«Укрпошта», генеральним директором якої є Смілянський, автоматично додає 1 грн до вартості посилок як добровільний благодійний внесок на користь фонду KSE Foundation (Київська школа економіки), президентом якої є Милованов, для закупівлі допомоги ЗСУ(?), що за рік складає близько 50 млн грн.
Цей механізм вбудований у ПЗ, і хоча керівництво називає його добровільним, хоча клієнти не завжди попереджені, повідомляє Форбс та Главком.
Далі.
Саме з благодійного фонду KSE Foundation (Київська школа економіки), президентом якої є Милованов, уповноважений президента з питань санкційної політики Владислав Власюк з 2022 по 2025 рік отримав 5,05 млн грн.
А у 2025 році окремим рядком задекларовано 2,84 млн грн "гонорарів за наукову діяльність".
Що саме досліджував головний санкційний уповноважений країни у благодійному фонді - Власюк не прокоментував.
Пишуть, у тій фінансовій кишені, яка називається KSE (Київська школа економіки), прилаштована половина уряду і ОПи…
Цей механізм вбудований у ПЗ, і хоча керівництво називає його добровільним, хоча клієнти не завжди попереджені, повідомляє Форбс та Главком.
Далі.
Саме з благодійного фонду KSE Foundation (Київська школа економіки), президентом якої є Милованов, уповноважений президента з питань санкційної політики Владислав Власюк з 2022 по 2025 рік отримав 5,05 млн грн.
А у 2025 році окремим рядком задекларовано 2,84 млн грн "гонорарів за наукову діяльність".
Що саме досліджував головний санкційний уповноважений країни у благодійному фонді - Власюк не прокоментував.
Пишуть, у тій фінансовій кишені, яка називається KSE (Київська школа економіки), прилаштована половина уряду і ОПи…
З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину
Loading video - Відео з YouTube
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік, який вдруге став переселенцем, подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою Жулею.
Про це він 11 квітня розповів Суспільному.
Микола Матвєєнко із села Камінь Новгород-Сіверської громади Чернігівської області – герой вірусного відео з Києва, де його перевантажений автомобіль, на якому він евакуйовувався з-під обстрілів, поліцейські буксирують на станцію техобслуговування (СТО).
Дорога довжиною у півтори доби
В село Грушка Благовіщенської громади Голованівського району Кіровоградщини чоловік приїхав 8 квітня на власній машині з вантажем, з його слів, у понад 600 кілограмів.
"Їхав, перед Києвом зупинився – дороги ж не знаю. Стоїть машина на світлофорі – підхожу й питаю, як мені проїхати на Умань. Він каже – їдь прямо через Київ, міст, потім поїдеш на Одеську трасу. І виходить, дістає мені тисячу гривень, дає. Кажу – та не треба, в мене є гроші. І дивлюся, він заплакав. Потім я глянув – а в нього хрест висів – священник. Але молодий хлопець. Сунув гроші мені в кишеню. Ще до Києва не доїхав –мене оштрафували за перевищення швидкості на два кілометри, в мене ж іномарка. Зупинив поліцейський – мабуть кури мої сподобались чи собака. Квитанція лежить, треба оплатити".
Києвом, сказав, їхав, не знаючи дороги, тоді машина й зламалась. Це було 7 квітня.
"Зчеплення – швидкість не перемикається. Заїхав у якийсь провулок. Став посеред дороги. Хвилин за 20 приїжджають дві машини, поліція. Спитали, що сталось, сказав, що зламався. Домовились вони там зі станцією техобслуговування, поліція мене підчепила і ми по Києву з курочками – спереду з мигалками одна машина йде, друга мене на мотузці тягне, я сиджу – пан".
"Я – останній, хто виїхав звідти"
Зі слів Миколи Матвєєнка, він фактично останній житель свого села.
"Через постійні обстріли та мінування території в Камені не залишилося нікого. Я – останній, хто виїхав звідти".
Себе чоловік називає двічі переселенцем.
"Народився в селі Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, закінчив 10 класів школи і переїхав у Донецьк – на зварювальника вивчився, в армію пішов, служив на Уралі, на космодромі був. Потім переїхав у Харцизьк. І там жив".
2019 року, сказав, повернувся в рідне село, щоб доглядати хвору матір.
"Батько помер. Я завжди весною приїжджав, город сіяв допомагав. І я в травні поїхав, а в червні він помер. А в мене перепустка закінчилась, нам же звідти треба – Служба безпеки давала – на виїзд з тієї території. Мати сама залишилась і я поїхав до неї".
Про смерть дружини, згадує, дізнався за два дні до повномасштабного вторгнення.
"В Донецьку там автобус був підірваний. Мені здається, що вона там підірвалась. Але написали – ковід. Так у висновку написали. Ну я ж зібрався їхати. Виїжджаю на трасу, дивлюся – танки йдуть. Це було 24 лютого. Танки йдуть, я розвернувся і поїхав назад. Так на похорон і не з’їздив".
Майже два роки тому, за його словами, померла й мама, яку доглядав. Після він жив сам.
"Останнім часом почались дрони, палити будинки почали, людей вбили. Мого двоюрідного брата, коли він біля бджіл ходив – міна розірвалась, голову відірвало. Вже все, нікого немає, я – останній".
Loading video - Відео з YouTube
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік, який вдруге став переселенцем, подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою Жулею.
Про це він 11 квітня розповів Суспільному.
Микола Матвєєнко із села Камінь Новгород-Сіверської громади Чернігівської області – герой вірусного відео з Києва, де його перевантажений автомобіль, на якому він евакуйовувався з-під обстрілів, поліцейські буксирують на станцію техобслуговування (СТО).
Дорога довжиною у півтори доби
Loading video - Відео з YouTube
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік, який вдруге став переселенцем, подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою Жулею.
Про це він 11 квітня розповів Суспільному.
Микола Матвєєнко із села Камінь Новгород-Сіверської громади Чернігівської області – герой вірусного відео з Києва, де його перевантажений автомобіль, на якому він евакуйовувався з-під обстрілів, поліцейські буксирують на станцію техобслуговування (СТО).
Дорога довжиною у півтори доби
В село Грушка Благовіщенської громади Голованівського району Кіровоградщини чоловік приїхав 8 квітня на власній машині з вантажем, з його слів, у понад 600 кілограмів.
"Їхав, перед Києвом зупинився – дороги ж не знаю. Стоїть машина на світлофорі – підхожу й питаю, як мені проїхати на Умань. Він каже – їдь прямо через Київ, міст, потім поїдеш на Одеську трасу. І виходить, дістає мені тисячу гривень, дає. Кажу – та не треба, в мене є гроші. І дивлюся, він заплакав. Потім я глянув – а в нього хрест висів – священник. Але молодий хлопець. Сунув гроші мені в кишеню. Ще до Києва не доїхав –мене оштрафували за перевищення швидкості на два кілометри, в мене ж іномарка. Зупинив поліцейський – мабуть кури мої сподобались чи собака. Квитанція лежить, треба оплатити".
Києвом, сказав, їхав, не знаючи дороги, тоді машина й зламалась. Це було 7 квітня.
"Зчеплення – швидкість не перемикається. Заїхав у якийсь провулок. Став посеред дороги. Хвилин за 20 приїжджають дві машини, поліція. Спитали, що сталось, сказав, що зламався. Домовились вони там зі станцією техобслуговування, поліція мене підчепила і ми по Києву з курочками – спереду з мигалками одна машина йде, друга мене на мотузці тягне, я сиджу – пан".
"Я – останній, хто виїхав звідти"
Зі слів Миколи Матвєєнка, він фактично останній житель свого села.
"Через постійні обстріли та мінування території в Камені не залишилося нікого. Я – останній, хто виїхав звідти".
Себе чоловік називає двічі переселенцем.
