Фото: Manu Brabo для @wsjphotos @wsj

Від Національного реабілітаційного центру @unbroken.ukraine, де українські військові та цивільні особи, які постраждали від російської війни, отримують усі види лікування, від фізичного до психологічного.

1. Михайло Бакалюк, 41 рік, український військовий-ампутант, який отримав поранення під час контрнаступу українських військ у Запорізькій області, на станку вчиться ходити з протезом ноги.

2-3. 29-річний Максим Марченко, український військовий, який минулого року втратив ногу в боях у Соледарі Бахмутського району, лежить, поки хірурги роблять йому операцію на ампутованій нозі.

4. 27-річний Віталій Біляк, український військовий, поранений від протитанкових мін 23 квітня під Кремінною Луганської області, отримує медичний масаж.

5-6. Поранені українські військові, більшість з яких – з ампутованими кінцівками, відвідують сеанс фізіотерапії.

7. Незламаний жезл робить протез.

8. Михайло Бакалюк, 41 рік, український військовий з ампутованими ногами, який отримав поранення під час контрнаступу українських військових у Запорізькій області, чекає перед тим, як піти на заняття на спецмашині, щоб навчитися ходити з протезом ноги.

9. Вадим, 52 роки, поранений український військовий, на сеансі у фізіотерапевта.

10. Картина українського солдата, який перебуває на лікуванні в психіатричному центрі Unbroken National Rehabilitation Center.

Львів, західна Україна, вересень 2023 р.

Фото: Roman Pilipey для @afpphoto

18-та бригада тактичної авіації України здійснила ракетний запуск позицій росії з українського вертольота Мі-8 у Донецькій області на сході України.
Льотчики та екіпажі 18-ї бригади оперативно-тактичної авіації, однієї з чотирьох авіаційних бригад української армії, кинули виклик шансам вижити проти переважаючої техніки та чисельності росіян.

Фото: Heidi Levine для @washingtonpost

Обличчя тих, хто йде на штурм, знаючи, що може не повернутись. І обличчя тих, хто виходить з пекла, розуміючи, що тепер воно навіки з ними.

За кожною відбитою посадкою, за кожним відбитим бліндажем та міліметром землі - кров наших людей. За півтори роки війни ці слова вже майже ніхто не сприймає, звучить як просто банальність. Але твоє ставлення різко змінюється, коли ти стоїш перед цими людьми і дивишся їм просто в очі. Відчуваєш весь той біль та страх, який здається просто неможливим опанувати, але вони його здолали. І долають щодня.

— Вони кажуть бути нормальними. Як після такого будеш нормальним?

Це слова важко контуженого хлопця. Ще сорок хвилин назад він був в самому пеклі, впевнений, що не вийде звідси. Рушаючи медеваком в бік стабпункту він починає говорити і не може зупинитись. Слова важко розібрати, в нього порушена координація та артикуляція, але ця фраза вкарбовується в свідомість.

— Ті, хто кажуть, що їм не страшно - брешуть. Страшно всім. Кожного разу страшно. Але ж ми тут, - каже водій машини, якою вночі ми заїжджаємо разом з піхотою просто на нуль.

Хлопці заступають на позиції. Напругу можна різати: треба в лічені хвилини вигрузити бк та провізію, ми стоїмо просто на відкритій місцевості в 200 метрах від ворога. Кожен «вихід» - всі на мить завмирають. Чуємо «прильот» десь в 300 метрах від нас.

— Швидше, швидше!

Машина забирає поранених та полеглого побратима. Їдуть всі разом. І мертві, і живі, в тісному кузові. Голова загиблого хлопця всю дорогу бʼється об мою руку.

Це лише один день, один маленький епізод.

— Найважче те, що ми більше не відчуваємо тієї підтримки. Хтось в теплі, вдома з сімʼєю, а ми тут. А там ми вже майже нікому не потрібні.

На фото - героїчні учасники штурму та медики @10brygada_edelveys

Фото та текст: Костянтин і Влада Ліберови