Во імя Господнє. Амінь. На вічну річи памятку.

Ми Богдан Хмельницький Гетьман

Ґенеральний Військ Й. Царської Милости Запорожських. Ознаймуємо тим Листом, вірою Нашою і Всего Війська стверженім, кожному, кому би про се відати належало. Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом і приятелів серцем установила приймати приятельським, давши таке для цього порівнання, що не єсть річ слушна за рибу гадюку, за хліб каміння й инше за добрі вчинки віддавати зло. Коли отже найвищий світа підсоняшного Творець і Правитель так учив обходитись з людьми, установляючи найпевніщу взаїмної щирости й приязні підставу: добром віддавати за добро — то не личить нікому, Його ласкою сотвореному, з ближнім своїм поводитись инакше, наколи хоче він, з дороги спасенної не сходячи, кари Божої і людського уникнути суду. Тому й Ми, від давних не одступаючи звичаїв, коли Господь прихильні до злуки з нами серця й волю Повіту Пинського склонив, Послів од них, для ствердженя вічного союзу присланих, Й.М.П. Лукаша Єльського Маршалка і Й.М.П. Адама Спитка Бжеського Стольника, Диґнитарів Пинських, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обовязки і умови, до того союзу належні, невонтпливе і сумлінням своїм твердо їх забезпечаючи:

Що від нині ані самі поводитись з ними по неприятельськи, ані якогось на їх маєтности особливого війська насилати не будемо, крім окремих залог, для порядку призначених, і не будем ані самі, ані через намовлені до того особи проти них на їх згубу кого небудь чужого підюжувати. Навпаки, коли-б хто-небудь з ненависти до них за те, що вони союз і злуку з нами учинили, або для якоїсь иншої причини, хотів їм шкодити, наскочивши на їхний край з військом та огнем і мечем його руйнуючи, то ми їх боронити та запомогати і як би треба було то й усім Військом неприятеля на них наступаючого віддгоняти обіцюєм, навіть як-би се був і близький нам, але поради нашої — іх не зачипати — не слухаючий.

В обрядах Римської віри, в котрій до Нас пристають, ніякої перешкоди Ми й потомки Наші і все Військо Запорожське їм чинити не будемо, ані нікого з них примусом до віри Православної Грецької навертати, як і записей давних і свіжих на костели відбирати й нищити не повиннисьмо, крім тих, які видерті з маєтків православних і які з кривди убогих православних повстали. Чужі одначе секти й Унію, яко причини великого зла, постановляємо обопільно ізкоріняти, не відмовляючи одначе доступу до ласки Нашої тим духовним (Уніятам), котрі, правду пізнавши і при відданю належного Митрополитови Київському послушенства добру покуту учинивши, будуть мати за собою горячу нашого духовенства просьбу і рекомендацію.

Прероґативи, вільности і суди шляхецькі, станові їхньому належні, так як за Королів Польських бувало, їм забезпечаємо. Одного тільки вимагаємо, щоб скорочена була процедура правна і тим шляхті убогій до зубожіння й лишньої тяганини по судах була загорожена дорога. Уряди, чини й почести, як земські так і військові, які мають тепер панове шляхта Повіту Пинського собі від Короля Польського надані, за кожнім до смерти його залишаються. Коли-б одначе присудом Божїм хто з урядників з цього світу зійшов, мають иншого на його місце по свому звичаю вільно обрати на ті уряди, котрі звикли з давних давен по вибору настановляти. Але затвердженя вибору при собі заховуємо. Иншими урядами, котрі від нашої волі й розсуду залежать, самі диспонувати будємо, маючи респект і увагу для заслужених, за рекомендацією сторости Нашого Пинського. Крім того військові уряди всякі, котрі тепер і потім істнувати будуть, забезпечуємо повною владою, оставляючи Полковникови на той час будучому вільне та повне Ротмистрів і Поручників представлюваня. Всі вони одначе без Нашого наказу нікому війни обявляти, ані нових союзів з ким небудь заключати без особливого нашого дозволу не повинні.

Маєтностями дідичними в повіті Пинськім, Мозирськім, Туровськім і инших, де-б вони не находились у тих, хто склав присягу вірности, дозволяємо їм володіти вільно зо всіма доходами. Також лєнні права, кому вони здавна за Королів надані, мають в цілости за тими оставатися, в чім їх за Нас і Потомків Наших асекуруємо разом з Військом Запорожським. Одні тільки королівщини, до староства Пинського, також і инші, до доходів Наших належні, мають бути від користування їхнього виключені. Але доживотні надання кождому до смерти служити повинні, а по смерти держателя до нашої повертаються диспозиції.

Службу Божу, звичайні Процесії, дітей шляхецьких вільну науку, повне пошанування духовних віри Римської — за ними в цілости оставити і ніяких хочби найменчих перешкод в ціх річах не чинити Ми й Потомки Наші з Військом Запорожським під словом христянським прирікаємо.

Загалом у всіх инших належних їм вільностях кривди ніякої чинити не будемо, під умовою, щоб чогось нового в них для ошукання Нас видумано не було. Так само всі умови, до союзу належні, статечне додержати і це Наше Забезпеченя через надзвичайних послів присягою ствердити беремося, забовязуючи від нині Самих Себе і Потомків Наших і все Військо Запорожське, що одніх будемо мати друзїв та ворогів і вічно та ненарушно в союзі жити будемо. Покладаємось на І.М. Панів шляхту Пинську, що й вони додержать в цілости ті умови, до котрих зобовязалися, склавши Нам на це свою, для затвердження союзу, присягу.

То все, щоб більшу вагу і ґрунтовность мало, рукою власною це Наше Забезпеченя при печати військовій підписуємо. Діялось в Чигрині д. 28 Червня по старому калєндарю Року Божого 1657. Богдан Хмельницький Гетьман Військ Його Царської Милости Запорожських. Прийнято до книг київських 7 Липня по старому калєндарю.

Джерело: Вячеслав Липинський: УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ 1657—1659.

Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична ⁣»буржуазія«⁣ це елємент ⁣»реакцийний«, а ⁣»народ« — це елємент ⁣»поступовий«. І брехня ця, раз прийнята, мститься сьогодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорґанізувавшись по демократичному, тоб-то скинувши в своїх республиках всі, гальмуючі її революцийність, орґанізовані форми здержуючого примусу (реліґію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революцийний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чим раз гостріще бунтуватись. Найбільшим наприклад революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степеню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Лєнін, під проводом якого ці маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії — політехнічні інститути, фабрики, залізні дороги — попалили та поруйнували. Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности ⁣»народній«⁣ і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношеню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в порівнанні з народніми масами, комуністичної партії. Одначе вони можуть бути певні, що проти них за це знищеня поступу не підійметься ніяка народня революція. Не підійметься доти, доки одна частина пануючих большовиків не збунтується проти другої і не почне (по прикладу ліберальної та поступової частини старої російської провідної верстви) вимагати свободи, ⁣»конституції«. Революцію буде робити частина большовицьких ⁣»панів«⁣ для здійсненя своїх власних — ⁣»панських«⁣ а не ⁣»народніх«, тоб-то виходячих від правлячої верстви а не від народу — поступових, свободолюбивих та реформаторських ідей, — ідей, випливаючих з їх власних хотіннь, а не з хотіннь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами ⁣»волі народу«. Оці спостереженя вповні відповідають реальній природі річей. На поверхню громадського життя, серед його порушуючі поступові сили, не вибиваються і не можуть ніколи вибитись індивідуально найслабші та найпасивніщі. Вони скрізь і завжди остаються серед тих, ким правлять, кого орґанізують, кого порушують, кого ведуть — серед тієї пасивної маси, яку прийнято звати народом. І коли народ робить революції, коли він підіймається проти своїх дотеперішніх орґанізаторів і правителів, то не тому, що він сам хоче більшого руху, більшого поступу, а тому, що він даного способу руху, даного методу правління і орґанізації вже не восприймає. Причини всякого незадоволеня народнього завжди лежать в панах: в нездатности і нікчемности тих старих панів, які його досі орґанізували, і в революцийнім бажанню влади у тих панів нових, які хочуть тепер самі запанувати і народ своїми новими, поступовими та революцийними, способами орґанізувати. Всяка революція означає лише те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійсненя своїх імперіялістичних хотіннь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли останні, через зужиття та ослабленя свого методу орґанізації (який колись їх привів до влади), самі вже зужились і ослабли. Тому то для всякої правлячої верстви vox populi, vox Dei — ⁣»голос народу, голос Божий«. Всяке незадоволеня народнє єсть ознакою внутрішньої моральної та матеріяльної слабости даної правлячої верстви; ознакою того, що вона втратила вже необхідні для проводу та орґанізації або рухові (динамічні), або здержуючі (орґанізуючі) прикмети. Иншими словами: що вона втратила, або хотіння влади і віру в законність цього хотіння, або уміння оце хотіння та оцю віру здержувати і орґанізовувати, і що серед тих, ким вона править, вже почалась революціонізуюча робота її конкурентів до влади.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Обидві ці ідеології матеріялістичні. Соціялістичне гасло: бий буржуя, при націоналізмі заміняється гаслом: бий чужинця. Але суть цих двох ідеологій абсолютно та сама: підняти маси во ім'я заспокоєння тих чи инших матеріяльних апетитів, обіцянками соціялістичного чи націоналістичного земного раю. Як такі, обидві ці ідеології служать знаряддям в руках одного і того самого типу людей: матеріяльно непродукуючих войовничих охлократичних елементів, бажаючих необмеженої диктаторської влади над нацією. Між охлократом «правим» (те, що прийнято тепер звати «фашист») і охлократом «лівим» (большовиком) нема по суті ніякої різниці, по скільки й один і другий стремить до необмеженої диктатури. Муссоліні по стільки власне не фашист, по скільки він об'явив себе не диктатором, а слугою Держави, персоніфікованої Монархом. І для наших націоналістів, які бажають будувати, не руйнувати Україну, нема иншого виходу, як тільки свій націоналізм повернути на службу Державі і Нації в лиці її сталого і дідичного Гетьмансько-Монархічного Роду. Наш націоналізм, що стремить до власної диктатури, дальше жидівських погромів не піде і конкуренції з лівими охлократами (большовиками) не видержить.

Джерело: Архів Східноєвропейського дослідного інституту імені В'ячеслава Липинського 

Період Хмельниччини є дуже важливим не тільки в історії України, а й в історії Української монархії. Національно-визвольна війна, або, як її називає В'ячеслав Липинський, Козацька революція, започаткувала багато сучасних інституцій — від церкви до більш глобальних речей в лиці формування української нації. Саме Гетьманщина змогла об'єднати українців навколо спільної мети — свободи. Богдан Хмельницький запам'ятався як «отець нації» та найкращий лідер в історії України. Саме завдяки його умінням та розуму козаки змогли перемогти стару та гнилу шляхетсько-олігархічну Річ Посполиту та встановили свою вільну від усіх Козацьку Державу, яка, в свою чергу, була чи не найуспішнішою монархією у свій час. Гетьман Хмельницький розумів усю жахливість як шляхетської демократії Речі Посполитої, так і деспотично-абсолютичної монархії Московщини. Саме тому він збудував державу на англійській класократичній ідеї, якою і була Гетьманщина протягом 1650-х років. Простий люд отримав такі ж права, як у Франції, але на півтора століття раніше. У сьогоднішній статті ми розглянемо, як саме Богдан Хмельницький прагнув сотворити нову Українську Монархію, як успішно він здійснив задумане та які ідеї сповідував Великий Гетьман, щоб організувати таку державу.

