На питання, чому власне так сталось — відповідь, на мою думку, можна дати таку, що, при поганстві народніх мас, прийняття тієї чи иншої форми християнства було для тодішньої влади державної питанням виключно політики зовнішньої, а не внутрішньої. Авторитету серед місцевих народніх мас не мала ані церква візантийська, ані римська, чи точніще кажучи і авторитет Риму (через ріжних „Варягів”) і авторитет Візантії (через місцеві грецькі колонії) був на Україні тоді дуже слабий. З цього боку для держави — раз вона постановила завести у себе християнство — було зовсім однаково покликати ту чи иншу церковну владу. І в виборі між ними державний володар мусів числитись не так як на заході, з вірою своїх підданих, а виключно з обставинами міжнароднього характеру. А тут для Руси тодішньої перевага в X віці була очевидно на боці Візантії.

Велику ролю при тім могло відограти також політичне суперництво з Польщею, де в ці часи вкорінялось вже латинство. Позаяк латинство йшло на Русь в великій мірі через Польщу, то воно одержувало через те домішку польських політичних впливів і нехіть до цих впливів серед правлячої державою верстви могла служити могутнім знаряддям для скріплення становища ворожого Римові грецького єпископату на Руси. Розуміється, тодішніх польсько-українських противоріч не треба мислити в сучасних демократично-націоналістичних формах. Тоді це було суперництво між Норманами за владу над словянськими племенами. Нормани, що завоювали західно-словянські племена, були у відношенню до завойованих значно сильніщі числом ніж Нормани, що завоювали племена східно-словянські. Тому перші для других своєю дальшою експанзіею на схід і південь Словянщини були дуже небезпечні. На щастя для Норманів руських, Нормани польські в своїй експанзії на Схід поводились там з такою самою самоупевненою і чванливою загонистостю, на яку їм в Польщі їх більша сила і численність дозволяли. Тут таке поводження викликувало сильну реакцію з боку пропорціонально численніших і сильніщих ніж в Польщі місцевих мас, що всяку акцію, рух і примус дуже неохоче, як взагалі всі пасивні маси, восприймали. Тим більше, що в данім випадку маси ці в великій частині складались з виходців польських, які зі зненависти до опанувавших Польщу північно-західних завойовників, дальше в вільніщі і пустіщі землі, на Україну, утікали. Про це класичну звістку знаходимо у тогочасного німецького літописця, єпископа Тітмара, який, зі слів німецьких жовнірів, бравших в 1018 р. участь в київськім поході Болеслава, пише, що в тім часі „Київська земля переповнена біглими рабами і меткими Данцями” — як Німці власне цих польських Норманів назвали.

Отже можливо, що як би наш первий в історії „западник” і мабуть перший в цій добі між князівською верствою по своїм політичним тенденціям „Українець”, найстарший син Володимира Великого, Святополк, свої політичні пляни використання для будови держави місцеві а не північні варяжсько-новгородські сили, переводив був не в союзі з Польщею, то й ці пляни йому би на щастя України удалось здійснити, і може вплив Риму, репрезентований при його дворі духовником його жінки, латинським єпископом Райнберном, одержав би згодом на Руси перевагу. А так, викликавши своїм союзом з Польщею і поводженням своїх союзників на Руси проти себе сильну реакцію, він помер, як каже літописець, десь „в пустині межи Чахи і Ляхи” на вигнанні, і своєю помилкою утруднив шлях всім своїм пізніщим політичним спадкоємцям. Од ворожих Римові книжників тодішніх одержав він призвище „Окаянного” тоді, коли його суперник Ярослав перейшов до історії, завдяки тим же самим книжникам, з назвою „Мудрого”. На нещастя України „Мудрий” Ярослав перемогу над „Окаянним” братом і здобуття Київа, завдячував пасивности місцевих українських мас і новгородським та ново-найнятим на півночі дружинам варяжським…

