Пам’яті стрільця-санітара Євгенія Осієвського (позивний «Веган»)
Був переконаним пацифістом та антиавторитарієм, проте пішов захищати свою родину та країну
Євгеній народився 14 серпня 1993 року в Кіровограді (нині - Кропивницький). Навчався у Центральноукраїнському науковому ліцеї.
З дитинства Євгеній проявляв інтерес до активізму. Був президентом ліцею, а також заступником президента дитячого самоврядування Кіровоградської області. Як представник від України їздив на збори Міжнародного Європарламенту дитячого самоврядування в Німеччині та Хорватії.
Вивчав політологію в Центральноукраїнському університеті імені Володимира Винниченка, а згодом культорологію в Києво-Могилянській академії. Писав дисертацію з антропології народів острівної держави Вануату. Вчив рідкісну мову та готувався до експедиції.
Євгеній був переконаним антиавторитарієм та пацифістом, а також веганом. Вважав, що кожне життя має право на існування і навіть не хотів труїти тарганів у гуртожитку.
Як журналіст, Євгеній мав широкий спектр зацікавленостей: створив цикл репортажів про релігійні спільноти Києва для видання "Спільне", писав статті про антропологію та готував інтерв'ю з провідними світовими науковцями для медіа "Куншт", займався кінокритикою, а також писав огляди на комікси та читав лекції на Kyiv Comic Con.
Повномасштабне вторгнення Євгеній зустрів в гуртожитку аспірантів у Ворзелі, який майже одразу потрапив в російську окупацію. Евакуюватись зміг лише 10 березня 2022 року.
Довгий час чоловік не міг мобілізуватись. До Сил оборони добровольцем Євгеній долучився у листопаді 2022 року. Після вишколів на Житомирщині та у Британії, Євгеній став стрільцем-санітаром в складі 77-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Виконував завдання в районі Бахмуту. За словами побратимів, Євгеній виніс з поля бою близько 800 поранених. Загинув під час бойового виходу 22 травня 2023 року в районі Бахмуту. Похований 30 травня на Далекосхідному цвинатрі Кропивницького.
В пам’ять про журналіста та науковця Кіровоградська Мала академія наук організувала обласний конкурс творчих проєктів пам’яті Євгенія Осієвського. Письменник Артем Чапай присвятив його пам’яті книгу «Не народжені для війни».
У 2025 році в Кропивницькому презентували посмертну збірку коміксів Євгенія «Воїнство небесне».
Вічна пам’ять Захисникові!
Ігор Чорний
Фото: Фейсбук-сторінка Євгеній Осієвський, Кіровоградська МАН, Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media
За матеріалами: Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media, Кіровоградська МАН
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був переконаним пацифістом та антиавторитарієм, проте пішов захищати свою родину та країну
Євгеній народився 14 серпня 1993 року в Кіровограді (нині - Кропивницький). Навчався у Центральноукраїнському науковому ліцеї.
З дитинства Євгеній проявляв інтерес до активізму. Був президентом ліцею, а також заступником президента дитячого самоврядування Кіровоградської області. Як представник від України їздив на збори Міжнародного Європарламенту дитячого самоврядування в Німеччині та Хорватії.
Вивчав політологію в Центральноукраїнському університеті імені Володимира Винниченка, а згодом культорологію в Києво-Могилянській академії. Писав дисертацію з антропології народів острівної держави Вануату. Вчив рідкісну мову та готувався до експедиції.
Євгеній був переконаним антиавторитарієм та пацифістом, а також веганом. Вважав, що кожне життя має право на існування і навіть не хотів труїти тарганів у гуртожитку.
Як журналіст, Євгеній мав широкий спектр зацікавленостей: створив цикл репортажів про релігійні спільноти Києва для видання "Спільне", писав статті про антропологію та готував інтерв'ю з провідними світовими науковцями для медіа "Куншт", займався кінокритикою, а також писав огляди на комікси та читав лекції на Kyiv Comic Con.
Повномасштабне вторгнення Євгеній зустрів в гуртожитку аспірантів у Ворзелі, який майже одразу потрапив в російську окупацію. Евакуюватись зміг лише 10 березня 2022 року.
Довгий час чоловік не міг мобілізуватись. До Сил оборони добровольцем Євгеній долучився у листопаді 2022 року. Після вишколів на Житомирщині та у Британії, Євгеній став стрільцем-санітаром в складі 77-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Виконував завдання в районі Бахмуту. За словами побратимів, Євгеній виніс з поля бою близько 800 поранених. Загинув під час бойового виходу 22 травня 2023 року в районі Бахмуту. Похований 30 травня на Далекосхідному цвинатрі Кропивницького.