"Народився в селі Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, закінчив 10 класів школи і переїхав у Донецьк – на зварювальника вивчився, в армію пішов, служив на Уралі, на космодромі був. Потім переїхав у Харцизьк. І там жив".
2019 року, сказав, повернувся в рідне село, щоб доглядати хвору матір.
"Батько помер. Я завжди весною приїжджав, город сіяв допомагав. І я в травні поїхав, а в червні він помер. А в мене перепустка закінчилась, нам же звідти треба – Служба безпеки давала – на виїзд з тієї території. Мати сама залишилась і я поїхав до неї".
Про смерть дружини, згадує, дізнався за два дні до повномасштабного вторгнення.
"В Донецьку там автобус був підірваний. Мені здається, що вона там підірвалась. Але написали – ковід. Так у висновку написали. Ну я ж зібрався їхати. Виїжджаю на трасу, дивлюся – танки йдуть. Це було 24 лютого. Танки йдуть, я розвернувся і поїхав назад. Так на похорон і не з’їздив".
Майже два роки тому, за його словами, померла й мама, яку доглядав. Після він жив сам.
"Останнім часом почались дрони, палити будинки почали, людей вбили. Мого двоюрідного брата, коли він біля бджіл ходив – міна розірвалась, голову відірвало. Вже все, нікого немає, я – останній".
Loading video - Відео з YouTube
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік, який вдруге став переселенцем, подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою Жулею.
Про це він 11 квітня розповів Суспільному.
Микола Матвєєнко із села Камінь Новгород-Сіверської громади Чернігівської області – герой вірусного відео з Києва, де його перевантажений автомобіль, на якому він евакуйовувався з-під обстрілів, поліцейські буксирують на станцію техобслуговування (СТО).
Дорога довжиною у півтори доби
В село Грушка Благовіщенської громади Голованівського району Кіровоградщини чоловік приїхав 8 квітня на власній машині з вантажем, з його слів, у понад 600 кілограмів.
"Їхав, перед Києвом зупинився – дороги ж не знаю. Стоїть машина на світлофорі – підхожу й питаю, як мені проїхати на Умань. Він каже – їдь прямо через Київ, міст, потім поїдеш на Одеську трасу. І виходить, дістає мені тисячу гривень, дає. Кажу – та не треба, в мене є гроші. І дивлюся, він заплакав. Потім я глянув – а в нього хрест висів – священник. Але молодий хлопець. Сунув гроші мені в кишеню. Ще до Києва не доїхав –мене оштрафували за перевищення швидкості на два кілометри, в мене ж іномарка. Зупинив поліцейський – мабуть кури мої сподобались чи собака. Квитанція лежить, треба оплатити".
Києвом, сказав, їхав, не знаючи дороги, тоді машина й зламалась. Це було 7 квітня.
"Зчеплення – швидкість не перемикається. Заїхав у якийсь провулок. Став посеред дороги. Хвилин за 20 приїжджають дві машини, поліція. Спитали, що сталось, сказав, що зламався. Домовились вони там зі станцією техобслуговування, поліція мене підчепила і ми по Києву з курочками – спереду з мигалками одна машина йде, друга мене на мотузці тягне, я сиджу – пан".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка дорогою не витримала навантаження. Facebook/Olena Lytvynova
"Я – останній, хто виїхав звідти"
Зі слів Миколи Матвєєнка, він фактично останній житель свого села.
"Через постійні обстріли та мінування території в Камені не залишилося нікого. Я – останній, хто виїхав звідти".
Себе чоловік називає двічі переселенцем.
"Народився в селі Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, закінчив 10 класів школи і переїхав у Донецьк – на зварювальника вивчився, в армію пішов, служив на Уралі, на космодромі був. Потім переїхав у Харцизьк. І там жив".
2019 року, сказав, повернувся в рідне село, щоб доглядати хвору матір.
"Батько помер. Я завжди весною приїжджав, город сіяв допомагав. І я в травні поїхав, а в червні він помер. А в мене перепустка закінчилась, нам же звідти треба – Служба безпеки давала – на виїзд з тієї території. Мати сама залишилась і я поїхав до неї".
Про смерть дружини, згадує, дізнався за два дні до повномасштабного вторгнення.
"В Донецьку там автобус був підірваний. Мені здається, що вона там підірвалась. Але написали – ковід. Так у висновку написали. Ну я ж зібрався їхати. Виїжджаю на трасу, дивлюся – танки йдуть. Це було 24 лютого. Танки йдуть, я розвернувся і поїхав назад. Так на похорон і не з’їздив".
Майже два роки тому, за його словами, померла й мама, яку доглядав. Після він жив сам.
"Останнім часом почались дрони, палити будинки почали, людей вбили. Мого двоюрідного брата, коли він біля бджіл ходив – міна розірвалась, голову відірвало. Вже все, нікого немає, я – останній".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Микола Матвєєнко біля будинку в селі Грушка на Кіровоградщині. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка потребує ремонту. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Евакуація "з господарством"
Залишаючи прифронтове село (відстань від села Камінь до межі з Брянською областю РФ становить 4-5 кілометрів по прямій – ред.), Микола забрав тварин та запас продуктів: у багажнику та салоні автомобіля він розмістив 18 курей та півня, півторарічну собаку Жулю, яку йому щеням подарувала односельчанка Катерина, яка нині захищає Україну на фронті, а також зо три десятка банок тушкованого м’яса, грибів та овочів.
"Майно – яке було майно в батьківській хаті – привіз: холодильник, пральну машинку. Два мішки картоплі на посадку привіз".
"Їхав, перед Києвом зупинився – дороги ж не знаю. Стоїть машина на світлофорі – підхожу й питаю, як мені проїхати на Умань. Він каже – їдь прямо через Київ, міст, потім поїдеш на Одеську трасу. І виходить, дістає мені тисячу гривень, дає. Кажу – та не треба, в мене є гроші. І дивлюся, він заплакав. Потім я глянув – а в нього хрест висів – священник. Але молодий хлопець. Сунув гроші мені в кишеню. Ще до Києва не доїхав –мене оштрафували за перевищення швидкості на два кілометри, в мене ж іномарка. Зупинив поліцейський – мабуть кури мої сподобались чи собака. Квитанція лежить, треба оплатити".
Києвом, сказав, їхав, не знаючи дороги, тоді машина й зламалась. Це було 7 квітня.
"Зчеплення – швидкість не перемикається. Заїхав у якийсь провулок. Став посеред дороги. Хвилин за 20 приїжджають дві машини, поліція. Спитали, що сталось, сказав, що зламався. Домовились вони там зі станцією техобслуговування, поліція мене підчепила і ми по Києву з курочками – спереду з мигалками одна машина йде, друга мене на мотузці тягне, я сиджу – пан".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка дорогою не витримала навантаження. Facebook/Olena Lytvynova
"Я – останній, хто виїхав звідти"
Зі слів Миколи Матвєєнка, він фактично останній житель свого села.
"Через постійні обстріли та мінування території в Камені не залишилося нікого. Я – останній, хто виїхав звідти".
Себе чоловік називає двічі переселенцем.
"Народився в селі Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, закінчив 10 класів школи і переїхав у Донецьк – на зварювальника вивчився, в армію пішов, служив на Уралі, на космодромі був. Потім переїхав у Харцизьк. І там жив".
2019 року, сказав, повернувся в рідне село, щоб доглядати хвору матір.
"Батько помер. Я завжди весною приїжджав, город сіяв допомагав. І я в травні поїхав, а в червні він помер. А в мене перепустка закінчилась, нам же звідти треба – Служба безпеки давала – на виїзд з тієї території. Мати сама залишилась і я поїхав до неї".
Про смерть дружини, згадує, дізнався за два дні до повномасштабного вторгнення.