Чи можна буде соціяльно-консервативну масу на Україні в рішаючий момент до українського державного діла притягнути, коли її українське ядро, біля якого власне могла-б початись політична українізація цієї маси, буде неодноцільне, розбите, неорґанізоване і буде своїм безсиллям зневіру цієї маси в державність українську збільшувати? А без політичної українізації цієї маси, ані держава, ані нація українська неможливі. Коли старі пани українські, колишні орґанізатори економічного і політичного життя, своїх москвофільських і полонофільських братів і созвучних їм елєментів зпосеред народніх мас до державного діла українського за собою не потягнуть, то ⁣»нація українська«⁣ останеться навіки в сфері літератури: вона буде іграшкою парусот інтеліґентів-письменників, порхаючих в своїх революцийних фантазіях біля інертних — і абсолютно до цього порханя байдужих — міліонів ⁣»селянства«.
Чи можна буде скріпити державно-творче українське соціяльно-консервативне ядро припливом свіжих активних сил, що виділяються з нашої народньої маси, коли це ядро, через свою внутрішню розєднаність і слабість, не буде в стані їх при собі удержати і своїм впливом зорґанізувати та здисциплінувати? А без сполученя цих двох сил — того, що ще єсть здорового, непрогнившого і життєздатного між старими українськими панами, і того, що єсть політично розумного і честного між панами новими, вийшовшими тепер з народніх мас — нема фундаментів під будову Української Нації і Української Держави. Таким фундаментом не можуть бути самі старі пани, бо їх для цього замало і вони замало активні; не можуть бути і самі пани нові, бо їм для цього бракує політичної культури, традиції і досвіду влади. Без сполученя старої і нової української провідної верстви — перша з них згине безпотомно, а друга, позбавлена здержуючих і орґанізуючих сил першої, витворить, своєю розперезаною тоді пихою і зажерливостю, тільки нову форму руїнницької, і засудженої на приборканя чужими державами, української анархії.
Чи буде врешті якась перепона для руїнницьких борсаннь більшости української інтеліґенції, коли через розєднаня і внутрішнє розбиття українських соціяльно-консервативних елєментів зникне єдина — покликуюча до розуму та притомности — здержуюча українська сила? А без такої здержуючої сили, все ⁣»свідоме українство«⁣ буде, як і досі, щезати в бездонній прирві ніколи не реалізованого поступу вічних українських інтеліґентських революціонерів. В цю прирву — як що він одвернеться од своїх, замість державну раду з ними радити, і як що здійсненя ідеї монархічної довірить він республиканській інтеліґенції в лиці п. Петлюри — Автор варяжської теорії зіпхне і український монархізм.
Свідомість такої смертельної небезпеки від варяжської теорії для українського діла державного і національного подиктувала мені оці рядки. Щоб цю небезпеку одвернути, присвятив я стільки місця і часу розглядові всіх проблємів, звязаних з варяжською теорією. Маю надію, що її Вельмишановний Автор мій неспокій за долю українського монархізму — цієї останньої надії українського Державництва — зрозуміє і гостру може подекуди критику його теорії мені вибачить. Повторяю сказане на вступі: в добрій волі і ділами цілого життя ствердженім патріотизмі Є. Х. Чикаленка не сумніваюсь, але своїм обовязком вважаю перестерігти перед пагубними наслідками його теорії, — наслідками, яких сам Автор напевно не передбачав і не сподівався.
Коли в момент упадку большовицької влади настане нове розбиття основного для будови Української Держави хліборобського класу; коли його провідна частина — замість муром стати біля одного традицийного, вже історично витвореного і одним Родом Гетьманським вже репрезентованого Гетьмансько-монархічного проводу — і замість рахувати тільки на свої власні, в сути величезні, сили — буде держати ніс по вітру, а за пазухою зраду; коли — замість всі свої сили обєднати для тяжкої боротьби з зовнішніми і внутрішніми руїниками України — вона ці сили розпорошить на тисячі орієнтацій і на тисячі ріжнородних ⁣»монархічних«⁣ партій; коли до всіх українських ⁣»отаманій«⁣ прибуде ще одна найгірша отаманія ⁣»монархічна«⁣ і кожна ґрупа таких, ворожих до українського правного лєґітимного Гетьманства, революцийних ⁣»монархістів«⁣ буде шукати собі иншого ⁣»Варяга«, що мав-би виконати за неї її власне завдання, — то це буде знак, що варяжська теорія дала такі наслідки, яких її Автор не хотів, але які вона по своїй лоґічній структурі дати мусіла. А також це буде знак, що оці рядки, які хочуть переконати Автора варяжської теорії і його ідейних спадкоємців вірити в свої власні хліборобські соціяльно-консервативні сили і не розбивати їхньої — для сотвореня Української Держави необхідної — активности і єдности, пропали, як багато річей в історії України, зовсім марно. Не дай Боже, щоб так сталося! І не дай Боже, щоб брак єдности, орґанізації і дисципліни між самими українськими монархістами привів монархізм український до такого самого гіркого кінця, якого зазнала в нашій історії більшість українських власнодержавних починаннь.

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Але насправді січовики Коновальця стали збройним вістрям протигетьманського повстання Директорії. Сам Коновалець, запевняли мемуаристи та історіографи ОУН, як командувач окремого загону наважився на повстання проти П. Скоропадського лише після кількох невдалих розмов з гетьманом. Зокрема, один з дослідників пише: "Вже по проголошенні "Грамоти" про федерацію, коли Стрілецька рада прийняла була рішення про збройний виступ, полк. Є. Коновалець на власну руку пішов до гетьмана з апелем звернути з пагубного шляху і поставив гетьманові такі вимоги:

відкликання маніфесту про федерацію з Росією

;скликання Національного конгресу з представників усіх партій і організацій

;розформування російських добровільних військових відділів

;перенесення Окремого загону Січових Стрільців з Білої Церкви до Києва, причому Січові Стрільці дадуть гетьманові повну моральну і збройну підтримку.

І тільки коли гетьман дав відмовну відповідь, полк. Коновалець наважився на збройний виступ" .Але хронологія подій свідчить, що саме в день оголошення федеративної "Грамоти" (14 листопада 1918 р.) під охорону Коновальця з'їхалася вся Директорія, а рух військових ешелонів на Київ почався вже 16 листопада. Тобто вигадана істориками зустріч Коновальця зі Скоропадським є лише легендою, покликаною виправдати порушення стрільцями урочистої обітниці служити гетьманові України.

Джерело: Георгій Папакін ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ: ПАТРІОТ, ДЕРЖАВОТВОРЕЦЬ, ЛЮДИНА

Головна помилка нашого століття полягає в упевненості, що людину можна змінити за допомогою декретів та політичних реформ. Революція — це не справа рук людського розуму, це кара і водночас очищення, яке вища сила посилає суспільству, що загрузло в гордині та безвір'ї.
Людина у своїй гордині вважає, що вона сама здатна творити історію та будувати ідеальні держави. Але варто їй відкинути релігійні та монархічні засади, як вона опиняється в хаосі власного егоїзму, де єдиним арбітром стає гільйотина.

Юрби темного люду, який підбурюють вороги Української Держави, що хочуть знищити українську культуру, не дати її розвитку, дбають тільки про те, щоб збільшити безладдя та анархію в державі, 9 цього червня замордували Звенигородського повітового старосту Машира і його помічника Солтика, вірних і щирих слуг Української Держави. Ці люди до останнього часу твердо стояли на своїх посадах, виконуючи свої обов'язки як вірні сини свого рідного краю. Вкупі з Маширом і Солтиком повстанці вбили ще декількох чинів державної варти, особи котрих вияснюються.
Турбуючись про долю сімейств небіжчиків Машира та Солтика і бажаючи виявити вдячність і пошану до заслуг цих вірних синів Батьківщини, які мученицьки поклали своє життя на доручених їм посадах, наказую, згідно з постановою Ради Міністрів, видати сім’ям Машира і Солтика одночасову допомогу в розмірі: сім’ї Машира – 3.000 карб. і сім’ї Солтика – 3.000 карб. і призначити пенсію сім’ї Машира – 3.000 карб. і сім’ї Солтика – 2.200 карб.
Всі чини державної варти, управлінь можуть бути певні, що Я і уряд Української Держави будемо всемірно дбати за сімейства вбитих або покалічених осіб, що покладають на службі своє життя і здоров’я.