В пам’ять про журналіста та науковця Кіровоградська Мала академія наук організувала обласний конкурс творчих проєктів пам’яті Євгенія Осієвського. Письменник Артем Чапай присвятив його пам’яті книгу «Не народжені для війни».
У 2025 році в Кропивницькому презентували посмертну збірку коміксів Євгенія «Воїнство небесне».
Вічна пам’ять Захисникові!
Ігор Чорний
Фото: Фейсбук-сторінка Євгеній Осієвський, Кіровоградська МАН, Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media
За матеріалами: Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media, Кіровоградська МАН
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
😢16💔4
ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО: СМЕРТНИЙ ВИРОК, ТАБОРИ І ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
20 травня 1961 року Львівський обласний суд засудив адвоката Левка Лук
Разом з ним на лаві підсудних опинилися Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та інші члени створеної Степаном Ільковичем підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», головною метою якої була ненасильницька боротьба за конституційне відокремлення України від СРСР. Практично всі вони отримали по 10-15 років таборів.
Думки про те, що радянська влада – це зло, зародилися в голові Левка Лук
Працюючи штатним пропагандистом Радехівського райкому партії, а потім в адвокатурі, Лук
На допитах їх звинувачували в антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь Лук`яненко посилався на статтю 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР.
Термін відбував у таборах Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. Це стало для Лук'яненка гарною школою боротьби. «Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище», – згадував він.
Після звільнення боротьба продовжилася. У 1976 році Левко Лук'яненко став одним із засновників Української гельсінської групи, яка так само правовими методами боролася за дотримання прав людини.
Знову арешт і знову табори.
Повернувшись наприкінці 1980-х, Левко Лук'яненко знову включився у боротьбу, в 1990 році став народним депутатом Верховної Ради УРСР. Він став одним із авторів Акту про незалежність України, який проголосили 24 серпня 1991 року – на його день народження. У грудні 1991 року балотувався на пост Президента України.
До останніх днів уболівав за Україну, багато зустрічався з молоддю, виступав перед захисниками, їздив на фронт. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя.
20 травня 1961 року Львівський обласний суд засудив адвоката Левка Лук
яненка до смертної кари. Йому інкримінували те, що «з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». 72 доби засуджений провів у Харківській вязниці в камері смертників, після чого вирок було замінено на 15 років таборів.Разом з ним на лаві підсудних опинилися Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та інші члени створеної Степаном Ільковичем підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», головною метою якої була ненасильницька боротьба за конституційне відокремлення України від СРСР. Практично всі вони отримали по 10-15 років таборів.
Думки про те, що радянська влада – це зло, зародилися в голові Левка Лук
яненка ще в дитинстві, коли він став свідком Голодомору і зміг вижити лише завдяки тому, що батько закопав мішок картоплі під стежкою. Ту схованку буксирні команди якимось дивом не знайшли. Європа, яку хлопець побачив у часи Другої світової війни, і рівень життя людей там ще більше посіяли сумніви у правдивості радянської пропаганди. Маючи намір боротися за свободу України правовим шляхом, Лукяненко закінчив юридичний факультет Московського університету і отримав призначення на Львівщину.Працюючи штатним пропагандистом Радехівського райкому партії, а потім в адвокатурі, Лук
яненко багато спілкувався з людьми і шукав однодумців, з якими ділився своїми планами. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч підпільної «Української робітничо-селянської спілки», на якій Лукяненко зачитав проєкт програми. Учасники зустрічі визнали її надто радикальною і доручили Лук'яненку до наступної зустрічі в січні 1961-го скласти нову, м'якшу. Але серед підпільників виявився агент КДБ, і напередодні зібрання учасники організації опинилися за ґратами.На допитах їх звинувачували в антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь Лук`яненко посилався на статтю 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР.
Термін відбував у таборах Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. Це стало для Лук'яненка гарною школою боротьби. «Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище», – згадував він.
Після звільнення боротьба продовжилася. У 1976 році Левко Лук'яненко став одним із засновників Української гельсінської групи, яка так само правовими методами боролася за дотримання прав людини.
Знову арешт і знову табори.
Повернувшись наприкінці 1980-х, Левко Лук'яненко знову включився у боротьбу, в 1990 році став народним депутатом Верховної Ради УРСР. Він став одним із авторів Акту про незалежність України, який проголосили 24 серпня 1991 року – на його день народження. У грудні 1991 року балотувався на пост Президента України.
До останніх днів уболівав за Україну, багато зустрічався з молоддю, виступав перед захисниками, їздив на фронт. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя.
