Першим підтвердженим власником рукопису був Георг Бареш, алхімік XVII століття з Праги. Свою сучасну назву манускрипт отримав на честь Вілфріда Войнича, який придбав його у 1912 році.
Після придбання книги Войнич розіслав її копії декільком фахівцям для розшифровки, проте безуспішно.

З 1969 року манускрипт зберігається в бібліотеці рідкісних книг і рукописів Єльського університету.
У 2020 році Єльський університет опублікував повну цифрову версію манускрипту в своїй онлайн-бібліотеці, тому його тепер можна погортати.
Хтозна, можливо вам вдасться зрозуміти, про що мова! 😎

until august | #книги

Вітаю, друзі!
Принесла вам цікаву статтю, яку в свою чергу, принесли мені (дякую, брате 👋).

Втрачене мистецтво дослідження як дозвілля.

Уявіть собі тихий вечір з книгою в руках. Уявили? А тепер подумайте — що це? Просто розвага? Чи щось більше?
В сучасності, коли кожний екран змагається за нашу увагу, мистецтво глибокого читання стало рідкісною навичкою.

Книги — це не просто предмети, а, як казала Барбара Такман, носії цивілізації. У Сан-Франциско є бібліотека Фонду «Long Now» під назвою «Посібник для цивілізації» — це колекція 3500 книг, необхідних для підтримки та/або відбудови цивілізації.

Від фонду Сан-Франциско до одних із перших слів Корану: «Читай в ім'я твого Господа», людство завжди розуміло священну природу читання.
Проте ми живемо в парадоксальний час: навколо нас більше текстів, ніж будь-коли в історії, але справжнє, неповерхневе читання потроху зникає.

Протягом останнього століття інтелектуали постійно тривожилися про майбутнє читання:
〰️ У 1926 році Вірджинія Вульф турбувалася, що кіно загрожує глибокому читанню.
〰️ У 1951 році Елвін Брукс Вайт побоювався, що аудіовізуальні пристрої замінять книги.
〰️ У 1996 році Сьюзен Зонтаґ писала, що електронні тексти загрожують смертю "внутрішньому життю".

Та жоден з них не передбачив сьогоднішньої реальності: ми оточені більшою кількістю книг і слів, ніж будь-коли, проте нам бракує цілісної культури. Проблема не у зникненні книг як такому, а у фрагментації уваги.

Що ж робити?
Авторка статті пропонує повернутися до читання як "священного дозвілля" — не просто споживання, а дослідження, гри допитливості.

Це мистецтво відкривати світ через прості кроки:
1️⃣ Дивуватися — дозволити собі захоплюватись теоріями та питаннями;
2️⃣ Запитувати — перетворювати цікавість на конкретні дослідження;
3️⃣ Шукати — збирати знання не як колекцію, а як мозаїку, організовувати її та розглядити під різними кутами;
4️⃣ Творити — ділитися своїми думками і відкриттями, нехай і скромними;
5️⃣ Єднатися — знаходити спільноти (гуртки, клуби, дружні кола), де ці думки перевіряються і розвиваються.

У фрагментованому світі немає нічого революційнішого, ніж увага людини, яка досліджує те, що їй цікаво. Станьте любителем-експертом у тому, що вас захоплює. Відновіть культуру дослідження як дозвілля, і бонусом відродите у собі почуття дива ✨

until august | #статті

Мені пощастило, бо трохи раніше я читала «Безбратню ніч» і була в курсі подій, які описуються в книзі. Але приємніше читати про звірства декількох армій одне над одною і над цивільними від цього не стало.

Головний герой, Маалі Алмейда, військовий фотограф, раптово опиняється у потойбіччі, що нагадує абсурдну податкову контору з бюрократичною тяганиною. Він має лише сім місячних циклів (діб, "місяців"), щоб розкрити таємницю власної смерті та допомогти оприлюднити фотографії, які потенційно можуть змінити світ.
Історія Маалі розгортається у просторі між буттям і небуттям, а через спогади розкриваються його мрії, страхи і минулі гріхи, яких чимало.

Шрі-Ланка 1980-х років відчувається як жахливий калейдоскоп — краса природи і потворність війни, багатство культури і жорстокість людей. Історія наче пульсує між світами — між живими й мертвими, між минулим і теперішнім, між особистим і політичним.

Роман написаний від другої особи: ми стежимо за пригодами Маалі у потойбіччі, де він може з'являтися скрізь, де згадують його ім'я, та спостерігає за тими, хто його любив, терпів і ненавидів. Паралельно розкривається його складна особистість — гомосексуальний чоловік, який веде подвійне (а то й потрійне) життя у консервативному суспільстві; журналіст, який працює на багатьох панів, і при цьому залишається відокремленим.

Мова роману дотепна, з темним гумором, що парадоксально підкреслює серйозність описуваних подій. Автор майстерно поєднує сюрреалістичні елементи з реалістичними описами корупції, насильства та політичних інтриг.

Хоча місцями «Сім Місяців» можуть здаватися дещо повторюваними, мене це не відволікало.
У підсумку, не знаю, чи можу рекомендувати цю книгу всім, проте вона однозначно цікава і варта своєї популярності.

until august | #книгоогляди

Головний герой книги — фотограф, тому логічно, що багато посилань було на творчість фотографів, особливо тих, хто висвітлював конфлікти, революції та війни.

Один з них — Нік Ут (справжнє ім'я — Хуїнг Конг Ут) — американський фотограф в'єтнамського походження, фотокореспондент Associated Press.

Його найвідоміша фотографія називається «Жах війни», також відома як «Напалм у Вєтнамі». Вона була зроблена 8 червня 1972 року.

На ньому зображено 8-річну Фан Тхі Кім Фук, село якої атакувала з неба армія Південного В’єтнаму. Разом з односельцями Кім покидала окуповану територію, проте пілот прийняв цивільних утікачів за військових і скинув на них напалмову бомбу.
Нік Ут встиг зробити коротку серію кадрів, на яких Кім Фук зриває палаючий одяг з перекошеним від болю обличчям. Після цього він доставив постраждалу дівчинку до госпіталю, скориставшись службовою прескартою.

За кілька днів цей знімок шокував увесь світ — його навіть називають однією з причин припинення в’єтнамської війни.

until august | #цікаве

А ще було декілька згадок про Анрі Картьє-Брессона (22 серпня 1908 — 3 серпня 2004) — французького фотографа й класика світової фотографії. Він був першопрохідцем у жанрі вуличної фотографії і розглядав зйомки як спосіб зафіксувати ключові моменти життя.

Він дуже класний; я впевнена, що ви хоч раз бачили його фото, навіть не знаючи автора. Це, що в пості — «Вулиця Муфтар, Париж, 1954» — стало таким собі мемом :)

Але конкретно у «Сімох Місяцях Маалі Алмейди» згадується його китайський цикл. У листопаді 1948 року Анрі поїхав зняти серію «Останні дні Пекіна» — останній рік перед створенням КНР. Через десятиліття він повернувся у Китай, щоб порівняти як змінилося життя людей після революції маоїстів.
Ось тут можна придбати книгу з цими фото.

until august | #цікаве