Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в найгіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демократії, починає шукати собі точки опори в ⁣»народі«⁣ і починає конкурувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних вибухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демократичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних ⁣»національних еґоїзмів«, а також примітивний і дикий антисемітизм. Такий антисемітизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на ґешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша....
Оця необхідна для істнування орґанічного і здорового консерватизму монархічна точка опори, мусить відріжнятись від всіх дальших можливих точек руху тим, що вона стала і оперта на історичній традиції та історичній спадковости (преємственности), яка одна тільки не піддається підроблюваням і яка вяже поодинокі покоління, поодинокі точки руху, в одну лінію, в одну націю. Без такої точки опори кожне покоління могло б по своїй охоті розпочинати творити нові нації. У нас, позбавлених такої точки, можемо власне помітити подібний процес. Колись ми були Русею, потім нацією козацькою, далі малоросійською, ще далі українською, завтра можемо прибрати ще якусь нову назву, а проте нацією дозрілою, розвиненою не станемо доти, доки — замість як той ⁣»ванька встанька«⁣ все ставати на ноги: на підстави з яких ми вийшли — будем все падати на голову, тяжчу од своїх підстав проєктами того, що має колись бути.
Такою опертою на нашій історичній традиції і на нашій історичній спадковости точкою опори для українських державницьких консервативних елєментів може бути тільки відновлене наше традицийне історичне Гетьманство. Розуміється з додатком того корективу сталости, який намагались надати йому наші предки за Гетьманів: Хмельницького, Самойловича, Розумовського, а саме: з перетвореням його з Гетьманства доживотнього, виборного, в Гетьманство дідичне в однім роді, не виборне. І розуміється з наданням йому в державному устрої тих політичних і соціяльних форм, які необхідні для сучасного духового і матеріяльного розвитку нашої Нації.
Тільки Гетьманство може стати для нас орґанічною аркою сполученя між нашою прабабкою Русею і бабкою Малоросією, від якої вродилась наша мати Україна, і якої вона не може виріктись, коли хоче жити на землі, а не в царстві повітряних, літературних мрій. І тільки Гетьманство, обєднавши біля себе всі здержуючі консервативні елєменти, може витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність

Для реального а не літературного консерватизму і для реального а не літературного монархізму в нашу традицийну форму Гетьманства мусить бути вложений живий конкретний зміст. Нашою траґедією в початках революції було те, що ми — коли відреченя від престола російського Імператора перекреслило Переяславську Умову — бродили по одинці розпорошені, бо позбавлені обєднуючого живого символу: реальної персоніфікації української монархічної ідеї. Ця траґедія знов руїною і розбиттям звалилася на нас, коли ми, завдяки може найбільшій помилці Гетьманства, були звільнені од присяги пануючому Гетьманові, але розуміється не од вірности персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї. Без реальної персоніфікації Гетьманства, ані консерватизм, ані монархізм український, ані само істнування Держави Української неможливі.
Заміна монархічної вірности реальному і конкретному Родові, репрезентуючому монархічну державність українську, вірностю абстрактній фікції України — як цього хочуть або надто хитрі або надто романтичні наші політики — до власної держави нас не доведе. Поминаю те, про що я говорив вже ширше в иншім місці, що серед нації, якої пасивні ⁣»народні«⁣ маси не мають ще національної свідомости, не персоніфікована ідея національна одержати перемоги не може. Не про ⁣»народ«⁣ зрештою тут йде мова, а про цих усвідомителів народа, які, принаймні досі, власне ⁣»безмірною любовю«⁣ до такої неперсоніфікованої абстрактної України поясняли всяку свою найбільше руїнницьку для України роботу.
Тільки монархічно персоніфікована Україна, так само як такаж Англія чи Італія, може служити мірилом дійсного патріотизму: найвірніщим пробним камінем для того, чи хто хоче од своїх особистих цілей, од своїх зазіханнь ⁣»на чоло«⁣ одмовитись і во імя України Україні служити, чи хто хоче во імя України над Україною отаманствувати. Тому од обовязку персоніфікації українського монархізму і української державности не повинні здержувати чесних українських людей ані сичання всякої продажної каналії, ані крики свідомих або несвідомих руїнників, що, мовляв, це єсть служба ⁣»особам, не ідеї«. В монархіях класократичних, таких, якої ми хочемо і яка тільки на Україні й можлива, які права і привілеї дає вірність Монархові? Вірність Монархові, як наприклад в Англії, це ж тільки обовязок, а не карієра, — це тільки здержуваня і обмежуваня всякого розперезаного бажання влади, а не вільна, під гаслами ⁣»ідеї«, дорога до розперезаної і необмеженої влади.