❤17💔3
УІНП ПРЕЗЕНТУВАВ НОВУ ВИСТАВКУ ПРИСВЯЧЕНУ БОРЦЮ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ХХ СТОЛІТТЯ – ПЕТЛЮРІ
Сьогодні на Хрещатику відбулося офіційне відкриття виставки, приуроченої до 100-річчя з дня смерті видатного українського державного, військового та політичного діяча – Симона Петлюри.
Виставка «Симон Петлюра: життя за незалежність» – формує цілісний образ політика та одного з ключових діячів українського державотворення початку ХХ століття. Експозиція розповідає про походження, родину та середовище, що сформували світогляд: від семінариста й публіциста до учасника Української революції. Окремо висвітлено приватний вимір життя Петлюри через постаті дружини Ольги та доньки Лесі.
Як зазначив під час відкриття заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, виставка розповідає про постать Симона Петлюри – людини, яка стала символом боротьби за українську державність і незалежність. Він акцентує, що ще за свого життя Петлюра став об’єктом російської імперської пропаганди. Після його смерті ця пропаганда лише посилилася, продукуючи міфи, стереотипи й спроби дискредитації, які в різних формах існують і сьогодні.
«Саме тому ця виставка має особливу вагу: вона дає можливість побачити нашаруванням міфів на живу людину й державного діяча, з його ідеями, мріями, рішеннями, відповідальністю та помилками, яких не позбавлений жоден історичний діяч. Ідея виставки полягає не лише в тому, щоб розповісти про Симона Петлюру, а й у тому, щоб повернути його постать у чесний історичний контекст. Вона допомагає зрозуміти, у яких складних обставинах ухвалювалися політичні рішення, як формувалася боротьба за українську державність і чому пам’ять про Петлюру залишається важливою для сучасної України», – каже Володимир Тиліщак.
Василь Левченко, представник від 152-ї окремої єгерської бригади, яка носить ім'я Симона Петлюри, поділився, що присвоєння бригаді почесного найменування є не лише відзнакою, а й символом спадкоємності поколінь українських воїнів, які в різні часи боролися за власну державу. Понад століття тому цю боротьбу очолював Симон Петлюра, а сьогодні її продовжують воїни бригади, що носить його ім’я.
У свою чергу Тіна Пересунько - дослідниця культурної дипломатії УНР, авторка книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”», зазначила, що на її думку, Симон Петлюра має посісти належне місце в українській політиці пам’яті, як керівник держави й війська, який усвідомлював, що боротьба за незалежність є також боротьбою за ідентичність і національне «я».
Сама ж виставка також акцентує увагу на Петлюрі як голові Директорії та Головному Отаману Армії УНР: його політичним рішенням, боротьбі за державність, міжнародним і міжетнічним викликам, а також культурній дипломатії УНР. Завершальна частина охоплює еміграцію, діяльність в екзилі, загибель у Парижі та формування історичної пам’яті: від радянських міфів, до вшанування як символу боротьби за незалежну Україну.
До створення та презентації виставки долучилися керівниця Другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова, вона зазначила що ідея прожкту виникла на батьківщині Петлюри – Полтавщині. За її словами, працюючи над матеріалами, добираючи документи, вибудовуючи комунікацію та загальну концепцію, вона дедалі більше переконувалася: Симон Петлюра – один із тих лідерів Української революції та українського політичного руху першої чверті ХХ століття, кого Україна досі належно не оцінили.
Виставка буде мандрувати містами України, щоб з історією життя видатного борця за Незалежність ХХ століття дізналися більше українців.
Хочемо додати, що до 100-річчя дня пам'яті та 147-річчя з дня народження Симона Петлюри представники Управління забезпечення реалізації політики національної пам'яті в регіонах та підвідомчих установ на чолі з Олено Охрімчук спільно з сержантом 152-ої окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Василем Левченком поклали квіти до барельєфу видатного діяча.
Сьогодні на Хрещатику відбулося офіційне відкриття виставки, приуроченої до 100-річчя з дня смерті видатного українського державного, військового та політичного діяча – Симона Петлюри.
Виставка «Симон Петлюра: життя за незалежність» – формує цілісний образ політика та одного з ключових діячів українського державотворення початку ХХ століття. Експозиція розповідає про походження, родину та середовище, що сформували світогляд: від семінариста й публіциста до учасника Української революції. Окремо висвітлено приватний вимір життя Петлюри через постаті дружини Ольги та доньки Лесі.