Видано 20.06.1918

Джерело: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (квітень – грудень 1918 року) ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ

При тім не закриваймо очей на смертельну небезпеку, що з кожним днем все більше загрожує нашій орґанізацийній праці. Найбільша небезпека Яфетовому ділу — Хам. Він хоче на своє перекрутити наші цілі. Він добирається до нашого внутрішнього життя.

— Нехай ваш Гетьман стане отаманом! Нехай він прожене од себе всі останки старих, слабих, непотрібних класів; всіх старших українських діячів, всіх теоретиків, що не вірять в отаманську Україну. Нехай він стане на чолі українського повстання проти таких, як він. Нехай буде диктаторським вождем молодих націоналістичних сил, до яких належить будуччина і завтра сорокаміліонної нації. Тоді ми всі станемо Гетьманцями, всі підемо з вами! — Так шепче вам до уха Хам.

— Чи не пора вже розпочати бунт!? Вже десять літ істнує рух гетьманський і ще не поділився? Чи можна щось подібного стерпіти „на Україні“? Таж дивіться: москалі, поляки, українці, поміщики, селяне, буржуї, прол'тарі, офіцери, дворяне, козаки, православні, католики, уніяти — все там вкупі. А ну! — поцькуй но їх один на другого! Розбий! Можеш це робити без боязни. Екзекутиви там нема. Зразу станеш гетьманським отаманом. Вкради у них ідею! Перекрути її на рев! Вирви з неї два, три гасла, а на саму суть наплюй! Скажи, що ти очищуєш гетьманство од ворожих — чи нації, чи селянству, чи унії, чи може православію — елементів. Скажи, що ти за Гетьманом, але проти тих, кому він доручив тобою управляти. Скажи, що ти хочеш, щоб Гетьман був самодержавний: твоя воля — його воля. Тоді удасться тобі це, чого даремно добивався, поки був республиканцем: станеш українським „Мусоліні“ — возстановителем Гетьманства силою всеруйнуючого і всеосмішуючого українського вікового хамства!

Гетьманці! Послідователі Яфета! Покажім, що єсть у нас екзекутива. Не фізична, не кулачна, — а духова і моральна. Нехай не зверне нас з нашого шляху, нехай не розложить нас — все в пародію і порох обертаючий, український Хам!

В обличчю всього того, що було і що єсть на Україні, Милость тільки Божа може нас урятувати. Тому до Бога перш за все нехай звернеться наше серце, душа наша, в ці десяті роковини.
Помолімся, щоб допоміг Він нам, Великий Милосердний, виробити в собі, до смерти зберегти і дальшим українським поколінням передати Яфетові прикмети. Щоб дав Він, Великий Милосердний, Гетьманові нашому і Родові Його виконати їх основне Гетьманське Діло: збирання Сили Яфетової біля Символу Законности, Маєстатичности і Загальности Державної Влади Української Землі. Щоб зміцнив Він, Великий Милосердний, нашу любов взаємну, що одна тільки дасть проводові нашому змогу вести нас, а нам рости, йдучи по дороговказам проводу. І помолімся за брата нашого, за рідного, за Хама, щоб Бог Великий Милосердний освітив його Милостю Своєю, щоб послав йому в серця покору і любов, щоб перемінив його в Яфета з Хама. Помолімся не пустим криком ніби „релігійних“ лицемірів, а найглибшою самотою серця. Помолімся так, щоб одійшов од нас гнітючий сором за слабість нашу і силу Хамову, що нам забрали, зруйнували Україну; щоб настав в душах наших спокій, в серцях радість від буття з собою, а в умах надія — тоді, дасть Бог, видержимо, Гетьманці!

А ти, Хаме, памятай, що кожної хвилини Яфетом можеш стати. Хіба ти не бачиш, як сил активних українських мало, і як цю дрібку ти хамством своїм ще більше дробиш, розбиваєш. Ти-ж — син, ти — молодість, ти — завтра, ти — стихія. Ти більше маєш на Україні сили, ніж Яфет. Тому за будучність ти перш за все несеш відповідальність. Щоб ти будував, а не руйнував як досі, Україну, одного тільки треба: хвилини покаяння. Щоб хоч на одну мить покинув ти писати, бігати, кричати — свою „рушійність“ хоч на хвилину припинив. І запитав себе, свого сумління: що властиво мене в моїй активности жене, яке це почуття мене до руху пхає? І відповідь дав собі так щиру, так правдиву, як в обличчю Бога, як на порозі смерти…

Джерело: Хам і Яфет Вячеслав Липинський

Чим чесніще усвідомлене і зформуловане в слові оце стихийне хотіння, чим більше в цю працю вложено любови письменника до своєї громади, чим більше виражений ним образ відповідає стихийним бажанням даної ґрупи і чим більше зі здійсненям цього образу вяжеться в уяві цієї ґрупи її життя, а з нездійсненям її смерть — чим більше, одно слово, в цім образі життєвої правди і катастрофічности — тим більша його сила, більша його здатність підіймати людей на діла. Чи возьмемо ми обявлене Сином Божим християнство, з його зформулованими пізніще в творах отців Церкви образами страшного суду, перемоги добра над злом і вічної муки для грішників; чи первісний, сотворений фанатиками соціяльної справедливости, соціялізм з образом соціяльної революції і перемоги та помсти пролєтаріяту над буржуазією, яка на думку соціялістів, подібно як діявол для середневічних християнських письменників, єсть причиною всього зла на землі; чи могутні національні рухи з їх образами повної національної свободи, без якої істнувати не можуть ці, що репрезентують націю — скрізь у всіх тих великих соціяльних рухах ми бачимо великі, катастрофічні, в слові зформуловані образи, які настільки вяжуться з самим істнуванням даної ґрупи, що примушують її свідомих членів віддавати за здійсненя тих образів своє життя; по вічному прикладу Бога-Людини: ⁣»смертю смерть попрати і сущим во гробі живот дарувати«…

Але всяка акція викликає реакцію. Боротьба за здійсненя образу своїх бажаннь, свого соціяльного ідеалу, абсорбує і вичерпує енерґію даної соціяльної ґрупи. З другого боку занадто великі противорічча між образом-ідеалом і його здійсненням в реальнім життю викликають зневіру, родять моменти слабости. І тут в цих моментах кризисів волі, знов страшно відповідальна роля припадає слову. Його завдання: побороти зневіру, знов усвідомити і знов зформулувати нові напрями стихийного громадського хотіння, знов підготовити нову атаку за здійсненя спільних бажаннь даної соціяльної ґрупи.

Але чи дійсно слово в цих моментах упадку стихийного хотіння, в моментах упадку епічности і правдивости життя, в часах панування літератури, виконує завжди як слід своє завдання?