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Берлін. „Norddeutsche Allg. Zeitung“ пише: „Гетьман не є для нас чужинцем. Україна має всі дані для найкращого розвитку і що вона так легко і без бою перемогла всі наслідки революції, то це є заслугою не тільки славного населення, але також гетьмана, який вивів молоду державу з партійної боротьби на широку мирну дорогу національного і культурного розвитку. Перед Україною, увільненою від зовнішнього гніту і внутрішніх безпорядків, відкривається широке поле до розвитку.Всі берлинські газети посвячують багато місця гетьманові Скоропадському і щиро його вітають.„Kreuzzeitung“ пише: „Ми поздоровляємо гетьмана, як голову молодої Української держави, і висловлюємо своє задоволення з приводу його відвідин, ціллю яких мабуть те, щоби пізнали його найвизначніші німецькі державні мужі, з якими він обговорюватиме важні питання. Коли бажанням гетьмана було приїхати зараз в Німеччину, котрій за свій розвій завдячує так багато нова молода держава, то метою його перебування в Берлині є те, щоби повні довірря відносини, які існують між ним, його правительством і німецькою державою, утримались і на майбутнє“.„Deutsche Tageszeitung“ пише: „Ми вітаємо гетьмана в столиці німецької держави. Його відвідини є тільки новим висловом пошани, яку оказують українські державні керманичі німецькому народові і його цісареві. Так ми надіємось і бажаємо, щоби присутність гетьмана причинилась на майбутнє до управильнення німецько-українських відносин в ще більше приязним і корисним напрямку“.„Berliner Localanzaiger“ згадує про відвідини гетьмана і додає: „Ми вітаємо першого представника Української держави, для якого за лицарський приїзд до Німеччини зроджуються приязні симпатії і якого відвідини означують пошану для нашого народу і цісаря, і висловлюємо надію, що його сильній волі удасться вивести молоду державу зі всіх небезпек, які несе сучасність, на широкий шлях щасливого майбутнього розвою“.

Джерело: ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 295. Арк. 70

Джерело: Архів Східноєвропейського дослідного інституту імені В'ячеслава Липинського 

Предсталений самостійницько-державницькими
Українським Союзом Хліборобів-Державників (УСХД; В.Липинський, П. Скоропадський та ін.), згодом Союзом Гетьманців-Державників (СГД; П. Скоропадський та ін.), Братством Українських Класократів-Монархістів, Гетьманців (БУКМГ; В. Липинський та ін.), а також хліборобськими і гетьманськими організаціями в еміграції, що базували свою ідеологію на засадах українського історичного легітимізму,класократії,елітаризму, традиціоналізму, християнства, примату приватної власності та монархізму у формі трудового дідичного гетьманату тощо (Гетьманський Рух). В основу його було
покладено усталене визнання природної нерівності людей, потребу плекання і виховання національної еліти та принципи утвердження провідного становища в майбутній Українській Державі приватної власності та ієрархічної стуктуризації суспільно-політичного ладу, створення сильної держави з міцним спадковим монархом, обмеженим конституцією, що необхідно для захисту консервативних національних цінностей тощо. Проте усі вищевказані напрями і різновиди націонал-консерватизму, попри певні свої відмінності в окремих ідеологічних нюансах чи акцентах, мусять розглядатися як складові частини, що щільно переплітаються, цілісної консервативної (націонал-консервативної) концепції, яка має низку засадничих і спільних принципів, що притаманні й поділяються усіма її відгалуженнями. А саме:
y існує універсальний моральний порядок, що санкціонується і підтримується релігією;
y природа людини недосконала і в ній приховані непорозуміння та гріховність;
y природня нерівність людей щодо фізичного та розумового
розвитку;
y спроби встановлення соціальної рівності за допомогою
сили закону є безперспективними;
y важлива і провідна роля приватної власності для досягнення особистої свободи і захисту соціального порядку (ладу);
y ненадійність швидкісного прогресу й, натомість, усталені
(традиційні) норми є головною рушійною силою прогресу
(еволюція);

Джерело: Павло ГАЙ-НИЖНИК Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух

Я галичан поважаю й ціную за те, що вони глибоко віддані своїй батьківщині, а також і за те, що вони справді демократи, котрі розуміють, що бути демократом не означає діяти по-більшовицьки, як це, на наш сором, відбувається в нас. У них усе-таки є свій освічений клас, і це дає певність, що галичани зуміють зберегти свою народність.

