Дуже люблю сміятись,
Це те, що я роблю найкраще.
Я сміюсь над усім.
Вдар - я не буду лаятись,
Плюнь - я всміхнусь.
Бо посмішка - це бар'єр,
що тримає скажених псів
ти можеш побачити їхні пащі у правому оці,
у лівому їхні хвости.
І для того, щоб заглушити їх гавкіт
я мушу вичавлювати ХА-ХА-ХА,
І для того, щоб відволікти від їхніх кликів,
я мушу показувати свою посмішку.
Хіба вам хочеться мати з ними справу?
Один любить брати чуже,
я б'ю його по носу, погрожую відсікти лапу
і віддаю гаманець посміхаючись.
Другий готовий запліднювати все що рухається,
я погрожую йому кастрацією
і переводжу тему посміхаючись.
Третій цілиться прямо в горлянку
і не відпускає, поки ворог притомний.
З ним найскладніше,
бо ворогом стає кожен, хто йому в очі дивиться.
Тому, я рідко дивлюсь у очі
раптом в зіницях ви побачите його.
Але, я можу перевести в жарт
головне вчасно всміхнутись,
за цю огорожу ніхто з них не виходить.
Поки що.
Тому, я дуже люблю сміятись.
Розповісти жарт?
Це те, що я роблю найкраще.
Я сміюсь над усім.
Вдар - я не буду лаятись,
Плюнь - я всміхнусь.
Бо посмішка - це бар'єр,
що тримає скажених псів
ти можеш побачити їхні пащі у правому оці,
у лівому їхні хвости.
І для того, щоб заглушити їх гавкіт
я мушу вичавлювати ХА-ХА-ХА,
І для того, щоб відволікти від їхніх кликів,
я мушу показувати свою посмішку.
Хіба вам хочеться мати з ними справу?
Один любить брати чуже,
я б'ю його по носу, погрожую відсікти лапу
і віддаю гаманець посміхаючись.
Другий готовий запліднювати все що рухається,
я погрожую йому кастрацією
і переводжу тему посміхаючись.
Третій цілиться прямо в горлянку
і не відпускає, поки ворог притомний.
З ним найскладніше,
бо ворогом стає кожен, хто йому в очі дивиться.
Тому, я рідко дивлюсь у очі
раптом в зіницях ви побачите його.
Але, я можу перевести в жарт
головне вчасно всміхнутись,
за цю огорожу ніхто з них не виходить.
Поки що.
Тому, я дуже люблю сміятись.
Розповісти жарт?
Великій матері
З чим у вас асоціюється слово "мама"?
Закрийте очі, подумайте,
ма-ма
ма-ма
ма.
Зі звуком калатаючого серця,
Що лунає трохи вище лівого вуха,
Ритмічно, рівномірно: "ма-ма, ма-ма, ма-".
З першими почутими словами, які ти поки що не можеш зрозуміти,
Тому накладаєш на них знайоме
"ма-ма, ма-ма, ма-".
Пізніше ти почуєш як б'ються інші серця
І будеш повторювати їхні звучання.
З часом їх стане забагато і ти чутимеш один спільний марш:
"лю-лю-ди, ди-ди-на, на-на-лю".
Але, серед усього калатання, усіх ритмів, усіх сердець,
Одне буде відстукувати знайоме соло:
"ма-ма, ма-ма, ма-".
І ти ніколи не сплутаєш його з іншими,
Навіть, якщо закриєш вуха
Навіть, якщо заплющиш очі
Навіть, якщо...
Бо стукіт, який ти чув колись трохи вище лівого вуха,
Заразив тебе своїм ритмом.
І тепер,
Трохи нижче лівого плеча,
З кожним твоїм подихом
чується
"ма-ма, ма-ма, ма-".
З чим у вас асоціюється слово "мама"?
Закрийте очі, подумайте,
ма-ма
ма-ма
ма.
Зі звуком калатаючого серця,
Що лунає трохи вище лівого вуха,
Ритмічно, рівномірно: "ма-ма, ма-ма, ма-".
З першими почутими словами, які ти поки що не можеш зрозуміти,
Тому накладаєш на них знайоме
"ма-ма, ма-ма, ма-".
Пізніше ти почуєш як б'ються інші серця
І будеш повторювати їхні звучання.
З часом їх стане забагато і ти чутимеш один спільний марш:
"лю-лю-ди, ди-ди-на, на-на-лю".
Але, серед усього калатання, усіх ритмів, усіх сердець,
Одне буде відстукувати знайоме соло:
"ма-ма, ма-ма, ма-".
І ти ніколи не сплутаєш його з іншими,
Навіть, якщо закриєш вуха
Навіть, якщо заплющиш очі
Навіть, якщо...
Бо стукіт, який ти чув колись трохи вище лівого вуха,
Заразив тебе своїм ритмом.
І тепер,
Трохи нижче лівого плеча,
З кожним твоїм подихом
чується
"ма-ма, ма-ма, ма-".
Що буває, коли талановиті люди зустрічають чувачка, який трохи римує? Як правило - нічого.
Але тут інший випадок. Бо завдяки роботі Максим Михайличенко та Polly Lev в нас вийшло дещо, варте уваги. Тут і поділитися не соромно, а навіть навпаки.
КИ!
https://youtu.be/ANvF-IWN9xI
Але тут інший випадок. Бо завдяки роботі Максим Михайличенко та Polly Lev в нас вийшло дещо, варте уваги. Тут і поділитися не соромно, а навіть навпаки.
КИ!
https://youtu.be/ANvF-IWN9xI
YouTube
Tviy K. - AVE
Record, Mix and Master - Maximym prod. Shooting, Idea - Polina Lev
Ха-ха-ха
Ха-ха-ха
повернувся містер К.!
Вибачте, що довго нічого не постив, просто мене замахала ця поезія і треба було відпочити. Дякую, що залишилися на каналі (або забули про його існування і не відписалися). Буду вам тут трохи шось постити. Цьом
Ха-ха-ха
повернувся містер К.!
Вибачте, що довго нічого не постив, просто мене замахала ця поезія і треба було відпочити. Дякую, що залишилися на каналі (або забули про його існування і не відписалися). Буду вам тут трохи шось постити. Цьом
Марево
Сьогодні я йшов містом
І побачив одноокого волоцюгу
- Де загубив око, волоцюго?
- Воно там само, де і ти, малюче
- З ким розмовляє цей безхатько, - здивувалися перехожі
Сьогодні я йшов містом
І побачив одноокого волоцюгу
- Де загубив око, волоцюго?
- Воно там само, де і ти, малюче
- З ким розмовляє цей безхатько, - здивувалися перехожі
Сьогодні напрочуд тихо, братік,
У вас там як?
Сьогодні зустрів твою маму,
Каже, що ти їй снився.
Навіщо туди попер?
Навіщо туди попер?
Навіщо, чувак?
Коли на трибуні стояли дядьки,
Казали що маєм боротись.
Вони не хотіли померти,
Тому помер ти.
Коли на трибуні стояли дядьки,
Казали: «герої не помирають»,
Брехали.
Не помирають якраз дядьки,
Герої таки помирають.
Сьогодні напрочуд тихо, братік,
І вулиця вже не та,
Тепер там капличка.
Я би поставив за тебе свічку,
Але ж ти не вірив.
У вас там як?
Сьогодні зустрів твою маму,
Каже, що ти їй снився.
Навіщо туди попер?
Навіщо туди попер?
Навіщо, чувак?
Коли на трибуні стояли дядьки,
Казали що маєм боротись.
Вони не хотіли померти,
Тому помер ти.
Коли на трибуні стояли дядьки,
Казали: «герої не помирають»,
Брехали.
Не помирають якраз дядьки,
Герої таки помирають.
Сьогодні напрочуд тихо, братік,
І вулиця вже не та,
Тепер там капличка.
Я би поставив за тебе свічку,
Але ж ти не вірив.
Неприємно
Мене збуджує, коли їй приємно.
Вона це знає, тому часто вдає.
Вона хоче, щоб я був першим.
Чи сумнівається, що цього разу буде приємно.
Тому вдає.
Вертить мною, як циган сонцем.
А я ведуся, кожен би повівся.
А потім бачу скляний погляд.
Каже: ні, але було приємно.
Мені стає неприємно.
Навіщо дурити?
Їй байдуже.
Правду кажуть, любов тримається на довірі.
Довірі, що разом буде кайф.
Мене збуджує, коли їй приємно.
Вона це знає, тому часто вдає.
Вона хоче, щоб я був першим.
Чи сумнівається, що цього разу буде приємно.
Тому вдає.
Вертить мною, як циган сонцем.
А я ведуся, кожен би повівся.
А потім бачу скляний погляд.
Каже: ні, але було приємно.
Мені стає неприємно.
Навіщо дурити?
Їй байдуже.
Правду кажуть, любов тримається на довірі.
Довірі, що разом буде кайф.
Фантиками червоними,
Синіми,
Кольоровими,
Ми обмінювалися одне з одним.
Ви зі своїх кишень, я зі своєї.
Яскравими, наче перші весняні квіти,
Радісними, наче руки дитини з новою іграшкою,
Фантиками, з кишень своїх,
Кольоровими.
Я тобі, ти мені,
Ти йому, а я їм,
Не дивлячись,
Мінялися і сміялись.
Фантиками кольоровими,
Яскравими, класними
Ми мінялися і сміялись.
У моїх були цукерки,
Солодкі, бажані.
А у ваших -
Ніхуя.
Синіми,
Кольоровими,
Ми обмінювалися одне з одним.
Ви зі своїх кишень, я зі своєї.
Яскравими, наче перші весняні квіти,
Радісними, наче руки дитини з новою іграшкою,
Фантиками, з кишень своїх,
Кольоровими.
Я тобі, ти мені,
Ти йому, а я їм,
Не дивлячись,
Мінялися і сміялись.
Фантиками кольоровими,
Яскравими, класними
Ми мінялися і сміялись.
У моїх були цукерки,
Солодкі, бажані.
А у ваших -
Ніхуя.
Хто тут бидло? (18+)
«Шановні відвідувачі,
У нашому музеї заборонено:
*Перебувати в нетверезому стані
*Приводити тварин
*Фотографувати зі спалахом
*Приносити їжу та напої
Верхній одяг, великогабаритні речі та сумки просимо залишати в камерах схову.
З повагою, Адміністрація», – говорив напис біля входу до одного з найстаріших музеїв Києва.
– Минулого тижня цієї таблички тут не було, – звернувся Микита до своєї супутниці, наближаючись крутими, давно не реставрованими сходами до улюбленого храму мистецтв столиці.
– Та це сьогодні повісили, – хекаючи відповіла йому Яна, – Сьогодні ж вхід вільний, хтозна скільки люмпен-пролетаріату завітає.
Микита та Яна були тими, кого працівники музею лагідно називають «фуршетчиками». Цю парочку можна зустріти тут на кожному заході, який передбачає безкоштовне вино та канапки. «Фуршетчиків» не цікавить ані тематика заходу, ані життєві трагедії, які змусили митця творити. Головне – час та місце. Найрадикальніші представники цієї спільноти не гидують брати з собою судочки. Але Яна та Микита були помірними «фуршетчиками». Микиту нещодавно зробили головним редактором одного популярного видання про мистецтво. Яна вже рік працювала в Українському КульФурному Тонді. Тому, вони як справжні інтелігенти вміло комбінували пережовування халявної жрачки і налагодження корисних контактів.
– Добридень. Сьогодні день Києва, вхід до музею безкоштовний. Працюють перший поверх та частина другого. Прошу ознайомитися з правилами поводження в музеї, – в’яло промовила заздалегідь завчену фразу працівниця.
– Пішли одразу на другий - там тимчасова виставка, – сказала Яна й попрямувала в бік мармурових сходів. Микита поплентався за нею.
На другому поверсі було людно. Бабусі з «мильницями» на шнурочках, молодь у кольорових шкарпетках, поважні люди в сірих костюмах та кілька шкільних екскурсійних груп. Побачивши цю картину, Микита та Яна одразу ж почали фиркати.
– Любить наш народ халяву, – посміхнулася Яна.
– А хто не любить? Головне, щоб нам не заважали, – підсумував Микита.
Десь із пів години вони гуляли виставкою, роздивляючись роботи та намагаючись не напоротися на гострі лікті бабусь і прудкі тільця школярів, що бігали залою. Аж раптом, Микита помітив ще одну пару. Чоловік та жінка були трохи старшими за наших “фуршетчиків”, носили сорочки у клітинку та джинси. Таких Яна називає деганами – подумав Микита.
– О, дивися, два дегани вирішили долучитися до мистецтва, – ніби прочитавши думки хлопця, промовила Яна.
Дегани швидко загубилися в потоці відвідувачів, а “фуршетчики” продовжили роздивлятися картини.
Хвилин за 20 двом парочкам довелося знову зіштовхнутися, у прямому й переносному сенсі.
У той момент, коли Яна шукала найбільш вигідний ракурс для фотографії, задкуючи навмання, чоловік у клітчатій сорочці саме гортав стрічку фейсбуку, сліпо крокуючи вперед.
– Блять! – крикнув чоловік у клітчатій сорочці, коли його телефон приклеївся до старенького паркету музею.
– Дивися куди преш! – з типовим позняківським акцентом відповіла Яна.
– Дівчино, замість того, щоб хамити, краще б вибачилися. Моліть бога, щоб телефон був цілий, бо будете платити, – встала на захист свого чоловіка жінка у клітчатій сорочці.
– Ви мнє тут поугрожайтє єщо, женщіна. Мало того, што прішлі “на шарік” в музєй, так єщо под ногі нє смотрітє. Скажите своєму дегану, шоб крепче держал своі вєщі, а нє єбалом щолкал, – звернувся до клітчатої пари Микита.
Він завжди переходив на російську у стресових ситуаціях. Районні гопники, з якими він часто стикався у дитинстві, навчили його тому, що бикувати завжди краще російською. Нею і “получіть по єбалу” звучить загрозливіше і “бля, пацикі, нє гонітє” вселяє більше співчуття. Українська – лагідніша, солов’їна…
– Слишиш, ти. На кого хлєбало своє открил? – не розгубившись підлетів до Микити чоловік у клітчатій сорочці.
– Саша, ми в музєє, пускай ето бидло охрана успокаиваєт, – почала заспокоювати свого чоловіка жінка в клітчатій сорочці.
«Шановні відвідувачі,
У нашому музеї заборонено:
*Перебувати в нетверезому стані
*Приводити тварин
*Фотографувати зі спалахом
*Приносити їжу та напої
Верхній одяг, великогабаритні речі та сумки просимо залишати в камерах схову.
З повагою, Адміністрація», – говорив напис біля входу до одного з найстаріших музеїв Києва.
– Минулого тижня цієї таблички тут не було, – звернувся Микита до своєї супутниці, наближаючись крутими, давно не реставрованими сходами до улюбленого храму мистецтв столиці.
– Та це сьогодні повісили, – хекаючи відповіла йому Яна, – Сьогодні ж вхід вільний, хтозна скільки люмпен-пролетаріату завітає.
Микита та Яна були тими, кого працівники музею лагідно називають «фуршетчиками». Цю парочку можна зустріти тут на кожному заході, який передбачає безкоштовне вино та канапки. «Фуршетчиків» не цікавить ані тематика заходу, ані життєві трагедії, які змусили митця творити. Головне – час та місце. Найрадикальніші представники цієї спільноти не гидують брати з собою судочки. Але Яна та Микита були помірними «фуршетчиками». Микиту нещодавно зробили головним редактором одного популярного видання про мистецтво. Яна вже рік працювала в Українському КульФурному Тонді. Тому, вони як справжні інтелігенти вміло комбінували пережовування халявної жрачки і налагодження корисних контактів.
– Добридень. Сьогодні день Києва, вхід до музею безкоштовний. Працюють перший поверх та частина другого. Прошу ознайомитися з правилами поводження в музеї, – в’яло промовила заздалегідь завчену фразу працівниця.
– Пішли одразу на другий - там тимчасова виставка, – сказала Яна й попрямувала в бік мармурових сходів. Микита поплентався за нею.
На другому поверсі було людно. Бабусі з «мильницями» на шнурочках, молодь у кольорових шкарпетках, поважні люди в сірих костюмах та кілька шкільних екскурсійних груп. Побачивши цю картину, Микита та Яна одразу ж почали фиркати.
– Любить наш народ халяву, – посміхнулася Яна.
– А хто не любить? Головне, щоб нам не заважали, – підсумував Микита.
Десь із пів години вони гуляли виставкою, роздивляючись роботи та намагаючись не напоротися на гострі лікті бабусь і прудкі тільця школярів, що бігали залою. Аж раптом, Микита помітив ще одну пару. Чоловік та жінка були трохи старшими за наших “фуршетчиків”, носили сорочки у клітинку та джинси. Таких Яна називає деганами – подумав Микита.
– О, дивися, два дегани вирішили долучитися до мистецтва, – ніби прочитавши думки хлопця, промовила Яна.
Дегани швидко загубилися в потоці відвідувачів, а “фуршетчики” продовжили роздивлятися картини.
Хвилин за 20 двом парочкам довелося знову зіштовхнутися, у прямому й переносному сенсі.
У той момент, коли Яна шукала найбільш вигідний ракурс для фотографії, задкуючи навмання, чоловік у клітчатій сорочці саме гортав стрічку фейсбуку, сліпо крокуючи вперед.
– Блять! – крикнув чоловік у клітчатій сорочці, коли його телефон приклеївся до старенького паркету музею.
– Дивися куди преш! – з типовим позняківським акцентом відповіла Яна.
– Дівчино, замість того, щоб хамити, краще б вибачилися. Моліть бога, щоб телефон був цілий, бо будете платити, – встала на захист свого чоловіка жінка у клітчатій сорочці.
– Ви мнє тут поугрожайтє єщо, женщіна. Мало того, што прішлі “на шарік” в музєй, так єщо под ногі нє смотрітє. Скажите своєму дегану, шоб крепче держал своі вєщі, а нє єбалом щолкал, – звернувся до клітчатої пари Микита.
Він завжди переходив на російську у стресових ситуаціях. Районні гопники, з якими він часто стикався у дитинстві, навчили його тому, що бикувати завжди краще російською. Нею і “получіть по єбалу” звучить загрозливіше і “бля, пацикі, нє гонітє” вселяє більше співчуття. Українська – лагідніша, солов’їна…
– Слишиш, ти. На кого хлєбало своє открил? – не розгубившись підлетів до Микити чоловік у клітчатій сорочці.
– Саша, ми в музєє, пускай ето бидло охрана успокаиваєт, – почала заспокоювати свого чоловіка жінка в клітчатій сорочці.
Але Саша вже схопив Микиту за комір і почав тягати зі сторони в сторону. Усі присутні обступили чоловіків, але ніхто не насмілювався втрутитися. Тільки бабусі-працівниці почали волати: “Заспокойтеся!”, “Охорона!”, “Люди, розніміть їх!”. Але в глибині їхніх очей, рясно всіяних катарактами та наповнених старечою втомою, можна було помітити вогник цікавості до цієї ситуації і сподівання, що хтось з чоловіків встигне вмазати іншому по писку до того, як їх обох скрутить охорона. І охорона, ніби відчувши приховане бажання музейних колег, не поспішала.
Тим часом, до двобою чоловіків долучилися їхні супутниці.
– Це хто тут бидло, – скипіла Яна і схопила опонентку за патли, – Вибралися зі свого Мухосранська два бидлюка, та ще й на порядних людей нападають.
– САШАААААА, – заволала жінка в клітчатій сорочці та почала зчісувати свій шелак об Янин мейкап.
– Відпусти мою жінку, гнида – заревів Саша. Він відштовхнув від себе Микиту і почав рознімати жінок. Микита, не очікуючи такого, гепнувся об стіну і скинув картину, що висіла на ній.
Одна з музейних працівниць зойкнула і схопилася за серце, дві інших підтримали подругу за руки й посадили на стілець. Їхні голоси в унісон почали рипіти “АХРАНААААААА”.
Микита добряцько вдарився головою об стіну й був у пів свідомому стані. У нього прокинувся інстинкт “бий і біжи”, який хлопцеві також привили районні гопники. Він схопив картину, що лежала поруч, підвівся і з усього розмаху гупнув нею Сашу. Голова останньою виявилася твердішою за витвір мистецтв. Зробивши у картині дірку, голова виринула саме там, де митець зобразив найінтимніші принади своєї натурщиці.
Усі четверо опустили руки і тільки зараз помітили натовп, що оперезав їх кільцем. Деякі люди мовчки спостерігали за цим арт-перформансом, інші – фільмували поєдинок. Кілька старшокласників обрали своїх фаворитів і з захватом вболівали за них. Дехто навіть зробив ставки.
– Ш-О-Т-И-Н-А-Р-О-Б-И-В, – з відчаєм промовила Яна до свого хлопця.
– Я-я, я тебе рятував від цього бидлюка, – запинаючись почав виправдовуватися Микита.
– Ви взагалі знаєте кого вдарили? Мій чоловік заслужений письменник, лауреат Шевченківської премії, викладач Могилянки, – почала волати жінка у клітчатій сорочці.
– Ще й бидлюком обізвав, – підсумував лауреат Шевченківської премії Саша.
У цю мить до зали зайшли охоронці.
– Так, хто тут бидло? – суворо вигукнув старший.
Присутні спочатку хотіли вказати на конфліктуючі парочки, але потім до них дійшла вся глибина запитання. Жодна людина так і не підняла руки. 🦖
Тим часом, до двобою чоловіків долучилися їхні супутниці.
– Це хто тут бидло, – скипіла Яна і схопила опонентку за патли, – Вибралися зі свого Мухосранська два бидлюка, та ще й на порядних людей нападають.
– САШАААААА, – заволала жінка в клітчатій сорочці та почала зчісувати свій шелак об Янин мейкап.
– Відпусти мою жінку, гнида – заревів Саша. Він відштовхнув від себе Микиту і почав рознімати жінок. Микита, не очікуючи такого, гепнувся об стіну і скинув картину, що висіла на ній.
Одна з музейних працівниць зойкнула і схопилася за серце, дві інших підтримали подругу за руки й посадили на стілець. Їхні голоси в унісон почали рипіти “АХРАНААААААА”.
Микита добряцько вдарився головою об стіну й був у пів свідомому стані. У нього прокинувся інстинкт “бий і біжи”, який хлопцеві також привили районні гопники. Він схопив картину, що лежала поруч, підвівся і з усього розмаху гупнув нею Сашу. Голова останньою виявилася твердішою за витвір мистецтв. Зробивши у картині дірку, голова виринула саме там, де митець зобразив найінтимніші принади своєї натурщиці.
Усі четверо опустили руки і тільки зараз помітили натовп, що оперезав їх кільцем. Деякі люди мовчки спостерігали за цим арт-перформансом, інші – фільмували поєдинок. Кілька старшокласників обрали своїх фаворитів і з захватом вболівали за них. Дехто навіть зробив ставки.
– Ш-О-Т-И-Н-А-Р-О-Б-И-В, – з відчаєм промовила Яна до свого хлопця.
– Я-я, я тебе рятував від цього бидлюка, – запинаючись почав виправдовуватися Микита.
– Ви взагалі знаєте кого вдарили? Мій чоловік заслужений письменник, лауреат Шевченківської премії, викладач Могилянки, – почала волати жінка у клітчатій сорочці.
– Ще й бидлюком обізвав, – підсумував лауреат Шевченківської премії Саша.
У цю мить до зали зайшли охоронці.
– Так, хто тут бидло? – суворо вигукнув старший.
Присутні спочатку хотіли вказати на конфліктуючі парочки, але потім до них дійшла вся глибина запитання. Жодна людина так і не підняла руки. 🦖
Сьогодні,
Між третьою і четвертою паличкою пішохідного переходу,
На слові «шаримо»,
Один довбойоб, який вранці навіть не випив кави,
Бо дуже-дуже спішив на свою срану роботу,
На салатовому Шевроле авео,
Збив моє перевтомлене сраною роботою тіло.
«Ніхуя собі», - хотів промовити я,
дістати кастет
І роз‘їбашити цьому гандону його сраний Авео.
Але не зміг.
Ти колись пробував кричати «ніхуя собі», дивлячись на блакитне, чисте небо?
Розуміючи, шо новий ачівмент анлокд.
І нікуди не треба спішити!
І настало літо!
Шо літо-літечко прийшло,
І щастя-радість принесло!
Навряд у тебе вийде.
От і я не зміг.
Але це за мене зробив той смердючий довбень на салатовій тарантайці.
І кілька інших офісний рабів,
Закованих у сорочки і шкіряні туфлі,
У +31.
І були праві,
Бо у них дійсно нема ніхуя собі.
А я, ледь помітно підморгнув салатовому Авео: «Спасибі братік»,
І чкурнув маленькою пташкою далеко-далеко.
Між третьою і четвертою паличкою пішохідного переходу,
На слові «шаримо»,
Один довбойоб, який вранці навіть не випив кави,
Бо дуже-дуже спішив на свою срану роботу,
На салатовому Шевроле авео,
Збив моє перевтомлене сраною роботою тіло.
«Ніхуя собі», - хотів промовити я,
дістати кастет
І роз‘їбашити цьому гандону його сраний Авео.
Але не зміг.
Ти колись пробував кричати «ніхуя собі», дивлячись на блакитне, чисте небо?
Розуміючи, шо новий ачівмент анлокд.
І нікуди не треба спішити!
І настало літо!
Шо літо-літечко прийшло,
І щастя-радість принесло!
Навряд у тебе вийде.
От і я не зміг.
Але це за мене зробив той смердючий довбень на салатовій тарантайці.
І кілька інших офісний рабів,
Закованих у сорочки і шкіряні туфлі,
У +31.
І були праві,
Бо у них дійсно нема ніхуя собі.
А я, ледь помітно підморгнув салатовому Авео: «Спасибі братік»,
І чкурнув маленькою пташкою далеко-далеко.
Подивись у калюжу
Доки обличчя не розтануло
Скоро його розтопче час
Скоро губи не цілуватимуть
Дивись у неї і віддавай землі свою молодість
Вона її збереже
Вона проростить її новим пагоном
Як ще тобі, городсько́му, лишити по собі слід
Як тобі, безплідному, посіяти своє сім‘я
Асфальт з‘їв здоров‘я, марна праця - бажання
Тільки калюжа зможе ввібрати твій образ
Тільки вона прийме твій лик
І дерево буде
Сильне, велике дерево.
Доки обличчя не розтануло
Скоро його розтопче час
Скоро губи не цілуватимуть
Дивись у неї і віддавай землі свою молодість
Вона її збереже
Вона проростить її новим пагоном
Як ще тобі, городсько́му, лишити по собі слід
Як тобі, безплідному, посіяти своє сім‘я
Асфальт з‘їв здоров‘я, марна праця - бажання
Тільки калюжа зможе ввібрати твій образ
Тільки вона прийме твій лик
І дерево буде
Сильне, велике дерево.
Радий представити вам нову літературну організацію, частиною якої пощастило стати і мені (тільки це секрет). Найближчим часом, там будуть публікуватися мої нові містичні оповідання! Переходьте за посиланням, ставте вподобайки і долучайтеся до СеКрету!
https://www.facebook.com/litseKret/?ref=page_internal
Цьомкі,
К.
https://www.facebook.com/litseKret/?ref=page_internal
Цьомкі,
К.
Facebook
Log in to Facebook
Log in to Facebook to start sharing and connecting with your friends, family and people you know.
Кривавому місяцю
Наші заплакані очі кривавому місяцю
Наші колючі сльози також йому
Вражі діряві голови більше не тішаться
В рідних вкраїнських степах годують пітьму
Місяць кривавий своїми багряними косами
Мостить дорогу загубленим, кличе їх
Ранку лишає послання кривавими росами
Плутає звук сирени з риданням святих
Стріляні гільзи дарунок кривавому місяцю
Світло його годує химерних сновид
Їх береже, бо як згинуть, кому він лишиться
Нікому буде збирати багряний цвіт
Скоро настане час засвітити іншому
Місяць кривавий, закінчився вже ріжок
Більше не молюся богу, прошу нечистого
Вкрасти кривавий місяць
й сховати в мішок
Наші заплакані очі кривавому місяцю
Наші колючі сльози також йому
Вражі діряві голови більше не тішаться
В рідних вкраїнських степах годують пітьму
Місяць кривавий своїми багряними косами
Мостить дорогу загубленим, кличе їх
Ранку лишає послання кривавими росами
Плутає звук сирени з риданням святих
Стріляні гільзи дарунок кривавому місяцю
Світло його годує химерних сновид
Їх береже, бо як згинуть, кому він лишиться
Нікому буде збирати багряний цвіт
Скоро настане час засвітити іншому
Місяць кривавий, закінчився вже ріжок
Більше не молюся богу, прошу нечистого
Вкрасти кривавий місяць
й сховати в мішок
Як я став аборигеном*
Ранок крокує по лезу ножа
В мертвій руці бомжа
Ось його правда і ось його світ
Місто не любить сиріт
Він ніби голем закам‘янів
На тілі ранку болів
Я підійти і дізнатись хотів
Де бомж сховав янголів
Та як наблизився, бачу ось тут
Янголи лезом ідуть
Землю вкриває смердючий багрянець
Янголи зійшлися в танець
Я наче коен руки приклав
Ніби не мав інших справ
Янголи взяли і понесли
Безцеремонні козли
В дірку
світанку
по лезу
ножа
Стягнули
ангéли
нічного
бомжа
*До чого тут аборигени? —
Бо чужинцям рідко трапляється споглядати не свій світанок
Ранок крокує по лезу ножа
В мертвій руці бомжа
Ось його правда і ось його світ
Місто не любить сиріт
Він ніби голем закам‘янів
На тілі ранку болів
Я підійти і дізнатись хотів
Де бомж сховав янголів
Та як наблизився, бачу ось тут
Янголи лезом ідуть
Землю вкриває смердючий багрянець
Янголи зійшлися в танець
Я наче коен руки приклав
Ніби не мав інших справ
Янголи взяли і понесли
Безцеремонні козли
В дірку
світанку
по лезу
ножа
Стягнули
ангéли
нічного
бомжа
*До чого тут аборигени? —
Бо чужинцям рідко трапляється споглядати не свій світанок
Цей буханець мав їсти усе життя
Розтягувати
Крихта за крихтою
Смакувати кожен шматочок
Деколи нарікати що у когось буханець смачніший
Інколи зловтішатися над чиїмось недобрим
Та вони забрали це
Вологий асфальт розбомблених міст пошкодив скоринку
Зубасті голуби миру порозтягали м‘якуш
А вони
Ті що того хлібу й не мали ніколи
Ті що з дитинства їли плісняві окрайці
Дивувалися чому тобі не добрий їхній харч
А інші ділилися своїм у гарній обгортці
Рафіноване гівно
Нате спробуйте нашого
Кажуть він кращий
А мені хочеться свого
Черствого роздробленого
Хоч зуби ламай
І навіщо ті зуби
коли не вполюють посмішку
Цього звіра більше не водиться у наших лісах
Тільки колючі погляди й байдужі блокпости
Вам тут не можна без вашого буханця
Ось, нате, я назбирав цілий мішок подивіться
Ось kenyér або візьміть хляба
Не підходить
Тоді гляньте на brot маю аж два північний і баварський
Теж ні
То хоч chléb прийміть чи може baguette
Бо мій буханець десь поділи
Шукаю от
А його нема і нема
Розтягувати
Крихта за крихтою
Смакувати кожен шматочок
Деколи нарікати що у когось буханець смачніший
Інколи зловтішатися над чиїмось недобрим
Та вони забрали це
Вологий асфальт розбомблених міст пошкодив скоринку
Зубасті голуби миру порозтягали м‘якуш
А вони
Ті що того хлібу й не мали ніколи
Ті що з дитинства їли плісняві окрайці
Дивувалися чому тобі не добрий їхній харч
А інші ділилися своїм у гарній обгортці
Рафіноване гівно
Нате спробуйте нашого
Кажуть він кращий
А мені хочеться свого
Черствого роздробленого
Хоч зуби ламай
І навіщо ті зуби
коли не вполюють посмішку
Цього звіра більше не водиться у наших лісах
Тільки колючі погляди й байдужі блокпости
Вам тут не можна без вашого буханця
Ось, нате, я назбирав цілий мішок подивіться
Ось kenyér або візьміть хляба
Не підходить
Тоді гляньте на brot маю аж два північний і баварський
Теж ні
То хоч chléb прийміть чи може baguette
Бо мій буханець десь поділи
Шукаю от
А його нема і нема
Пісок
Засипали каміння піском зі брудних чобіт
Ці колючі піщинки, що знають людини гніт
Ці дороги, яких не лякають страшні казки
Ці підошви протерті лишають бруківці мазки
Малювали людською крейдою хижі шляхи
Цілували порепані нігті весняні бузки
Той пісок засипав каміння, йому служив
Замість ковдри чи шалика щиро, шалено грів
І здійнялась угору інакша піщинка одна
Захотіла втекти, бо навколо кривава весна
А камінню здійнятися слідом немає сил
Так судилося
Це спокута
На одному з пекельних кіл
Засипали каміння піском зі брудних чобіт
Ці колючі піщинки, що знають людини гніт
Ці дороги, яких не лякають страшні казки
Ці підошви протерті лишають бруківці мазки
Малювали людською крейдою хижі шляхи
Цілували порепані нігті весняні бузки
Той пісок засипав каміння, йому служив
Замість ковдри чи шалика щиро, шалено грів
І здійнялась угору інакша піщинка одна
Захотіла втекти, бо навколо кривава весна
А камінню здійнятися слідом немає сил
Так судилося
Це спокута
На одному з пекельних кіл
Перекотиполе
Дайте мені трохи сонечка
Трохи вітру
Я полечу обіцяю
Вірте і я полечу
Переповім бруківці те що зібрав по світу
З гомону сивих схилів створю парчу
Ви не лякайтеся смерті
Її не буде
Я її наче котика відволічу
Клубок
А як отямиться шлях не знайде
забуде
Як на панельках сіяла зерна дірок
Дайте мені ваші сльози
Досить вже їх збирати
Тим кому їх адресуєте передам привіт
Зрошу ними сади коло тіней хати
І на весні там заграє духмяний цвіт
Демони будуть мене як мʼяча пинати
А мені байдуже перелечу їхній схов
Хай собі тягнуть пазурі крізь темні ґрати
Я реготатиму з них під гудіння сов
Дайте мені трохи сонечка
Трохи вітру
Я полечу обіцяю
Вірте і я полечу
Переповім бруківці те що зібрав по світу
З гомону сивих схилів створю парчу
Ви не лякайтеся смерті
Її не буде
Я її наче котика відволічу
Клубок
А як отямиться шлях не знайде
забуде
Як на панельках сіяла зерна дірок
Дайте мені ваші сльози
Досить вже їх збирати
Тим кому їх адресуєте передам привіт
Зрошу ними сади коло тіней хати
І на весні там заграє духмяний цвіт
Демони будуть мене як мʼяча пинати
А мені байдуже перелечу їхній схов
Хай собі тягнуть пазурі крізь темні ґрати
Я реготатиму з них під гудіння сов
Місту на річці Ізар
Кухлями черпає сірість
Місто нещасних людей
Хочу знайти прихильність
В мутності його очей
Місто яке не гріє
Місто що завжди спить
Місто ковтає надії
Місто ховає хіть
Руки здіймають кірхи
Пастор гойдається в такт
Тінь шестикутної зірки
Лягла на міський фасад
Місто неначе камінь
Пнути не маю сил
Намалювало мій травень
Й перетворилось на пил
Кухлями черпає сірість
Місто нещасних людей
Хочу знайти прихильність
В мутності його очей
Місто яке не гріє
Місто що завжди спить
Місто ковтає надії
Місто ховає хіть
Руки здіймають кірхи
Пастор гойдається в такт
Тінь шестикутної зірки
Лягла на міський фасад
Місто неначе камінь
Пнути не маю сил
Намалювало мій травень
Й перетворилось на пил
Мій Непариж
Я повернуся у мій Непариж
Зійду униз моїм Немонмартром
Гляну нагору
Там шпилі церковні
А між
Сонце зимове
Палає небесна ватра
Зітру підошви об Неєлесейські поля
Швидко крокуючи до моєї кав‘ярні
Знову шукатиму стіл
Беззахисне маля
Знову стоятиму
Місце шукати марно
Офісні центри вищі за Тур Ефель
Човгають між рідні непарижани
Знайомий генделик як кабаре-бордель
З хмелем і димом там ждуть києвиці-панни
В кожного хлопа в кишені захований ніж
Я підійду
Привітаюсь
Хлопці не ріжте
Я повернувся у мій Непариж
Буду шукати мої ненаписані вірші
Місто холодних світанків і теплих ночей
Місто бетонного шарму
Блискучих очей
Місто
Не перечепися об змія
Місто
Бережи голову
Янгольські крила
——————————
Ти знаєш яке небо над моїм Непарижем?
В ньому вправний тореадор розгорнув червону накидку. А ти, наче розпалений бугай, ніяк не дістанеш цієї краси.
Я повернуся у мій Непариж
Зійду униз моїм Немонмартром
Гляну нагору
Там шпилі церковні
А між
Сонце зимове
Палає небесна ватра
Зітру підошви об Неєлесейські поля
Швидко крокуючи до моєї кав‘ярні
Знову шукатиму стіл
Беззахисне маля
Знову стоятиму
Місце шукати марно
Офісні центри вищі за Тур Ефель
Човгають між рідні непарижани
Знайомий генделик як кабаре-бордель
З хмелем і димом там ждуть києвиці-панни
В кожного хлопа в кишені захований ніж
Я підійду
Привітаюсь
Хлопці не ріжте
Я повернувся у мій Непариж
Буду шукати мої ненаписані вірші
Місто холодних світанків і теплих ночей
Місто бетонного шарму
Блискучих очей
Місто
Не перечепися об змія
Місто
Бережи голову
Янгольські крила
——————————
Ти знаєш яке небо над моїм Непарижем?
В ньому вправний тореадор розгорнув червону накидку. А ти, наче розпалений бугай, ніяк не дістанеш цієї краси.