В’ячеслав – капітан, заступник командира одного з підрозділів, що захищає наші кордони на позиціях біля кордону. Свого часу він закінчив Академію Служби безпеки України. До війни служив у СБУ. Звільнився, працював у Службі в справах дітей одного з районів Києва. «Там одні діти – тут інші діти», – усміхається офіцер. Зізнається, що з цими «дітьми», які на війні, складніше. Звичайно, вони його слухаються, але ж це не двадцятирічні хлопці, а вже зовсім дорослі: середній вік – сорок п’ять плюс. У кожного є родина, своє розуміння дійсності. Усе не просто, проте розуміння знаходять, адже всі вони добровольці.

У 2016 році він пішов у 72-гу бригаду й майже три роки там прослужив. «Входили в зону АТО, виходили з неї. Різні міста й позиції: Авдіївка, Бахмут... Ну, а цю війну (про повномасштабне вторгнення) я в лютому розпочав... І брат теж воює. Я офіцер, а він сержант», – розповідає захисник.

«Для мене дуже сумно зараз бачити ті руйнування в Бахмуті, який я знаю ідеально. Страшно всім, проте треба вміти переборювати свої страхи й робити свою справу», – продовжує капітан.

Коли закінчиться війна, він повернеться «до діток» (у нього своїх троє, до того ж має на увазі своїх вихованців Служби в справах дітей), до свого району. Йому щотижня телефонують із роботи й жаліються, що його дуже не вистачає, чекають повернення.
«Там такий квітник – тридцять жінок. Без них ніяк», – оживає чоловік при згадці про своїх колег. – Одна з них пішла на війну снайпером, усіх здивувавши».

У нього великий будинок, біля якого кожного дня треба щось робити, тому весь свій вільний час після війни він спрямує туди: «Планів багато – подивимося…»

Генеральний штаб ЗСУ СтратКом ЗСУ / AFU StratCom Командування Об'єднаних Сил ЗС України 72 ОМБр ім.Чорних Запорожців