Від самого початку стратегія РФ на випадок затягування війни базувалася на педалюванні теми продовольчої і паливної кризи в Світі. І метод загалом укладається в ту рамку, якою діяли РФ перед самою війною 24 лютого: впливати не стільки на Україну, скільки виносити питання в ширший контекст і глобалізувати загрози від потенційної війни (саме тоді по-новому стали включати ретрансляторів теми можливості ядерної війни з РФ на Заході). У Москві очевидно розраховували глобалізувати ці загрози, демонструючи паралельно свою жорстку непоступливість - тоді, за логікою керівництва РФ, Захід мав втрутитися і припинити будь-які інтенції чинити спротив від Києва.

Зараз новий виток цієї загрози, який принципово укладається в актуальну тему затягування війни. РФ хоче зіграти із довгостроковими наслідками війни для Світу, при цьому пропонуючи модель "компромісу": усі поступки робить Україна, а Захід просто погоджується і РФ виводять з під удару.

Тут лежить ключовий паттерн стратегічної культури (якщо простіше - культури ухвалення рішень) керівництва РФ: конфлікт створюється, далі у ньому або РФ має перемогу, або ж змінює акценти і розширює фрейм оцінки, залишаючи свої позиції попередніми. Якщо уже зовсім немає можливості вивести конфлікт у вигідний фрейм, то він просто втупу затягується, як ситуація по Донбасу починаючи від 2015 року. Однак війна з Україною зовсім не той випадок: занадто шалені наслідки, і занадто відчутні довгострокові ефекти ідуть далі.

Тут затягнути уже неможливо. Рано чи пізно щось хрусне, бо вплив санкцій зовсім не подібний до удару важким мішком по голові - якщо зразу не вмер, то далі будеш одужувати помалу. Ні, все з точністю до навпаки: санкції подібно задушливим газам, заходять в кімнату і розповсюджуються: спершу дихати ще можна, далі усе важче. РФ втратила за деякими оцінками половину імпорту у квітні 2022 року, деякі великі корпорації не йшли остаточно, зберігали елементи соціальної підтримки перший час, але далі проблем буде лише більше. Саме тому в РФ так потрібно зняти санкції уже зараз - газ скоро буде заважати дихати.

Якщо ви досі за старою інтелігентською традицією порівнюєте війну з шахами, то я би радив пригледітися до покера. Блефують усі, але не усі дають знати що блефують. Російські ігрища із "планами вирішення конфлікту" від Італійського міністра Ді Майо, різні ідеї територіальних поступок які час від часу спливають, пропозиції Кісінджера про те що а давайте не будемо так сильно давити РФ і підемо їй на поступки маркують блеф і страх настання осені. Спекуляції з ядерною темою, з кризою продовольства, з переростанням у Третю світову - не наші страхи, а страхи принесені нам з мережі Інтернет. І навіть авторитетні Кісінджери знають що запах грошей дає розміщувати такі речі на перший план. І це діє: у цьому немає свідомого махання російським прапором, тут немає портретів Сталіна. Тут проста "турбота" про долю Світу, яку добре таргетують під потреби кожної аудиторії: а давайте зупинимо війну заради білих ведмедів які вимирають? А давайте змусимо Україну погодитися із втратою територій заради продовольства в усьому світі?

Диявол страшніший тоді, коли ми його не бачимо.

Думайте про це, а не про якусь хуйню.
Думайте про не хуйню.
Про хуйню не думайте.

Не бійтеся.

Падіння великих імперій дуже рідко супроводжується театральними атракціями і гарматними канонадами під святкові марші.

Сьогодні ми стали свідками неминучого падіння локальної імперії під назвою РПЦвУ.

Протягом року ми кошмарили їх, як могли — в хід йшов наш власний талант, Божа милість, нескінченна творчість і всебічна підтримка вуличних союзників і потрібних посадових осіб.

Взимку з моєї подачі був організований спільний козацький рейд на таємний маєток сумнозвісного митрополита Агафангела — чорта-українофоба, який ще о 90-х продав душу темним силам із російським паспортом.

Обдумуючи заподіяне, ще тоді одна думка не полишала мене: «А що би ми зробили, коли би почалося?»

Почалося. Народна лють не переросла у всебічні репресії, про багатьох сепаратистів на місцях ми просто забули. І це було правильно — адже тоді на межі існування стояла сама наша Батьківщина.

Тепер чорти у рясах будуть легалізовуватися. З часом, більшість з них перейде у ПЦУ. Ідейних там мало.

Це неминуче має статися. Ми потребуємо їхню паству, ми потребуємо їхні храми, ми потребуємо їх самих, як би огидно це не звучало.

І як прагматичні американці використали геніального фон Брауна, так і ми вижмемо з московських попів все, що вони зможуть нам запропонувати.

Великий філіал Зла — Московський патріархат, загине не від вогню народного гніву. Його доля була придрішена розчерком пера на помісному соборі в Києві.

Хай буде так!

ТОРКВЕМАДА