Моменти зневіри в певні соціяльні ідеали, моменти упадку віри в соціяльні образи все йдуть в парі з ослабленям свідомої волі тих людських громад, які, усвідомивши собі своє стихийне хотіння, ці свої ідеали та цю віру в свої ідеали сотворили. І повний занепад якоїсь соціяльної віри являється або наслідком фізичної смерти тієї громади, серед якої дана віра повстала, або-ж наслідком повного вироджена, повної переміни під впливом ріжних обставин і в результаті повного занепаду того первісного стихийного ірраціонального хотіння, з якого ця віра була народилась.

Наприклад соціяльно-демократична теорія звязана з істнуванням і свідомою волею витвореної капіталістичним ладом здеклясованої інтеліґенції, яка зформулувала в слові стихийне незадоволеня і революцийні змагання неволодіючого фабриками пролєтаріяту. Теорія есерів звязана з істнуванням інтеліґентів з посеред ріжних ⁣»кающихся дворян«, які свою індеферентність до посідання землі і свою нелюбов до землі переносять на селян в моменти, коли селянство, бажаючи власне заволодіти в повну свою власність поміщицькою землею, дуже радо годиться на її ⁣»соціялізацію«. Національні ідеольоґії звязані тісно з істнуванням певних соціяльних ґруп, які можуть істнувати тільки тоді, коли сотворять на певній території, серед певного етноґрафічного колективу свою власну державно-національну орґанізацію. Певні ідеольоґії реліґійні, які не звязані з економічним і матеріяльним істнуванням якихось соціяльних ґруп, звязані з істнуванням своїх орґанізацій, своїх церков і істнують доти, доки ці церковні орґанізації здатні піддержувати свою віру. І розуміється неможливо було-б відродити писаними творами соціял-демократію, коли-б зникла здеклясована інтеліґенція, або пролєтаріят, заволодівши фабриками, загубив своє первісне ⁣»революцийне«⁣ хотіння; відродити журналами есерів, коли-б зникли ⁣»кающіеся дворяне«⁣ і селяне заволоділи-б нарешті їхньою землею; словесно відродити якусь націю, коли-б в її істнуванні був заінтересований тільки якийсь клюб літераторів і не було на даній території ані одної міцної соціяльної ґрупи, якої істнування залежало-б од істнування даної нації; відродити якусь реліґію, коли-б її церковна орґанізація розвалилась, або сама перестала в свою реліґію вірити і т. д. і т. д.

Думати, що словом можна відродити ідеольоґію ґрупи, що перестала істнувати, або виродившись чи переродившись, загубила те первісне стихийне хотіння, з якого дана ідеольоґія повстала, це те саме, що ставити, як кажуть Французи, воза поперед волів, або, як це бувало у нас, збіратись доїхати до ⁣»Самостійної України«⁣ в ⁣»курєрськім поїзді російської революції«, забувши, що не од пасажирів-літераторів залежить рух соціяльних ⁣»курєрських поїздів«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

До міністерства надходять відомості, що деякі вищі урядовці примушують служачих балакати з ними на московській мові, а також були випадки, що повертались для перекладу надходячі до інституції прохання, що служачі здебільшого припинили навчання державної мови на курсах. Наказую твердо пам'ятати, що в Українській Державі державна мова є українська, пропоную на всі папері, які надходять до інституцій, написані на українській мові, на тій же мові і відповідати.
Зносини з вищими інституціями, особливо з міністерством, мусять провадитись тільки на державній мові. Внутрішнє діловодство може тимчасово провадитись і на російській мові, але поступено мусить переходити на державну мову. Всі оголошення та розпорядження, які виходять за межі внутрішнього діловодства, пишуться на українській мові. Пропоную звернути особливу увагу на найшвидше вивчення державної мови урядовцями телеграфу, а до того призначити: в конторах коректорів, знайомих з державною мовою, які б виправляли телеграми більш важного змісту і телеграми, виходячі і надходячі до міністерств, окрім цього слідкувати за тим, щоб телеграми, які подаються до апарату, писались виразно і ясно. За всяку плутанину з текстом телеграми відповідають телеграфні служби.
Всі бланки та книжки до вироблення форм і перекладу на державну мову замовляти в обмеженій кількості, не більш, як на пів року. В друкарнях мусять бути заведені шрифти літер української мови, яких бракує в російській абеті (алфавіті). Штемпелі та печатки пропоную перекласти на державну мову по одержанні цього.
Наказую всім урядовцям і інституціям одержувати офіціальний орган Ради Міністрів. Всі офіціальні і напівофіціальні органи інституцій мусять видаватись на державній мові.

Міністр шляхів [Б.] Бутенко

Джерело: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (квітень – грудень 1918 року) ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ

Зі казаного в попередніх відповідях видко, яке мірило вартости я прикладаю до оцінки явищ нашого духового і реліґійного життя. І мені здається, що це мірило вартости найбільше відповідає україно-творчим, коли можна так сказати, течіям нашої історичної традиції. Згідно з ним, позитивними в історії християнських церков: — як в православії так і в унії, так в римо-католицтві і навіть в протестантизмі на Україні — треба вважати ці поодинокі історичні доби, чи ці особи та течії в поодиноких історичних добах, що поборювали денаціоналізуючу нас реліґійну та культурну виключність, а виявляли натомість змагання до гармонійного наближення і зрівноваження на ґрунті українськім цих ріжних християнських церков і культур. Неґативним натомість буде все протилежне, з чого одначе не виходить, щоб ці неґативні прояви нашого життя викидати за межі української історії і — як це у нас звичайно робиться — збогачувати ними всеросійську чи польську культуру. Хоч і неґативні, вони були українські, бо на Україні повстали, умовами українського життя були викликані і пізнання їх в орґанічнім звязку з нашим життям може тільки збільшити нашу національну свідомість і нашу національну культуру тим, що навчить нас, як в будуччині слід з такими проявами боротись та їх уникати.
Зокрема, що до важніщих особистостей, то перечисления імен, відомих кожному пересічному Українцеві з історії, не скаже нічого нового. Знов, подавати тут ряд біоґрафій не маю змоги. Зазначу тільки, що при оцінці „важности” осіб, крім вище сказаного, треба ще брати їх становище в історії даної церкви: чи виявляли вони в собі її, з українського становища позитивну або неґативну силу розгонову, чи силу вже на вичерпанню; чи своєю діяльністю накопичували вони для України нову енерґію, чи тільки виладовували стару.
Отже, підходячи з таким мірилом вартостей до явищ та осіб, наведу кілька прикладів з історії кожної церкви від часів розлому.
Позитивним в історії української православної церкви треба вважати діло київського духовенства з часів відновлення української православної єрархії і діло Могилянської Академії, що стільки місця уділяла наукам латинським; що вводила західний, активний дух і західну дисципліну в орґанізацію православної церкви; що не ставилась вороже до місцевого українського римо-католицтва (її поборювання унії було викликане, як сказано, радикалізмом, аґресивностю і революцийною тактикою тодішніх уніятів); що єдність реліґійну з Москвою не утотожнювала з єдностю політичною і підтримкою московської політичної влади. Неґативнпми єсть всякі зненавистники унії і латинства настільки, що во імя цієї зненависти вони кликали на Україну московську допомогу, і в той спосіб — себе заганяли в Москву, а католиків в Польщу.
В історії унії позитивним єсть те, що здержувало її занадто велику аґресивність та хотіло зберігти єдність національну (в мові, обрядах, традиціях) з православними. З цього погляду наприклад митрополит Велямін Рутський, заслуговував би окремої монографії і почесного місця в українській історії. Рівнож більше уваги слід присвятити великим для нації української заслугам унії в часах, коли ставши в Західній Україні вже вірою батьківською, традиційною, вона в найтяжчих часах нашої історії захищала своїх вірних, як від повного спольщення, так і повного помосковлення. Неґативним натомість єсть всі прояви з ненависти унії до православних, чого наслідком була польонізація і латинізація самих уніятів та зріст на Україні православної москвофільської реакції.
Серед римо-католиків на признання з боку українського заслуговують ці, що, осідаючи чи вже живучи в землях не латинської культури (в данім випадку на Україні) та йдучи за лицарськими традиціями Риму і за арійськими традиціями християнства, вживали свою латинську християнську культуру і свою, цією культурою виховану, більшу дисциплінованість та активність на діло розвитку місцевих культур (націй) і місцевих земель (держав), а не на творення — по купецьким та не арійським зразкам — замкнутих колоній в цих землях. З цього боку заслуговував би окремої моноґрафії римо-католицький єпископ луцький Вікторин Вербицький, який, будучи латинником по культурі і хоч з прийшовшого з Польщі, але лицарського роду по походженню, не хотів на шкідливу для місцевої національної та державної окремішности унію люблинську присягати, „бо був — як каже польський літописець — Русином”, що видко з того, що до короля писав листа ані по латині, ані по польски, тільки по руськи”. Так само до позитивних постатей серед світських римо-католиків в початку XVII ст. треба защахувати перемиського маґната Яна Щасного Гербурта, що в своїй кипучій діяльности, пером і ділом обороняв — кажучи його словами — „права великого і зацного Народу Руського, з якого кров моя і якому безправя діється” і що „готов був життя своє з Русю і за Русь положити”, коли б до його віри латинської — хоч вона на його думку і найкраща — „хотіли її ґвалтом приневолювати”. Врешті взірцем українства служити може римо-католицька земельна шляхта пинського повіту, що з захованням і забезпеченням своєї реліґії, владу Великого Гетьмана Богдана приймала і бути вірною Гетьманові та Україні „вічно”, в „часах щастя та нещастя” присягала. Неґативним натомість в римо-католицтві на Україні буде все, що в своїй реліґійній та кастовій виключности замикалось, що з неподобаючим — християнинові і людині латинської культури — варварським та глупим презирством до місцевої православної стихії ставилось і що через зненависть до цієї стихії в чужих врешті місцевій землі і місцевій культурі польських кольоністів оберталось.
Врешті серед протестанських сект на Україні найменше зла приносять ті, серед яких протестанський принцип вільної думки і вільної критики не нищить в корінь звязку з тими одинокими здержуючими та дисциплінуючими вартостями, що уявляють із себе для національної культури України традиційні, єрархічні і доґматичні, православна та католицька церкви. В противному разі протестанське вільнодумство вириває своїх визнавців з українських корінів національних, та веде їх до повного декласовання і в результаті до повної денаціоналізації. Історія українського ріжновірства в XVI і XVII ст. з його найвидатніщим представником Юрієм Немиричем, що во імя українства вирікся в кінці свого вільнодумного аріянства, може дати для цього багато ілюстрацій.

Джерело: В. Липинський Реліґія і церква в історії України

В попередній статті ми розглянули історію створення ідей на яких Великий Гетьман Богдан Хмельницький мав збудувати сильну монархічно-дідичу козацьку державу, ці ідеї були частково впроваджені в життя молодої держави, проте згодом все занепало. Причиною цього занепаду не була ні польська, ні московська експансія на українські землі, причиною Руїни було саме козацтво, сама його "чернь" яка перша виступила за свою владу, а не владу гетьманську. "Чернь" очолювана козацькою старшиною була сама по собі войовничою, та добичецькою, такою самою як і "колиска" їх вольностей Січ Запорізька Низова. Проблему цієї "черні" усвідомлював Великий Гетьман, і тому ще до початку хвилювання старшини та черні, Гетьман розробив багацько планів, по яких він мав приборкати ту "чернь" та її предводителів, в лиці старшини. Плани ці були загалом "ідеальні", проте нестача часу та помилки Гетьмана(зокрема довірення тій же страшині вищих державних посад) зіграли свою роль в приборканні черні та її приспишників. Отже перейдемо до пояснення, що ж то за плани такі були у Гетьмана Хмельницького? Чи невже вони були втілені в життя? І головне питання: Чому Руїна все ж таки сталась? В цій статті це і обговоримо.

Коли, бажаючи пізнати методи політичної орґанізації державно-національних рухів, приглянемось до життя людських громад то побачимо, що істнування якогось колективу з певними ознаками окремішности, як відмінна розговірна мова, инший тип, характер, звичаї і т. д., ще не означає його національної індивідуальности. Ця індивідуальність, тоб-то національна а не етноґрафічна чи провінціональна окремішність, це продукт історичного процесу соціяльного життя даного колективу — це твір, формація історії, як кажуть одноголосно всі дослідники національного питання.

Алеж творами історії являються всі взагалі форми людського співжиття, яких поза поняттям часу помислити не можна. Твором і формацією історії єсть не тільки нація але й політична партія, професіональна спілька, співоче чи наукове товариство і т. д. Мало того — твором історії єсть однаково як і те, що єднає людей, так і те, що їх розєднує, — однаково, як народженя, життя і розвиток нації, так і її руїна, занепад і смерть.