"В Донецьку там автобус був підірваний. Мені здається, що вона там підірвалась. Але написали – ковід. Так у висновку написали. Ну я ж зібрався їхати. Виїжджаю на трасу, дивлюся – танки йдуть. Це було 24 лютого. Танки йдуть, я розвернувся і поїхав назад. Так на похорон і не з’їздив".
Майже два роки тому, за його словами, померла й мама, яку доглядав. Після він жив сам.
"Останнім часом почались дрони, палити будинки почали, людей вбили. Мого двоюрідного брата, коли він біля бджіл ходив – міна розірвалась, голову відірвало. Вже все, нікого немає, я – останній".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Микола Матвєєнко біля будинку в селі Грушка на Кіровоградщині. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка потребує ремонту. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Евакуація "з господарством"
Залишаючи прифронтове село (відстань від села Камінь до межі з Брянською областю РФ становить 4-5 кілометрів по прямій – ред.), Микола забрав тварин та запас продуктів: у багажнику та салоні автомобіля він розмістив 18 курей та півня, півторарічну собаку Жулю, яку йому щеням подарувала односельчанка Катерина, яка нині захищає Україну на фронті, а також зо три десятка банок тушкованого м’яса, грибів та овочів.
"Майно – яке було майно в батьківській хаті – привіз: холодильник, пральну машинку. Два мішки картоплі на посадку привіз".
Кури, за словами чоловіка, після поїздки – в стресі. Звикає до нової домівки й собака Жуля, а машина, після шляху довжиною у 700 кілометрів, потребує ремонту.
"Чи заведеться ще… Треба дещо купити в машину, поміняти треба. Глушник пробитий. Зробив естакадку – буду заїжджати, коробку (передач – ред.) знімати".
Новий дім
На Кіровоградщині Миколу зустріли сусіди та далекі родичі. Йому запропонували оселитися в будинку, який стояв порожнім понад сім років. Це житло належало батькам дружини його брата. Речі в новій домівці розібрати ще не встиг, сказав Микола Матвєєнко.
"Пічку протопив. Є кімната, кухонька, холодильник, ліжко. Взагалі я збирався їхати в Одесу. Їхав, їхав, а потім згадав, що в мого брата дружина з Грушки. Їду, дивлюсь – Грушка. Завернув сюди. Зідзвонився з Ніною, вона каже – добро, дозволила жити".
Loading video - Відео з YouTube
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік, який вдруге став переселенцем, подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою Жулею.
Про це він 11 квітня розповів Суспільному.
Микола Матвєєнко із села Камінь Новгород-Сіверської громади Чернігівської області – герой вірусного відео з Києва, де його перевантажений автомобіль, на якому він евакуйовувався з-під обстрілів, поліцейські буксирують на станцію техобслуговування (СТО).
Дорога довжиною у півтори доби
В село Грушка Благовіщенської громади Голованівського району Кіровоградщини чоловік приїхав 8 квітня на власній машині з вантажем, з його слів, у понад 600 кілограмів.
"Їхав, перед Києвом зупинився – дороги ж не знаю. Стоїть машина на світлофорі – підхожу й питаю, як мені проїхати на Умань. Він каже – їдь прямо через Київ, міст, потім поїдеш на Одеську трасу. І виходить, дістає мені тисячу гривень, дає. Кажу – та не треба, в мене є гроші. І дивлюся, він заплакав. Потім я глянув – а в нього хрест висів – священник. Але молодий хлопець. Сунув гроші мені в кишеню. Ще до Києва не доїхав –мене оштрафували за перевищення швидкості на два кілометри, в мене ж іномарка. Зупинив поліцейський – мабуть кури мої сподобались чи собака. Квитанція лежить, треба оплатити".
Києвом, сказав, їхав, не знаючи дороги, тоді машина й зламалась. Це було 7 квітня.
"Зчеплення – швидкість не перемикається. Заїхав у якийсь провулок. Став посеред дороги. Хвилин за 20 приїжджають дві машини, поліція. Спитали, що сталось, сказав, що зламався. Домовились вони там зі станцією техобслуговування, поліція мене підчепила і ми по Києву з курочками – спереду з мигалками одна машина йде, друга мене на мотузці тягне, я сиджу – пан".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка дорогою не витримала навантаження. Facebook/Olena Lytvynova
"Я – останній, хто виїхав звідти"
Зі слів Миколи Матвєєнка, він фактично останній житель свого села.
"Через постійні обстріли та мінування території в Камені не залишилося нікого. Я – останній, хто виїхав звідти".
Себе чоловік називає двічі переселенцем.
"Народився в селі Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, закінчив 10 класів школи і переїхав у Донецьк – на зварювальника вивчився, в армію пішов, служив на Уралі, на космодромі був. Потім переїхав у Харцизьк. І там жив".
2019 року, сказав, повернувся в рідне село, щоб доглядати хвору матір.
"Батько помер. Я завжди весною приїжджав, город сіяв допомагав. І я в травні поїхав, а в червні він помер. А в мене перепустка закінчилась, нам же звідти треба – Служба безпеки давала – на виїзд з тієї території. Мати сама залишилась і я поїхав до неї".
Про смерть дружини, згадує, дізнався за два дні до повномасштабного вторгнення.
"В Донецьку там автобус був підірваний. Мені здається, що вона там підірвалась. Але написали – ковід. Так у висновку написали. Ну я ж зібрався їхати. Виїжджаю на трасу, дивлюся – танки йдуть. Це було 24 лютого. Танки йдуть, я розвернувся і поїхав назад. Так на похорон і не з’їздив".
"Чи заведеться ще… Треба дещо купити в машину, поміняти треба. Глушник пробитий. Зробив естакадку – буду заїжджати, коробку (передач – ред.) знімати".
Новий дім
На Кіровоградщині Миколу зустріли сусіди та далекі родичі. Йому запропонували оселитися в будинку, який стояв порожнім понад сім років. Це житло належало батькам дружини його брата. Речі в новій домівці розібрати ще не встиг, сказав Микола Матвєєнко.
"Пічку протопив. Є кімната, кухонька, холодильник, ліжко. Взагалі я збирався їхати в Одесу. Їхав, їхав, а потім згадав, що в мого брата дружина з Грушки. Їду, дивлюсь – Грушка. Завернув сюди. Зідзвонився з Ніною, вона каже – добро, дозволила жити".
Loading video - Відео з YouTube
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік, який вдруге став переселенцем, подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою Жулею.
Про це він 11 квітня розповів Суспільному.
Микола Матвєєнко із села Камінь Новгород-Сіверської громади Чернігівської області – герой вірусного відео з Києва, де його перевантажений автомобіль, на якому він евакуйовувався з-під обстрілів, поліцейські буксирують на станцію техобслуговування (СТО).
Дорога довжиною у півтори доби
В село Грушка Благовіщенської громади Голованівського району Кіровоградщини чоловік приїхав 8 квітня на власній машині з вантажем, з його слів, у понад 600 кілограмів.
"Їхав, перед Києвом зупинився – дороги ж не знаю. Стоїть машина на світлофорі – підхожу й питаю, як мені проїхати на Умань. Він каже – їдь прямо через Київ, міст, потім поїдеш на Одеську трасу. І виходить, дістає мені тисячу гривень, дає. Кажу – та не треба, в мене є гроші. І дивлюся, він заплакав. Потім я глянув – а в нього хрест висів – священник. Але молодий хлопець. Сунув гроші мені в кишеню. Ще до Києва не доїхав –мене оштрафували за перевищення швидкості на два кілометри, в мене ж іномарка. Зупинив поліцейський – мабуть кури мої сподобались чи собака. Квитанція лежить, треба оплатити".
Києвом, сказав, їхав, не знаючи дороги, тоді машина й зламалась. Це було 7 квітня.
