Що ви (можливо) очікуєте побачити на каналі наступним: рецензію на «Зайчика» Мони Авад, цікаві теорії і обговорення.

Що ви отримуєте натомість: плоди мого міні-дослідження зображень зайчиків у середньовічних манускриптах.

🙂‍↕️

Зайчики (і кролики), які перешли на темну сторону.

До приблизно 1440 року, коли ювелір Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, книги копіювалися вручну. Зазвичай цю важку роботу виконувала ціла армія ченців, які жили в монастирях. Це не було веселою роботою.
Уявіть собі: десь у холодному монастирі сидить монах, годинами переписуючи якийсь супер-серйозний релігійний текст. Він втомився. Він знудився. Він хоче трохи відволіктись. І тоді починає малювати на полях книги кроликів, які... буквально вбивають людей 🐰🗡

Ці малюнки — це маргіналії, ті самі божевільні зображення на полях середньовічних рукописів, де тварини, люди й гібриди роблять те, чого точно не побачиш в недільній школі.
Ці гротескні фігурки часто суперечать основному серйозному змісту книги. Та серед усіх цих дивацтв кролики й зайчики є справжніми зірками жанру.

У середньовіччі кролики розглядалися як символи чистоти та безпомічності: саме тому їх дуже часто можна побачити у сценах зі Святим Сімейством. Проте в маргіналіях життя перевертається з ніг на голову. Чорне стає білим, а милі невинні тваринки перетворюються на озброєних до вух психопатів.
Уявіть собі пухнастика з мечем, який обезголовлює лицаря. Або зайчика, який проводить ритуальну страту людини. Або навіть не уявляйте, а просто подивіться на картинки з рукописів.

Деякі науковці пов'язують це з соціальними і релігійними рамками тих часів. Бідні середньовічні люди, затиснуті в жорсткому суспільстві, знаходили розраду в уявленні світу, де маленькі стають великими, слабкі — сильними, а пухнасті кролики — кривавими вбивцями.

Таким чином, кролики-убивці в середньовічних рукописах — це не просто курйозні зображення. Це важливе джерело для розуміння середньовічної культури, а також спосіб, яким люди того часу намагалися впоратися з жорсткими обмеженнями світу через гумор та абсурд.

until august | #цікаве

Ідуть живі трупи людей по трупі природи.

Повість-поема «Поза межами болю» займає особливе місце в українській літературі й особливу нішу в літературі про війну загалом. Написана на основі особистого досвіду, вона не є суто художнім твором: це скоріше крик або передсмертне хрипіння.

У 1915 році Осип Турянський, як військовополонений австро-угорської армії, був змушений разом з іншими полоненими відступати "стежкою смерті" через албанські гори під конвоєм сербів. Виснажені голодом, холодом і хворобами, багато полонених вмирали в дорозі. Тих, хто відставав, убивали конвоїри.

Турянський описує групу з семи полонених різних національностей (тут і угорець, і євреї, і поляк, і німець, і українець, і невідомий, що забув власне ім'я), що відділилися від основної колони. Вони намагаються навіть не врятуватись, а хоча б померти своєю смертю — не від кулі. Надія на виживання занадто мала.

Щемливо і страшно описаний стан свідомості людини на межі життя й смерті, її роздуми і марення. Що взагалі ми робимо на цій війні? Чи живі наші рідні й товариші?.. Що залишається від людини, коли вона доведена до крайності? Як співвідносяться інстинкт самозбереження і моральні принципи? Чи можливе збереження людської гідності в нелюдських умовах?

Як на мене, «Поза межами болю» стоїть в одному ряду з такими шедеврами антивоєнної літератури, як «На Західному фронті без змін» Ремарка чи «Вогонь» Барбюса, однак у нас він став відомим набагато пізніше, ніж у західному світі. У радянські часи повість була фактично вилучена з літературного обігу, бо не відповідала політиці партії.

До шкільної програми твір Турянського увійшов вже в незалежній Україні, проте я не знаю, наскільки доцільно давати його дітям. Зрозуміти й осягнути його важко навіть дорослому, бо це не та книга, яку відкриваєш з радістю.

Та, можливо, наше суспільство просто дозріло до відвертої розмови про травматичний досвід — особистий і колективний. Можливо, в епоху, коли війна знову стала нашою реальністю, ми шукаємо в літературі не розради, а правди. Якою б гіркою вона не була.

until august | #книгоогляди

О, і окремо хочу виділити оформлення від Стилета і Стилоса, бо воно чудово передає атмосферу.
Книгу проілюстрував ветеран російсько-української війни й військовослужбовець 72 ОМБР Руслан Лубинський.

А взагалі — підтримуйте це ветеранське видавництво! Вони чудові 🤲