Як зазначив під час відкриття заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, виставка розповідає про постать Симона Петлюри – людини, яка стала символом боротьби за українську державність і незалежність. Він акцентує, що ще за свого життя Петлюра став об’єктом російської імперської пропаганди. Після його смерті ця пропаганда лише посилилася, продукуючи міфи, стереотипи й спроби дискредитації, які в різних формах існують і сьогодні.
«Саме тому ця виставка має особливу вагу: вона дає можливість побачити нашаруванням міфів на живу людину й державного діяча, з його ідеями, мріями, рішеннями, відповідальністю та помилками, яких не позбавлений жоден історичний діяч. Ідея виставки полягає не лише в тому, щоб розповісти про Симона Петлюру, а й у тому, щоб повернути його постать у чесний історичний контекст. Вона допомагає зрозуміти, у яких складних обставинах ухвалювалися політичні рішення, як формувалася боротьба за українську державність і чому пам’ять про Петлюру залишається важливою для сучасної України», – каже Володимир Тиліщак.
Василь Левченко, представник від 152-ї окремої єгерської бригади, яка носить ім'я Симона Петлюри, поділився, що присвоєння бригаді почесного найменування є не лише відзнакою, а й символом спадкоємності поколінь українських воїнів, які в різні часи боролися за власну державу. Понад століття тому цю боротьбу очолював Симон Петлюра, а сьогодні її продовжують воїни бригади, що носить його ім’я.
У свою чергу Тіна Пересунько - дослідниця культурної дипломатії УНР, авторка книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”», зазначила, що на її думку, Симон Петлюра має посісти належне місце в українській політиці пам’яті, як керівник держави й війська, який усвідомлював, що боротьба за незалежність є також боротьбою за ідентичність і національне «я».
Сама ж виставка також акцентує увагу на Петлюрі як голові Директорії та Головному Отаману Армії УНР: його політичним рішенням, боротьбі за державність, міжнародним і міжетнічним викликам, а також культурній дипломатії УНР. Завершальна частина охоплює еміграцію, діяльність в екзилі, загибель у Парижі та формування історичної пам’яті: від радянських міфів, до вшанування як символу боротьби за незалежну Україну.
До створення та презентації виставки долучилися керівниця Другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова, вона зазначила що ідея прожкту виникла на батьківщині Петлюри – Полтавщині. За її словами, працюючи над матеріалами, добираючи документи, вибудовуючи комунікацію та загальну концепцію, вона дедалі більше переконувалася: Симон Петлюра – один із тих лідерів Української революції та українського політичного руху першої чверті ХХ століття, кого Україна досі належно не оцінили.
Виставка буде мандрувати містами України, щоб з історією життя видатного борця за Незалежність ХХ століття дізналися більше українців.
Хочемо додати, що до 100-річчя дня пам'яті та 147-річчя з дня народження Симона Петлюри представники Управління забезпечення реалізації політики національної пам'яті в регіонах та підвідомчих установ на чолі з Олено Охрімчук спільно з сержантом 152-ої окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Василем Левченком поклали квіти до барельєфу видатного діяча.
👍17🔥1
Пам’яті молодшого лейтенанта Артема Бедненка (позивний «Арка»)
Був прикладом мужності, професіоналізму та самопожертви для всього особового складу
Артем народився 17 липня 1989 року у Василькові. В шкільні роки займався боротьбою.
Після закінчення школи навчався у професійному училищі, згодом вступив до Національної Академії внутрішніх справ за напрямом «Правоохоронна діяльність».
У 2008-2015 роках Артем проходив службу у спецпідрозділі міліції охорони «Титан». Із жовтня 2023 року добровольцем став на захист країни.
Служив у Військовій службі правопорядку. Виконував бойові завдання в районі Бахмуту та Покровська. Також служив на Харківському напрямку.
Молодший лейтенант Артем Бедненко загинув 23 лютого 2026 року біля Харкова внаслідок удару ворожого дрона.
Захисника поховали 2 березня 2026 року у рідному Василькові.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Васильківська міська територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був прикладом мужності, професіоналізму та самопожертви для всього особового складу
Артем народився 17 липня 1989 року у Василькові. В шкільні роки займався боротьбою.
Після закінчення школи навчався у професійному училищі, згодом вступив до Національної Академії внутрішніх справ за напрямом «Правоохоронна діяльність».
У 2008-2015 роках Артем проходив службу у спецпідрозділі міліції охорони «Титан». Із жовтня 2023 року добровольцем став на захист країни.
Служив у Військовій службі правопорядку. Виконував бойові завдання в районі Бахмуту та Покровська. Також служив на Харківському напрямку.