"Зчеплення – швидкість не перемикається. Заїхав у якийсь провулок. Став посеред дороги. Хвилин за 20 приїжджають дві машини, поліція. Спитали, що сталось, сказав, що зламався. Домовились вони там зі станцією техобслуговування, поліція мене підчепила і ми по Києву з курочками – спереду з мигалками одна машина йде, друга мене на мотузці тягне, я сиджу – пан".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка дорогою не витримала навантаження. Facebook/Olena Lytvynova
"Я – останній, хто виїхав звідти"
Зі слів Миколи Матвєєнка, він фактично останній житель свого села.
"Через постійні обстріли та мінування території в Камені не залишилося нікого. Я – останній, хто виїхав звідти".
Себе чоловік називає двічі переселенцем.
"Народився в селі Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, закінчив 10 класів школи і переїхав у Донецьк – на зварювальника вивчився, в армію пішов, служив на Уралі, на космодромі був. Потім переїхав у Харцизьк. І там жив".
2019 року, сказав, повернувся в рідне село, щоб доглядати хвору матір.
"Батько помер. Я завжди весною приїжджав, город сіяв допомагав. І я в травні поїхав, а в червні він помер. А в мене перепустка закінчилась, нам же звідти треба – Служба безпеки давала – на виїзд з тієї території. Мати сама залишилась і я поїхав до неї".
Про смерть дружини, згадує, дізнався за два дні до повномасштабного вторгнення.
"В Донецьку там автобус був підірваний. Мені здається, що вона там підірвалась. Але написали – ковід. Так у висновку написали. Ну я ж зібрався їхати. Виїжджаю на трасу, дивлюся – танки йдуть. Це було 24 лютого. Танки йдуть, я розвернувся і поїхав назад. Так на похорон і не з’їздив".
Майже два роки тому, за його словами, померла й мама, яку доглядав. Після він жив сам.
"Останнім часом почались дрони, палити будинки почали, людей вбили. Мого двоюрідного брата, коли він біля бджіл ходив – міна розірвалась, голову відірвало. Вже все, нікого немає, я – останній".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Микола Матвєєнко біля будинку в селі Грушка на Кіровоградщині. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка потребує ремонту. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Евакуація "з господарством"
Залишаючи прифронтове село (відстань від села Камінь до межі з Брянською областю РФ становить 4-5 кілометрів по прямій – ред.), Микола забрав тварин та запас продуктів: у багажнику та салоні автомобіля він розмістив 18 курей та півня, півторарічну собаку Жулю, яку йому щеням подарувала односельчанка Катерина, яка нині захищає Україну на фронті, а також зо три десятка банок тушкованого м’яса, грибів та овочів.
"Майно – яке було майно в батьківській хаті – привіз: холодильник, пральну машинку. Два мішки картоплі на посадку привіз".
Кури, за словами чоловіка, після поїздки – в стресі. Звикає до нової домівки й собака Жуля, а машина, після шляху довжиною у 700 кілометрів, потребує ремонту.
"Чи заведеться ще… Треба дещо купити в машину, поміняти треба. Глушник пробитий. Зробив естакадку – буду заїжджати, коробку (передач – ред.) знімати".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Кури Миколи Матвєєнка та собака Жуля, яких він вивіз з Каменю на Чернігівщині. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Консервація Миколи Матвєєнка, евакуйована з Чернігівщини. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Новий дім
На Кіровоградщині Миколу зустріли сусіди та далекі родичі. Йому запропонували оселитися в будинку, який стояв порожнім понад сім років. Це житло належало батькам дружини його брата. Речі в новій домівці розібрати ще не встиг, сказав Микола Матвєєнко.
"Пічку протопив. Є кімната, кухонька, холодильник, ліжко. Взагалі я збирався їхати в Одесу. Їхав, їхав, а потім згадав, що в мого брата дружина з Грушки. Їду, дивлюсь – Грушка. Завернув сюди. Зідзвонився з Ніною, вона каже – добро, дозволила жити".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Обійстя Миколи Матвєєнка у селі Грушка на Кіровоградщині. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Дім у селі Грушка на Кіровоградщині, в якому мешкає Микола Матвєєнко. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Нині Микола Матвєєнко облаштовує побут, допомагають сусіди. Попри евакуацію з Чернігівщини й те, що майже все майно залишив у батьківській хаті, сказав, що жодних речей не потребує.
У червні йому виповниться 70-років й він мріє повернутись у Харцизьк після перемоги України. https://suspilne.media/amp/kropyvnytskiy/1286977-z-kurmi-j-sobakou-na-43-ricnomu-vazi-ak-zitel-prifrontovogo-sela-evakuuvavsa-z-cernigivsini-na-kirovogradsinu/?fbclid=IwY2xjawRIG6RleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFwM25jWUFMOXc4clFVaEZqc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHv2j0erVmCFc9ia7pXa_SQqzrBWHEgh0QfoMuuB9fesZfUqwrwdUg8mESOBC_aem_CYRQnzuUq1ZONGyRJHDB0g
"Останнім часом почались дрони, палити будинки почали, людей вбили. Мого двоюрідного брата, коли він біля бджіл ходив – міна розірвалась, голову відірвало. Вже все, нікого немає, я – останній".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Микола Матвєєнко біля будинку в селі Грушка на Кіровоградщині. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Машина Миколи Матвєєнка потребує ремонту. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Евакуація "з господарством"
Залишаючи прифронтове село (відстань від села Камінь до межі з Брянською областю РФ становить 4-5 кілометрів по прямій – ред.), Микола забрав тварин та запас продуктів: у багажнику та салоні автомобіля він розмістив 18 курей та півня, півторарічну собаку Жулю, яку йому щеням подарувала односельчанка Катерина, яка нині захищає Україну на фронті, а також зо три десятка банок тушкованого м’яса, грибів та овочів.
"Майно – яке було майно в батьківській хаті – привіз: холодильник, пральну машинку. Два мішки картоплі на посадку привіз".
Кури, за словами чоловіка, після поїздки – в стресі. Звикає до нової домівки й собака Жуля, а машина, після шляху довжиною у 700 кілометрів, потребує ремонту.
"Чи заведеться ще… Треба дещо купити в машину, поміняти треба. Глушник пробитий. Зробив естакадку – буду заїжджати, коробку (передач – ред.) знімати".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Кури Миколи Матвєєнка та собака Жуля, яких він вивіз з Каменю на Чернігівщині. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Консервація Миколи Матвєєнка, евакуйована з Чернігівщини. Грушка Кіровоградської області, 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Новий дім
На Кіровоградщині Миколу зустріли сусіди та далекі родичі. Йому запропонували оселитися в будинку, який стояв порожнім понад сім років. Це житло належало батькам дружини його брата. Речі в новій домівці розібрати ще не встиг, сказав Микола Матвєєнко.
"Пічку протопив. Є кімната, кухонька, холодильник, ліжко. Взагалі я збирався їхати в Одесу. Їхав, їхав, а потім згадав, що в мого брата дружина з Грушки. Їду, дивлюсь – Грушка. Завернув сюди. Зідзвонився з Ніною, вона каже – добро, дозволила жити".
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Обійстя Миколи Матвєєнка у селі Грушка на Кіровоградщині. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
[З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину]
Дім у селі Грушка на Кіровоградщині, в якому мешкає Микола Матвєєнко. 11 квітня 2026 року. Суспільне Кропивницький
Нині Микола Матвєєнко облаштовує побут, допомагають сусіди. Попри евакуацію з Чернігівщини й те, що майже все майно залишив у батьківській хаті, сказав, що жодних речей не потребує.
