Світ героїв — герметичний, насичений шекспірівськими цитатами і юнацькими пристрастями — нагадує камерний театр, де акторів більше, ніж глядачів.
Кампус Деллекера стає сценою, де семеро молодих акторів грають свої визначені ролі не тільки у виставах, але й у житті.

Зручно те, що кожен з них є, по суті, архетипом:
🔗 Річард — тиран (блискучий, але з тих блискучих речей, об які можна порізатися);
🔗 Джеймс — герой (той, кого мама хотіла б бачити зятем);
🔗 Александр — лиходій (бо хтось має носити шкірянку);
🔗 Мередіт — femme fatale (яка, за іронією долі, скаржиться, що її сприймають лише як красуню);
🔗 Рен — інженю (саме та дівчина, яка в фільмах жахів першою пішла б перевіряти дивний шум у підвалі);
🔗 Філіппа — хамелеон, другорядна роль (настільки другорядна, що про неї майже нічого не сказано);
🔗 Олівер — sidekick, друг-на-підхваті (наш оповідач і гід; не в тіні, але й не під прожектором).

При прочитанні для мене проблемою стало зображення жіночих персонажів, передусім Мередіт, яка парадоксально відображає саме той страх, який озвучує: бути зведеною лише до своєї зовнішності. Бідна дівчина постійно зображається через призму фізичного. Кожна її поява супроводжується детальним описом її неземної краси, вигинів, запаморочливих ароматів та іншої атрибутики, що змушує задуматися: а чи є в неї щось, окрім тіла?.. Особистість? Почуття? Що це таке?...

Зараз же я вважаю, що треба робити знижку на те, що роман написаний з точки зору Олівера. Думаю, для нього Мередіт була чимось на кшталт прекрасного відволікання від Джеймса. Але бідосю все одно шкода.
Насправді інші жіночі персонажі — Рен і Філіппа — також залишаються недостатньо розкритими.

Мені дуже сподобався той факт, що майбутнє героїв розкривається вже на початку книги в їх архетипах. Тут буде спойлер: тиран гине, femme fatale розпалює конфлікт, герой наносить удар, лиходій виправдовує вбивство, інженю замикається у стресі, sidekick рятує героя, а хамелеон пристосовується краще всіх. Схоже на самовтілюване пророцтво.

Ця книга — це, по суті «Таємна Історія» Донни Тартт, але для тих, хто прогулював заняття з філософії і натомість ходив у театральний гурток. Ті ж інгредієнти: привілейований навчальний заклад, класична дисципліна, замкнуте коло друзів, злочин, таємниця... але під драматичним шекспірівським соусом.
Попри все, книга залишає приємний післясмак.

Це ідеальний вибір, якщо ви в читацькій кризі і вам потрібно щось, що затягне з перших сторінок. Так, персонажі часом дратують своєю претензійністю (а хто з нас не був претензійним у 20?), але атмосфера варта того.

Як і в театрі, важливим є не лише сюжет, але й емоційний відгук, який залишається після завершення вистави. І в цьому сенсі «Ніби ми злодії» виконує свою роль — створює відчуття перебування у вирі драматичних подій, навіть якщо іноді ця драма здається надмірною.

until august | #книгоогляди

У нас з Vivat сформувався ментальний зв'язок чи щось таке, бо вчора був анонс «Привіт, красуне».

Не знаю, чи буду купувати в домашню бібліотеку, але почитати рекомендую 🤲

until august | #книги

Роман «Не відпускай мене» викликає особливе й дуже специфічне відчуття підшкірного дискомфорту, що залишається надовго після того, як перегортаєш останню сторінку.
Це не страх, який виникає при прочитанні триллерів, а, скоріш, тонка й моторошна незручність перебування у світі, який тобі не до вподоби.

Оповідь ведеться від імені тридцятиоднорічної Кеті, яка повертається думками до Гейлшему — школи-інтернату, де минуло її дитинство. Це своєрідне повернення до витоків, до місця, що сформувало її особистість, її розуміння світу і власного місця в ньому. Історія Кеті складається по шматочкам, як мозаїка: з минулого і теперішнього, але майже ніколи — з майбутнього.

Роман водночас тонкий і пронизливий, моторошний і зворушливий. Є в ньому щось, що змушує замислитися про фундаментальні питання: що означає бути людиною? Як ми проживаємо своє життя перед обличчям неминучого кінця? Де межа між етикою та прогресом?

Одразу по прочитанню я подумала, що, хоча історія безсумнівно цікава, їй бракує динамічності. Персонажі були добре розкриті, їхні історії — переконливі, але залишалось відчуття якоїсь невловимої відсутності...
Проте пізніше я змінила свою думку.

Дивовижа книги і полягає у її мовчанні. У тому, про що герої не говорять, у запитаннях, які ніколи не ставляться вголос. Деякі речі ніколи не називаються, не пояснюються. Як світ міг стати настільки неправильним? Чому ніхто не намагається це зупинити? Як це взагалі дозволено?..
Масштаб відповідей на ці питання криється в самій їхній невисловленості.

Не очікуйте, що ця книга запалить у вас іскру надії. Ні, «Не відпускай мене» не завершується просвітленням чи зціленням: наприкінці роману Кеті «просто їде туди, куди їй слід їхати».

Рекомендую.

until august | #книгоогляди

Суми 💔💔

Колись ми з вами перестанемо здригатись від новин, але це буде не сьогодні.