Джерело: Павло Скоропадський: Спогади кінець 1917 грудень 1918

«Ці думки щодо створення іррегулярної Української козацької армії найяскравіше викладено у доповіді майбутнього члена Президії Генеральної Козацької Ради М.Устимовича “Про необхідність формування Українського Козацького Війська”, яку він склав для Гетьмана П.Скоропадського приблизно наприкінці серпня – на початку вересня 1918 р. У цій доповіді він пише: “Опертися на армію, котра готується до зформування в сучасний мент не покладається можливим, не вважаючи на поставлене обмеження забирати хліборобів, маючих не менш 5-ти десятин” [217, с. 296]. Далі він пише, що для створення постійної армії потрібен час, а збір козацьких формувань можливо провести протягом одного місяця. Під охороною цієї сили вже можливо проводити і набір війська, і організувати порядок у державі і в армії. Заможні селяни повинні скласти основний кадр козацької вдатної армії, вдарних козацьких сотень.

Джерело: Військово-політична діяльність П. Скоропадського та його роль у створенні Збройних Сил Української Держави (серпень 1886 р. — грудень 1918 р. 130-131 стр

Во імя Пресвятої Тройці, Отця, Сина і Св. Духа. Амінь.

Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повніщого і безпечніщого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлости і непокірности занапащеня та ізкоріненя. Дізнало такого допусту на собі й Велике Князівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве одплакалось від остаточного знищеня, даючи тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був повіт Пинський. Порадившись між собою, щоби запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій карі, через висланих з поміж себе чести достойних людей такий обговорили з Його Милостю Паном Гетьманом Запорожським і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключать:

Ми, Лукаш Єльський, Маршалок, Адам Спитек Бжеський, Стольник, Урядники Повіту Пинського, яко прислані посли, своїм і всеї Братї (шляхти) Повіту нашого іменем присягаємо Богу, в Тройці Святій Єдиному, Найсвятіщій Матері Божій і всім Святим, згідно з обрядом і наукою віри нашої, нам через Апостолів даної і нами визнаваної — що то все, що ми з ЙМП. Гетьманом Військ Запорожських від імени і по дорученю всеї Братї постановили, відносно вічного і нерозривного союзу — ми самі й ті, котрих іменем ті річи становимо, здержимо у всіх до нашого союзу належних умовах та пунктах і потомки наші — під обовязком присяги тепер нами даної — здержати будуть повинні.

Обіцюєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірванє злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно підюжувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найближчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством з ними. До того, всеї Братї іменем, зобовязуємось про всякі ворожі заходи проти Війска Запорожського які-б нам на нашім погряниччю стали відомі, завчасу повідомляти і про все, що на шкоду Україні й усьому Війську мало-б готовитись, маємо перестерігати, ні в чим вірности союзницької не нарушаючи.

Віри як Православної Грецької, так і Римської Католицької свобід і гряниць наших обопільних — коли-б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо.

Старшинства, уряди й зверхности, так земські як і військові, з рук Й.М. Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всею шляхтою Повіту Пинського вибиратись, але затвердженя їх по виборі у Й. Милости просити будем обовязані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли тільки того треба, будучи — від його-ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він над урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без його відома, самі не можем обявляти війни, ані нападів робити на чужі краї, без його на те дозволу, важитись ми не повинні.

Через Нього (Гетьмана) Царю Й. Милости при Війську Запорожськім маємо вважати себе в вічнім підданстві, нічого неприятелям царським не дораджуючи, а ні їм явною чи тайною піддержкою не помагаючи.

Позаяк нас Й.М. Пан Гетьман заховав при давних, даних нам Королями Польськими, правах, прероґативах, вільностях, судах і зверхностях, так ленних як і доживотніх здавна наданих, ні в чим їх ваги не нарушаючи — за винятком одібраня королевщин свіжо наданих і до Пинського староства належних, і умови, що надання доживотні по смерти особи, що на них має право, до Пинського староства мають бути прилучені — то і ми, яку мали для попередніх Панів наших (Королів Польських), таку-ж і для Й.М. Пана Гетьмана теперішнього і будучих, і для всього Війська Запорожського приязнь і вичливість ми і нащадки наші заховаємо, в часах щастя та нещастя взаїмно і непорушно на віки вічні заховати будем повинні, не йдучи за чужими лукавими листами та намовами.

Навпаки, коли-б ми знали о таких, сусідніх з нами, краях польських та литовських, котрі уперто не хочуть пристати до союзу й злуки з Й.М.П. Гетьманом і всім Військом Запорожським, то ми обіцюєм їх нашою намовою від тієї упертости одводити, пильнуючи того, чого союз наш взаїмний з Військом Запорожським вимагає.