У червні йому виповниться 70-років й він мріє повернутись у Харцизьк після перемоги України. https://suspilne.media/amp/kropyvnytskiy/1286977-z-kurmi-j-sobakou-na-43-ricnomu-vazi-ak-zitel-prifrontovogo-sela-evakuuvavsa-z-cernigivsini-na-kirovogradsinu/?fbclid=IwY2xjawRIG6RleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFwM25jWUFMOXc4clFVaEZqc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHv2j0erVmCFc9ia7pXa_SQqzrBWHEgh0QfoMuuB9fesZfUqwrwdUg8mESOBC_aem_CYRQnzuUq1ZONGyRJHDB0g
suspilne.media
З курми й собакою на 43-річному ВАЗі: як житель прифронтового села евакуювався з Чернігівщини на Кіровоградщину
69-річний Микола Матвєєнко проїхав 700 кілометрів на 43-річному автомобілі, щоб врятуватися від обстрілів на Чернігівщині. Чоловік подолав шлях до Кіровоградської області разом із 18-ма курми, півнем та собакою — Суспільне Кропивницький
Три реальні історії людей, яких я знаю особисто
Перший тіп молодий та займався ММА. Облікові дані принципово не оновлював. Був впевнений, що він відіб'ється від ТЦК. Але його все ж таки бусіфікували. По дорозі в учебку втік. Автоматично отримавши статус СЗЧ. Потім все ж таки зміг перетнути Тису. Зараз бродяжнічає світом. Вперто продовжує розмовляти раzzійською. Постійно шукає назькооплачуваний підробіток. Набагато частіше чує відмови та приниження. Розповідає який це йобнутий світ: бо в його країні його хочуть знищити, в чужих країнах його бродягу не вважають за людину. Життя - гівно.
Другий тіп не займався спортом та і вже вік зі здоров'ям такі, що немає бажання. Спокійно працював механіком. Слухався жінку, яка забороняла йому оновлювати дані в ТЦК. Був впевнений, що пропітляє. Ховався та не їздив за периметри блок-постів та потягами/громадським транспортом. Але на мобільному блок-пості його бусіфікували. Забрали смартфон. Зник з радарів. Скоріш за все був направлений в підрозділ першочергового комплектування і не на тилову посаду. Його жінка жаліється про буремне життя. Що залишилася з нею дитина, яку треба годувати. Що чоловіка відправили на м'ясо. Життя - гівно.
Третій тіп мобілізувався сам. Був переведений у більш менш адекватний підрозділ, чим потрапив спочатку. Добровільно пройшов через пекло. Отримав поранення. Реабілітація. Підтримка. Повага. Повернення до служби. Честь знати його та бути в строю. І зараз ми з ним не розуміємо, що з першими двома тіпами не так.
Висновок? Якщо тіпа зупинили і виявили, що він не оновлював дані, то система вважає його ухилянтом. Уся система. Від алгоритмів до емоційного ставлення працівників ТЦК. І ставлення до нього максимально жорстке.
Як цього уникнути? Заздалегідь знайти контакт з підрозділом де більш-менш адекватно ставляться до особового складу і мають свою учебку. Почати їм якось допомагати. Нарешті поговорити з їх рекрутером та підібрати посаду яка відкрита та влаштовує. Підготуватися. Мобілізуватися через цього рекрутера. Пройти адекватне БЗВП. Мати більш-менш комфорті умови життя та праці, гідне ставлення оточення та суспільства в усьому світі (окрім раzzизму), набирати вагу через нормальне харчування, отримувати стабільну зарплатню, підтримку та залишатися на зв'язку з родиною й друзями. І точно не бродяжнічати, не принижуватись, не ховатися, не зникати. Життя не гівно. А от люди бувають різні. Данило Картель, військовслужбовець ЗСУ, командир підрозділу. https://www.facebook.com/dovbun/posts/pfbid02cXETdYfmRPZjGG5EA4cg6dKztoNEcvrkiJDmDC94b3BnTA4it5iUNfeSHRvVcP6Ml
Перший тіп молодий та займався ММА. Облікові дані принципово не оновлював. Був впевнений, що він відіб'ється від ТЦК. Але його все ж таки бусіфікували. По дорозі в учебку втік. Автоматично отримавши статус СЗЧ. Потім все ж таки зміг перетнути Тису. Зараз бродяжнічає світом. Вперто продовжує розмовляти раzzійською. Постійно шукає назькооплачуваний підробіток. Набагато частіше чує відмови та приниження. Розповідає який це йобнутий світ: бо в його країні його хочуть знищити, в чужих країнах його бродягу не вважають за людину. Життя - гівно.
Другий тіп не займався спортом та і вже вік зі здоров'ям такі, що немає бажання. Спокійно працював механіком. Слухався жінку, яка забороняла йому оновлювати дані в ТЦК. Був впевнений, що пропітляє. Ховався та не їздив за периметри блок-постів та потягами/громадським транспортом. Але на мобільному блок-пості його бусіфікували. Забрали смартфон. Зник з радарів. Скоріш за все був направлений в підрозділ першочергового комплектування і не на тилову посаду. Його жінка жаліється про буремне життя. Що залишилася з нею дитина, яку треба годувати. Що чоловіка відправили на м'ясо. Життя - гівно.
Третій тіп мобілізувався сам. Був переведений у більш менш адекватний підрозділ, чим потрапив спочатку. Добровільно пройшов через пекло. Отримав поранення. Реабілітація. Підтримка. Повага. Повернення до служби. Честь знати його та бути в строю. І зараз ми з ним не розуміємо, що з першими двома тіпами не так.
Висновок? Якщо тіпа зупинили і виявили, що він не оновлював дані, то система вважає його ухилянтом. Уся система. Від алгоритмів до емоційного ставлення працівників ТЦК. І ставлення до нього максимально жорстке.
Як цього уникнути? Заздалегідь знайти контакт з підрозділом де більш-менш адекватно ставляться до особового складу і мають свою учебку. Почати їм якось допомагати. Нарешті поговорити з їх рекрутером та підібрати посаду яка відкрита та влаштовує. Підготуватися. Мобілізуватися через цього рекрутера. Пройти адекватне БЗВП. Мати більш-менш комфорті умови життя та праці, гідне ставлення оточення та суспільства в усьому світі (окрім раzzизму), набирати вагу через нормальне харчування, отримувати стабільну зарплатню, підтримку та залишатися на зв'язку з родиною й друзями. І точно не бродяжнічати, не принижуватись, не ховатися, не зникати. Життя не гівно. А от люди бувають різні. Данило Картель, військовслужбовець ЗСУ, командир підрозділу. https://www.facebook.com/dovbun/posts/pfbid02cXETdYfmRPZjGG5EA4cg6dKztoNEcvrkiJDmDC94b3BnTA4it5iUNfeSHRvVcP6Ml
Facebook
Данило Картель
Три реальні історії людей, яких я знаю особисто
Перший тіп молодий та займався ММА. Облікові дані принципово не оновлював. Був впевнений, що він відіб'ється від ТЦК. Але його все ж таки...
Перший тіп молодий та займався ММА. Облікові дані принципово не оновлював. Був впевнений, що він відіб'ється від ТЦК. Але його все ж таки...
Операторка дрону, проводячи розвідку, побачила як двоє військових з дружнього підрозділу підірвалися на міні. Доповіла. Дізналася, що найближчи їх сили за 10-20 хвилин. А вона в 5-ти. Отримала дозвіл на порятунок. Посадила дрон. Взяла помпу. Висунулася зі своїм екіпажем. Надали першу допомогу. Підстрелили 2 фпв. Витягнули обох поранених. Представлені до нагороди.
"Це твій перший бойовий контакт був з ворожими дронами?" - запитую. "Так" - посміхається. "Страшно?" - цікавлюсь її станом. "Від чого? Від виконання вправи? Ми ж робили це на полігоні багато разів. Плюс я керую ними , тому розумію їх фізику. Це було легко" - каже спокійно.
