«Друг» Сіґрід Нуньєс балансує на межі одразу кількох жанрів. На нього важко поставити позначку чи покласти в коробку: це і мемуари, і епістолярна проза, і трохи філософське есе.

Сюжет книги можна помістити в одному реченні: письменниця отримує в спадок собаку, і вони разом намагаються пережити втрату. Не зважаючи на таку просту, здавалося б, ідею, роман насправді не про це. Чи, скоріш, не тільки про це.

until august | #книгоогляди

Отже, сюжет ви вже знаєте.
Історія розгортається навколо письменниці, яка несподівано успадковує величезного данського дога Аполлона після самогубства близького друга.
Ця ситуація певною мірою є метафорою горя: воно велике, незручне, не запрошене. Але воно живе, важливе, і його не позбутися.

Так у тісній нью-йоркській квартирі, де собак тримати не дозволяють, народжується дивовижний зв'язок між двома істотами, об'єднаними спільною втратою.

Власне, ця книга — це потік свідомості, написаний від другої особи. Оповідачка часто звертається на «ти», але «ти» — це не читач, а померлий друг. У романі взагалі мало імен, але у пса воно є.
Оповідь ведеться без чіткого сюжету чи хронології; це більше схоже на серію роздумів про втрату, самотність, сенс письменництва та зв'язки між людьми й тваринами.

Як на мене, ця історія набагато більше про письменництво і письменницьке життя, ніж про зв'язок між жінкою та собакою. Навіть більше, ніж про трагедію, яка і стала каталізатором всього роману.

Проте мені сподобалось, як описана втрата. Горе часто замовчують або перетворюють на гучні ремствування, проте Нуньєс уникає сентиментальності та мелодраматизму. Вона не драматизує біль, а досліджує його обережно, на відстані.

Особливістю роману є його інтелектуальна насиченість — текст рясніє цитатами, посиланнями на літературні твори та філософські концепції. Я нарахувала 37 письменників, потім збилась :)

При цьому всьому — книга гарна, не зрозумійте мене неправильно — я не відчула себе занадто зворушеною чи прив'язаною до написаного, незважаючи на моє обожнювання собак і схильність до надмірних роздумів :)
І я навіть здогадуюсь про причину цього. Паралельно я почала читати «Безчестя» Джона Максвелла Кутзее (рецензія тут), і цей роман настільки сильний, що потьмарив блиск «Друга» для мене.

until august | #книгоогляди

Якщо вже ми сьогодні говоримо про дружбу...

Можливо ви засумували за постійною рубрикою порад від богів... Так от, сьогодні її не буде.
Буде її заміна: відмазки від богів.

until august | #міфи

Поговорімо про дружбу?
Це чудове почуття, чи не так?

У міфах дуже часто оспівується справжня щира дружба, і це круто й надихаюче!
І є одна особливо гарна історія, у якій маємо два інгредієнти, які в поєднанні дають справжню чоловічу (™) дружбу.
Звідси, цілком можливо, беруть початок усі пацанські цитати й меми зі Стейтемом. Але це не точно.

Приблизно у 26 столітті до нашої ери жив-був дуже відомий герой шумерського народу Гільгамеш.
Але історія не так про нього, як про його друга-суперника Енкіду.
Річ у тім, що Енкіду й людиною в широкому сенсі цього слова не був. Він був звіролюдиною, і його суто для посміятись і в науку Гільгамешу замісила з глини богиня земних надр Нінмах.

Енкіду наділили нелюдською силою, і був він рівним великому герою за витривалістю та міццю. Що, за задумом богів, мало гарненько так вдарити по самооцінці Гільгамеша, який був не лише найвідомішим героєм і мисливцем, але ще й царем, борцем, спортсменом і пластуном...

Але щось пішло не так.
Гільгамеш з Енкіду зустрілися і, ясна річ, почали боротися, як при зустрічі роблять справжні альфа-самці.
Билися не день і не два, і жоден другого побороти не міг. Боги розраховували, що після цього вони якщо й не повбивають один одного, то хоча б покалічать або стануть заклятими ворогами.

Замість цього Енкіду з Гільгамешем стали братюнями, потисли один одному руки й явили світу яскравий тандем трохи зсунутих, але дуже вірних друзів!

Мораль цієї історії така: знайди собі друга, сильного настільки, щоб витримувати твій дурнуватий характер, як Гільгамеш — Енкіду і навпаки.
Все, я в пошуки.

until august | #міфи

Хейтери скажуть: «Прогнулася під мейнстрим» 😔

until august | #книги

Друзі, як ви? Тримаєтесь? ❤️‍🩹

Закиньте пару гривень на будь-який збір, морально хоч трохи допомагає.

«Убивче зілля» — це моє перше знайомство з книгами Володимира Саркісяна. Але, мабуть, не останнє :)

Маю зазначити: я трохи небайдуже ставлюсь до отрут (в мене було 4 різних хімії, і найцікавішою стала токсикологічна), але я намагаюсь об'єктивно оцінювати цю книгу.

Вона компактна, але змістовна; вдало поєднує наукові факти про отрути з історичними та літературними прикладами. Автор пояснює складні хімічні процеси доступною мовою, що робить книгу привабливою навіть для читачів без любові до хімії чи біології.

Інформативність, поєднана з цікавими історичними фактами, створює захопливе читання. Коротше кажучи, фанатам true crime cподобається :)

Трохи сумно, але життєво, що в кінці книги розміщені рекомендації стосовно поводження у разі хімічної атаки. З країною-терористом по сусідству зайвим не буде.

Здається, «Убивче зілля» — це саме той тип науково-популярної літератури, який поєднує корисність із захопливістю, при цьому збагачуючи читачів новими знаннями.

until august | #книгоогляди