Джерело: В. Липинський Реліґія і церква в історії України

І коли прояви нашого стихийного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне життя, коли не плювати на них і не дивитись на них з комічного боку, як це прийнято в нашій демократичній літературі, то обовязком кожного політика єсть старатись усіми силами повалено зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви.
Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в Квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана істнує фактично, а не в теорії, Українська Держава. Розуміється можна сказати, вживаючи висловів наших інтеліґентських ⁣»народолюбних«⁣ літераторів, що все це була ⁣»циркова комедія буржуйських і куркульських морд, розіграна під режисерством фельдфебельської німецької палиці«. Але хто не має приємности належати до світил і творців сучасної української демократичної літератури і хто бачив тоді в Київі ціх пригноблених, але завзятих українських людей — що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників — той мусить задуматись над питанням: чому ці люде, з яких 99½% не читали ⁣»усвідомлюючої«⁣ української літератури, в момент, коли важилась їх доля, проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найблизчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу і чому за того власне ладу твориться дійсна Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація.
І коли знов таки не стояти на українськім демократично-літературнім становищу, що Українець це ⁣»дурень або злодій«. то треба гадати, що в Квітні 1918 р. було не зібрання якоїсь банди такого роду ⁣»Українців«, а зібрання представників великої частини Української Нації і що в цьому зібранню знайшла собі вираз ота сама стихийна національна свідомість, що являється основою істнування кожної нації. Ця наша національна свідомість, в своїй містичній ірраціональній суті не гірша і не инша від національної свідомости всякої иншої великої европейської нації, у нас, в питанню національного державного ладу, знайшла якраз такий вираз, усвідомила себе в такій формі, яка степені її розвитку відповідає. При тім на тому зібранню хліборобів знайшла вона якраз ту саму форму, яку менше ясно, менше виразно приймає взагалі вся наша народня маса.
Бо тільки однім нашим демократичним літераторам не видно, що в реальнім, дійснім життю вся наша народня маса весь час намагається персоніфікувати свої національні змагання, усе звязуючи їх з іменем то одного то другого популярного діяча. І робить вона це, не зважаючи навіть на всю завзяту аґітацію, яку проти такої персоніфікації ведуть коло тих діячів їхні демократичні політичні приятелі. Нам здається, що в однім і другім випадку ми маємо до діла з одним і тим самим фактом прояву стихийної національної свідомости мас; з фактом усвідомлювання собі нашої національної душі в тій формі, в якій ми поки що в стані її собі усвідомити. І більше звязані зі старою національною традицією хлібороби, проголошуючи більше свідомо дідичного традицийного Гетьмана, — і позбавлені тієї національної традиції народні маси, менше свідомо персоніфікуючи ⁣»Україну«⁣ в особі того чи иншого ⁣»отамана« — всі ми, вся нація наша намагаємось знайти для виявленя нашої стихийної містичної національної душі таку реальну зовнішню форму національного істнування, яка степені розвитку тієї нашої національної душі відповідає. Такою формою єсть персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Тільки той, хто стоїть понад всякими виборами й понад всякими партіями — той хто заінтересований у зрості, в скріпленню, а не використовуванню держави, — хто несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність — тільки Господар Монарх захоче й зможе тих найкращих орґанізаторів знайти, до діла державного поставити, а негодящих — що не менше важно — не вяжучись ніякими партіями, від партацької роботи усунути.

Держави у нас немає, але села українські, хоч з великою бідою, досі ще живуть, орють, сіють і якось самі управляються. Народ навіть в тій страшній руїні поволі виділяє із себе найкращих орґанізаторів — нову українську аристократію. І вона повстає там, де від початку світа кожна дійсна аристократія повставала: при праці й при війні, при обсіві ланів і при обороні села від бандитів і реквізицій.

Тільки на місцях: по селах і волостях, тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім працюючім поміщицтві, в технічно творчім міщанстві — виробляться й найдуться орґанізатори держави. Забезпечити цю природню й єдине раціональну людську селєкцію якнайширшою децентралізацією й якнайбільшим збереженям чистоти класового принціпу — ось велике завдання будучої Української Держави.

Ні одного ні другого не може зробити Народня Республіка. Всяка демократична республіка, що повстала з монархії, при децентралізації розпадається. Тому мусіла знищити всі місцеві самоврядування Франція, тому все більше централізується Німеччина, Чехія, Польща і т. д. Бо тільки влада єдиного центрального парляменту означає єдність республіки, бо тільки один центральний парлямент приємлемий для фінансової буржуазії, яка при допомозі всенародніх послів усіма республіками править. І тільки, перемішавши всі класи в одну демократичну виборчу масу, можуть виходити з виборів демаґоґи політики-інтеліґенти, що ні до якого продукуючого класу не належать і тільки з політики республіканської живуть і в піря поростають.

Натомість Господар-Монарх, всею Нацією і всею Землею признаний, що стоїть понад усіми класами й понад усіми селами, в якого особі принціп єдности Нації й Землі зберігається, може без ніякої шкоди ні для Землі ні для Нації якнайширшу автономію й кожному класові й кожному селу дати. Але разом із тим тільки він один у силі примусити всіх найкращих людей із сел і з класів пожертвувати інтересами свого села й свого класу для спільних інтересів Нації й Держави. Бо він, Господар, особисто звязаний з будуччиною Нації й Держави. Бо сила держави, це його сила. Він сам росте з її зростом і падає з її упадком. Тільки президенти республік, чи єсть чи немає держави, виїзджають собі на спочинок. Адвокати не відповідають за підсудних, але голова господарства за своє господарство все й скрізь головою своєю відповідає. Коли єсть відповідальність за ослабленя держави й нації, то нести її може тільки один наслідственний Монарх.