Як же я люблю операторів та операторок дронів. Данило Картель, військовослужбовець ЗСУ, командир підрозділу https://www.facebook.com/dovbun/posts/pfbid0bYmkBzNStDoYU588KAadX5D6VwwWCKCf96pGGYnHVH2T9Mqkqegy435SVnSNgBXEl
"Це твій перший бойовий контакт був з ворожими дронами?" - запитую. "Так" - посміхається. "Страшно?" - цікавлюсь її станом. "Від чого? Від виконання вправи? Ми ж робили це на полігоні багато разів. Плюс я керую ними , тому розумію їх фізику. Це було легко" - каже спокійно.
Як же я люблю операторів та операторок дронів. Данило Картель, військовослужбовець ЗСУ, командир підрозділу https://www.facebook.com/dovbun/posts/pfbid0bYmkBzNStDoYU588KAadX5D6VwwWCKCf96pGGYnHVH2T9Mqkqegy435SVnSNgBXEl
Facebook
Данило Картель
Операторка дрону, проводячи розвідку, побачила як двоє військових з дружнього підрозділу підірвалися на міні. Доповіла. Дізналася, що найближчи їх сили за 10-20 хвилин. А вона в 5-ти. Отримала дозвіл...
Розбираючи новини на ефір, я уважніше подивилась виступ і розмову з генсеком НАТО Марком Рютте в Інституті Рональда Рейгана.
Дуже цікаво.
Минулого тижня я бачила багато заголовків в жанрі наївного копіпастингу, що, мовляв, генсек НАТО зробив “невтішну заяву” і т.д.
Але Рютте не робив ніяких "невтішних" заяв.
Це була складніша і нюансованіша розмова.
Окрім символізму самого місця для виступу і певних реверансів у бік Дональда Трампа і членів його "молодої команди", Рютте, наприклад, відверто сказав, що союзники зволікали з логістичною підтримкою операції США в Ірані, бо були дещо здивовані, що президент Трамп вирішив не інформувати їх про операцію заздалегідь.
І також нагадав (у відповідь на закид Марка Рубіо), що НАТО не було "одностороннім альянсом", "коли американські, європейські та канадські війська воювали та жертвували собою пліч-о-пліч в Афганістані".
Чи “повзе НАТО на цвинтар", звісно, генсек прямо не сказав, та це було б і дуже дивно почути саме від нього - але це також звучало, причому саме в таких формулюваннях.
Втім, про проблеми трансформації альянсу Рютте говорив багато.
Наприклад, що Європа була така впевнена, що мир є постійним і не вимагає інвестицій, що виникло уявлення, "що жорстка сила - це щось, чого варто соромитися. Пережиток войовничого минулого, яке людство вже переросло".
Та от життя показало, що ні.
Ну і показово щодо України.
Генсек НАТО окремо кілька разів згадав українські сили оборони як передові.
Наприклад: "Важко здобуті Україною уроки на полі бою рятують життя за її межами. Наразі союзники на східному фланзі НАТО та наші дорогі друзі в Перській затоці захищаються від російських та іранських безпілотників - частково завдяки українським технологіям, яких не існувало навіть рік тому".
У відповідь на пряме запитання про вступ України в НАТО, Рютте сказав, що "факт полягає в тому, що кілька країн стримуються, включаючи Німеччину та Словаччину, Угорщину та Сполучені Штати" - і з цього випливає те, що, як каже Генсек, що навряд чи можливо колективно вирішити питання українського членства в НАТО в короткостроковій перспективі і навряд чи це можливо "зробити політично".
І на цьому можна було б уже починати нити і проклинати партнерів, але якщо ввімкнути голову, то далі було більше нюансів.
Далі Марк Рютте говорить про концепцію гарантій безпеки, яка зараз обговорюється, - це трирівневий підхід.
"Перший рівень - це Збройні сили України. Вони мають бути максимально сильними, з великими та величезними інвестиціями з Європи та США, щоб переконатися, що вони можуть захистити себе.
Другий рівень - це коаліція охочих, тобто в основному Європа, але також деякі неєвропейські країни.
І третій рівень - це Сполучені Штати, які забезпечують підтримку цієї коаліції".
Як на мене, це реалістичніша розмова, ніж будь-які декоративні заяви про “незворотність руху” чи інші символічні слова.
Я бачу тут визнання, що Україна є донором безпеки, а не реципієнтом.
Бачу визнання того, що українські Збройні сили є ключовим елементом захисту не лише України, а й східного кордону Європи.
І це про ту українську суб’єктність, про яку важко говорити не лише назовні, а й всередині.
Так, на жаль, всередині України я зустрічаю багато спротиву думці, що підвалиною безпеки є не міфічний хтось, а власні сили оборони.
Я розумію цей психологічний момент: це про те, що не вийде вже повернутися в стані ембріона і десь там перечекати в гніздечку.
Це ж треба шукати якусь власну роль в таких обставинах, покладатися на себе.
Ухвалювати продуманіші рішення.
Тощо, тощо, тощо.
Але воно вже точно не вийде інакше.
Тому з усіх тем новинної стрічки мене насправді найбільше цікавлять українські удари по Росії.
Це прямо головне. Тетяна Трощинська, українська журналістка та медіаменеджерка. Директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту «Суспільного Мовлення» https://www.facebook.com/tetana.trosins.ka/posts/pfbid02QDKufwc8WMKfwJDQVgqfycTrqkzCdGo5euu97aX2oxwNkuGT2eQNsjMe35an4rWQl
Дуже цікаво.
Минулого тижня я бачила багато заголовків в жанрі наївного копіпастингу, що, мовляв, генсек НАТО зробив “невтішну заяву” і т.д.
Але Рютте не робив ніяких "невтішних" заяв.
Це була складніша і нюансованіша розмова.
Окрім символізму самого місця для виступу і певних реверансів у бік Дональда Трампа і членів його "молодої команди", Рютте, наприклад, відверто сказав, що союзники зволікали з логістичною підтримкою операції США в Ірані, бо були дещо здивовані, що президент Трамп вирішив не інформувати їх про операцію заздалегідь.
І також нагадав (у відповідь на закид Марка Рубіо), що НАТО не було "одностороннім альянсом", "коли американські, європейські та канадські війська воювали та жертвували собою пліч-о-пліч в Афганістані".
Чи “повзе НАТО на цвинтар", звісно, генсек прямо не сказав, та це було б і дуже дивно почути саме від нього - але це також звучало, причому саме в таких формулюваннях.
Втім, про проблеми трансформації альянсу Рютте говорив багато.
Наприклад, що Європа була така впевнена, що мир є постійним і не вимагає інвестицій, що виникло уявлення, "що жорстка сила - це щось, чого варто соромитися. Пережиток войовничого минулого, яке людство вже переросло".
Та от життя показало, що ні.
Ну і показово щодо України.
Генсек НАТО окремо кілька разів згадав українські сили оборони як передові.
Наприклад: "Важко здобуті Україною уроки на полі бою рятують життя за її межами. Наразі союзники на східному фланзі НАТО та наші дорогі друзі в Перській затоці захищаються від російських та іранських безпілотників - частково завдяки українським технологіям, яких не існувало навіть рік тому".
У відповідь на пряме запитання про вступ України в НАТО, Рютте сказав, що "факт полягає в тому, що кілька країн стримуються, включаючи Німеччину та Словаччину, Угорщину та Сполучені Штати" - і з цього випливає те, що, як каже Генсек, що навряд чи можливо колективно вирішити питання українського членства в НАТО в короткостроковій перспективі і навряд чи це можливо "зробити політично".
І на цьому можна було б уже починати нити і проклинати партнерів, але якщо ввімкнути голову, то далі було більше нюансів.
Далі Марк Рютте говорить про концепцію гарантій безпеки, яка зараз обговорюється, - це трирівневий підхід.
