Поетичний конкурс "Плейлист" повертається! 🎧

Набір віршів для осіннього альбому декламацій на "Віршопліткарка FM" триватиме до 20 вересня включно!

📍Підпишіться на канал, залиште в коментарях до наступного допису 1 свій вірш за завданням: посилання на завдання

📍Голосуйте реакціями на вірші інших учасників, які вас зачепили.

Поезії, які наберуть 15 і більше реакцій підписників каналу, потраплять на оцінювання до суддів. Отже, переможців допоможуть обрати і читачі, і судді.

Регламент конкурсу 👉 тиць сюди

📲 Добірка віршів переможців минулого конкурсу є на YouTube

Успіхів, ваша Віршопліткарка 🍀

#плейлиствіршопліткарки
@virshoplitkarka

Усе, що ми робимо - завжди заради любові,
Яка, як на зло, є на диво капризною річчю.
За неї фанатики голови стяти готові,
От тільки ця дама крокує вночі по узбіччю.

Заплутати струни сердечні - це їй без мороки,
Не створює планів, ще гірш за погоду мінлива.
Вимучує люд, витискає із нього всі соки,
А потім іде, а що жертвам робить нещасливим?

Вже людство навчилось впиватись невдачами в цьому,
Із горя породжує творчість, натхнення черпає,
П'яниться від нього без жодної скляночки рому,
Та дірка у грудях смиренно із ним виживає.

Нещасне кохання не варте ні віршів, ні прози,
Не варте медалей, усіх шедевральних картин,
Воно не вартує найкращої метаморфози.
Не варте складання докупи серцевих частин.

Ніщо не окупить невдалих любовних тенет.
Дешеве нещасне кохання не варте валіз,
Воно не вартує старих і дірявих монет,
Отож і тим паче не варте безцінних сліз.

@gnizdo_feniksa

Бог любить трійцю,
тому цьогоріч на Великдень — третя Світова.
Підготуй тривожний кошик,
охайно склади у нього тушонку,
вино, що не з крові Ісуса,
та кілька корисних речей
на випадок,
якщо бузковий пил твоїх планів на майбутнє
заміниться ядерним.

Покажи мені, у що ти віриш;
переконайся, що ти атеїст,
але їсти куличі
так само важливо,
як з'являтись у храмі,
тому ми оповідку про травми
слухаємо і не засуджуємо,
нехай це стане твоєю сповіддю.

Наші душі — дрібні підсніжники,
що ростуть у кривавому ґрунті
історичних подій.
Супротив неодмінно подіє,
і апокаліпсис розквітне пахучими деревами вишні
і, можливо, саме тоді
воскресне той самий Всевишній.

@sadlovawrites

#марта_садлова

Той, хто прийшов убивати мене, лежить.
Аж в узголів'ї терен гіркий поспів.
Горлиці поперек горла - ножі, ножі:
висне кривавим місяцем піснеспів.

Хрестик на полотнищі - і меч мій, і щит.
Довго його в приціл розглядав, і от -
той, хто хотів розстріляти мене, мовчить:
чорним червивим яблуком стався рот.

Той, хто мою погибель, мов торбу, носив,
раптом упав, не втримавши тягаря.
Темне нутро його виїли дикі пси.
Зимні зірки, що люстри, над ним горять.

Грім понад ним наростає, як Божий гнів.
Руки його і ноги його - трава.
Той, хто прийшов убивати мене, зогнив.
А я - жива.

@aliahuliieva

– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в
новинах.

– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії
символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть
розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й
голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого
сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю, де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Сергій Жадан

Найбільше усмішок щасливих
І сліз у подушку зрадливих,
Прощань німих і брили слів,
Пропалих мрій і нових снів —

Ховає захід в темнім тлі,
Лишаючи рожевий слід.
Розсипавшись магічне світло,
У тиші вечора розквітло.

Щоранку вроджена краса,
Яку дарують небеса...
Несе свій теплий промінь сонце
І заглядає у віконце.

@writter15

три квадрати

хтось з твого оточення обов'язково вчитиме тебе як жити,
мовляв, давно час розплющити оченьки,
зняти окуляри не лише рожеві, але й блакитні.
бо люди не невинні створіннячка, не милі істоти:
у кожного за пазухою знайдеться по міні, в кишені – по кольту.

і ти не матимеш жодного заперечення,
ні найменшого аргументу,
аби опонувати розумно, спокійно, з ґречністю (як-не-як виховували джентльменом),
лише перевіриш запасні набої в кишені,
прикуриш дешеву (дорогу) цигарку,
"мати чим себе захищати ніяк не ганебно – тепер однаково і вечори темні, й ранки".

кажуть, почастішали випадки агресії, сказу, нападів –
хижаків намножилося (серед людей, до речі).
відстріл знову офіційно дозволено владою, екоактивісти рвуть і мечуть.
утопісти обіймають перехожих на вулицях, у свідків єгови нарешті кінець точно близько.
хотілося б до нічого обнулитись.
та в тебе зависає інтернет, і навколишній світ, жесть як, висне.

@snih_n_g

#тата_пі

Як і обіцяла, ділюся "Руйнацією" і тут ❤️

Не дивлячись на назву, вона певним чином повертає мене в поетичну спільноту хаха

Тому буду дуже вдячна за підтримку тут, і особливо в інстаграмі 👉https://www.instagram.com/reel/Dc9TKrmMG6T/?stkn=MTgzanh5YWo0cWRrOQ==👈


Вірш можна прочитати тут

що означає бути цілими?

чи ціле — червиве яблуко
чи ціле яблуко більше за суму його частин: яблуко, червʼяка, дірку від червʼяка
а дірка від бублика
а коли червиве серце
а як ціла держава?

чому ми памʼятаємо, що Ян Смутс ввів термін «холізм», філософія цілісності, та не те, що він був за расову сегрегацію
цілісність у сортуванні за фактом народження?

чи я тепер — теж фашистка, бо зву росіян другосортними?

— ти ціла?
— всі цілі?

всі цілі уражено ворогом

що означає бути цілими?
що означає бути цілями?

кожного дня прокидатися з думкою «сьогодні не я»
дивитися, як росіяни на червоних доріжках розсипаються червʼяками
заповзають у ваші західноєвропейські яблука

як їм
там
тісно

і затишно разом з тим
сучасна імперія колишній імперії
—
дім

що означає бути цілими?
булí колонії майже ніколи цього не знали

від зміни доданків сума не зміниться
окупація — інша форма війни
відійди від вікна
осколок летить

«сьогодні не ти»
«сьогодні не ти»
«сьогодні не я»

питання:

чи лишишся цілою завтра?
й скільки російським вбивцям
здасться бієнале й кіна

щоб стерти твоє імʼя

щоб стерти
тебе
цілу

@anamored

Осінній рондель

Розсипле осінь листя килими,
Розтягне по ярах гливкі тумани.
У піднебессі зорі стліють рано,
Де припинає Бог свої човни.
У горобини ягодах дзвінкі
Сховались роси раннішні, як в дзбани.
Розсипле осінь листя килими,
Розтягне по ярах гливкі тумани.
Стежками тіні йтимуть у степи,
Неначе в храм намолений прочани.
Розріжуть небо блискавки й громи,
Така пора – врожаю і пошани.
Розсипле осінь листя килими.

11.09.2026
@olesya13r

На підтримку челенджу ронделів від N.Litvinova

я |не| знаю
чому затягнуло смолою легені
напевно, пасивні курці — фільтри
у вишневім саду чи авторська ідея

|не| знаю
чому метастази обмилували
крайнє дерево, прикрашене гойдалкою
і написом «Н+Я= ♡»

восени ясену розпороли черево
затим затерли залишки життя
а потім знов

|зітхання|

знову пошуки між целюлозної маси
які ясен вже не п(р)обачить

|не| знаю
яким маркерами
відмічені вторинні вогнища й обрáзи
власне, це не зробить мене кращим
бо ж сили згасли

|лишилось|

упасти в скошені трави
мляво вигоріти під липневим сонцем
що бурмоче про справи й всохле

дерево
прикрашене гойдалкою для двох
самотньо згадує перше вапно

|давно|

04.08.2024. М.Ю.

#вірші

коли я стану садом

одного дня я хочу стати садом.
рости крізь вогкий затишок суглинків,
зеленими руками пеленати
сметанобокі зав’язі шовковиць.
колись і смерть оклигує позаду,
заснувши там, де лагідно і липко.
над нею – дім, і стріха пелехата
до неба притуляється щокою.

одного дня я маю стати дужа.
солону землю вишити корінням.
стояти міцно, наче берегиня,
яка ізроду-віку не старіє.
до лона пригорнути рідні душі
і колисати в гілля перегинах
світила, що із возу перекинув
сліпий чумак, вертаючи у вирій.

одного дня… а поки я – насіння,
затиснуте за пазухою часу.
у нетривкому зболеному тілі
лише одне блаженне і відрадне:
любитись, доки всесвіт завесніє,
щоб зорі, замиловані, не гасли
і пагони шовковиць* освітили
одного дня, коли я стану садом.

____
* У китайській міфології існує міф про космічне дерево Фусан (“підтримуюча шовковиця”), на гілках якого відпочивають десять сонць. Таким чином тутове дерево виступає як сполучна ланка між небом і землею. У Китаї та багатьох країнах Східної Азії шовковиця також несе символіку материнства і захисту роду.

@alefandco

#алеф

полон вбиває,

часто чуєте цю фразу?

її повторюють
на площах,
біля фотографій,
поміж свічок
і державних прапорів.

вона вже майже
втратила значення.

бо полон —
це не тільки камера.

це коли межа
між реальним
і нереальним
стирається першою.

далі —
змертвілий стан.

емоційне заніміння.

порожнеча в думках.

викривлене відчуття часу.

три роки
можуть тривати
один ранок.

один ранок
може тривати
три роки.

у камері
занадто тісно
для людини.

тому залишаються
живі мерці —

ті,
про кого повідомляють
вибірково.

ті,
чиї імена
вміщуються
в один рядок.

а потім
ми знову
виходимо на площу.

бо за цими ґратами
хтось досі
не може сказати:

я живий.

і тоді
це слово
має прозвучати
замість нього.

бо забути —
це теж форма
полону.

і коли одного дня
двері нарешті
відчиняться,

він вийде.

зупиниться
перед дзеркалом,

довго дивитиметься
на людину навпроти

і не впізнає себе.

Наше спільне тіло аморфно атрофоване.
Багатостатеве і безістотне.
Коли твої очі пожирають мене –
я бачу ними і мені шкода себе,
як тебе голодного.
Шерхне в моєму роті і даю тобі пити.
Відчуваю в горлі тиск адамового яблука,
як заковтуєш м'якість моєї слини.
Важка долоня на шиї стишує
моє (твоє друге) серцебиття.
Пальці на вологих губах –
мовби вилізли з рота
і витягують зойки з нутрощами назовні.
Вени зростаються і формують нові закінчення.
Серця з'єднуються в один могутній м'яз.
Усі твої / мої скорочення подовжуються.
Ми б'ємося рибою на пласкому камені,
хапаємо наше повітря,
якого стає щораз менше.
Аж доки не почнемо підозрювати,
що хтось з нас краде.
Судини рвуться з тріском напнутих линв,
нутрощі поспіхом вкладаються на старі місця,
в очах іскриться подив.
Кажеш: "Я закінчив".

Розтин покаже:
наше тіло билося до останнього.
На ліжку розкидані дві кволі його половини,
спина до спини.

@snih_n_g

У виймах заплетених рук
гойдають віджовклі хмари
вологі цілунки небесних дощів:
пʼянкі півобійми марень.

Якби подолати пороги років,
зламати лінійність часу —
чи зміг би ти стати мені? — Навпаки:
чи може, змогла б я стати?

У світлі ліхтарному, в тіні дерев,
під небом, що зóрить в морок,
торкайся до тіла та крові — авжеж,
торкайся, окреслюй кола.

Стискаються тіні розгублених снів —
не дай їм змаліти з часом.
Ростуть межи нами троянди й шипи,
і млосна примара ранку
шепоче: якої відвертости прагнем
ми? Чиїми шляхами ходим?

Лягай поруч мене, приборкуй мої
долоні, зіниці, холод — пронизує ніч
і стікає лицем. Заплющуй-бо очі. Долом
світанок навшпиньки ступає — плечей
сягає ранковий жолоб.

на губах лишається присмак вишневих марвел,
занадто солодкий, але це краще, ніж сіль від сліз –
інших поштучно немає у привокзальних
кіосках, що виринають з темряви й манять вниз.

далеко під вулиці, де люди давно не ходять,
де тиша рятує мерців та блукає тінь
моїх не прописаних правил, де мутять воду
розбиті часами силуети начебогів.

в безодні під містом дихають наші страхи,
тримають в обіймах найгірші з відомих снів,
щоб кожної ночі ми відчували спрагу
по променях світла, наближені до межі.

кіоски шепочуть, що там, під землею, краще,
не будуть потрібні ні марвел, ні рештки сил,
і я хочу вірити, що зрештою ми там завжди
зможемо разом забути про власний гнів.

@in_gal_night

#софія_волкова