Надто у всім тільки від Й.М. Пана Гетьмана Запорожського, тепер і на потім будучого, маємо заховати залежність, ніяких урядів собі, помимо Його волі, не присвоюючи. Тоб-то ані соймиків скликувати, ані стягання Хоругвей задумувати, без особливого від Й.М. Пана Гетьмана оповіщеня ми не повинні, хиба-б в наглій і горячій пригоді.

Унію і всякі инші чужі віри, нам і Війську Запорожському противні й неприязні, ізкоріняти одностайно ми зо всею Братією нашою повинні, не бажаючи для тих душам христянським зараз в повіті нашім місця і принади. Наколи-б одначе хто з осіб духовних (Уніятів), повернувши до належного Митрополиту Київському послушенства, дістав від Митрополита свідоцтво про спокутуваня за своє відступництво, і коли-б за його горяче духовенство просило, то для такого буде мати Й.М. Пан Гетьман свою Панську увагу.

Врешті всі обовязки, союзові присущі, хочби тут про них і не згадалося, виконати обопільно й заховати ми повинні вічно. Так нам поможи Господи Боже і невинна Мука Господа Христа.

А по виконаню присяги поіменовані Й.М.П. Посли — Й.М. Пан Лукаш Єльський Маршалок, Пап Адам Спитек Бжеський Стольник Повіту Пинського з Братією нашою на той час будучою, для більшого ґрунтовного забезпеченя Союзу при печатках своїх руками власними підписалися, обіцюючи, що те саме всі Й.М. Панове шляхта Пинська незволікаючи учинити мають.

Джерело: Вячеслав Липинський: УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ 1657—1659.

Про титул Отамана
В 1912 чи 1913 році "Військовий Збір Кубанського Козацького Війська" постановив вшанувати Генерал-Майора Павла Скоропадського і надав йому, нащадкові козацького роду, титул Почесного Отамана Кубанського Козацького Війська. Тому-то він носив уніформу кубанських козаків (черкеску) на підставі того узаконеного титулу його почесного становища у кубанських козаків.

Про добровільний вступ в армію
У дійову армію пішов П. Скоропадський по власній ініціативі, залишивши всякі вигоди життя гвардійського полку в мирних обставинах. У дійовій армії він командував стягненим 2-го козацького Читинського полку, бере участь в багатьох боях і за геройське діло отримує високу нагороду — золоту зброю. По скінченні війни він продовжує командувати тією сотнею. З Далекого Сходу повертається вже аж після закінчення революції в 1907 році.

Про найвищу нагороду
Скоропадський прорвав фронт пруської піхоти, проскакав у запілля ворога, вирубав обслугу 14-ти гармат, що наносили великі втрати московським частинам і, зачепивши німецькі гармати за передки, прорвався з ними назад. За цей бій генерал Павло Скоропадський одержує найвищу нагороду за бойові заслуги і за особисту хоробрість та відвагу — орден св. Юрія. Цей орден при- знано владою УЦРади і Гетьманським урядом, як і орден.

Джерело: Вояцькі заслуги й лицарські чесноти гетьмана всієї України Павла Скоропадського Видавництво: Батьківщина

“Коли в листопаді 1917 р. 2-й гвардійський корпус під впливом певних політичних сил рушив на Київ, щоб розігнати «українських сепаратистів», П. Скоропадський із своїм 34-м (тепер перейменованим на 1-й Український) корпусом став на захист хоч і нелюбої йому, але української Центральної Ради і національного відродження. А перед тим в жовтні 1917 р. на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині його як найбільш підготовленого кадрового військовика українського походження було обрано отаманом цього новоствореного громадського воєнізованого об’єднання [7, с. 39].”

Джерело: Володимир Шевченко Процеси українізації революційної доби та гетьмана Павла Скоропадського

Во імя Господнє. Амінь. На вічну річи памятку.