"Перший рівень - це Збройні сили України. Вони мають бути максимально сильними, з великими та величезними інвестиціями з Європи та США, щоб переконатися, що вони можуть захистити себе.
Другий рівень - це коаліція охочих, тобто в основному Європа, але також деякі неєвропейські країни.
І третій рівень - це Сполучені Штати, які забезпечують підтримку цієї коаліції".
Як на мене, це реалістичніша розмова, ніж будь-які декоративні заяви про “незворотність руху” чи інші символічні слова.
Я бачу тут визнання, що Україна є донором безпеки, а не реципієнтом.
Бачу визнання того, що українські Збройні сили є ключовим елементом захисту не лише України, а й східного кордону Європи.
І це про ту українську суб’єктність, про яку важко говорити не лише назовні, а й всередині.
Так, на жаль, всередині України я зустрічаю багато спротиву думці, що підвалиною безпеки є не міфічний хтось, а власні сили оборони.
Я розумію цей психологічний момент: це про те, що не вийде вже повернутися в стані ембріона і десь там перечекати в гніздечку.
Це ж треба шукати якусь власну роль в таких обставинах, покладатися на себе.
Ухвалювати продуманіші рішення.
Тощо, тощо, тощо.
Але воно вже точно не вийде інакше.
Тому з усіх тем новинної стрічки мене насправді найбільше цікавлять українські удари по Росії.
Це прямо головне. Тетяна Трощинська, українська журналістка та медіаменеджерка. Директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту «Суспільного Мовлення» https://www.facebook.com/tetana.trosins.ka/posts/pfbid02QDKufwc8WMKfwJDQVgqfycTrqkzCdGo5euu97aX2oxwNkuGT2eQNsjMe35an4rWQl
Facebook
Тетяна Трощинська
Розбираючи новини на ефір, я уважніше подивилась виступ і розмову з генсеком НАТО Марком Рютте в Інституті Рональда Рейгана.
Дуже цікаво.
Минулого тижня я бачила багато заголовків в жанрі...
Дуже цікаво.
Минулого тижня я бачила багато заголовків в жанрі...
Forwarded from Денис Казанський
Forwarded from Березовый сок
Неважливо, кому соцопитування в Угорщині пророкують перемогу, а кому поразку. Бо це не класичні європейські вибори. І є чотири пункти, про які не варто забувати, стежачи за виборами в Угорщині.
1. Байдуже, наскільки високою буде явка та наскільки вона перевищить історичний результат. Важливо інше: кого змогли більше мобілізувати — село чи місто? Перші за Орбана, а другі — за Мадяра. Вже зрозуміло, що партійні вибори Орбан програв. Але на одномандатних округах, де обирається більше половини майбутніх парламентаріїв, і вирішуватиметься, хто переможе.
2. Дуже важливо не лише мобілізувати своїх виборців, але й захистити результат. Орбан має можливості та ресурси вплинути на підрахунок голосів. А враховуючи, що там працюють російські технологи та спецслужби, варто розуміти, що можливі різні сценарії.
3. Враховуючи все вищеперераховане і те, як Орбан підготувався до можливої втрати влади в Угорщині, я б не дуже сподівався, що ми «забудемо Вітю». Так, ми всі впевнені, що Віті треба піти, але сам він так не вважає. Ба більше, навіть якщо Мадяр переможе, його правління буде складним. Наприклад, Орбан створив Бюджетну раду з трьох вірних людей, призначених на 6–12 років. Вони мають право вето на будь-який бюджет. Але це не все. Конституційний суд та Верховний суд Угорщини вщент заповнені ставлениками Орбана. Будь-який реформаторський закон може бути скасований одним розчерком пера «незалежних» суддів. А медіа-імперії Орбана теж нікуди не зникнуть. Тому вплив Орбана на політику — як внутрішню, так і зовнішню — буде величезним. Це і про потрібне нам зняття блокування Угорщиною кредиту у 90 млрд. Не все так просто.
4. Мадяр — виходець із партії Орбана «Фідес». І в них багато спільного. Так, у них з Орбаном особистий конфлікт. Так, Мадяр — це шанс на покращення відносин між нашими країнами, але я б не сподівався на зміну політики. Ну і окреме питання: як швидко Кремль знайде підхід до нової влади Угорщини, якщо зміна відбудеться? А те, що це робитимуть, я навіть не маю сумніву.
Ну і останнє. За Орбаном стоять політичні сили, які допомагатимуть йому зберегти владу та вплив. Це США та Росія, бо він їм дуже потрібний, хоча й з різних причин. Є в нього і внутрішня підтримка серед політсил ЄС. Тому не треба думати, що Орбан — все. Це дуже помилковий висновок. Вибачте, що знову комусь розбив рожеві окуляри.
1. Байдуже, наскільки високою буде явка та наскільки вона перевищить історичний результат. Важливо інше: кого змогли більше мобілізувати — село чи місто? Перші за Орбана, а другі — за Мадяра. Вже зрозуміло, що партійні вибори Орбан програв. Але на одномандатних округах, де обирається більше половини майбутніх парламентаріїв, і вирішуватиметься, хто переможе.
2. Дуже важливо не лише мобілізувати своїх виборців, але й захистити результат. Орбан має можливості та ресурси вплинути на підрахунок голосів. А враховуючи, що там працюють російські технологи та спецслужби, варто розуміти, що можливі різні сценарії.
3. Враховуючи все вищеперераховане і те, як Орбан підготувався до можливої втрати влади в Угорщині, я б не дуже сподівався, що ми «забудемо Вітю». Так, ми всі впевнені, що Віті треба піти, але сам він так не вважає. Ба більше, навіть якщо Мадяр переможе, його правління буде складним. Наприклад, Орбан створив Бюджетну раду з трьох вірних людей, призначених на 6–12 років. Вони мають право вето на будь-який бюджет. Але це не все. Конституційний суд та Верховний суд Угорщини вщент заповнені ставлениками Орбана. Будь-який реформаторський закон може бути скасований одним розчерком пера «незалежних» суддів. А медіа-імперії Орбана теж нікуди не зникнуть. Тому вплив Орбана на політику — як внутрішню, так і зовнішню — буде величезним. Це і про потрібне нам зняття блокування Угорщиною кредиту у 90 млрд. Не все так просто.
4. Мадяр — виходець із партії Орбана «Фідес». І в них багато спільного. Так, у них з Орбаном особистий конфлікт. Так, Мадяр — це шанс на покращення відносин між нашими країнами, але я б не сподівався на зміну політики. Ну і окреме питання: як швидко Кремль знайде підхід до нової влади Угорщини, якщо зміна відбудеться? А те, що це робитимуть, я навіть не маю сумніву.
Ну і останнє. За Орбаном стоять політичні сили, які допомагатимуть йому зберегти владу та вплив. Це США та Росія, бо він їм дуже потрібний, хоча й з різних причин. Є в нього і внутрішня підтримка серед політсил ЄС. Тому не треба думати, що Орбан — все. Це дуже помилковий висновок. Вибачте, що знову комусь розбив рожеві окуляри.
"А пачіму ваєньіє гаварят на руzzком" - виправдовує цивільний свою колонізованність.
Молодий хлопець прийшов у підрозділ. Хороші побратими та посестри але єбанутий #гівнокомандир, який іноді м'яко, а іноді жорстко змушує говорити українською.
Молодому новобранцю важко відразу перейти на іншу мову. Спочатку серед раzzійських слів іноді з'являються українські - "вітаю", "дякую". На полігоні після марш-броска у повному екіпі він сідає на фініші без сил в багнюку. Біля нього з'являється Сержант - "Я не чую твій вірш, слимак!". І молодий новобранець в голос говорить вірш українською
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест
Що вам, богове, низько не клонюся
В передтчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
І в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчам
Як син, тобі доземно поклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І чесними сльозами обіллюсь.
"Слимак, я не розумію, чому ти каже ці слова, сидячі в багнюці!" - голосно каже Сержант. І молодий повільно, на тримтячих від втоми ногах, підіймається.
Так хочеться пожити хоч годинку,
Коли моя розів'ється біда
Хай прийдуть в гості Леся Українка
Франко, Шевченко і Сковорода
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
Уже не ремствуй, позирай у глиб,
У суще, що розпукнеться в грядуще
І ружею заквітне коло шиб.
Молодий воїн спочатку частіше підкорюється вимозі української, а потім і сам розуміє як важливо на полі бою відрізняти свохї від чужих - по ІЧ-маркерам, по кольору ізоленти, по мові.
Воїн, що пройшов вже не через один бій, що прийняв нашу мову як рідну, може і не говорить літературно, а з суржиком, і ще багато руzzизмів. Але він вже ненавидів й любив, хвилювався й боявся, сподівався та дякував, наказував та доповідав українською.
Воїн, що отримав важке поранення повертається в комі на "велику землю". Через певний час прокидається. Лікарі, медсестри, інші пацієнти навколо говорять раzzійською. І був би бій якби не кохана поруч - "Вітаю, котик мій. Все добре. Я поруч".
Воїн виходить на перші прогулянки. Навколо цивільні, дорослі і діти, всі говорять раzzійською. Всі маркери "свій-чужий" сплутані. Лише кохана поряд - "Тримаю тебе". А потім, сидячи на ліжку в шпиталі, він розповідає про це свому #гівнокомандиру, жаліється на суспільство. "Слимак, я не чую твій вірш" - каже той і продовжує - "Як добре те, що смерті не боюсь я". "І не питаю, чи тяжкий мій хрест" - встає з ліжка та підхватує воїн. І вони вже разом продовжують - "Що вам, богове, низько не клонюся".
"Це ПТСР у нього. Нічого. Адаптується. Звикне" - каже мені один мозгоправ. "До чого звикне? До вашого "руzzкого міра"?" - запитую. А потім десь в інтернет чи на АЗС я чую від цивільних - "А пачіму ваєньіє гаварят на руzzком".
Краще вам починати говорити українською. Бо військових, у нормальних підрозділах, переводять на українську. Бо в бою дуже важливі маркери "свій-чужий". І коли вони повертаються з бою до вас, ви маєте не той маркер. І це не у них з'явився ПТСР. Це у вас залишився "руzzкій мір".
Як добре те, що смерті не боюсь я... (вірш Василя Стуса) Картель, військовослужбовець ЗСУ, командир підрозділу https://www.facebook.com/dovbun/posts/pfbid02tyWc1hBZMPxcD82ktKRm6i1F72AorQXFQmGy3QF12RTrsYAGT39vhbnnL2xvyx3wl
Молодий хлопець прийшов у підрозділ. Хороші побратими та посестри але єбанутий #гівнокомандир, який іноді м'яко, а іноді жорстко змушує говорити українською.
Молодому новобранцю важко відразу перейти на іншу мову. Спочатку серед раzzійських слів іноді з'являються українські - "вітаю", "дякую". На полігоні після марш-броска у повному екіпі він сідає на фініші без сил в багнюку. Біля нього з'являється Сержант - "Я не чую твій вірш, слимак!". І молодий новобранець в голос говорить вірш українською
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест
Що вам, богове, низько не клонюся
В передтчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
І в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчам
Як син, тобі доземно поклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І чесними сльозами обіллюсь.
"Слимак, я не розумію, чому ти каже ці слова, сидячі в багнюці!" - голосно каже Сержант. І молодий повільно, на тримтячих від втоми ногах, підіймається.
Так хочеться пожити хоч годинку,
Коли моя розів'ється біда
Хай прийдуть в гості Леся Українка
Франко, Шевченко і Сковорода
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
Уже не ремствуй, позирай у глиб,
У суще, що розпукнеться в грядуще
І ружею заквітне коло шиб.
Молодий воїн спочатку частіше підкорюється вимозі української, а потім і сам розуміє як важливо на полі бою відрізняти свохї від чужих - по ІЧ-маркерам, по кольору ізоленти, по мові.
Воїн, що пройшов вже не через один бій, що прийняв нашу мову як рідну, може і не говорить літературно, а з суржиком, і ще багато руzzизмів. Але він вже ненавидів й любив, хвилювався й боявся, сподівався та дякував, наказував та доповідав українською.
Воїн, що отримав важке поранення повертається в комі на "велику землю". Через певний час прокидається. Лікарі, медсестри, інші пацієнти навколо говорять раzzійською. І був би бій якби не кохана поруч - "Вітаю, котик мій. Все добре. Я поруч".
Воїн виходить на перші прогулянки. Навколо цивільні, дорослі і діти, всі говорять раzzійською. Всі маркери "свій-чужий" сплутані. Лише кохана поряд - "Тримаю тебе". А потім, сидячи на ліжку в шпиталі, він розповідає про це свому #гівнокомандиру, жаліється на суспільство. "Слимак, я не чую твій вірш" - каже той і продовжує - "Як добре те, що смерті не боюсь я". "І не питаю, чи тяжкий мій хрест" - встає з ліжка та підхватує воїн. І вони вже разом продовжують - "Що вам, богове, низько не клонюся".
"Це ПТСР у нього. Нічого. Адаптується. Звикне" - каже мені один мозгоправ. "До чого звикне? До вашого "руzzкого міра"?" - запитую. А потім десь в інтернет чи на АЗС я чую від цивільних - "А пачіму ваєньіє гаварят на руzzком".
Краще вам починати говорити українською. Бо військових, у нормальних підрозділах, переводять на українську. Бо в бою дуже важливі маркери "свій-чужий". І коли вони повертаються з бою до вас, ви маєте не той маркер. І це не у них з'явився ПТСР. Це у вас залишився "руzzкій мір".
Як добре те, що смерті не боюсь я... (вірш Василя Стуса) Картель, військовослужбовець ЗСУ, командир підрозділу https://www.facebook.com/dovbun/posts/pfbid02tyWc1hBZMPxcD82ktKRm6i1F72AorQXFQmGy3QF12RTrsYAGT39vhbnnL2xvyx3wl
Facebook
Данило Картель
"А пачіму ваєньіє гаварят на руzzком" - виправдовує цивільний свою колонізованність.
Молодий хлопець прийшов у підрозділ. Хороші побратими та посестри але єбанутий #гівнокомандир, який іноді м'яко,...
Молодий хлопець прийшов у підрозділ. Хороші побратими та посестри але єбанутий #гівнокомандир, який іноді м'яко,...
У Силах безпілотних систем підтвердили інформацію про удар по російському хімзаводу в Череповці https://rubryka.com/2026/04/13/u-sylah-bezpilotnyh-system-pidtverdyly-informatsiyu-pro-udar-po-rosijskomu-himzavodu-v-cherepovtsi/
Рубрика
У Силах безпілотних систем підтвердили інформацію про удар по російському хімзаводу в Череповці
Сили безпілотних систем підтвердили, що завдали удару по російському заводу "Череповець-Азот", що виготовляє хімікати необхідні для виробництва вибухівки. Про це в Телеграмі повідомив командувач СБС Роберт "Мадяр" Бровді, пише Рубрика. "Приємного Апатиту"…
Новоросійський порт працює з обмеженнями після атак українських дронів https://www.slovoidilo.ua/2026/04/13/novyna/svit/novorosijskyj-port-pracyuye-obmezhennyamy-pislya-atak-ukrayinskyx-droniv-bloomberg
Слово і Діло
Новоросійський порт працює з обмеженнями після атак українських дронів – Bloomberg
Експорт російської нафти через найбільший порт рф на Чорному морі – Новоросійськ – залишається обмеженим після недавніх атак українських БПЛА.