Авторітет, влада й відповідальність у народа внизу, а свобода й безвідповідальність зверху — це державний принціп Народньої Республіки. Свобода внизу, а авторітет, влада й відповідальність зверху — це державний принціп Трудової Монархії.

Старе бюрократичне, зцентралізоване кулачно-отаманське самодержавіє з правлінням парусот, чи парудесятків невідповідальних ні перед ким демаґоґів — це єсть Народня Республіка. Ряд автономних, класових, професійних і сельських республік, обеднаних владою відповідального за будучність нації й держави своїм життям і життям своїх нащадків Господаря — це єсть нова, грядуча Трудова Монархія.

Вся влада Великому Господарю-Монарху української землі — вся свобода Українському Народові! Діло Монарха — зорґанізувати армію й державну адміністрацію; діло Народа — уладнати найкраще своє життя й свою працю в селах і містах, у полях і фабриках. Під таким тільки гаслом може бути збудована Українська Держава.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

У вирі громадянської війни в Росії Українська Держава залишалася одним із небагатьох стабільних куточків колишньої. Завдяки німецько-австрійським військам владу Гетьмана вдавалося охороняти, проте з поразкою Центральних Держав та відходом військ Німеччини з України ситуація загострилася. Повстанцям, які планували своє діло ще з початку осені, розв’язали руки. При передчутті вогню, який накинеться на Україну, Гетьман оголосив про Федеративну грамоту. Про її зміст та виконання можна говорити майже нескінченно. Проте одне можна сказати точно: Українська Держава билася б пліч-о-пліч з Білим рухом. Грамота стала пропагандистською основою Директорії, яка сформувалася якраз тоді. У більшості колишня армія Гетьманату підтримала повстанців. З восьми корпусів Збройних Сил Української Держави тільки три залишилися вірними після антигетьманського повстання, а саме: 5-й Чернігівський, 6-й Полтавський та 8-й Катеринославський. На останньому якраз і зупинимося. 8-й Катеринославський корпус сформувався з частин 5-го Кавказького корпусу РІА, який під час світової війни брав участь у боях проти османських військ на Кавказі. У жовтні 1917 року було прийнято рішення про українізацію корпусу. У середині січня 1918 року українізовані частини корпусу були переправлені до Феодосії, а вже наприкінці березня 1918 року корпус було перебазовано до Маріуполя. Одразу після прибуття до міста більшість вояків розійшлася по домівках. Залишки корпусу було перейменовано на Катеринославський корпус, а у квітні 1918 року — на 8-й Катеринославський корпус.

Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в найгіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демократії, починає шукати собі точки опори в ⁣»народі«⁣ і починає конкурувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних вибухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демократичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних ⁣»національних еґоїзмів«, а також примітивний і дикий антисемітизм. Такий антисемітизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на ґешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша....
Оця необхідна для істнування орґанічного і здорового консерватизму монархічна точка опори, мусить відріжнятись від всіх дальших можливих точек руху тим, що вона стала і оперта на історичній традиції та історичній спадковости (преємственности), яка одна тільки не піддається підроблюваням і яка вяже поодинокі покоління, поодинокі точки руху, в одну лінію, в одну націю. Без такої точки опори кожне покоління могло б по своїй охоті розпочинати творити нові нації. У нас, позбавлених такої точки, можемо власне помітити подібний процес. Колись ми були Русею, потім нацією козацькою, далі малоросійською, ще далі українською, завтра можемо прибрати ще якусь нову назву, а проте нацією дозрілою, розвиненою не станемо доти, доки — замість як той ⁣»ванька встанька«⁣ все ставати на ноги: на підстави з яких ми вийшли — будем все падати на голову, тяжчу од своїх підстав проєктами того, що має колись бути.
Такою опертою на нашій історичній традиції і на нашій історичній спадковости точкою опори для українських державницьких консервативних елєментів може бути тільки відновлене наше традицийне історичне Гетьманство. Розуміється з додатком того корективу сталости, який намагались надати йому наші предки за Гетьманів: Хмельницького, Самойловича, Розумовського, а саме: з перетвореням його з Гетьманства доживотнього, виборного, в Гетьманство дідичне в однім роді, не виборне. І розуміється з наданням йому в державному устрої тих політичних і соціяльних форм, які необхідні для сучасного духового і матеріяльного розвитку нашої Нації.
Тільки Гетьманство може стати для нас орґанічною аркою сполученя між нашою прабабкою Русею і бабкою Малоросією, від якої вродилась наша мати Україна, і якої вона не може виріктись, коли хоче жити на землі, а не в царстві повітряних, літературних мрій. І тільки Гетьманство, обєднавши біля себе всі здержуючі консервативні елєменти, може витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність

Для реального а не літературного консерватизму і для реального а не літературного монархізму в нашу традицийну форму Гетьманства мусить бути вложений живий конкретний зміст. Нашою траґедією в початках революції було те, що ми — коли відреченя від престола російського Імператора перекреслило Переяславську Умову — бродили по одинці розпорошені, бо позбавлені обєднуючого живого символу: реальної персоніфікації української монархічної ідеї. Ця траґедія знов руїною і розбиттям звалилася на нас, коли ми, завдяки може найбільшій помилці Гетьманства, були звільнені од присяги пануючому Гетьманові, але розуміється не од вірности персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї. Без реальної персоніфікації Гетьманства, ані консерватизм, ані монархізм український, ані само істнування Держави Української неможливі.
Заміна монархічної вірности реальному і конкретному Родові, репрезентуючому монархічну державність українську, вірностю абстрактній фікції України — як цього хочуть або надто хитрі або надто романтичні наші політики — до власної держави нас не доведе. Поминаю те, про що я говорив вже ширше в иншім місці, що серед нації, якої пасивні ⁣»народні«⁣ маси не мають ще національної свідомости, не персоніфікована ідея національна одержати перемоги не може. Не про ⁣»народ«⁣ зрештою тут йде мова, а про цих усвідомителів народа, які, принаймні досі, власне ⁣»безмірною любовю«⁣ до такої неперсоніфікованої абстрактної України поясняли всяку свою найбільше руїнницьку для України роботу.
Тільки монархічно персоніфікована Україна, так само як такаж Англія чи Італія, може служити мірилом дійсного патріотизму: найвірніщим пробним камінем для того, чи хто хоче од своїх особистих цілей, од своїх зазіханнь ⁣»на чоло«⁣ одмовитись і во імя України Україні служити, чи хто хоче во імя України над Україною отаманствувати. Тому од обовязку персоніфікації українського монархізму і української державности не повинні здержувати чесних українських людей ані сичання всякої продажної каналії, ані крики свідомих або несвідомих руїнників, що, мовляв, це єсть служба ⁣»особам, не ідеї«. В монархіях класократичних, таких, якої ми хочемо і яка тільки на Україні й можлива, які права і привілеї дає вірність Монархові? Вірність Монархові, як наприклад в Англії, це ж тільки обовязок, а не карієра, — це тільки здержуваня і обмежуваня всякого розперезаного бажання влади, а не вільна, під гаслами ⁣»ідеї«, дорога до розперезаної і необмеженої влади.

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Берлін. „Norddeutsche Allg. Zeitung“ пише: „Гетьман не є для нас чужинцем. Україна має всі дані для найкращого розвитку і що вона так легко і без бою перемогла всі наслідки революції, то це є заслугою не тільки славного населення, але також гетьмана, який вивів молоду державу з партійної боротьби на широку мирну дорогу національного і культурного розвитку. Перед Україною, увільненою від зовнішнього гніту і внутрішніх безпорядків, відкривається широке поле до розвитку.Всі берлинські газети посвячують багато місця гетьманові Скоропадському і щиро його вітають.„Kreuzzeitung“ пише: „Ми поздоровляємо гетьмана, як голову молодої Української держави, і висловлюємо своє задоволення з приводу його відвідин, ціллю яких мабуть те, щоби пізнали його найвизначніші німецькі державні мужі, з якими він обговорюватиме важні питання. Коли бажанням гетьмана було приїхати зараз в Німеччину, котрій за свій розвій завдячує так багато нова молода держава, то метою його перебування в Берлині є те, щоби повні довірря відносини, які існують між ним, його правительством і німецькою державою, утримались і на майбутнє“.„Deutsche Tageszeitung“ пише: „Ми вітаємо гетьмана в столиці німецької держави. Його відвідини є тільки новим висловом пошани, яку оказують українські державні керманичі німецькому народові і його цісареві. Так ми надіємось і бажаємо, щоби присутність гетьмана причинилась на майбутнє до управильнення німецько-українських відносин в ще більше приязним і корисним напрямку“.„Berliner Localanzaiger“ згадує про відвідини гетьмана і додає: „Ми вітаємо першого представника Української держави, для якого за лицарський приїзд до Німеччини зроджуються приязні симпатії і якого відвідини означують пошану для нашого народу і цісаря, і висловлюємо надію, що його сильній волі удасться вивести молоду державу зі всіх небезпек, які несе сучасність, на широкий шлях щасливого майбутнього розвою“.

Джерело: ЦДАВО України. Ф. 3766. Оп. 1. Спр. 295. Арк. 70

Джерело: Архів Східноєвропейського дослідного інституту імені В'ячеслава Липинського 

Предсталений самостійницько-державницькими
Українським Союзом Хліборобів-Державників (УСХД; В.Липинський, П. Скоропадський та ін.), згодом Союзом Гетьманців-Державників (СГД; П. Скоропадський та ін.), Братством Українських Класократів-Монархістів, Гетьманців (БУКМГ; В. Липинський та ін.), а також хліборобськими і гетьманськими організаціями в еміграції, що базували свою ідеологію на засадах українського історичного легітимізму,класократії,елітаризму, традиціоналізму, християнства, примату приватної власності та монархізму у формі трудового дідичного гетьманату тощо (Гетьманський Рух). В основу його було
покладено усталене визнання природної нерівності людей, потребу плекання і виховання національної еліти та принципи утвердження провідного становища в майбутній Українській Державі приватної власності та ієрархічної стуктуризації суспільно-політичного ладу, створення сильної держави з міцним спадковим монархом, обмеженим конституцією, що необхідно для захисту консервативних національних цінностей тощо. Проте усі вищевказані напрями і різновиди націонал-консерватизму, попри певні свої відмінності в окремих ідеологічних нюансах чи акцентах, мусять розглядатися як складові частини, що щільно переплітаються, цілісної консервативної (націонал-консервативної) концепції, яка має низку засадничих і спільних принципів, що притаманні й поділяються усіма її відгалуженнями. А саме:
y існує універсальний моральний порядок, що санкціонується і підтримується релігією;
y природа людини недосконала і в ній приховані непорозуміння та гріховність;
y природня нерівність людей щодо фізичного та розумового
розвитку;
y спроби встановлення соціальної рівності за допомогою
сили закону є безперспективними;
y важлива і провідна роля приватної власності для досягнення особистої свободи і захисту соціального порядку (ладу);
y ненадійність швидкісного прогресу й, натомість, усталені
(традиційні) норми є головною рушійною силою прогресу
(еволюція);

Джерело: Павло ГАЙ-НИЖНИК Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух

Я галичан поважаю й ціную за те, що вони глибоко віддані своїй батьківщині, а також і за те, що вони справді демократи, котрі розуміють, що бути демократом не означає діяти по-більшовицьки, як це, на наш сором, відбувається в нас. У них усе-таки є свій освічений клас, і це дає певність, що галичани зуміють зберегти свою народність.

Джерело: Павло Скоропадський: Спогади кінець 1917 грудень 1918

«Ці думки щодо створення іррегулярної Української козацької армії найяскравіше викладено у доповіді майбутнього члена Президії Генеральної Козацької Ради М.Устимовича “Про необхідність формування Українського Козацького Війська”, яку він склав для Гетьмана П.Скоропадського приблизно наприкінці серпня – на початку вересня 1918 р. У цій доповіді він пише: “Опертися на армію, котра готується до зформування в сучасний мент не покладається можливим, не вважаючи на поставлене обмеження забирати хліборобів, маючих не менш 5-ти десятин” [217, с. 296]. Далі він пише, що для створення постійної армії потрібен час, а збір козацьких формувань можливо провести протягом одного місяця. Під охороною цієї сили вже можливо проводити і набір війська, і організувати порядок у державі і в армії. Заможні селяни повинні скласти основний кадр козацької вдатної армії, вдарних козацьких сотень.

Джерело: Військово-політична діяльність П. Скоропадського та його роль у створенні Збройних Сил Української Держави (серпень 1886 р. — грудень 1918 р. 130-131 стр

Во імя Пресвятої Тройці, Отця, Сина і Св. Духа. Амінь.

Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повніщого і безпечніщого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлости і непокірности занапащеня та ізкоріненя. Дізнало такого допусту на собі й Велике Князівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве одплакалось від остаточного знищеня, даючи тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був повіт Пинський. Порадившись між собою, щоби запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій карі, через висланих з поміж себе чести достойних людей такий обговорили з Його Милостю Паном Гетьманом Запорожським і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключать:

Ми, Лукаш Єльський, Маршалок, Адам Спитек Бжеський, Стольник, Урядники Повіту Пинського, яко прислані посли, своїм і всеї Братї (шляхти) Повіту нашого іменем присягаємо Богу, в Тройці Святій Єдиному, Найсвятіщій Матері Божій і всім Святим, згідно з обрядом і наукою віри нашої, нам через Апостолів даної і нами визнаваної — що то все, що ми з ЙМП. Гетьманом Військ Запорожських від імени і по дорученю всеї Братї постановили, відносно вічного і нерозривного союзу — ми самі й ті, котрих іменем ті річи становимо, здержимо у всіх до нашого союзу належних умовах та пунктах і потомки наші — під обовязком присяги тепер нами даної — здержати будуть повинні.

Обіцюєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірванє злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно підюжувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найближчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством з ними. До того, всеї Братї іменем, зобовязуємось про всякі ворожі заходи проти Війска Запорожського які-б нам на нашім погряниччю стали відомі, завчасу повідомляти і про все, що на шкоду Україні й усьому Війську мало-б готовитись, маємо перестерігати, ні в чим вірности союзницької не нарушаючи.

Віри як Православної Грецької, так і Римської Католицької свобід і гряниць наших обопільних — коли-б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо.

Старшинства, уряди й зверхности, так земські як і військові, з рук Й.М. Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всею шляхтою Повіту Пинського вибиратись, але затвердженя їх по виборі у Й. Милости просити будем обовязані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли тільки того треба, будучи — від його-ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він над урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без його відома, самі не можем обявляти війни, ані нападів робити на чужі краї, без його на те дозволу, важитись ми не повинні.

Через Нього (Гетьмана) Царю Й. Милости при Війську Запорожськім маємо вважати себе в вічнім підданстві, нічого неприятелям царським не дораджуючи, а ні їм явною чи тайною піддержкою не помагаючи.

Позаяк нас Й.М. Пан Гетьман заховав при давних, даних нам Королями Польськими, правах, прероґативах, вільностях, судах і зверхностях, так ленних як і доживотніх здавна наданих, ні в чим їх ваги не нарушаючи — за винятком одібраня королевщин свіжо наданих і до Пинського староства належних, і умови, що надання доживотні по смерти особи, що на них має право, до Пинського староства мають бути прилучені — то і ми, яку мали для попередніх Панів наших (Королів Польських), таку-ж і для Й.М. Пана Гетьмана теперішнього і будучих, і для всього Війська Запорожського приязнь і вичливість ми і нащадки наші заховаємо, в часах щастя та нещастя взаїмно і непорушно на віки вічні заховати будем повинні, не йдучи за чужими лукавими листами та намовами.

Навпаки, коли-б ми знали о таких, сусідніх з нами, краях польських та литовських, котрі уперто не хочуть пристати до союзу й злуки з Й.М.П. Гетьманом і всім Військом Запорожським, то ми обіцюєм їх нашою намовою від тієї упертости одводити, пильнуючи того, чого союз наш взаїмний з Військом Запорожським вимагає.

Надто у всім тільки від Й.М. Пана Гетьмана Запорожського, тепер і на потім будучого, маємо заховати залежність, ніяких урядів собі, помимо Його волі, не присвоюючи. Тоб-то ані соймиків скликувати, ані стягання Хоругвей задумувати, без особливого від Й.М. Пана Гетьмана оповіщеня ми не повинні, хиба-б в наглій і горячій пригоді.

Унію і всякі инші чужі віри, нам і Війську Запорожському противні й неприязні, ізкоріняти одностайно ми зо всею Братією нашою повинні, не бажаючи для тих душам христянським зараз в повіті нашім місця і принади. Наколи-б одначе хто з осіб духовних (Уніятів), повернувши до належного Митрополиту Київському послушенства, дістав від Митрополита свідоцтво про спокутуваня за своє відступництво, і коли-б за його горяче духовенство просило, то для такого буде мати Й.М. Пан Гетьман свою Панську увагу.

Врешті всі обовязки, союзові присущі, хочби тут про них і не згадалося, виконати обопільно й заховати ми повинні вічно. Так нам поможи Господи Боже і невинна Мука Господа Христа.

А по виконаню присяги поіменовані Й.М.П. Посли — Й.М. Пан Лукаш Єльський Маршалок, Пап Адам Спитек Бжеський Стольник Повіту Пинського з Братією нашою на той час будучою, для більшого ґрунтовного забезпеченя Союзу при печатках своїх руками власними підписалися, обіцюючи, що те саме всі Й.М. Панове шляхта Пинська незволікаючи учинити мають.

Джерело: Вячеслав Липинський: УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ 1657—1659.

Про титул Отамана
В 1912 чи 1913 році "Військовий Збір Кубанського Козацького Війська" постановив вшанувати Генерал-Майора Павла Скоропадського і надав йому, нащадкові козацького роду, титул Почесного Отамана Кубанського Козацького Війська. Тому-то він носив уніформу кубанських козаків (черкеску) на підставі того узаконеного титулу його почесного становища у кубанських козаків.

Про добровільний вступ в армію
У дійову армію пішов П. Скоропадський по власній ініціативі, залишивши всякі вигоди життя гвардійського полку в мирних обставинах. У дійовій армії він командував стягненим 2-го козацького Читинського полку, бере участь в багатьох боях і за геройське діло отримує високу нагороду — золоту зброю. По скінченні війни він продовжує командувати тією сотнею. З Далекого Сходу повертається вже аж після закінчення революції в 1907 році.

Про найвищу нагороду
Скоропадський прорвав фронт пруської піхоти, проскакав у запілля ворога, вирубав обслугу 14-ти гармат, що наносили великі втрати московським частинам і, зачепивши німецькі гармати за передки, прорвався з ними назад. За цей бій генерал Павло Скоропадський одержує найвищу нагороду за бойові заслуги і за особисту хоробрість та відвагу — орден св. Юрія. Цей орден при- знано владою УЦРади і Гетьманським урядом, як і орден.

Джерело: Вояцькі заслуги й лицарські чесноти гетьмана всієї України Павла Скоропадського Видавництво: Батьківщина

“Коли в листопаді 1917 р. 2-й гвардійський корпус під впливом певних політичних сил рушив на Київ, щоб розігнати «українських сепаратистів», П. Скоропадський із своїм 34-м (тепер перейменованим на 1-й Український) корпусом став на захист хоч і нелюбої йому, але української Центральної Ради і національного відродження. А перед тим в жовтні 1917 р. на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині його як найбільш підготовленого кадрового військовика українського походження було обрано отаманом цього новоствореного громадського воєнізованого об’єднання [7, с. 39].”

Джерело: Володимир Шевченко Процеси українізації революційної доби та гетьмана Павла Скоропадського

Во імя Господнє. Амінь. На вічну річи памятку.

Ми Богдан Хмельницький Гетьман

Ґенеральний Військ Й. Царської Милости Запорожських. Ознаймуємо тим Листом, вірою Нашою і Всего Війська стверженім, кожному, кому би про се відати належало. Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом і приятелів серцем установила приймати приятельським, давши таке для цього порівнання, що не єсть річ слушна за рибу гадюку, за хліб каміння й инше за добрі вчинки віддавати зло. Коли отже найвищий світа підсоняшного Творець і Правитель так учив обходитись з людьми, установляючи найпевніщу взаїмної щирости й приязні підставу: добром віддавати за добро — то не личить нікому, Його ласкою сотвореному, з ближнім своїм поводитись инакше, наколи хоче він, з дороги спасенної не сходячи, кари Божої і людського уникнути суду. Тому й Ми, від давних не одступаючи звичаїв, коли Господь прихильні до злуки з нами серця й волю Повіту Пинського склонив, Послів од них, для ствердженя вічного союзу присланих, Й.М.П. Лукаша Єльського Маршалка і Й.М.П. Адама Спитка Бжеського Стольника, Диґнитарів Пинських, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обовязки і умови, до того союзу належні, невонтпливе і сумлінням своїм твердо їх забезпечаючи:

Що від нині ані самі поводитись з ними по неприятельськи, ані якогось на їх маєтности особливого війська насилати не будемо, крім окремих залог, для порядку призначених, і не будем ані самі, ані через намовлені до того особи проти них на їх згубу кого небудь чужого підюжувати. Навпаки, коли-б хто-небудь з ненависти до них за те, що вони союз і злуку з нами учинили, або для якоїсь иншої причини, хотів їм шкодити, наскочивши на їхний край з військом та огнем і мечем його руйнуючи, то ми їх боронити та запомогати і як би треба було то й усім Військом неприятеля на них наступаючого віддгоняти обіцюєм, навіть як-би се був і близький нам, але поради нашої — іх не зачипати — не слухаючий.

В обрядах Римської віри, в котрій до Нас пристають, ніякої перешкоди Ми й потомки Наші і все Військо Запорожське їм чинити не будемо, ані нікого з них примусом до віри Православної Грецької навертати, як і записей давних і свіжих на костели відбирати й нищити не повиннисьмо, крім тих, які видерті з маєтків православних і які з кривди убогих православних повстали. Чужі одначе секти й Унію, яко причини великого зла, постановляємо обопільно ізкоріняти, не відмовляючи одначе доступу до ласки Нашої тим духовним (Уніятам), котрі, правду пізнавши і при відданю належного Митрополитови Київському послушенства добру покуту учинивши, будуть мати за собою горячу нашого духовенства просьбу і рекомендацію.

Прероґативи, вільности і суди шляхецькі, станові їхньому належні, так як за Королів Польських бувало, їм забезпечаємо. Одного тільки вимагаємо, щоб скорочена була процедура правна і тим шляхті убогій до зубожіння й лишньої тяганини по судах була загорожена дорога. Уряди, чини й почести, як земські так і військові, які мають тепер панове шляхта Повіту Пинського собі від Короля Польського надані, за кожнім до смерти його залишаються. Коли-б одначе присудом Божїм хто з урядників з цього світу зійшов, мають иншого на його місце по свому звичаю вільно обрати на ті уряди, котрі звикли з давних давен по вибору настановляти. Але затвердженя вибору при собі заховуємо. Иншими урядами, котрі від нашої волі й розсуду залежать, самі диспонувати будємо, маючи респект і увагу для заслужених, за рекомендацією сторости Нашого Пинського. Крім того військові уряди всякі, котрі тепер і потім істнувати будуть, забезпечуємо повною владою, оставляючи Полковникови на той час будучому вільне та повне Ротмистрів і Поручників представлюваня. Всі вони одначе без Нашого наказу нікому війни обявляти, ані нових союзів з ким небудь заключати без особливого нашого дозволу не повинні.

Маєтностями дідичними в повіті Пинськім, Мозирськім, Туровськім і инших, де-б вони не находились у тих, хто склав присягу вірности, дозволяємо їм володіти вільно зо всіма доходами. Також лєнні права, кому вони здавна за Королів надані, мають в цілости за тими оставатися, в чім їх за Нас і Потомків Наших асекуруємо разом з Військом Запорожським. Одні тільки королівщини, до староства Пинського, також і инші, до доходів Наших належні, мають бути від користування їхнього виключені. Але доживотні надання кождому до смерти служити повинні, а по смерти держателя до нашої повертаються диспозиції.

Службу Божу, звичайні Процесії, дітей шляхецьких вільну науку, повне пошанування духовних віри Римської — за ними в цілости оставити і ніяких хочби найменчих перешкод в ціх річах не чинити Ми й Потомки Наші з Військом Запорожським під словом христянським прирікаємо.

Загалом у всіх инших належних їм вільностях кривди ніякої чинити не будемо, під умовою, щоб чогось нового в них для ошукання Нас видумано не було. Так само всі умови, до союзу належні, статечне додержати і це Наше Забезпеченя через надзвичайних послів присягою ствердити беремося, забовязуючи від нині Самих Себе і Потомків Наших і все Військо Запорожське, що одніх будемо мати друзїв та ворогів і вічно та ненарушно в союзі жити будемо. Покладаємось на І.М. Панів шляхту Пинську, що й вони додержать в цілости ті умови, до котрих зобовязалися, склавши Нам на це свою, для затвердження союзу, присягу.

То все, щоб більшу вагу і ґрунтовность мало, рукою власною це Наше Забезпеченя при печати військовій підписуємо. Діялось в Чигрині д. 28 Червня по старому калєндарю Року Божого 1657. Богдан Хмельницький Гетьман Військ Його Царської Милости Запорожських. Прийнято до книг київських 7 Липня по старому калєндарю.

Джерело: Вячеслав Липинський: УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ 1657—1659.

Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична ⁣»буржуазія«⁣ це елємент ⁣»реакцийний«, а ⁣»народ« — це елємент ⁣»поступовий«. І брехня ця, раз прийнята, мститься сьогодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорґанізувавшись по демократичному, тоб-то скинувши в своїх республиках всі, гальмуючі її революцийність, орґанізовані форми здержуючого примусу (реліґію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революцийний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чим раз гостріще бунтуватись. Найбільшим наприклад революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степеню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Лєнін, під проводом якого ці маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії — політехнічні інститути, фабрики, залізні дороги — попалили та поруйнували. Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности ⁣»народній«⁣ і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношеню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в порівнанні з народніми масами, комуністичної партії. Одначе вони можуть бути певні, що проти них за це знищеня поступу не підійметься ніяка народня революція. Не підійметься доти, доки одна частина пануючих большовиків не збунтується проти другої і не почне (по прикладу ліберальної та поступової частини старої російської провідної верстви) вимагати свободи, ⁣»конституції«. Революцію буде робити частина большовицьких ⁣»панів«⁣ для здійсненя своїх власних — ⁣»панських«⁣ а не ⁣»народніх«, тоб-то виходячих від правлячої верстви а не від народу — поступових, свободолюбивих та реформаторських ідей, — ідей, випливаючих з їх власних хотіннь, а не з хотіннь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами ⁣»волі народу«. Оці спостереженя вповні відповідають реальній природі річей. На поверхню громадського життя, серед його порушуючі поступові сили, не вибиваються і не можуть ніколи вибитись індивідуально найслабші та найпасивніщі. Вони скрізь і завжди остаються серед тих, ким правлять, кого орґанізують, кого порушують, кого ведуть — серед тієї пасивної маси, яку прийнято звати народом. І коли народ робить революції, коли він підіймається проти своїх дотеперішніх орґанізаторів і правителів, то не тому, що він сам хоче більшого руху, більшого поступу, а тому, що він даного способу руху, даного методу правління і орґанізації вже не восприймає. Причини всякого незадоволеня народнього завжди лежать в панах: в нездатности і нікчемности тих старих панів, які його досі орґанізували, і в революцийнім бажанню влади у тих панів нових, які хочуть тепер самі запанувати і народ своїми новими, поступовими та революцийними, способами орґанізувати. Всяка революція означає лише те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійсненя своїх імперіялістичних хотіннь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли останні, через зужиття та ослабленя свого методу орґанізації (який колись їх привів до влади), самі вже зужились і ослабли. Тому то для всякої правлячої верстви vox populi, vox Dei — ⁣»голос народу, голос Божий«. Всяке незадоволеня народнє єсть ознакою внутрішньої моральної та матеріяльної слабости даної правлячої верстви; ознакою того, що вона втратила вже необхідні для проводу та орґанізації або рухові (динамічні), або здержуючі (орґанізуючі) прикмети. Иншими словами: що вона втратила, або хотіння влади і віру в законність цього хотіння, або уміння оце хотіння та оцю віру здержувати і орґанізовувати, і що серед тих, ким вона править, вже почалась революціонізуюча робота її конкурентів до влади.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів