Сегодня посетил меня только что назначенный шеф кабинета п. Лизогуб, который как серьезно, предметно думающий и полностью ознакомленный с отношениями в крае, произвел на меня необычайно хорошее впечатление. Он целиком осознает те обязательства, которые его правительство имеет исполнить по отношению к центральным государствам, а главное по отношению к нам, и высказывает полное понимание необходимости немедленной доставки продуктов, главным образом зерна, для нас...

Джерело: Гражданская война на Украине. 1918-1920. Т. I, кн. 1.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді й проголошення III Універсалу Центральної Ради генерал Скоропадський знов опинився перед важким вибором. Російська військова ставка вимагала відправлення 34-го корпусу на фронт, що розвалювався, аби зміцнити його хоча б одним дисциплінованим з'єднанням. Проте національні інтереси диктували необхідність залишити корпус на місці, щоб урятувати Київ, Центральну Раду і взагалі Україну від відступаючих збільшовичених частин, найнебезпечнішою з яких був 2-й гвардійський корпус, яким фактично керувала Євгенія Бош. Скоропадський, вже корпусний отаман війська УНР, відмовившись від виконання наказів російської ставки, обсадив частинами 1-го українського корпусу всі залізниці Правобережної України, роззброїв і вислав до Росії більшість дезертирів. Тим самим він урятував від розгрому, грабунку та наруги значну частину території України³.Проте, і на цьому варто наголосити, соціалістична більшість Центральної Ради замість вдячності своєму рятівникові висловила йому недовіру. Підозрюючи його в підступних намірах встановити власну диктатуру, не довіряючи аристократові й поміщику, нове військове міністерство М. Порша зробило все, аби Скоропадський подав у відставку, а найбільш боєздатний корпус української армії розвалився. Тому під час другої більшовицької навали на Київ – із Півдня й Сходу – у Центральної Ради не залишалося жодних військових частин, окрім кількох сотень слобідських гайдамаків Петлюри, київських Вільних козаків інженера Ковенка та 300 юнаків, які згодом трагічно загинули під Крутами.

Джерело: Георгій Папакін ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ: ПАТРІОТ, ДЕРЖАВОТВОРЕЦЬ, ЛЮДИНА

🇺🇦Описуючи цей епізод в Білій Гвардії М. Булгаков помилково пов’язав цей вибух з Лисою горою:
«Однажды, в мае месяце, когда Город проснулся сияющий, как жемчужина в бирюзе, и солнце выкатилось освещать царство гетмана, когда граждане уже двинулись, как муравьи, по своим делишкам, и заспанные приказчики начали в магазинах открывать рокочущие шторы, прокатился по Городу страшный и зловещий звук. Он был неслыханного тембра — и не пушка и не гром, — но настолько силен, что многие форточки открылись сами собой и все стекла дрогнули. Затем звук повторился, прошел вновь по всему верхнему Городу, скатился волнами в Город нижний — Подол и через голубой красивый Днепр ушел в московские дали. Горожане проснулись, и на улицах началось смятение. Разрослось оно мгновенно, ибо побежали с верхнего Города — Печерска растерзанные, окровавленные люди с воем и визгом. А звук прошел и в третий раз, и так, что начали с громом обваливаться в печерских домах стекла и почва шатнулась под ногами.
Многие видели тут женщин, бегущих в одних сорочках и кричащих страшными голосами. Вскоре узнали, откуда пришел звук. Он явился с Лысой Горы за Городом, над самым Днепром, где помещались гигантские склады снарядов и пороху. На Лысой Горе произошел взрыв.
Пять дней жил после этого Город, в ужасе ожидая, что потекут с Лысой Горы ядовитые газы. Но удары прекратились, газы не потекли, окровавленные исчезли, и Город приобрел мирный вид во всех своих частях, за исключением небольшого угла Печерська, где рухнуло несколько домов. Нечего и говорить, что германское командование нарядило строгое следствие, и нечего и говорить, что горожане ничего не узнали относительно причин взрыва».

🇺🇦На відміну від М. А. Булгакова, класик українського націоналізму Д. І. Донцов у своєму Київському щоденнику за 1918 р. не тільки вірно наводить час вибуху (6 червня, тоді як М. А. Булгаков пише про травневий день), але і місце вибуху – Звіринець, та подає такий опис подій:
«6 червня. Нині попрацювати у бюрі не вдалося. Якийсь склад з амуніцєю вилетів у повітря (кажуть на Звіринці). Було 15 сильних детонацій. Шиби в бюрі з вікон, що виходили на Хрещатик, всі вилетіли. Мене і секретарів мало не збило з ніг, коли ми, підбігши до вікон, глянули вділ на вулицю, усіяну товченим шклом. Тут і там лежали, мабуть, збиті з ніг повітрям люди. Всі з бюра кинулися на діл до сутеренів, де й просиділи півгодини. В ушах лящало від лоскоту, з деякими панями була гістерика».
«11 червня. …О пів до четвертої бачив згори, з мого бюра, як попри нього Хрещатиком ішла процесія з жертвами вибуху на Звіринці кілька днів тому. Трумни, музика військова, наша міліція, німці. Грали похоронний марш, один з тих, які завше робили таке стрясаюче вражіння на мене. Здається, що всі ми тут у Києві танцюємо на вулькані»

🇺🇦🇺🇦Часопис «Голось Кіева» в номері 43 від 7 червня 1918 р. в статті «Грандіозная катастрофа» писав:
«Через деякий час після вибухів військовим міністром генералом Рогозою вжито термінових заходів до збереження складів, які вціліли і тих складів, що знаходяться на Лисій горі від можливості вибуху»
і там же:
«Зважаючи на часткове продовження вибухів рятівні роботи було дещо ускладнено. Однак не дивлячись на небезпеку німецькі військові частини продовжували роботу по попередженню подальшого розповсюдження катастрофи, зокрема усіма засобами намагалися ізолювати і знешкодити великі запаси піроксиліну, розташовані на Лисій горі. Що стосується піроксилінових складів на захід від цієї гори, то вони загорілися ще раніше та палали, не спричинюючи однак вибухів».

На питання, чому власне так сталось — відповідь, на мою думку, можна дати таку, що, при поганстві народніх мас, прийняття тієї чи иншої форми християнства було для тодішньої влади державної питанням виключно політики зовнішньої, а не внутрішньої. Авторитету серед місцевих народніх мас не мала ані церква візантийська, ані римська, чи точніще кажучи і авторитет Риму (через ріжних „Варягів”) і авторитет Візантії (через місцеві грецькі колонії) був на Україні тоді дуже слабий. З цього боку для держави — раз вона постановила завести у себе християнство — було зовсім однаково покликати ту чи иншу церковну владу. І в виборі між ними державний володар мусів числитись не так як на заході, з вірою своїх підданих, а виключно з обставинами міжнароднього характеру. А тут для Руси тодішньої перевага в X віці була очевидно на боці Візантії.

Велику ролю при тім могло відограти також політичне суперництво з Польщею, де в ці часи вкорінялось вже латинство. Позаяк латинство йшло на Русь в великій мірі через Польщу, то воно одержувало через те домішку польських політичних впливів і нехіть до цих впливів серед правлячої державою верстви могла служити могутнім знаряддям для скріплення становища ворожого Римові грецького єпископату на Руси. Розуміється, тодішніх польсько-українських противоріч не треба мислити в сучасних демократично-націоналістичних формах. Тоді це було суперництво між Норманами за владу над словянськими племенами. Нормани, що завоювали західно-словянські племена, були у відношенню до завойованих значно сильніщі числом ніж Нормани, що завоювали племена східно-словянські. Тому перші для других своєю дальшою експанзіею на схід і південь Словянщини були дуже небезпечні. На щастя для Норманів руських, Нормани польські в своїй експанзії на Схід поводились там з такою самою самоупевненою і чванливою загонистостю, на яку їм в Польщі їх більша сила і численність дозволяли. Тут таке поводження викликувало сильну реакцію з боку пропорціонально численніших і сильніщих ніж в Польщі місцевих мас, що всяку акцію, рух і примус дуже неохоче, як взагалі всі пасивні маси, восприймали. Тим більше, що в данім випадку маси ці в великій частині складались з виходців польських, які зі зненависти до опанувавших Польщу північно-західних завойовників, дальше в вільніщі і пустіщі землі, на Україну, утікали. Про це класичну звістку знаходимо у тогочасного німецького літописця, єпископа Тітмара, який, зі слів німецьких жовнірів, бравших в 1018 р. участь в київськім поході Болеслава, пише, що в тім часі „Київська земля переповнена біглими рабами і меткими Данцями” — як Німці власне цих польських Норманів назвали.

Отже можливо, що як би наш первий в історії „западник” і мабуть перший в цій добі між князівською верствою по своїм політичним тенденціям „Українець”, найстарший син Володимира Великого, Святополк, свої політичні пляни використання для будови держави місцеві а не північні варяжсько-новгородські сили, переводив був не в союзі з Польщею, то й ці пляни йому би на щастя України удалось здійснити, і може вплив Риму, репрезентований при його дворі духовником його жінки, латинським єпископом Райнберном, одержав би згодом на Руси перевагу. А так, викликавши своїм союзом з Польщею і поводженням своїх союзників на Руси проти себе сильну реакцію, він помер, як каже літописець, десь „в пустині межи Чахи і Ляхи” на вигнанні, і своєю помилкою утруднив шлях всім своїм пізніщим політичним спадкоємцям. Од ворожих Римові книжників тодішніх одержав він призвище „Окаянного” тоді, коли його суперник Ярослав перейшов до історії, завдяки тим же самим книжникам, з назвою „Мудрого”. На нещастя України „Мудрий” Ярослав перемогу над „Окаянним” братом і здобуття Київа, завдячував пасивности місцевих українських мас і новгородським та ново-найнятим на півночі дружинам варяжським…

Джерело: В. Липинський Реліґія і церква в історії України

І коли прояви нашого стихийного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне життя, коли не плювати на них і не дивитись на них з комічного боку, як це прийнято в нашій демократичній літературі, то обовязком кожного політика єсть старатись усіми силами повалено зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви.
Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Київі в Квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду, і тільки за Гетьмана істнує фактично, а не в теорії, Українська Держава. Розуміється можна сказати, вживаючи висловів наших інтеліґентських ⁣»народолюбних«⁣ літераторів, що все це була ⁣»циркова комедія буржуйських і куркульських морд, розіграна під режисерством фельдфебельської німецької палиці«. Але хто не має приємности належати до світил і творців сучасної української демократичної літератури і хто бачив тоді в Київі ціх пригноблених, але завзятих українських людей — що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників — той мусить задуматись над питанням: чому ці люде, з яких 99½% не читали ⁣»усвідомлюючої«⁣ української літератури, в момент, коли важилась їх доля, проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найблизчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу і чому за того власне ладу твориться дійсна Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація.
І коли знов таки не стояти на українськім демократично-літературнім становищу, що Українець це ⁣»дурень або злодій«. то треба гадати, що в Квітні 1918 р. було не зібрання якоїсь банди такого роду ⁣»Українців«, а зібрання представників великої частини Української Нації і що в цьому зібранню знайшла собі вираз ота сама стихийна національна свідомість, що являється основою істнування кожної нації. Ця наша національна свідомість, в своїй містичній ірраціональній суті не гірша і не инша від національної свідомости всякої иншої великої европейської нації, у нас, в питанню національного державного ладу, знайшла якраз такий вираз, усвідомила себе в такій формі, яка степені її розвитку відповідає. При тім на тому зібранню хліборобів знайшла вона якраз ту саму форму, яку менше ясно, менше виразно приймає взагалі вся наша народня маса.
Бо тільки однім нашим демократичним літераторам не видно, що в реальнім, дійснім життю вся наша народня маса весь час намагається персоніфікувати свої національні змагання, усе звязуючи їх з іменем то одного то другого популярного діяча. І робить вона це, не зважаючи навіть на всю завзяту аґітацію, яку проти такої персоніфікації ведуть коло тих діячів їхні демократичні політичні приятелі. Нам здається, що в однім і другім випадку ми маємо до діла з одним і тим самим фактом прояву стихийної національної свідомости мас; з фактом усвідомлювання собі нашої національної душі в тій формі, в якій ми поки що в стані її собі усвідомити. І більше звязані зі старою національною традицією хлібороби, проголошуючи більше свідомо дідичного традицийного Гетьмана, — і позбавлені тієї національної традиції народні маси, менше свідомо персоніфікуючи ⁣»Україну«⁣ в особі того чи иншого ⁣»отамана« — всі ми, вся нація наша намагаємось знайти для виявленя нашої стихийної містичної національної душі таку реальну зовнішню форму національного істнування, яка степені розвитку тієї нашої національної душі відповідає. Такою формою єсть персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої Української Нації.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Тільки той, хто стоїть понад всякими виборами й понад всякими партіями — той хто заінтересований у зрості, в скріпленню, а не використовуванню держави, — хто несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність — тільки Господар Монарх захоче й зможе тих найкращих орґанізаторів знайти, до діла державного поставити, а негодящих — що не менше важно — не вяжучись ніякими партіями, від партацької роботи усунути.

Держави у нас немає, але села українські, хоч з великою бідою, досі ще живуть, орють, сіють і якось самі управляються. Народ навіть в тій страшній руїні поволі виділяє із себе найкращих орґанізаторів — нову українську аристократію. І вона повстає там, де від початку світа кожна дійсна аристократія повставала: при праці й при війні, при обсіві ланів і при обороні села від бандитів і реквізицій.

Тільки на місцях: по селах і волостях, тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім працюючім поміщицтві, в технічно творчім міщанстві — виробляться й найдуться орґанізатори держави. Забезпечити цю природню й єдине раціональну людську селєкцію якнайширшою децентралізацією й якнайбільшим збереженям чистоти класового принціпу — ось велике завдання будучої Української Держави.

Ні одного ні другого не може зробити Народня Республіка. Всяка демократична республіка, що повстала з монархії, при децентралізації розпадається. Тому мусіла знищити всі місцеві самоврядування Франція, тому все більше централізується Німеччина, Чехія, Польща і т. д. Бо тільки влада єдиного центрального парляменту означає єдність республіки, бо тільки один центральний парлямент приємлемий для фінансової буржуазії, яка при допомозі всенародніх послів усіма республіками править. І тільки, перемішавши всі класи в одну демократичну виборчу масу, можуть виходити з виборів демаґоґи політики-інтеліґенти, що ні до якого продукуючого класу не належать і тільки з політики республіканської живуть і в піря поростають.

Натомість Господар-Монарх, всею Нацією і всею Землею признаний, що стоїть понад усіми класами й понад усіми селами, в якого особі принціп єдности Нації й Землі зберігається, може без ніякої шкоди ні для Землі ні для Нації якнайширшу автономію й кожному класові й кожному селу дати. Але разом із тим тільки він один у силі примусити всіх найкращих людей із сел і з класів пожертвувати інтересами свого села й свого класу для спільних інтересів Нації й Держави. Бо він, Господар, особисто звязаний з будуччиною Нації й Держави. Бо сила держави, це його сила. Він сам росте з її зростом і падає з її упадком. Тільки президенти республік, чи єсть чи немає держави, виїзджають собі на спочинок. Адвокати не відповідають за підсудних, але голова господарства за своє господарство все й скрізь головою своєю відповідає. Коли єсть відповідальність за ослабленя держави й нації, то нести її може тільки один наслідственний Монарх.

Авторітет, влада й відповідальність у народа внизу, а свобода й безвідповідальність зверху — це державний принціп Народньої Республіки. Свобода внизу, а авторітет, влада й відповідальність зверху — це державний принціп Трудової Монархії.

Старе бюрократичне, зцентралізоване кулачно-отаманське самодержавіє з правлінням парусот, чи парудесятків невідповідальних ні перед ким демаґоґів — це єсть Народня Республіка. Ряд автономних, класових, професійних і сельських республік, обеднаних владою відповідального за будучність нації й держави своїм життям і життям своїх нащадків Господаря — це єсть нова, грядуча Трудова Монархія.

Вся влада Великому Господарю-Монарху української землі — вся свобода Українському Народові! Діло Монарха — зорґанізувати армію й державну адміністрацію; діло Народа — уладнати найкраще своє життя й свою працю в селах і містах, у полях і фабриках. Під таким тільки гаслом може бути збудована Українська Держава.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

У вирі громадянської війни в Росії Українська Держава залишалася одним із небагатьох стабільних куточків колишньої. Завдяки німецько-австрійським військам владу Гетьмана вдавалося охороняти, проте з поразкою Центральних Держав та відходом військ Німеччини з України ситуація загострилася. Повстанцям, які планували своє діло ще з початку осені, розв’язали руки. При передчутті вогню, який накинеться на Україну, Гетьман оголосив про Федеративну грамоту. Про її зміст та виконання можна говорити майже нескінченно. Проте одне можна сказати точно: Українська Держава билася б пліч-о-пліч з Білим рухом. Грамота стала пропагандистською основою Директорії, яка сформувалася якраз тоді. У більшості колишня армія Гетьманату підтримала повстанців. З восьми корпусів Збройних Сил Української Держави тільки три залишилися вірними після антигетьманського повстання, а саме: 5-й Чернігівський, 6-й Полтавський та 8-й Катеринославський. На останньому якраз і зупинимося. 8-й Катеринославський корпус сформувався з частин 5-го Кавказького корпусу РІА, який під час світової війни брав участь у боях проти османських військ на Кавказі. У жовтні 1917 року було прийнято рішення про українізацію корпусу. У середині січня 1918 року українізовані частини корпусу були переправлені до Феодосії, а вже наприкінці березня 1918 року корпус було перебазовано до Маріуполя. Одразу після прибуття до міста більшість вояків розійшлася по домівках. Залишки корпусу було перейменовано на Катеринославський корпус, а у квітні 1918 року — на 8-й Катеринославський корпус.