Ми Богдан Хмельницький Гетьман

Ґенеральний Військ Й. Царської Милости Запорожських. Ознаймуємо тим Листом, вірою Нашою і Всего Війська стверженім, кожному, кому би про се відати належало. Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом і приятелів серцем установила приймати приятельським, давши таке для цього порівнання, що не єсть річ слушна за рибу гадюку, за хліб каміння й инше за добрі вчинки віддавати зло. Коли отже найвищий світа підсоняшного Творець і Правитель так учив обходитись з людьми, установляючи найпевніщу взаїмної щирости й приязні підставу: добром віддавати за добро — то не личить нікому, Його ласкою сотвореному, з ближнім своїм поводитись инакше, наколи хоче він, з дороги спасенної не сходячи, кари Божої і людського уникнути суду. Тому й Ми, від давних не одступаючи звичаїв, коли Господь прихильні до злуки з нами серця й волю Повіту Пинського склонив, Послів од них, для ствердженя вічного союзу присланих, Й.М.П. Лукаша Єльського Маршалка і Й.М.П. Адама Спитка Бжеського Стольника, Диґнитарів Пинських, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обовязки і умови, до того союзу належні, невонтпливе і сумлінням своїм твердо їх забезпечаючи:

Що від нині ані самі поводитись з ними по неприятельськи, ані якогось на їх маєтности особливого війська насилати не будемо, крім окремих залог, для порядку призначених, і не будем ані самі, ані через намовлені до того особи проти них на їх згубу кого небудь чужого підюжувати. Навпаки, коли-б хто-небудь з ненависти до них за те, що вони союз і злуку з нами учинили, або для якоїсь иншої причини, хотів їм шкодити, наскочивши на їхний край з військом та огнем і мечем його руйнуючи, то ми їх боронити та запомогати і як би треба було то й усім Військом неприятеля на них наступаючого віддгоняти обіцюєм, навіть як-би се був і близький нам, але поради нашої — іх не зачипати — не слухаючий.

В обрядах Римської віри, в котрій до Нас пристають, ніякої перешкоди Ми й потомки Наші і все Військо Запорожське їм чинити не будемо, ані нікого з них примусом до віри Православної Грецької навертати, як і записей давних і свіжих на костели відбирати й нищити не повиннисьмо, крім тих, які видерті з маєтків православних і які з кривди убогих православних повстали. Чужі одначе секти й Унію, яко причини великого зла, постановляємо обопільно ізкоріняти, не відмовляючи одначе доступу до ласки Нашої тим духовним (Уніятам), котрі, правду пізнавши і при відданю належного Митрополитови Київському послушенства добру покуту учинивши, будуть мати за собою горячу нашого духовенства просьбу і рекомендацію.

Прероґативи, вільности і суди шляхецькі, станові їхньому належні, так як за Королів Польських бувало, їм забезпечаємо. Одного тільки вимагаємо, щоб скорочена була процедура правна і тим шляхті убогій до зубожіння й лишньої тяганини по судах була загорожена дорога. Уряди, чини й почести, як земські так і військові, які мають тепер панове шляхта Повіту Пинського собі від Короля Польського надані, за кожнім до смерти його залишаються. Коли-б одначе присудом Божїм хто з урядників з цього світу зійшов, мають иншого на його місце по свому звичаю вільно обрати на ті уряди, котрі звикли з давних давен по вибору настановляти. Але затвердженя вибору при собі заховуємо. Иншими урядами, котрі від нашої волі й розсуду залежать, самі диспонувати будємо, маючи респект і увагу для заслужених, за рекомендацією сторости Нашого Пинського. Крім того військові уряди всякі, котрі тепер і потім істнувати будуть, забезпечуємо повною владою, оставляючи Полковникови на той час будучому вільне та повне Ротмистрів і Поручників представлюваня. Всі вони одначе без Нашого наказу нікому війни обявляти, ані нових союзів з ким небудь заключати без особливого нашого дозволу не повинні.

Маєтностями дідичними в повіті Пинськім, Мозирськім, Туровськім і инших, де-б вони не находились у тих, хто склав присягу вірности, дозволяємо їм володіти вільно зо всіма доходами. Також лєнні права, кому вони здавна за Королів надані, мають в цілости за тими оставатися, в чім їх за Нас і Потомків Наших асекуруємо разом з Військом Запорожським. Одні тільки королівщини, до староства Пинського, також і инші, до доходів Наших належні, мають бути від користування їхнього виключені. Але доживотні надання кождому до смерти служити повинні, а по смерти держателя до нашої повертаються диспозиції.

Службу Божу, звичайні Процесії, дітей шляхецьких вільну науку, повне пошанування духовних віри Римської — за ними в цілости оставити і ніяких хочби найменчих перешкод в ціх річах не чинити Ми й Потомки Наші з Військом Запорожським під словом христянським прирікаємо.

Загалом у всіх инших належних їм вільностях кривди ніякої чинити не будемо, під умовою, щоб чогось нового в них для ошукання Нас видумано не було. Так само всі умови, до союзу належні, статечне додержати і це Наше Забезпеченя через надзвичайних послів присягою ствердити беремося, забовязуючи від нині Самих Себе і Потомків Наших і все Військо Запорожське, що одніх будемо мати друзїв та ворогів і вічно та ненарушно в союзі жити будемо. Покладаємось на І.М. Панів шляхту Пинську, що й вони додержать в цілости ті умови, до котрих зобовязалися, склавши Нам на це свою, для затвердження союзу, присягу.

То все, щоб більшу вагу і ґрунтовность мало, рукою власною це Наше Забезпеченя при печати військовій підписуємо. Діялось в Чигрині д. 28 Червня по старому калєндарю Року Божого 1657. Богдан Хмельницький Гетьман Військ Його Царської Милости Запорожських. Прийнято до книг київських 7 Липня по старому калєндарю.

Джерело: Вячеслав Липинський: УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ 1657—1659.

Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична ⁣»буржуазія«⁣ це елємент ⁣»реакцийний«, а ⁣»народ« — це елємент ⁣»поступовий«. І брехня ця, раз прийнята, мститься сьогодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорґанізувавшись по демократичному, тоб-то скинувши в своїх республиках всі, гальмуючі її революцийність, орґанізовані форми здержуючого примусу (реліґію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революцийний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чим раз гостріще бунтуватись. Найбільшим наприклад революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степеню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Лєнін, під проводом якого ці маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії — політехнічні інститути, фабрики, залізні дороги — попалили та поруйнували. Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности ⁣»народній«⁣ і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношеню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в порівнанні з народніми масами, комуністичної партії. Одначе вони можуть бути певні, що проти них за це знищеня поступу не підійметься ніяка народня революція. Не підійметься доти, доки одна частина пануючих большовиків не збунтується проти другої і не почне (по прикладу ліберальної та поступової частини старої російської провідної верстви) вимагати свободи, ⁣»конституції«. Революцію буде робити частина большовицьких ⁣»панів«⁣ для здійсненя своїх власних — ⁣»панських«⁣ а не ⁣»народніх«, тоб-то виходячих від правлячої верстви а не від народу — поступових, свободолюбивих та реформаторських ідей, — ідей, випливаючих з їх власних хотіннь, а не з хотіннь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами ⁣»волі народу«. Оці спостереженя вповні відповідають реальній природі річей. На поверхню громадського життя, серед його порушуючі поступові сили, не вибиваються і не можуть ніколи вибитись індивідуально найслабші та найпасивніщі. Вони скрізь і завжди остаються серед тих, ким правлять, кого орґанізують, кого порушують, кого ведуть — серед тієї пасивної маси, яку прийнято звати народом. І коли народ робить революції, коли він підіймається проти своїх дотеперішніх орґанізаторів і правителів, то не тому, що він сам хоче більшого руху, більшого поступу, а тому, що він даного способу руху, даного методу правління і орґанізації вже не восприймає. Причини всякого незадоволеня народнього завжди лежать в панах: в нездатности і нікчемности тих старих панів, які його досі орґанізували, і в революцийнім бажанню влади у тих панів нових, які хочуть тепер самі запанувати і народ своїми новими, поступовими та революцийними, способами орґанізувати. Всяка революція означає лише те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійсненя своїх імперіялістичних хотіннь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли останні, через зужиття та ослабленя свого методу орґанізації (який колись їх привів до влади), самі вже зужились і ослабли. Тому то для всякої правлячої верстви vox populi, vox Dei — ⁣»голос народу, голос Божий«. Всяке незадоволеня народнє єсть ознакою внутрішньої моральної та матеріяльної слабости даної правлячої верстви; ознакою того, що вона втратила вже необхідні для проводу та орґанізації або рухові (динамічні), або здержуючі (орґанізуючі) прикмети. Иншими словами: що вона втратила, або хотіння влади і віру в законність цього хотіння, або уміння оце хотіння та оцю віру здержувати і орґанізовувати, і що серед тих, ким вона править, вже почалась революціонізуюча робота її конкурентів до влади.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Обидві ці ідеології матеріялістичні. Соціялістичне гасло: бий буржуя, при націоналізмі заміняється гаслом: бий чужинця. Але суть цих двох ідеологій абсолютно та сама: підняти маси во ім'я заспокоєння тих чи инших матеріяльних апетитів, обіцянками соціялістичного чи націоналістичного земного раю. Як такі, обидві ці ідеології служать знаряддям в руках одного і того самого типу людей: матеріяльно непродукуючих войовничих охлократичних елементів, бажаючих необмеженої диктаторської влади над нацією. Між охлократом «правим» (те, що прийнято тепер звати «фашист») і охлократом «лівим» (большовиком) нема по суті ніякої різниці, по скільки й один і другий стремить до необмеженої диктатури. Муссоліні по стільки власне не фашист, по скільки він об'явив себе не диктатором, а слугою Держави, персоніфікованої Монархом. І для наших націоналістів, які бажають будувати, не руйнувати Україну, нема иншого виходу, як тільки свій націоналізм повернути на службу Державі і Нації в лиці її сталого і дідичного Гетьмансько-Монархічного Роду. Наш націоналізм, що стремить до власної диктатури, дальше жидівських погромів не піде і конкуренції з лівими охлократами (большовиками) не видержить.

Джерело: Архів Східноєвропейського дослідного інституту імені В'ячеслава Липинського 

Період Хмельниччини є дуже важливим не тільки в історії України, а й в історії Української монархії. Національно-визвольна війна, або, як її називає В'ячеслав Липинський, Козацька революція, започаткувала багато сучасних інституцій — від церкви до більш глобальних речей в лиці формування української нації. Саме Гетьманщина змогла об'єднати українців навколо спільної мети — свободи. Богдан Хмельницький запам'ятався як «отець нації» та найкращий лідер в історії України. Саме завдяки його умінням та розуму козаки змогли перемогти стару та гнилу шляхетсько-олігархічну Річ Посполиту та встановили свою вільну від усіх Козацьку Державу, яка, в свою чергу, була чи не найуспішнішою монархією у свій час. Гетьман Хмельницький розумів усю жахливість як шляхетської демократії Речі Посполитої, так і деспотично-абсолютичної монархії Московщини. Саме тому він збудував державу на англійській класократичній ідеї, якою і була Гетьманщина протягом 1650-х років. Простий люд отримав такі ж права, як у Франції, але на півтора століття раніше. У сьогоднішній статті ми розглянемо, як саме Богдан Хмельницький прагнув сотворити нову Українську Монархію, як успішно він здійснив задумане та які ідеї сповідував Великий Гетьман, щоб організувати таку державу.

Чи можна буде соціяльно-консервативну масу на Україні в рішаючий момент до українського державного діла притягнути, коли її українське ядро, біля якого власне могла-б початись політична українізація цієї маси, буде неодноцільне, розбите, неорґанізоване і буде своїм безсиллям зневіру цієї маси в державність українську збільшувати? А без політичної українізації цієї маси, ані держава, ані нація українська неможливі. Коли старі пани українські, колишні орґанізатори економічного і політичного життя, своїх москвофільських і полонофільських братів і созвучних їм елєментів зпосеред народніх мас до державного діла українського за собою не потягнуть, то ⁣»нація українська«⁣ останеться навіки в сфері літератури: вона буде іграшкою парусот інтеліґентів-письменників, порхаючих в своїх революцийних фантазіях біля інертних — і абсолютно до цього порханя байдужих — міліонів ⁣»селянства«.
Чи можна буде скріпити державно-творче українське соціяльно-консервативне ядро припливом свіжих активних сил, що виділяються з нашої народньої маси, коли це ядро, через свою внутрішню розєднаність і слабість, не буде в стані їх при собі удержати і своїм впливом зорґанізувати та здисциплінувати? А без сполученя цих двох сил — того, що ще єсть здорового, непрогнившого і життєздатного між старими українськими панами, і того, що єсть політично розумного і честного між панами новими, вийшовшими тепер з народніх мас — нема фундаментів під будову Української Нації і Української Держави. Таким фундаментом не можуть бути самі старі пани, бо їх для цього замало і вони замало активні; не можуть бути і самі пани нові, бо їм для цього бракує політичної культури, традиції і досвіду влади. Без сполученя старої і нової української провідної верстви — перша з них згине безпотомно, а друга, позбавлена здержуючих і орґанізуючих сил першої, витворить, своєю розперезаною тоді пихою і зажерливостю, тільки нову форму руїнницької, і засудженої на приборканя чужими державами, української анархії.
Чи буде врешті якась перепона для руїнницьких борсаннь більшости української інтеліґенції, коли через розєднаня і внутрішнє розбиття українських соціяльно-консервативних елєментів зникне єдина — покликуюча до розуму та притомности — здержуюча українська сила? А без такої здержуючої сили, все ⁣»свідоме українство«⁣ буде, як і досі, щезати в бездонній прирві ніколи не реалізованого поступу вічних українських інтеліґентських революціонерів. В цю прирву — як що він одвернеться од своїх, замість державну раду з ними радити, і як що здійсненя ідеї монархічної довірить він республиканській інтеліґенції в лиці п. Петлюри — Автор варяжської теорії зіпхне і український монархізм.
Свідомість такої смертельної небезпеки від варяжської теорії для українського діла державного і національного подиктувала мені оці рядки. Щоб цю небезпеку одвернути, присвятив я стільки місця і часу розглядові всіх проблємів, звязаних з варяжською теорією. Маю надію, що її Вельмишановний Автор мій неспокій за долю українського монархізму — цієї останньої надії українського Державництва — зрозуміє і гостру може подекуди критику його теорії мені вибачить. Повторяю сказане на вступі: в добрій волі і ділами цілого життя ствердженім патріотизмі Є. Х. Чикаленка не сумніваюсь, але своїм обовязком вважаю перестерігти перед пагубними наслідками його теорії, — наслідками, яких сам Автор напевно не передбачав і не сподівався.
Коли в момент упадку большовицької влади настане нове розбиття основного для будови Української Держави хліборобського класу; коли його провідна частина — замість муром стати біля одного традицийного, вже історично витвореного і одним Родом Гетьманським вже репрезентованого Гетьмансько-монархічного проводу — і замість рахувати тільки на свої власні, в сути величезні, сили — буде держати ніс по вітру, а за пазухою зраду; коли — замість всі свої сили обєднати для тяжкої боротьби з зовнішніми і внутрішніми руїниками України — вона ці сили розпорошить на тисячі орієнтацій і на тисячі ріжнородних ⁣»монархічних«⁣ партій; коли до всіх українських ⁣»отаманій«⁣ прибуде ще одна найгірша отаманія ⁣»монархічна«⁣ і кожна ґрупа таких, ворожих до українського правного лєґітимного Гетьманства, революцийних ⁣»монархістів«⁣ буде шукати собі иншого ⁣»Варяга«, що мав-би виконати за неї її власне завдання, — то це буде знак, що варяжська теорія дала такі наслідки, яких її Автор не хотів, але які вона по своїй лоґічній структурі дати мусіла. А також це буде знак, що оці рядки, які хочуть переконати Автора варяжської теорії і його ідейних спадкоємців вірити в свої власні хліборобські соціяльно-консервативні сили і не розбивати їхньої — для сотвореня Української Держави необхідної — активности і єдности, пропали, як багато річей в історії України, зовсім марно. Не дай Боже, щоб так сталося! І не дай Боже, щоб брак єдности, орґанізації і дисципліни між самими українськими монархістами привів монархізм український до такого самого гіркого кінця, якого зазнала в нашій історії більшість українських власнодержавних починаннь.

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Але насправді січовики Коновальця стали збройним вістрям протигетьманського повстання Директорії. Сам Коновалець, запевняли мемуаристи та історіографи ОУН, як командувач окремого загону наважився на повстання проти П. Скоропадського лише після кількох невдалих розмов з гетьманом. Зокрема, один з дослідників пише: "Вже по проголошенні "Грамоти" про федерацію, коли Стрілецька рада прийняла була рішення про збройний виступ, полк. Є. Коновалець на власну руку пішов до гетьмана з апелем звернути з пагубного шляху і поставив гетьманові такі вимоги:

відкликання маніфесту про федерацію з Росією

;скликання Національного конгресу з представників усіх партій і організацій

;розформування російських добровільних військових відділів

;перенесення Окремого загону Січових Стрільців з Білої Церкви до Києва, причому Січові Стрільці дадуть гетьманові повну моральну і збройну підтримку.

І тільки коли гетьман дав відмовну відповідь, полк. Коновалець наважився на збройний виступ" .Але хронологія подій свідчить, що саме в день оголошення федеративної "Грамоти" (14 листопада 1918 р.) під охорону Коновальця з'їхалася вся Директорія, а рух військових ешелонів на Київ почався вже 16 листопада. Тобто вигадана істориками зустріч Коновальця зі Скоропадським є лише легендою, покликаною виправдати порушення стрільцями урочистої обітниці служити гетьманові України.

Джерело: Георгій Папакін ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ: ПАТРІОТ, ДЕРЖАВОТВОРЕЦЬ, ЛЮДИНА

Головна помилка нашого століття полягає в упевненості, що людину можна змінити за допомогою декретів та політичних реформ. Революція — це не справа рук людського розуму, це кара і водночас очищення, яке вища сила посилає суспільству, що загрузло в гордині та безвір'ї.
Людина у своїй гордині вважає, що вона сама здатна творити історію та будувати ідеальні держави. Але варто їй відкинути релігійні та монархічні засади, як вона опиняється в хаосі власного егоїзму, де єдиним арбітром стає гільйотина.