Цікавий, але не дуже несподіваний момент. Біля могили Шевченка пам'ятають і шанують простого ремісника Ядловського, який доглядав могилу поета. Але при цьому про Володимира Науменка - людини, що була власником землі і яка давала на все це гроші - лише побіжна згадка в музеї. Це наслідок того народницького дискурсу, який викреслював із національного міфу аристократію та промисловців - своєрідна cancel culture. І цей народницький соціалістичний нарратив дуже добре лягав на марксистський підхід до історії.
А дуже хотілося, щоб українці цінували людей, які мають гроші. Адже варто пам'ятати, що добрий самарянин не допоміг би спраглому, якби і сам був без гроша.

Володимир Науменко походив із козацького роду і був дійсним статським радником, що за табелем про ранги відповідало чину генерал-майора. Головним покликанням життя для нього була педагогіка - він вчителював у найкращих київських гімназіях, зокрема колегії Павла Ґалаґана. Крім того, був заступником президента Наукового товариства Шевченка, редактором журналу "Київська старовина", організаційно доклався до видання словника Грінченка.
1918 року обійняв посаду міністра освіти гетьманського уряду.
А 1919 був розстріляний більшовиками.

З огляду на популярність посту про Володимира Науменка, вирішив накатати ще одну подібну історію. Її головними героями є письменник-комуніст Михайло Коцюбинський та промисловець Василь Симиренко.

Михайло Коцюбинський майже все життя пропрацював дрібним клерком. Письменницька слава застала його у доволі зрілому віці. Але гонорарів вистачило лише на одну поїздку в Австрію та Італію. Зароблених грошей ніяк не вистачало на те, щоб кинути роботу в провінційному статистичному бюро. Але смак слави письменник уже отримав - він із задоволенням спілкувався із депутатами австрійського парламенту та німецькими журналістами, радо проводив час із іншим письменником-комуністом - Максимом Горьким - на Капрі і тому подібне. Дала змогу звільнитися з роботи і повністю віддатися богемному життю та творчості стипендія від капіталіста Василя Симиренка.

Симиренко був представником знаної підприємницької фамілії. Він закінчив Петербурзький університет та Паризьку вищу політехнічну школу, ставши інженером-технологом цукроварства. Відмовившись від спадку, він на позичені кошти придбав розвалену державну цукроварню під Каневом. Завдяки хорошій освіті, підприємницькому хисту та духу інноватора, Василь Симиренко успішно налагодив виробництво цукру, пастили та мармеладу.

Таким чином, промисловець-капіталіст буквально на свої гроші утримував dolce vita для письменника-лівака. Ці стипендіальні роки стали для Михайла Коцюбинського дуже продуктивними - у Криворівні він завершує роботу над "Тінями забутних предків". "Подарунок на іменини", "Лист" та "Коні не винні", написані на Капрі, миттєво стали класикою.

Син Михайла Коцюбинського - Юрій - брав участь у більшовицькому перевороті в Петрограді, був одним із командувачів армії Муравйова, яка вторглася до України 1918 року і вчинила тут червоний террор.