Що ви (можливо) очікуєте побачити на каналі наступним: рецензію на «Зайчика» Мони Авад, цікаві теорії і обговорення.

Що ви отримуєте натомість: плоди мого міні-дослідження зображень зайчиків у середньовічних манускриптах.

🙂‍↕️

Зайчики (і кролики), які перешли на темну сторону.

До приблизно 1440 року, коли ювелір Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, книги копіювалися вручну. Зазвичай цю важку роботу виконувала ціла армія ченців, які жили в монастирях. Це не було веселою роботою.
Уявіть собі: десь у холодному монастирі сидить монах, годинами переписуючи якийсь супер-серйозний релігійний текст. Він втомився. Він знудився. Він хоче трохи відволіктись. І тоді починає малювати на полях книги кроликів, які... буквально вбивають людей 🐰🗡

Ці малюнки — це маргіналії, ті самі божевільні зображення на полях середньовічних рукописів, де тварини, люди й гібриди роблять те, чого точно не побачиш в недільній школі.
Ці гротескні фігурки часто суперечать основному серйозному змісту книги. Та серед усіх цих дивацтв кролики й зайчики є справжніми зірками жанру.

У середньовіччі кролики розглядалися як символи чистоти та безпомічності: саме тому їх дуже часто можна побачити у сценах зі Святим Сімейством. Проте в маргіналіях життя перевертається з ніг на голову. Чорне стає білим, а милі невинні тваринки перетворюються на озброєних до вух психопатів.
Уявіть собі пухнастика з мечем, який обезголовлює лицаря. Або зайчика, який проводить ритуальну страту людини. Або навіть не уявляйте, а просто подивіться на картинки з рукописів.

Деякі науковці пов'язують це з соціальними і релігійними рамками тих часів. Бідні середньовічні люди, затиснуті в жорсткому суспільстві, знаходили розраду в уявленні світу, де маленькі стають великими, слабкі — сильними, а пухнасті кролики — кривавими вбивцями.

Таким чином, кролики-убивці в середньовічних рукописах — це не просто курйозні зображення. Це важливе джерело для розуміння середньовічної культури, а також спосіб, яким люди того часу намагалися впоратися з жорсткими обмеженнями світу через гумор та абсурд.

until august | #цікаве

Ідуть живі трупи людей по трупі природи.

Повість-поема «Поза межами болю» займає особливе місце в українській літературі й особливу нішу в літературі про війну загалом. Написана на основі особистого досвіду, вона не є суто художнім твором: це скоріше крик або передсмертне хрипіння.

У 1915 році Осип Турянський, як військовополонений австро-угорської армії, був змушений разом з іншими полоненими відступати "стежкою смерті" через албанські гори під конвоєм сербів. Виснажені голодом, холодом і хворобами, багато полонених вмирали в дорозі. Тих, хто відставав, убивали конвоїри.

Турянський описує групу з семи полонених різних національностей (тут і угорець, і євреї, і поляк, і німець, і українець, і невідомий, що забув власне ім'я), що відділилися від основної колони. Вони намагаються навіть не врятуватись, а хоча б померти своєю смертю — не від кулі. Надія на виживання занадто мала.

Щемливо і страшно описаний стан свідомості людини на межі життя й смерті, її роздуми і марення. Що взагалі ми робимо на цій війні? Чи живі наші рідні й товариші?.. Що залишається від людини, коли вона доведена до крайності? Як співвідносяться інстинкт самозбереження і моральні принципи? Чи можливе збереження людської гідності в нелюдських умовах?

Як на мене, «Поза межами болю» стоїть в одному ряду з такими шедеврами антивоєнної літератури, як «На Західному фронті без змін» Ремарка чи «Вогонь» Барбюса, однак у нас він став відомим набагато пізніше, ніж у західному світі. У радянські часи повість була фактично вилучена з літературного обігу, бо не відповідала політиці партії.

До шкільної програми твір Турянського увійшов вже в незалежній Україні, проте я не знаю, наскільки доцільно давати його дітям. Зрозуміти й осягнути його важко навіть дорослому, бо це не та книга, яку відкриваєш з радістю.

Та, можливо, наше суспільство просто дозріло до відвертої розмови про травматичний досвід — особистий і колективний. Можливо, в епоху, коли війна знову стала нашою реальністю, ми шукаємо в літературі не розради, а правди. Якою б гіркою вона не була.

until august | #книгоогляди

О, і окремо хочу виділити оформлення від Стилета і Стилоса, бо воно чудово передає атмосферу.
Книгу проілюстрував ветеран російсько-української війни й військовослужбовець 72 ОМБР Руслан Лубинський.

А взагалі — підтримуйте це ветеранське видавництво! Вони чудові 🤲

Почала «Сім Місяців Маалі Алмейди», і поки що це геть не те, що я собі уявляла 👀
Але дуже цікаво!

Виділила декілька цитат:

Ти бачив більш ніж достатньо трупів і завжди знав, куди зникає душа. Туди ж, куди й полум'я, коли його задмухати, куди й слово, коли його вимовити.

Ти вважав себе розумнішим за овець, що сходяться до храмів, мечетей і церков, а тепер виявляється, що мудрішими були вівці.

Нам варто боятися не зла. Істоти, що мають владу та діють у своїх власних інтересах, — от що має наводити жах.
А як інакше пояснити світове божевілля? Якщо існує небесний отець, він, певно, схожий на вашого батька: відсутній, ледачий і, мабуть, злий.

Спогади приходять до тебе разом із тілесними недугами. У чханні, у болях, у подряпинах і в свербінні. І це дивно, бо в тебе більше немає тіла, хоча, можливо, гіпнотизери мають рацію, біль та насолода — лише в нашій голові.

— Я допомагаю лише тим, хто допомагає мені. Якщо вам не потрібна моя допомога, я можу піти.
— Звучиш, як ООН.

Не думала, що буду сміятись з friendly banter мертв'яків, але вони жартують про ООН...

until august | #книги

〰️ З дитинства мала надзвичайну уяву та рішучий характер. Згідно з родинною легендою, маленька Лілі стверджувала, що в неї закохався граф Кастелламаре (італійський повстанець, якого колись прихистила її родина), і вона не втекла з ним лише тому, що пошкодувала матір.

〰️ Тато дівчинки помер, коли їй було лише півроку. У 8-річному віці через хворобу матері Етель відправили до дядька — похмурого та набожного чоловіка з пуританськими поглядами.
Одного разу дядько замкнув її в комірчині за крадіжку, якої вона не скоювала. Це призвело до її розчарування в релігії та Богові, якому вона молилася про порятунок.

〰️ Етель виявила неймовірний талант до гри на піаніно, що дозволило їй, отримавши невелику спадщину, закінчити Берлінську консерваторію. На жаль, хвороба руки завадила їй стати музиканткою, після чого вона присвятила себе літературі.

〰️ Письменниця активно включилася у революційний рух після одруження з польським революціонером Вілфрідом Войничем. Хоч їх шлюб тривав недовго, вона зберегла його прізвище до кінця життя.

〰️ Була щиро захоплена творчістю Тараса Шевченка, вважаючи його одним із найкращих ліриків у світі. Саме це захоплення спонукало її вивчити українську мову. Етель перекладала народні пісні, вірші та поеми Кобзаря англійською. До сьогодні її переклад «Заповіту» вважається одним з найкращих і досі друкується.

〰️ Важливу роль у її житті відіграла зустріч з українським письменником-націоналістом Сергієм Степняком-Кравчинським, якого вона, будучи на 13 років молодшою, називала своїм опікуном і наставником. Він називав Україну «країною Дніпра», і Етель заочно закохалася в неї, хоча сама тоді ще не бувала там.

〰️ Роман «Овід» («Ґедзь» у першому перекладі українською, який вийшов ще у 1929 році!) став культовим і був особливо популярним у країнах східної Європи.

〰️ У 1895 році приїздила до Львова, де познайомилася з Іваном Франком та Михайлом Павликом (який спершу прийняв її за агента безпеки, що створило кумедну ситуацію при їхній першій зустрічі).

〰️ До кінця життя дбайливо зберігала і перечитувала збірку творів Шевченка, видану в Женеві в 1891 році — це було для неї особливою цінністю і зв'язком з українською культурою.

〰️ Прожила довге життя — 96 років. За заповітом, її прах був розвіяний над Центральним парком Нью-Йорка.

until august | #цікаве