Молодший лейтенант Артем Бедненко загинув 23 лютого 2026 року біля Харкова внаслідок удару ворожого дрона.
Захисника поховали 2 березня 2026 року у рідному Василькові.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Васильківська міська територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16
ПОЛКОВНИКА АНДРІЯ МЕЛЬНИКА УРОЧИСТО ЗУСТРІЛИ НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ
У пункті пропуску «Ужгород» відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак). Вона стала символом історичної справедливості – після десятиліть вигнання одного з провідників українського державницького руху повернувся на Батьківщину.
Труни з прахом Андрія Мельника та Софії Мельник (Федак) на рідну землю занесли на руках українські воїни-прикордонники, тричі прихиливши їх у символічному поклоні.
В урочистій церемонії зустрічі взяли участь заступниця керівника Офіс Президента України Ірина Верещук голова Закарпатська обласна державна адміністрація Мирослав Білецький, представники духовенства, військові, ветерани, ліцеїсти, пластуни. Закарпатська обласна рада, Заслужений академічний Закарпатський народний хор
Під час церемонії на знак пошани труни вкрили державними прапорами й вишитими українськими рушниками з гуцульськими орнаментами, пластуни здійснили урочистий чин передачі землі з Красного поля, адже саме Андрій Мельник як Голова ОУН долучився до створення Карпатської Січі, підтримуючи прагнення закарпатців до волі.
Із пункту пропуску «Ужгород» Андрія та Софію Мельників проводжали під звуки гімну ОУН «Зродились ми великої години». Попереду у них дорога до місця їхнього вічного спочинку – міста Києва, столиці вільної Української Держави, якій вони присвятили своє життя.
Фото - Роман Молдавчук
У пункті пропуску «Ужгород» відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак). Вона стала символом історичної справедливості – після десятиліть вигнання одного з провідників українського державницького руху повернувся на Батьківщину.
Труни з прахом Андрія Мельника та Софії Мельник (Федак) на рідну землю занесли на руках українські воїни-прикордонники, тричі прихиливши їх у символічному поклоні.
В урочистій церемонії зустрічі взяли участь заступниця керівника Офіс Президента України Ірина Верещук голова Закарпатська обласна державна адміністрація Мирослав Білецький, представники духовенства, військові, ветерани, ліцеїсти, пластуни. Закарпатська обласна рада, Заслужений академічний Закарпатський народний хор
Під час церемонії на знак пошани труни вкрили державними прапорами й вишитими українськими рушниками з гуцульськими орнаментами, пластуни здійснили урочистий чин передачі землі з Красного поля, адже саме Андрій Мельник як Голова ОУН долучився до створення Карпатської Січі, підтримуючи прагнення закарпатців до волі.
Із пункту пропуску «Ужгород» Андрія та Софію Мельників проводжали під звуки гімну ОУН «Зродились ми великої години». Попереду у них дорога до місця їхнього вічного спочинку – міста Києва, столиці вільної Української Держави, якій вони присвятили своє життя.
Фото - Роман Молдавчук
❤10👍5
Цьогоріч українці зі всього світу відзначають 20-річницю Всесвітнього дня вишиванки.
Для українців вишита сорочка – не просто елемент національного одягу. Вишиванка – це маркер ідентичності та оберіг 💙💛
Команда Українського інституту національної пам’яті вітає усіх з Всесвітнім днем вишиванки та долучається до глобальної кампанії Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України і Свiтового Конґресу Українців #ВишиванкаЄднає.
Для українців вишита сорочка – не просто елемент національного одягу. Вишиванка – це маркер ідентичності та оберіг 💙💛
Команда Українського інституту національної пам’яті вітає усіх з Всесвітнім днем вишиванки та долучається до глобальної кампанії Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України і Свiтового Конґресу Українців #ВишиванкаЄднає.
❤19👍1
Пам’яті командира роти безпілотних систем Івана Кацюка (позивний «Брателло»)
Тернопільський спортсмен і підприємець у 2022 році був серед перших добровольців
Іван народився 22 серпня 1988 року в Тернополі. Навчався у загальноосвітній школі №4, а вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті на факультеті банківського бізнесу.
З дитинства займався спортивним веслярством на каное. Представляв рідну Тернопільщині на змаганнях різного рівня.
Долучився до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення. Спершу служив в 105-й бригаді ТрО, згодом очолив роту БПЛА. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту.
Загинув 5 лютого 2026 року прив виконанні бойового завдання.
У Героя залишилися батьки, брат і похресниця.
Честь і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Інстаграм museum_ternopil1913, Фейсбук-сторінка Roman Yarish, Фейсбук-сторінка Vitaliy Marynovskyy
За матеріалами: Західноукраїнський національний університет, Спортивний комітет України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Тернопільський спортсмен і підприємець у 2022 році був серед перших добровольців
Іван народився 22 серпня 1988 року в Тернополі. Навчався у загальноосвітній школі №4, а вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті на факультеті банківського бізнесу.
З дитинства займався спортивним веслярством на каное. Представляв рідну Тернопільщині на змаганнях різного рівня.
Долучився до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення. Спершу служив в 105-й бригаді ТрО, згодом очолив роту БПЛА. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту.
Загинув 5 лютого 2026 року прив виконанні бойового завдання.
У Героя залишилися батьки, брат і похресниця.
Честь і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Інстаграм museum_ternopil1913, Фейсбук-сторінка Roman Yarish, Фейсбук-сторінка Vitaliy Marynovskyy
За матеріалами: Західноукраїнський національний університет, Спортивний комітет України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔9😢4
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
22 травня 1861 року тіло Тараса Шевченка повернулося в Україну, і він упокоївся на Чернечій горі в Каневі, як поет написав у «Заповіті» ще в 1845 році.
Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі.
Практично одразу друзі поета почали клопотатися про повернення його тіла в Україну. Особливу роль у цьому відіграли Михайло Лазаревський та Григорій Честахівський. Уже наступного дня після смерті поета Лазаревський звернувся до Санкт-Петербурзького генерал-губернатора з офіційним проханням видати дозвіл на вивезення тіла в Україну. Але знадобилося більше двох місяців на залагодження бюрократичних формальностей: царська влада побоювалася політичних провокацій, тому гальмувала видачу дозвільних документів.
Лазаревський задіяв усі свої зв'язки і, зрештою, дозвіл було отримано. 8 травня 1861 року відбулася ексгумація.
Домовину з тілом відвезли до Миколаївського вокзалу, залізницею відправили до Москви, а звідти через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари доправили до Києва. Траурна процесія рухалася поштовим трактом, домовину встановили на спеціальні вантажні дроги на ресорах, впряжені у трійку коней.
У Києві студенти Університету Святого Володимира випрягли коней і самі провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі, де відбулося прощання з поетом. Після чого 20 травня труну спустили на пароплав «Кременчук» і Дніпром доправили тіло Кобзаря до Канева.
Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі Канева. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди її віднесли на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував про це Григорій Честахівський. До речі, розповідають, що на гору віз тягли самі дівчата – як шану неодруженому Тарасу Григоровичу.
Від самого початку могила на Чернечій горі стала місцем паломництва українців. У часи Першої світової війни там навіть виставляли патруль, щоб охороняти могилу. Відомо, що «до Тараса на сповідь» їздила і Катерина Білокур після своєї відмови від одруження – просила благословення бути художницею.
У 1960–70-ті роки день перепоховання Тараса Шевченка став свого роду «маркером неблагонадійності». 22 травня в Києві біля пам'ятника Шевченку чергували сексоти з КДБ, і за покладання квітів чи промови біля пам'ятника можна було позбутися роботи, «вилетіти» з інституту, а то й отримати арешт. Бо, як згадували учасники тих подій, тільки словами Шевченка можна було висловити свій протест проти системи – і це була велика сила. Найбільш гострі протистояння української інтелігенції зі спецслужбами були зафіксовані в 1967 році: тоді після спроби розігнати людей і арешту кількох учасників мітингу, на заклик Миколи Плахотнюка, з півтисячі учасників акції пішли колоною до стін ЦК КПУ і домоглися звільнення заручників. А після «генерального погрому 1972 року» міліція отримала наказ оточити пам'ятник і нікого в цей день взагалі не пускати до Шевченка.
Втім, шістдесятники-дисиденти, такі як Алла Горська, Оксана Мешко, Анатолій Лупиніс та десятки інших, свідомо кидали виклик системі і вшановували пам'ять Шевченка в цей день.
22 травня 1861 року тіло Тараса Шевченка повернулося в Україну, і він упокоївся на Чернечій горі в Каневі, як поет написав у «Заповіті» ще в 1845 році.
Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі.
Практично одразу друзі поета почали клопотатися про повернення його тіла в Україну. Особливу роль у цьому відіграли Михайло Лазаревський та Григорій Честахівський. Уже наступного дня після смерті поета Лазаревський звернувся до Санкт-Петербурзького генерал-губернатора з офіційним проханням видати дозвіл на вивезення тіла в Україну. Але знадобилося більше двох місяців на залагодження бюрократичних формальностей: царська влада побоювалася політичних провокацій, тому гальмувала видачу дозвільних документів.
Лазаревський задіяв усі свої зв'язки і, зрештою, дозвіл було отримано. 8 травня 1861 року відбулася ексгумація.
Домовину з тілом відвезли до Миколаївського вокзалу, залізницею відправили до Москви, а звідти через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари доправили до Києва. Траурна процесія рухалася поштовим трактом, домовину встановили на спеціальні вантажні дроги на ресорах, впряжені у трійку коней.
У Києві студенти Університету Святого Володимира випрягли коней і самі провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі, де відбулося прощання з поетом. Після чого 20 травня труну спустили на пароплав «Кременчук» і Дніпром доправили тіло Кобзаря до Канева.
Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі Канева. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди її віднесли на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував про це Григорій Честахівський. До речі, розповідають, що на гору віз тягли самі дівчата – як шану неодруженому Тарасу Григоровичу.
Від самого початку могила на Чернечій горі стала місцем паломництва українців. У часи Першої світової війни там навіть виставляли патруль, щоб охороняти могилу. Відомо, що «до Тараса на сповідь» їздила і Катерина Білокур після своєї відмови від одруження – просила благословення бути художницею.
У 1960–70-ті роки день перепоховання Тараса Шевченка став свого роду «маркером неблагонадійності». 22 травня в Києві біля пам'ятника Шевченку чергували сексоти з КДБ, і за покладання квітів чи промови біля пам'ятника можна було позбутися роботи, «вилетіти» з інституту, а то й отримати арешт. Бо, як згадували учасники тих подій, тільки словами Шевченка можна було висловити свій протест проти системи – і це була велика сила. Найбільш гострі протистояння української інтелігенції зі спецслужбами були зафіксовані в 1967 році: тоді після спроби розігнати людей і арешту кількох учасників мітингу, на заклик Миколи Плахотнюка, з півтисячі учасників акції пішли колоною до стін ЦК КПУ і домоглися звільнення заручників. А після «генерального погрому 1972 року» міліція отримала наказ оточити пам'ятник і нікого в цей день взагалі не пускати до Шевченка.
Втім, шістдесятники-дисиденти, такі як Алла Горська, Оксана Мешко, Анатолій Лупиніс та десятки інших, свідомо кидали виклик системі і вшановували пам'ять Шевченка в цей день.
❤12👍2
Памʼяті добровольця, кулеметника Володимира Шумейка (позивний «Ромео»)
Був першим, хто отримав всеукраїнську недержавну нагороду - звання Народного героя України.
Володимир народився 18 грудня 1979 року у Кривому Розі, де провів дитинство та юність. Навчався у Криворізькому національному університеті та планував пов'язати життя з IT.
У листопаді 2013 року став активним учасником Майдану, допомагав створювати «АйТі-намет», де людям надавали доступ до інтернету. Був поранений гумовою кулею в око під час вогнехреща.
Після Майдану пішов добровольцем у батальйон "Донбас". Був двічі поранений під час боїв за Іловайськ.
На початок повномасштабної війни перебував закордоном. Повернувся і вступив до Сил ТрО. Служив у 206 батальйоні 112 бригади ТрО. Згодом перевівся до 3-ї штурмової бригади. Служив оператором відділення кулеметних безпілотних наземних систем.
Загинув під час бойового завдання 4 травня 2026 року поблизу Андріївки Харківської області.
У Володимира залишилися дружина, двоє дітей, мати та сестри.
Вічна шана та світла пам'ять Герою!
Фото: Перший міський, Вишнева міська громада
За матеріалами: Вишнева міська громада, Перший міський, Весь Кривий Ріг, Рудана
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був першим, хто отримав всеукраїнську недержавну нагороду - звання Народного героя України.
Володимир народився 18 грудня 1979 року у Кривому Розі, де провів дитинство та юність. Навчався у Криворізькому національному університеті та планував пов'язати життя з IT.
У листопаді 2013 року став активним учасником Майдану, допомагав створювати «АйТі-намет», де людям надавали доступ до інтернету. Був поранений гумовою кулею в око під час вогнехреща.
Після Майдану пішов добровольцем у батальйон "Донбас". Був двічі поранений під час боїв за Іловайськ.
На початок повномасштабної війни перебував закордоном. Повернувся і вступив до Сил ТрО. Служив у 206 батальйоні 112 бригади ТрО. Згодом перевівся до 3-ї штурмової бригади. Служив оператором відділення кулеметних безпілотних наземних систем.
Загинув під час бойового завдання 4 травня 2026 року поблизу Андріївки Харківської області.
У Володимира залишилися дружина, двоє дітей, мати та сестри.
Вічна шана та світла пам'ять Герою!
Фото: Перший міський, Вишнева міська громада
За матеріалами: Вишнева міська громада, Перший міський, Весь Кривий Ріг, Рудана
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔16❤1😢1
ВШАНОВУЄМО СВОЇХ! СЬОГОДНІ 85-ТА РІЧНИЦЯ ДНЯ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ
Історія свята у 2026 році нараховує 85 років. У квітні 1941 року на ІІ Великому Зборі Організації Українських Націоналістів у Кракові було проголошено три обов’язкові свята: свято Соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23 травня і День боротьби 31 серпня. День 23 травня був обраний неспроста, адже травень став «чорним місяцем» для українських державників та військовиків.
3 травня 1924 року за суперечливих обставин помер ідеолог українського самостійництва, організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні Микола Міхновський.
25 травня 1926 року в Парижі анархо-комуністом та ймовірним чекістським агентом Самуїлом Шварцбардом був застрелений очільник Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Армії УНР, один із батьків української державності на початку ХХ століття - Симон Петлюра.
23 травня 1938 року внаслідок теракту, підготовленого російським агентом Павлом Судоплатовим, у Роттердамі був убитий засновник Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, один з ідеологів українського націоналізму, полковник Армії Української Народної Республіки Євген Коновалець.
На пошанування трьох видатних діячів української державності ОУН і проголосила День Героїв. Згодом в еміграції та українській діаспорі це свято набуло ширшого сенсу вшанування усіх Героїв України на різних етапах її існування - від часів середньовічної держави Русь до сьогодення.
«Убив ворог наших Вождів, але вбив тільки тіло, бо дух Їх живе і житиме з нами. Кров Їхня марно не пропала, як не пропадає кров жодного Героя. З тої Крові зродилися нові лави Героїв, які завзято мстять за минуле і борються за краще майбутнє», - писали у часописі крайового Проводу ОУН «Пробоєм» у травні 1948 року.
Сьогодні, коли Україна знову стоїть у Війні за Незалежність зі своїм екзистенційним ворогом - Росією, тяглість та пам’ять про Героїв минулих поколінь особливо важливі для нашого суспільства. День Героїв - це той вектор, який вказує на тяглість української мілітарної традиції від руських дружинників до сьогоднішніх воїнів Сил оборони, які як тоді, так і сьогодні стоять на варті не лише власної Батьківщини, а й усього цивілізованого світу від загрози російської навали зі Сходу.
Історія свята у 2026 році нараховує 85 років. У квітні 1941 року на ІІ Великому Зборі Організації Українських Націоналістів у Кракові було проголошено три обов’язкові свята: свято Соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23 травня і День боротьби 31 серпня. День 23 травня був обраний неспроста, адже травень став «чорним місяцем» для українських державників та військовиків.
3 травня 1924 року за суперечливих обставин помер ідеолог українського самостійництва, організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні Микола Міхновський.
25 травня 1926 року в Парижі анархо-комуністом та ймовірним чекістським агентом Самуїлом Шварцбардом був застрелений очільник Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Армії УНР, один із батьків української державності на початку ХХ століття - Симон Петлюра.
23 травня 1938 року внаслідок теракту, підготовленого російським агентом Павлом Судоплатовим, у Роттердамі був убитий засновник Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, один з ідеологів українського націоналізму, полковник Армії Української Народної Республіки Євген Коновалець.
На пошанування трьох видатних діячів української державності ОУН і проголосила День Героїв. Згодом в еміграції та українській діаспорі це свято набуло ширшого сенсу вшанування усіх Героїв України на різних етапах її існування - від часів середньовічної держави Русь до сьогодення.
«Убив ворог наших Вождів, але вбив тільки тіло, бо дух Їх живе і житиме з нами. Кров Їхня марно не пропала, як не пропадає кров жодного Героя. З тої Крові зродилися нові лави Героїв, які завзято мстять за минуле і борються за краще майбутнє», - писали у часописі крайового Проводу ОУН «Пробоєм» у травні 1948 року.
Сьогодні, коли Україна знову стоїть у Війні за Незалежність зі своїм екзистенційним ворогом - Росією, тяглість та пам’ять про Героїв минулих поколінь особливо важливі для нашого суспільства. День Героїв - це той вектор, який вказує на тяглість української мілітарної традиції від руських дружинників до сьогоднішніх воїнів Сил оборони, які як тоді, так і сьогодні стоять на варті не лише власної Батьківщини, а й усього цивілізованого світу від загрози російської навали зі Сходу.
❤11👍2