіть, яку книгу придбали останньою?
Я почну: взяла «Карміллу» Ле Фаню, бо давно на неї дивилась, а скоро день Дракули...

until august | #поговорити

Сподіваюсь, що всі ви цілі 💔

Невеликий відгук на «Роман про Трістана та Ізольду» Жозе Бедьє, бо багато писати про лицарський роман неможливо.
(Тут зі мною не погодяться художники, тому що вони про Трістана та Ізольду написали якраз дуже багато).

Це чудова, дуже стара (тому, очевидно, трохи застаріла) історія кохання. Що ж, одне очевидно: у ті часи знали, що таке справжня драма.

Дисклеймер:
1. Мораль середньовіччя сильно відрізняється від сучасної.
2. Усе закінчується сумно (це ж не Disney!)

until august | #книгоогляди

Бедьє у 1900 році зробив те, що не вдавалося нікому протягом кількох століть: зібрав докупи розкидані по всій Європі шматочки однієї з найдраматичніших любовних історій всіх часів (ні, це не про «Титанік», той ще навіть не затонув).

Уявіть собі: десятки рукописів, написаних різними авторами у різні епохи, розкидані по бібліотеках від Англії до Німеччини. Деякі неповні, деякі суперечать один одному, а деякі виглядають так, наче це фанфік, написаний після п'ятої чашки кави.
І Бедьє вдалося не тільки привести це все до купи, але й створити гарний роман.

Трістан та Ізольда закохуються випадково, через чарівний напій, і далі починається те, що сучасні психологи назвали б "токсичними стосунками", а тодішні трубадури — "високим коханням".
Власне, випробування і поневіряння пари і складають сюжет книги.

Дієві особи:
Трістан — лицар, який не може визначитися між честю та коханням.
Ізольда — принцеса, яка не просто сидить і чекає, поки її врятують, а активно руйнує своє життя заради кохання.
Король Марк — найтрагічніший персонаж у всій історії, що справді заслуговує на співчуття.

Чому варто читати «Роман про Трістана та Ізольду»?
По-перше, тому що після сучасних романтичних комедій приємно прочитати історію про справжню драму з драконами, заколотами і прокаженими.
По-друге, тому що Бедьє доводить: хороша історія не старіє.
По-третє, тому що це культурний код Європи, і без нього важче зрозуміти половину відсилок в мистецтві останніх п'яти століть.

P.S. Після прочитання раджу послухати Вагнера — він теж захопився історією кохання Трістана та Ізольди. Але попередьте сусідів: його опера триває 4 години.

until august | #книгоогляди

І ще слово про «Роман про Трістана та Ізольду»: так, це лицарський епос і потрібно робити знижку на його давність, проте я досі вважаю, що король Марк був надто добрим і наївним.
Щось типу Вільяма Доббіна з «Ярмарку Суєти» Теккерея, тільки королівської крові.

👉 Ну бо ви лише погляньте:

Ізольда: буквально кричить, що вмре за Трістана, просить вбити її замість нього, тікає з ним в ліс.

Трістан: кидає багатство, славу і друзів заради Ізольди, вбиває декількох монстрів в її честь, спотворює собі обличчя, щоб просто потрапити в одну залу з нею.

Король Марк (застанувши їх у компрометуючій позиції десь 9-тий раз): «Погляньте, між ними на ложі лежить МЕЧ це значить вони невинні і не обманювали мене!»

Чувак, ну ти....... 😮‍💨😮‍💨

until august | #книги