І коли під поняттям нації розуміти зовсім окремий і індивідуальний, живий і життєздатний, з покоління в покоління переходячий твір людського співжиття, то нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних а не деструктивних, іменно орґанізуючих а не руйнуючих політичних вартостей. Витворювання і здійснювання оцих політичних конструктивних вартостей — починаючи від якоїсь політичної орґанізації, обєднаної одною національно-політичною ідеєю і кінчаючи найвищою формою національної орґанізації: національною державою — має на меті усвідомити і зорґанізувати даний людський колектив, звязаний механічно певними вродженими йому рисами подібности і одним стихийним ірраціональним хотінням, в одну орґанічну, свідому себе цілість, що вже свідомо бореться за своє істнування, за свій розвиток, за здійсненя свого вже усвідомленого спільного національного хотіння.
Доки такий людський колєктив фізично істнує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібности, на яку складається звичайно розговірна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні обєднуючі і орґанізуючі політичні вартости — доти істнує, живе і розвивається нація. Коли-ж колєктив фізично гине, або-ж перестав розвивати і укріпляти в собі оці свої окремі обєднуючі і орґанізуючі його для цілей самозбереженя і розвитку політичні вартости, то нація розкладається, гине, перестає яко нація істнувати.

Хто і як в данім етнічно відміннім колєктиві і на даній території, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його орґанізації і обєднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивні вартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на яких пасивне етноґрафічне тісто того колєктиву росте і перетворюється в активну націю?

Бо що це не робиться автоматично, в силу якогось, обовязуючого всіх людей, ⁣»наукового соціяльного закону«, найкращим доказом служить те, що одні етнічно відмінні колективи, посідаючи свій окремий характер, тип, територію, окрему розговірну мову (напр. провансальці, бретонці, шотландці, ріжні ґерманські племена, кашуби і т. д.), націями не стали, а инші такіж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивідуальної нації розвинули. Значить не етноґрафічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна ґрупа людей серед цієї етноґрафічної маси, ґрупа, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, орґанізуючих, будуючих надію політичних вартостей.

Що така ґрупа, чи такі ґрупи людей в кожній нації дійсно істнують, це ми побачимо, коли уважно глянемо на життя націй. В кожній з них є більша або менша, така або — в залежности од історичної епохи та відмінних умов істнування — инша ґрупа людей, що кермує нацією, стоючи на чолі її політичних орґанізацийних установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізацийні вартости, які потім присвоює собі ціла нація, і якими ця нація живе і держиться. Хто вони ці ⁣»Божії люде«⁣ нації? Які їх зовнішні і внутрішні прикмети? Яка їх історична еволюція? Яких методів вживають вони для здійсненя своїх цілей? — ось ряд питаннь, що від них ⁣»одмахнутися«⁣ не вільно тому, кому дійсно дорога справа буття чи не буття власної нації; тому, хто в поті чола хоче знайти вихід з тієї руїни, в якій його нація опинилась.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці ґрупи людей ⁣»національною аристократією«. Цей термін я вважаю кращим від инших, бо він в первіснім своїм значінню власне цих, з точки погляду завданнь обєднання і орґанізації, найкращих людей означав. Пізніще його стали вживати для означеня родової аристократії, в протилежність до аристократії не родової. Але як родова аристократія, тоб-то нащадки аристократії, бувають неподібними до своїх предків і в процесі проводу і орґанізування націй, якому ці предки служили, не відограють иноді ніякої ролі, так знов ⁣»безродні«⁣ орґанізатори і правителі націй, коли вони дійсно виконують оце вічне аристократичне завдання, стають новою аристократією, предками нової національної аристократії.

Отже підкреслюю, що тут і завжди, вживаю слово аристократія не в тім насмішкуватім значінню, яке надає йому сучасна інтеліґентська демократія, не для означеня нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т. д.), а в значінню первісному того слова, так би мовити в його значінню ґраматичному, для означеня тієї ґрупи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються орґанізаторами, правителями і керманичами нації.

Рішаючим тут єсть факт, що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом орґанізована, вона живе, росте і розвивається. Значить ці люде серед своєї нації найкращі, без огляду на це, чи в порівнанні з аристократією инших націй, вони стоять на вищій чи низчій степені цивілізацийного, морального і політичного розвитку. І тому в цім значінню аристократією треба називати і лицарів-феодалів за часів розвитку феодалізму, і двірську французську шляхту за часів абсолютизму, і офіцерів Наполєона, і пруських ⁣»юнкерів«⁣ часів розвитку Германської Імперії, і фінансову буржуазію, що править сучасною Францією чи Америкою, і російську бюрократію часів Петербурґської Імперії, і анґлійську робітничу аристократію, зорґанізовану в англійських робітничих орґанізаціях, яка поруч старої аристократії починає грати все більшу ролю в національнім життю Анґлії. Так само, як аристократією прийшлось би назвати навіть сучасні російські ⁣»совнаркоми«, коли-б вони не пограбували російську націю, а змогли її зорґанізувати і забезпечити їй дальший розвиток, і як предками нової української аристократії стали-б сучасні українські інтеліґентські соціялісти та демократи, коли-б вони своїми республікансько-демократичними політично-орґанізацийними методами зуміли перетворити і зорґанізувати українську етноґрафічну масу в свідому і незалежну націю, коли-б вони здатні були стати тим, чим вони хочуть бути: провідниками і орґанізаторами нації, тоб-то власне національною аристократією!

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Але-ж дозвольте — може тут сказати читач: а професор Вільсон, а доктор Клемансо, а оратор Бріян, а всі видатні державні мужі і правителі сучасних демократичних, тоб-то народоправних націй — хіба вони всі не належать до інтеліґенції, хіба володіють вони якими небудь засобами матеріяльної продукції — а проте правлять націями.

Чи дійсно вони правлять? Чи дійсно вони сотворили той державний апарат нації, при допомозі якого вони ніби-то правлять? Чи методи, якими вони доходять до своєї нібито влади, скріпляють той орґанізацийний апарат нації, тоб-то сприяють дальшому розвиткові і дальшому істнуванню нації, чи може вони його руйнують і тим самим ведуть націю до загибелі? Ось ряд дуже складних питаннь, на які проте мусіла-б знайти відповідь така нація, серед якої найбільш рухливими кандидатами до влади єсть власне неволодіючі засобами продукції і війни інтеліґенти і яка з такими кандидатами ніяк не може сотворити своєї власної державно-національної влади, ніяк не може стати дійсною, реальною, пануючою на своїй землі нацією.

Знов таки для тих, хто хоче зрозуміти факти громадського життя, підкреслюю, що інтеліґентами можна назвати тільки ту катеґорію людей в нації, які: 1. зовсім загубили орґанічний звязок з яким небудь матеріяльно продукуючим класом, тоб-то здеклясувались, і по способу свого життя і по способу свого думаня не можуть бути зараховані ані до хліборобів, ані до промисловців, ані до працючих фізично робітників; 2. які не володіючи ані зброєю, ані засобами матеріяльної продукції: землею, фабриками, машинами — не мають власної реальної, матеріяльної сили; 3. які живуть по інтеліґентськи тому, що посідають більшу суму освіти, науки, і тому, що ця здобута в школах більша освіта забезпечує їм необхідний дохід за їхню інтеліґентську, розумову працю та звільняє її од необхідности жити або з продукції хліба чи товарів, або жити з війни, тоб-то з жертви і риску свого життя. Отже, щоб не заблудити в лабіринті складних шляхів сучасного громадського життя і щоб уміти розріжняти основні движущі сили цього життя: його ріжні колективні хотіння — не можна до інтеліґентів зараховувати фахового вояка, який, недивлючись на степень своєї освіти, живе з однакового для всіх вояків риску життя і який володіє реальною, матеріяльною силою: зброєю. Так само не належать до інтеліґенції більше освічені, ⁣»інтеліґентні«⁣ хлібороби, промисловці, робітники, які не здеклясувались, тоб-то не перестали орґанічно належати до своїх класів, не перестали персонально володіти засобами своєї класової продукції і не перестали жити спільними і однаковими, не дивлячись на степень освіти, громадськими хотіннями свого класу.
Здеклясовані і більше або менше учені спеціялісти в ріжних свобідних професіях, якими єсть по суті інтеліґенти, діляться по своїм громадським хотінням на дві зовсім відмінні групи. Одна, яка себе, свою більшу освіту, використовує на службу для громади (нації, держави, класу) і друга яка при допомозі своєї більшої освіти використовує громаду (націю, державу, клас) для себе. Перша живе зі своєї Фахової служби для громади, а друга живе з громади, яку використовує при допомозі свого фаху. Перша віддає свої більші знання або на удосконаленя продукції і орґанізації того чи иншого класу (техніки, що служать в хліборобстві і промислі, в класових політичних і економічних орґанізаціях), або на громадську службу цілій нації (священики, письменники, учителі, суді, адвокати, лікарі, сторожі порядку, служачі в шляхах сполученя, державні урядовці, що виконують накази влади і т. д.) і виконує тим самим одну з найбільше почесних і найбільше тяжких громадських ролей в життю націй. Друга використовує свої більші знання для політики, тоб-то на підставі свого більшого знання претендує не на служебну, а на провідну ролю в громаді (нації, державі, класі).

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Оце, для тодішніх розуміється умов, спокійне, нормальне і працьовите життя в часах ⁣»золотого віку«⁣ панування феодального лицарства сприяє інтензивному економічному розвиткові нації. Нація розвиває свої технічні засоби для боротьби з природою: свої технічні засоби продукції, а також технічні засоби для боротьби з сусідами: технічні засоби війни, потрібні їй для займання все нових земель і для оборони своєї власної землі і продукції від чужих націй.

Під впливом розвитку тих матеріяльних чинників — розвитку техніки і засобів продукції: отже інтензифікації хліборобства і промислу, поширеня торговлі; далі розвитку техніки і засобів війни: отже зросту державної та військової орґанізації; врешті під впливом нагромадженя в процесі продукції великих багатств — глибоко міняється внутрішнє взаємовідношеня громадських сил внутрі нації. Під охороною феодального меча зросло число селянства; зорґанізувались в своїх цехах і ґільдіях ремісники і багаті купці; винахід пороху перемінив і ускладнив цілу оборонну систему краю.

В результаті принціп законности і моральности панування феодальної національної аристократії, який був витворився при попередніх технічно низчих умовах матеріяльного істнування нації, падає в поняттях нації тоді, коли вона під цим пануванням зросла, збагатилась і перейшла в нові, технічно вищі умови свого матеріяльного істнування. Одночасно зменшується внутрішня сила цієї феодальної аристократії. Її методи політичної орґанізації, вироблені при низчій техніці війни і праці, при більше примітивній формі державного і економічного життя, не вистачають вже для зорґанізування і опанування вищої техніки і більше складних форм цього життя. Крім того загальне збогаченя і більша легкість істнування нищать серед значної частини феодального лицарства його первістну войовничість, невибагливість, витрівалість, розвиваючи натомість нахил до ліні, неробства, до пацифізму і мягкотілости. Дальше панування і дальша провідна роля в нації феодального лицарства, в його старих політично-орґанізацийних формах, стають неможливими.

І тут в певний момент зароджується гостра суперечність між дотеперішніми політичними формами обєднання націй, витвореними феодальною національною аристократією, і між тими новими громадськими силами нації, які під пануванням цієї аристократії народились і розвинулись. Стара феодальна аристократія, колись сильна і поважана, тепер, стративши силу і авторітет, стає предметом зненависти і гострих обвинувачень. Зовнішні прояви її сили, які колись вважались зовсім моральними і законними і які служили для обєднаня нації, тепер, при її внутрішньої безсилости, стають гріхами, що в розумінню опозиціоністів кличуть помсти у Бога; стають актами, ще руйнують націю. Еґоістичний інтерес новонароджених і окріпших під пануванням феодальної аристократії соціяльних ґруп пхає їх на боротьбу зі старою аристократією. Так само еґоістичний інтерес примушує цю стару аристократію захищати свої устарівші методи орґанізації нації, свої, вже для нікого не зрозумілі, привілеї. І боротьба між нездатною вже до орґанізації нації старою арістократією і нездатними ще до цієї орґанізації кандидатами на аристократію нову — загрожує в такі моменти самому істнуванню нації, загрожує перемогою внутрішніх руїнників, а значить знищеням і упадком нації.

У тих щасливих націй — як скажім, в данім випадку у Франції де в той момент переміг принціп обєднуючий, аристократичний — цей конфлікт вирішився в той спосіб, що частина старої феодальної аристократії, морально відродившись у внутрішній боротьбі з новими претендентами до влади, пожертвувала во імя своїх традицийних обовязків перед нацією своїми устарілими феодальними правами та привілеями і признала над собою владу, піддержаного новою аристократією, єдиного абсолютного Монарха. Супроти персоніфікованого в особі того Монарха маєстату нації і держави, ці відроджені останки старої національної аристократії признали себе рівними новій, витвореній з визволеного селянства, міщанства і т. д., новій аристократії чиновній. Злившись з цею новою аристократією, вони передали їй свій старий традицийний орґанізаторський досвід і свою стару національну культуру та спричинились до зформування того чиновного дворянства що в часах ⁣»золотого віку«⁣ абсолютизму стало, після упадку феодалізму, новою французькою національною аристократією. Инші нації, які від здеґенерованої феодальної оліґархії до відповідаючої тодішнім матеріяльним умовам свого істнування такої або иншої монархії перейти не змогли — нації, серед яких в цей критичний момент переміг принціп антігромадський, еґоістичний, руйнуючий, і які не здатні були витворити нової національної аристократії — заплатили за це своїм упадком і довголітньою руїною, як це сталось наприклад з нацією польською, українською і багатьма иншими.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів