Я відчуваю провину за прикладання недостатніх зусиль для покращення життя коли я не єбашу на межі своїх ресурсів
Вітання, шановне панство, дорога родино
З 24го липня у мене немає дому, але одночасно з тим, тепер мій дім - весь світ. Я найбільш вільна за все своє життя. У мене з’явилось бажання вести щось подібне до блогу про свої подорожі і життя, бо тепер вони по справжньому яскраві і насичені. Я буду вдячна за фінансову підтримку, бо бути бродячою художницею не сама надійна робота хіхі
Ця розповідь буде про мій справжній дім - Шипіт. Це перший спогад з Шипоту: серпень 2021го, виснажені дводенним автостопом, нагружені важенними рюкзаками, ми піднімалися на першу поляну. Нам зустрілась дівчина. «Ласкаво просимо додому» - сказала вона. Я запам’ятала цю фразу назавжди, бо саме цим для мене і є Шипіт. Домом
Моя шерсть пахне канабісом, пало санто і буковим димом, вона вимита грозами і розчесана смерековими гілкама, мої зуби чорничного кольору, а на сітківці закарбовані найгарніші світанки і зоряні ночі. Моя стая грає на барабанах, шаленіє від повні, любить вафлі і з підозрою ставиться до тих, хто пахне Вавілоном. Мої люди люблять палити палки, ящеритись на сонці і купатися у крижаних водоспадах, гуляти багато кілометрів, щоб попити чай на вершині гори і зібрати чебрець, здатні викликати сладушки і відчувати настрій один одного по міцелію. Тут простір свободи і проявлення, духовності, мистецтва і любові, почухувань голови, турботи про ближніх і магії. На годиннику завжди 22:22, під нігтями бруд, а на обличчі посмішка. Тут спокійно, тут інша реальність. Реальність, де прокидаєшся від запаху кави зі спеціями, де засинаєш під сопіння зірки на плечі, де у воді живуть дракони і кожен день смажаться оладки, вечорами від нічого робити переказуються серіали на 267 епізодів, де кожен - дикий звір, а під ногами сяють мармароси.
На Шипоті залазять на дерево, щоб пограти на барабані, варять борщ з часниковими пампушками, щоб відсвяткувати день народження, співають мантри і барабанять, щоб зарядити їжу, прикрашають один одного, заплітаючи дреди і косички, набиваючи татуювання, розписуючи шкіру хною, створюючи і даруючи прикраси, діляться і знають, що хтось не їсть цибулю, ходять з посохом, не носять труси, лякають дітей туристів, виють на місяць, бачать у темряві, роблять йогу, додають чорницю у кожну страву і люблять один одного
Шипіт це сім’я, це стая, це мій дім
З 24го липня у мене немає дому, але одночасно з тим, тепер мій дім - весь світ. Я найбільш вільна за все своє життя. У мене з’явилось бажання вести щось подібне до блогу про свої подорожі і життя, бо тепер вони по справжньому яскраві і насичені. Я буду вдячна за фінансову підтримку, бо бути бродячою художницею не сама надійна робота хіхі
Ця розповідь буде про мій справжній дім - Шипіт. Це перший спогад з Шипоту: серпень 2021го, виснажені дводенним автостопом, нагружені важенними рюкзаками, ми піднімалися на першу поляну. Нам зустрілась дівчина. «Ласкаво просимо додому» - сказала вона. Я запам’ятала цю фразу назавжди, бо саме цим для мене і є Шипіт. Домом
Моя шерсть пахне канабісом, пало санто і буковим димом, вона вимита грозами і розчесана смерековими гілкама, мої зуби чорничного кольору, а на сітківці закарбовані найгарніші світанки і зоряні ночі. Моя стая грає на барабанах, шаленіє від повні, любить вафлі і з підозрою ставиться до тих, хто пахне Вавілоном. Мої люди люблять палити палки, ящеритись на сонці і купатися у крижаних водоспадах, гуляти багато кілометрів, щоб попити чай на вершині гори і зібрати чебрець, здатні викликати сладушки і відчувати настрій один одного по міцелію. Тут простір свободи і проявлення, духовності, мистецтва і любові, почухувань голови, турботи про ближніх і магії. На годиннику завжди 22:22, під нігтями бруд, а на обличчі посмішка. Тут спокійно, тут інша реальність. Реальність, де прокидаєшся від запаху кави зі спеціями, де засинаєш під сопіння зірки на плечі, де у воді живуть дракони і кожен день смажаться оладки, вечорами від нічого робити переказуються серіали на 267 епізодів, де кожен - дикий звір, а під ногами сяють мармароси.
На Шипоті залазять на дерево, щоб пограти на барабані, варять борщ з часниковими пампушками, щоб відсвяткувати день народження, співають мантри і барабанять, щоб зарядити їжу, прикрашають один одного, заплітаючи дреди і косички, набиваючи татуювання, розписуючи шкіру хною, створюючи і даруючи прикраси, діляться і знають, що хтось не їсть цибулю, ходять з посохом, не носять труси, лякають дітей туристів, виють на місяць, бачать у темряві, роблять йогу, додають чорницю у кожну страву і люблять один одного
Шипіт це сім’я, це стая, це мій дім
Шостка
Моя мама любить залишити декілька ковтків чаю за сніданком і допити його за вечерею, вона любить печиво Марія, конвалії, рибалку та збирати гриби, але не чистити їх. Вона ніжна, приймаюча, підтримуюча і не впевнена в собі, вона дуже нервує через подорожі і боїться їздити кудись сама. У неї гарне темне волосся, яке вона вже багато років фарбує жахливим мелірування в блонд. Я пам’ятаю момент коли помітила, що вона постаріла. У неї неймовірно красиві чорні очі і важкі повіки як на іконах візантійської традиції. Вони з батьком познайомились на маминій роботі, вона стоматологиня і працює в масці, він полюбив її за ці очі. Іноді коли вона посміхається чи сміється її правий клик зачіпається за губу, мій іноді теж так робить. Вона любить читати, складати пазли і вишивати. Коли я була підлітком і ми сварились, замість слів вибачення, вона приносила мені тарілочку з нарізаним апельсином. У неї на балконі сад, а в душі смуток, її чоловік помер, вона не вміє знаходити друзів. Вона називає мене Мишкою чи Льольчіком. Моя мама крихітна, десь метр шістдесят зростом, у неї руки старої жінки. Вода у будь-якому водоймі для неї захолодна. Шостка зробила її ворожою і наляканою, вона не вітається в магазині, не довіряє незнайомцям і не любить місто, в якому живе. Моя мама забагато думає про інших людей. Вона - безумовна любов, знання, що мене десь чекають, спокій в обіймах, добрі слова, зацікавлений слухач, дім
Моя мама любить залишити декілька ковтків чаю за сніданком і допити його за вечерею, вона любить печиво Марія, конвалії, рибалку та збирати гриби, але не чистити їх. Вона ніжна, приймаюча, підтримуюча і не впевнена в собі, вона дуже нервує через подорожі і боїться їздити кудись сама. У неї гарне темне волосся, яке вона вже багато років фарбує жахливим мелірування в блонд. Я пам’ятаю момент коли помітила, що вона постаріла. У неї неймовірно красиві чорні очі і важкі повіки як на іконах візантійської традиції. Вони з батьком познайомились на маминій роботі, вона стоматологиня і працює в масці, він полюбив її за ці очі. Іноді коли вона посміхається чи сміється її правий клик зачіпається за губу, мій іноді теж так робить. Вона любить читати, складати пазли і вишивати. Коли я була підлітком і ми сварились, замість слів вибачення, вона приносила мені тарілочку з нарізаним апельсином. У неї на балконі сад, а в душі смуток, її чоловік помер, вона не вміє знаходити друзів. Вона називає мене Мишкою чи Льольчіком. Моя мама крихітна, десь метр шістдесят зростом, у неї руки старої жінки. Вода у будь-якому водоймі для неї захолодна. Шостка зробила її ворожою і наляканою, вона не вітається в магазині, не довіряє незнайомцям і не любить місто, в якому живе. Моя мама забагато думає про інших людей. Вона - безумовна любов, знання, що мене десь чекають, спокій в обіймах, добрі слова, зацікавлений слухач, дім
Увага! Увага! Увага!
В районі Подолу (чи може Золотих) загублено групу красивих, розумних і стильних жителів Києва
Прохання всім небайдужим, якщо зустрінете таких, направити їх до Льолі, адже цим загубайками критично необхідна нова хендпоук наколочка від мене
Буду в Києві з 13го вересня і з нетерпінням чекаю на зустріч з моїми судженими, підготувала купу ескізів (див. вибране «вільні ескізи») або з радістю візуалізую ваші ідеї
;•)
В районі Подолу (чи може Золотих) загублено групу красивих, розумних і стильних жителів Києва
Прохання всім небайдужим, якщо зустрінете таких, направити їх до Льолі, адже цим загубайками критично необхідна нова хендпоук наколочка від мене
Буду в Києві з 13го вересня і з нетерпінням чекаю на зустріч з моїми судженими, підготувала купу ескізів (див. вибране «вільні ескізи») або з радістю візуалізую ваші ідеї
;•)
Хвороба, Львів
З 23го серпня я була прикута до дивану моїх друзів у Львові. Я сильно і дивно захворіла. Про мене піклувались, мене підтримували, мені допомагали, але опинитись закритою в квартирі, з болем у всіх суглобах, вести вегетативне існування для когось, хто живе з вітром на плечі, для того, кого кличе дорога - невиносила мука.
Але це був урок. Жорстокий, але корисний. Я поспішала. Стрімголов бігла за своєю стаєю, намагалась наздогнати дорогих моєму серцю людей і покайфувати, пошипотитись ще хоч трошки. Це були не мої двері.
Як мантру я повторюю собі «все складається так як має скластися». Відпускати помилкові шляхи - мистецтво, уміння, яке я тільки опановую. Це не легко, це боляче, заздрісно, прикро і солоно. Дозволити речам складатися так як їм суджено, не боротися, а вміти відпускати з посмішкою розуміння підсвічння саме твоєї стежки. Ломлячись в закриті двері, проливаючи гіркі сльози і стираючи пальці до кровавих мозолів, можна легко не помітити зовсім поруч відкриті, звідки пахне корицею і ладаном.
Всесвіт смішний, його цілі очевидні, але такі загадкові і туманні. Він нас любить, він благосний і сповнений тепла, див і добрих людей. Коли мені було найгірше я все думала «за що мені це, невже я вчинила щось таке погане?». Не правильне питання, Льоля) Це була моя вправа на прийняття, сповільнення і смирення. Твердою рукою, Він зупинив мене, закрив у квартирі у Львові, зробив боляче, позбавив бажаного, щоб навчити, зробити кращою. Довіряти Йому, чути шепіт вітру, відпускати хибні тропи, відчувати свій напрямок, не гнатись за задоволеннями, бути пильною і думати про своє благо.
Вчора я відчула, що повернулась, засвоїла урок, зализала рани і готова знову бігти за вітром на зустріч людям і красі
З 23го серпня я була прикута до дивану моїх друзів у Львові. Я сильно і дивно захворіла. Про мене піклувались, мене підтримували, мені допомагали, але опинитись закритою в квартирі, з болем у всіх суглобах, вести вегетативне існування для когось, хто живе з вітром на плечі, для того, кого кличе дорога - невиносила мука.
Але це був урок. Жорстокий, але корисний. Я поспішала. Стрімголов бігла за своєю стаєю, намагалась наздогнати дорогих моєму серцю людей і покайфувати, пошипотитись ще хоч трошки. Це були не мої двері.
Як мантру я повторюю собі «все складається так як має скластися». Відпускати помилкові шляхи - мистецтво, уміння, яке я тільки опановую. Це не легко, це боляче, заздрісно, прикро і солоно. Дозволити речам складатися так як їм суджено, не боротися, а вміти відпускати з посмішкою розуміння підсвічння саме твоєї стежки. Ломлячись в закриті двері, проливаючи гіркі сльози і стираючи пальці до кровавих мозолів, можна легко не помітити зовсім поруч відкриті, звідки пахне корицею і ладаном.
Всесвіт смішний, його цілі очевидні, але такі загадкові і туманні. Він нас любить, він благосний і сповнений тепла, див і добрих людей. Коли мені було найгірше я все думала «за що мені це, невже я вчинила щось таке погане?». Не правильне питання, Льоля) Це була моя вправа на прийняття, сповільнення і смирення. Твердою рукою, Він зупинив мене, закрив у квартирі у Львові, зробив боляче, позбавив бажаного, щоб навчити, зробити кращою. Довіряти Йому, чути шепіт вітру, відпускати хибні тропи, відчувати свій напрямок, не гнатись за задоволеннями, бути пильною і думати про своє благо.
Вчора я відчула, що повернулась, засвоїла урок, зализала рани і готова знову бігти за вітром на зустріч людям і красі
Київ, Поділ
Так багато, що не поміщається в слова
Може колись я розкажу інакшим чином, але поки лише запах сонця, погляд карих очей, присутність і благословення Всесвіту
Так багато, що не поміщається в слова
Може колись я розкажу інакшим чином, але поки лише запах сонця, погляд карих очей, присутність і благословення Всесвіту