В чім полягає орґанізуюча і упорядковуюча сила реліґії і чому тільки реліґія може виконувати оцю необхідну функцію в громадському життю?

В основі людських інстинктів і залежних од цих інстинктів людських думок лежить хотіння жити і поширювати своє життя. Звідси повстає бажання людей, в їх тяжкій боротьбі за збереження і поширення життя, скріпити свої слабі сили союзом з силами сильніщими від людських, — силами, присутність яких кожда людина в той чи инший спосіб відчуває. Почуття такого союзу, яке лежить в основі того, що прийнято звати містицизмом, дає людині найбільше заохочення до акції енерґійної, сталої, непохитної, з вірою, що союз з цими силами, сильніщими від сил людини, дасть їй в кінці кінців перемогу. Оце містичне почуття примушує людину віддавати все напруження свого розуму, всю дисципліну й послух своєї волі, все своє завзяття справі милій, тим Вищим Силам, в які людина вірить — справі, яка стає ціллю і провідником всіх думок і діл даної людини. Такий містицизм єсть у всякій людській вірі, однаково чи це буде реліґія — тоб то ірраціональна, переростаюча людський розум, віра в Бога — чи це буде якась доктрина раціоналістична, оперта на вірі в керуючі людством (отже од людини так само як і Бог сильніщі) закони, які ми пізнаєм при помочі свого розуму. Комуністи чи соціялісти наприклад в своїм бажанні здобути владу, матеріяльні блага і зробити щасливим своє земне життя вірять, що в цьому їм допоможуть закони матеріяльного розвитку людства, відкриті розумом пророків соціялізму і сформуловані в їхній матеріялістичній та „науковій” соціялістичній вірі. І захоплені оцею своєю вірою, вони ведуть завзяту боротьбу за владу, за панування, за матеріяльні блага. Чому ж одначе реліґії при будові держав не може замінити раціоналістична, наукова і матеріялістична віра? Чому фундаменти всіх держав і всіх культур були покладені людьми, що не вдовольнились виключно матеріяльним і земним, а свої віри світські, свої ідеольоґії політичні, будували на реліґії, на вищих од розуму людського і трівкіщих ніж матеріґльні людські бажання — законах Бога?

Містицизм це одна з найбільших сил, яку, в боротьбі за істнування, має в свому розпорядженні людина. Без нього людина не поширила би свого панування на цілу земну кулю, вона б не завоювала її, не стала би „царем природи”. Тільки віра дає людині той розмах, те захоплення, що одні в стані творити великі, переростаючі фізичну силу людини „надлюдські” діла. Без віри — без містицизму — не можна помислити цілої людської культури і цивілізації. І перед в цій культурі і цивілізації вели й ведуть раси, нації та класи, серед яких переважає власне містичний настрій; серед яких містичні аспірації знаходять найвищий вираз в ідеї посланництва, в ідеї місіянізму, але які разом з тим уміють свій містицизм здержувати і ним керувати.

Джерело: В. Липинський Реліґія і церква в історії України

Врешті без віри в правдивість, законність і необхідність своїх вчинків не може бути необхідної для провідної верстви поваги до самої себе. Нація з провідною верствою, яка головним своїм завданням вважала-б саморозкладання і опльовуваня самої себе, може бути обєктом, а не субєктом історії. Вона буде відганяти до чужих націй і винищувати у себе все здатне до руху, все активне, — все, що потрібує для своєї акції віри та поваги до своєї віри — і буде вкінці постачати в національних формах, або зовсім одірваних од реального життя ідеалістів літераторів, або шпигів, провокаторів і платних аґентів для провідних верств чужих націй.
Оце почуття поваги до себе даної провідної верстви в дальшім розвитку приймає дуже часто форми ідеї національного посланництва. Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація, вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконаня наказів цих сил. Яко така, ідея посланництва відограла величезну ролю в повстанню і розвитку всіх державних націй, тоб-то націй, які потрафили свої національні хотіння зреалізувати.
Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх анґлійських пуритан, які себе за ⁣»націю святих«⁣ вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.

Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх ⁣»інтернаціональних«⁣ російських учителів, дивитись на Україну, як на ⁣»необхідне зло«, а на державно-національні змагання українські, як на ⁣»змагання реакцийні«, для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю ⁣»національною ідеолоґією«⁣ вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.

Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена реліґією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну ⁣»свистопляску«.

Знищити державно-національну віру серед провідної верстви — це найкращий спосіб політично приспати, а потім поневолити дану націю. І мірилом політичної сили даної нації єсть відпорність її провідної верстви на чужесторонні впливи, єсть її вірність своїй політичній вірі. Провідна верства, що не знайшла, або загубила свою політичну віру, не може виконувати політичних провідних завданнь серед нації. В безвірю, і випливаючім з нього гнилім почуттю неувіренности в законности свого проводу і своєї влади, лежить головна причина розкладу і упадку всіх провідних верств, а з ними розкладу та упадку всіх держав і всіх націй у всіх часах. Від Пилатового умивання рук і неувіренности в правді (»що єсть істина?«) починається завжди такий упадок.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

На Звенигородщині у селі Лисянка на штабі повстанців неприховано виставили червоний прапор. Штаб цей затримував людей, відбирав документи, грабував і «судив», а тим, кому щастило бути ним відпущеними, видавав пропуск з печаткою «Лисянського воїнського земського комітету». 20 червня відбулася нарада командирів повстанців з Таращанського і Канівського повітів щодо штурму Звенигородки. Під час облоги міста повстанці по-звірячому вбили повітового старосту Машіра та його помічника Солтика. На Черкащині у с. Ташлику промишляла ватага на чолі з головою «воєнно-революційного комітету» О. Санжаровським та його спільниками братами Таганликами, яких 21 червня розстріляв німецький каральний загон. Силою вербували до своїх лав повстанські загони в межах Будаївської і Хотівської волостей у Київському повіті, загальна кількість бійців яких досягла тисячі душ. Загін цей активно діяв також у районах сіл Будаївка, Круглик, Литовська Віта та Велика Дмитрівка. Озброєні загони фактично хазяйнували у Будаївській і Хотівській волостях та в районі села Великі Дмитровичі. Участь в організації банд на Київщині брав Гвоздовський сільський староста.

Джерело: Павло Гай-Нижник 1918-й: два перевороти

Українська демократія не хоче і не може хотіти української монархії перш за все завдяки свому примітивному імперіялізмові: нічим не обмеженому і зажерливому бажанню влади, яке лежить в основі її мишленя, творить всю суть її діяльности та ідеольоґії. Ці люде вірять, що розвиток людства в напрямі демократизації і бажання українського народу, які в цьому розвиткові знайдуть своє завершеня, фатально і автоматично приведуть до сотвореня ⁣»демократичної України«. Вони — українські демократи — власне єсть представниками на Україні цих надприродніх, кермуючих людськостю сил, і союз з цими силами мусить забезпечити їм остаточну перемогу, довести їх автоматично до влади. Тільки під впливом оцієї віри вони додумались до українства: покинули свої скромні російські посади для призначеної їм ⁣»соціялістично-науковим«⁣ небом провідної ролі в народній, більше менше соціялістичній Україні. І раптом їм — людям демократичного ⁣»провидіння« — пропонують розбити всі свої надії і всю свою віру, вернутись назад до своїх скромних посад і добровільно передати владу чужоземному королевичові. Розуміється висказана кимсь колись думка, що краще бути добрим шляхтичем в монархії, ніж поганеньким князем в республіці, має велику льоґічну рацію, але тільки для тих, хто здатний відчути свою смішність в становищі такого князя. Загіпнотизована своєю раціоналістичною ⁣»науково доказаною«⁣ демократичною доктриною, яка вповні відповідає її ірраціональному і примітивно-варварському хотінню влади, українська демократія цієї своєї смішности ані побачити, ані навіть зрозуміти не в силі.

Коли б у демократії був оцей патріотизм, який бачить в ній варяжська теорія і який має примусити її передати владу ⁣»чужоземному королевичові« — иншими словами, коли б у неї вже виробилась була під впливом досвіду здатність обмежувати свій необмежений і розперезаний імперіялізм во імя загального добра, тоб то здатність задовольнятись таким становищем в державі і нації, яке її реальним здібностям відповідає, — то вона цю здатність могла була проявити вже не раз. Хіба знищеня зародків української дисциплінованої армії, вже в самих початках революції, не було ділом демократії, що не хотіла поступитись своїми отаманськими посадами перед спеціялістами військового діла та думала що і без армії ⁣»революція«⁣ забезпечить їй владу на Україні? Хіба повстання проти Гетьмана було викликане дійсно ображеними ⁣»самостійницькими«⁣ почуваннями тих, що ще в початках революції самостійників називали зрадниками і провокаторами? І хіба не одинокою його причиною було бажання необмеженої влади та вроджена всякій демократії сверблячка скакати вище себе, користуючись слабостю тих, хто має обовязок хворих на таку сверблячку за фалди держати? І невже ці люде, що свою патріотичну карієру зробили на валеню зачатків української здержуючої, консервативної, монархічної влади, можуть стати раптом творцями і фундаторами цієї влади?

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Чому мілітаризм єсть ⁣»найгіршою формою класового насильства«, яку так завзято поборювали в парляментах опозицийні пацифістичні інтеліґентські соціялістичні посли, і чому червона соціялістична армія це тільки ⁣»озброєний народ«, що бореться ⁣»за найвище добро людства« — це така армія, за яку не гріх держатися руками і ногами соціялістам, що поставали на якийсь час республіканськими правителями або совітськими комісарами.
Чому, коли соціялісти ще не правлять і тільки добиваються влади — повинна істнувати ⁣»воля преси«. А коли вони вже дійшли до влади, то можуть, як напр. в Росії, виходити тільки урядові газети, або-ж, як пропонував на випадок перемоги соціялізму ще Бебель: ⁣»повинна бути призначена компетентна комісія, яка рішатиме тоді, що можна і чого не можна друкувати«.
Чому ⁣»знищеня панування буржуазії«⁣ можливе тільки ⁣»шляхом революції«, а знищеня панування соціялістичних комісарів відбудеться шляхом лагідної симпатичної еволюції, бо як що вірити соціялістичним маґам, їх ⁣»держава сама одмірає«, її правителі-янголи, самі добровільно зречуться свого панування і т. д. і т. д.
Розуміється було-б річчу безнадійною словом боротись з оцим словесним шарлатанством. Воно зникне само собою тоді, коли зникне можливість політичного правління інтеліґенції, яка, щоб правити, оцього шарлатанства вживає. Доля ⁣»інтернаціонального революцийного соціялізму«⁣ звязана з долею всеї — однаково як ⁣»буржуазної«⁣ так і ⁣»соціялістичної« — інтеліґентської демократії. І, як ціла інтеліґентська демократія, зчезне він тоді, коли народні продукуючі маси, ставши віч-навіч з голодом, перестануть вірити в ⁣»науково доказану«⁣ перемогу ⁣»соціялістичних проґрам«; тоді, коли вони самі переконаються, що ⁣»новий і кращий лад«⁣ твориться новою і краще зорґанізованою працею, а не заклинанням і ворожінням соціялістичних маґів; коли нації, зруйновані пануванням безсилої інтеліґенції, мусітимуть так інтензивно і тяжко працювати, що харчування цілої хмари інтеліґентських політиків стане для них неможливим; і коли в наслідок цього всього сучасний інтеліґент-правитель, подібно як його предок з часів середновічча, перетвориться із зітхаючого до всесвітньої ⁣»інтернаціональної«⁣ влади політичного властолюбивого діяча, або в чесного фаховця: помішника правлячого нацією озброєного продуцента, — або в дійсно ідейного, своїм власним життям стверджуючого свою укохану істину — новочасного убогого пустельника-монаха: працюючого для культури, духовного учителя і просвітителя своєї нації.
А поки що інтеліґентський інтернаціональний соціялізм мусить далі руйнувати нації. І то тим більше, чим більше дана нація темна, неграмотна, — чим більше вона не любить і не вміє працювати, — чим більше вірить вона в спасательну і чудодійну силу партийних ⁣»соціяльних проґрам«, — чим більше вона наближається до тієї стадії розвитку націй, коли замість добре горати та інтензивно обробляти поле, кликали знахорів, які своїми словесними заклинаннями повинні були спровадити добрий урожай.
І у нас нічого, крім повної руїни, не лишиться од тієї політичної боротьби, яку ведуть проміж собою за владу, при допомозі розаґітованих інтеліґентською словесностю наших темних мас, соціялісти II-го, II½ і соціялісти III-го Інтернаціоналу. Всі ці українські інтеліґенти, що під проводом соціяліста Петлюри, при піддержці соціяліста Пілсудського, намагаються нищити тих українських інтеліґентів, що при піддержці соціяліста Лєніна і під проводом соціяліста Раковського розстрілюють соціялістів, які піддержують Петлюру. Бо світська політична влада непродукуючої, не володіючої засобами продукції і через те матеріяльно безсилої інтеліґенції, спіраючись скрізь завжди на словеснім обманстві і брехні, кінчилась скрізь і завжди ⁣»перемішанням всіх язиків«, ⁣»стовпотворінням вавилонським«, — кінчилась для всіх націй руїною моральною, а вслід за тим і повною руїною матеріяльною.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Хто покладає надії на національну і державну творчість пасивної селянської більшости, робить — тільки в протилежний бік — ту саму помилку, що і варяжська теорія, яка свої надії покладає на національну і державну творчість тільки одної зайшлої частини активної меншости. Всі, хто Україну будує тільки ⁣»на народі«, муситимуть для здійсненя цієї будови завести на Україні ⁣»уложеніє«⁣ Царя Олексія Михайловича, по якому ⁣»бито кнутами і засилано на Лену«⁣ кожного, хто себе добровільно запродував другому в рабство. Цей ориґінальний спосіб пощирюваня свободолюбства був викликаний тим, що люде свобідні мусіли виконувати тоді державні повинности (які в моменти будови держав зовсім не бувають ⁣»смачним пирогом«⁣ руйнуючої держави демократії) і що тільки запроданя себе другому в холопство од цих тяжких державних повинностей звільняло. Хай же наші ⁣»народники«, які во імя пасивних міліонів ⁣»середняків«⁣ і ⁣»трудового селянства«⁣ легковажать і викидають за борт ⁣»національного фронту«⁣ десятки, сотні і тисячі не середняків і не селянства, готують, коли у них стане на це сили, ⁣»кнути і зсилку«⁣ для ⁣»народа«. ⁣»Кнути і зсилку«⁣ на той дуже правдоподібний случай, що цей ⁣»народ«⁣ волітиме, як і за людей татарських, спокійніще і його пасивній вдачі більше відповідаюче холопство в Росії або Польщі, ніж вимагаючу од нього більших жертв і більшої активности мобілізацію в ⁣»народню«⁣ українську армію. Або, хай змінять, коли можуть, свій неприродний для України метод орґанізації нації.

Який має бути цей метод — вказує нам наша минувшина. За козаччини не тільки не треба було ⁣»бити кнутом«⁣ людей, щоб вони захотіли бути свобідними, а навпаки треба було добре пильнувати реєстрів козацьких, щоб між свобідних козаків не залізли ці, які на честь бути свобідними ще собі не заслужили. Але бо метод орґанізації козацтва не був ⁣»народній«: — ані охлократичний, опертий на використовуваню, а потім муштруванню ⁣»кнутом і зсилкою«⁣ пасивних мас, ані демократичний, опертий на їх обдурюваню.

Козаччина була класократією, тоб то такою — в українських умовах найбільше до влади здатною — аристократією, яка тому, що вона себе за аристократію уважала, ставила вимоги перш за все до себе, а не до народніх мас. Вона не перекладала своїх державних обовязків на народ, а давала сама приклад народові, як треба ці обовязки виконувати. Вона не йшла за народом, а вела народ за собою. Вона не принижувала себе до середняків, чи під-середняків, а тягнула всіх їх на верх — до себе. Вона не покладала надій на народню творчість, а сама творила, сама давала народові свій творчий порив, І врешті, хоч більша її частина була зайшлими ⁣»Варягами«⁣ по походженю, але ці ⁣»Варяги«⁣ були вже асимільовані, вже звязані орґанічно — подружжями, володінням землею, звичаями, мовою і т. д. — з місцевою пасивною масою, і тому — не механічно, не страхом, не своїми чужими варяжськими ⁣»касками« — а своєю орґанічною близкостю до пасивної маси вони поривали її за своїми хотіннями, за своїми ідеалами…

Катастрофа прийшла для нас тоді, коли по знищеню козацької аристократії, Україна залишилась з міліонами селянства. Завдяки оцим завеликим міліонам елєментів пасивних і пропорціонально до них замалій скількости елєментів активних, ми докотились до руїни державної і національної. І власне вся історична вага сучасного моменту лежить в тому, що якраз тепер ця трагічна для нас пропорція починає мінятись. Під впливом передвоєнного колоніяльного насищеня України, розвитку матеріяльної культури, далі війни, революції і багатьох инших причин, стали знов з посеред розворушеної людської маси на нашій території виділятись в великому числі нові елєменти активні. Оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України.

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Наступного дня (8 травня 1918 р.) новий уряд, вже під головуванням Ф. Лизогуба підтвердив свою підтримку заяви гетьмана П. Скоропадського про потребу надіслання ним листа до німецького посла в Українській Державі А. фон Мумма щодо приєднання Кримського півострова до України. Міністри, зокрема, постановили: «Цілком приєднуючись до висловленого гетьманом принципового погляду, доручити окремим міністрам розробити дані, які можуть слугувати підтвердженням необхідності з точки зору економічної Криму до України».
Гетьман і його дипломатичний корпус усвідомлювали, що на той час проблему Криму можна розв’язати не лише власними зусиллями (митна блокада, економічна війна), а й за сприяння Берліна. Тож вже 10 травня він передав послові А. Мумму обширну ноту, в якій зазначалося, що розбудова сильної незалежної України у всіх аспектах: політичному, військовому й економічному – в інтересах Німеччини. «Особливе значіння для відродження України полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, оволодіння Кримом. Прилучення Криму мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино й садовина. Одного тільки тютюну діставала Україна з Криму щорічно для переробки на сто мільйонів рублів.

Джерело: Павло Гай-Нижник та Микола Томенко. Міфи і таємниці останнього Гетьмана України

З того, що вище було сказано про націю, з того неоспоримого і для всіх очевидного факту, що в кожній нації єсть активна меншість і пасивна більшість — ясно, що цей порив до твореня вищих форм матеріяльного і громадського життя залежить од двох чинників: од того, чи буде цей порив у активної меншости в нації і од здатности чи нездатности пасивної більшости піддатися творчому пориву меншости, піддержати, або знищити цей порив.

Коли оця активна меншість — як ми її назвали, національна аристократія — сама по тим чи иншим причинам не здатна до твореня вищої матеріяльної техніки і разом з нею вищої громадської моралі, то ясно, що вона не в стані такого творчого пориву із себе дати і цим поривом пасивну масу за собою повести. Так само, коли національна аристократія, чи по своїй матеріяльній, чи моральній силі, настільки слаба, що вона не в стані перемогти опір пасивної маси, то така маса не піде за творчим поривом своєї безсилої аристократії, по скільки послідня не збільшить в той чи инший спосіб своєї фізичної матеріяльної сили і свого морального авторітету серед нації.

Але-ж взаємне — як матеріяльне так і моральне — відношеня до себе активної і пасивної частини нації бувають ріжні в ріжних добах її істнування. З одного боку, як було сказано, активна меншість нації в процесі творчости зуживає свої матеріяльні і моральні сили, слабне, деґенерується. Знов з другого боку, пасивна більшість, кинута в процес творчости могутнім поривом своєї старої аристократії, починає виділяти з себе в цьому процесі нові активні аристократичні елєменти, які у щасливих націй поповнюють-своєю скількостю, своєю матеріяльною і моральною силою ряди попередної старої аристократії і починають ще енерґічніще ніж вона, тягнути за собою пасивну масу в напрямі технічного і морального зусилля, в напрямі матеріяльної і громадської творчости.

Під впливом ріжних причин, залежних од індівідуального розвитку кожної нації, взаємне відношеня між активною і пасивною частиною нації, а также внутрішній склад і характер обох цих частин нації, весь час міняються. І тому зрозумілим стає факт, чому нація дотепер поневолена, з хвилиною появи серед неї матеріяльно сильної, добре зорґанізованої та морально авторітетної національної аристократії, може стати нацією пануючою і навпаки: чому зла орґанізація, матеріяльне безсилля і моральний упадок власної національної аристократії перетворює націю активну, перед тим експортуючу свою матеріяльну і моральну культуру, в націю пасивну, яка підпадає чужій матеріяльній техніці, а одночасно і чужим національним формам орґанізації громадського життя.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Розглядалося й питання широкої автономії з Україною і Всевеликим військом Донським. 8 серпня 1918 р. Українська Держава і Військо Донське уклали договір, за яким кордон між ними проліг «колишньою адміністративною межею, яка ділила Україну від прежньої Області війська Донського, цеб-то межею цієї області й Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній» колишньої Росії, права влаштування на них митниць і взаємопостачання. Дон відступив на користь України м.Маріуполь та його округу. Натомість Дон відмовився від претензій на певні частини Харківської та Луганської губерній.
З огляду військової необхідності у протиборстві донських козаків з більшовиками і до остаточного забезпечення цілісності територій України і Дону від загрози з півночі, донським військовим формуванням тимчасово дозволялося перебувати по українським залізничним смугам Чертково [нині Росія] – Ліски [нині Росія] – Поварино [нині Росія]. Україна, однак, з далекоглядних політичних міркувань, змушена була (не без тиску з боку Німеччини) на той момент відступити Донові м.Таганрог [нині Росія] з округою, що в більшості були заселені українцями.
З більшовицькою Росією було встановлено перемирр’я, а з травня 1918 р. між Українською Державою та РСФРР розпочалися мирні переговори. Одним з питань переговорів було також розв’язання проблеми кордонів та митних взаємин держав. Тимчасово межі гетьманської України на півночі простяглися майже на всю етнічну українську територію, що й мали закріпити підсумки українсько-більшовицьких переговорів. До поля юрисдикції Української Держави увійшли Берестя (Брест-Литовський), Гомель, Стародуб та інші історичні українські міста та місцевості, які нині належать до Білорусі та Російської Федерації. Як відомо, переговори
не набули свого завершення через позицію більшовицької делегації, що перервала їхній перебіг, який так і не був відновлений.
Іще з квітня 1918 р. харківсько-донецьку ділянку українсько-російського кордону охороняла Донецька група військ, а також в допомогу кордонній охороні Окрема Запорізька дивізія на чолі з от. П. Болбочаном, що охороняла чернігівсько-сумську ділянку та 1-а Стрілецька козацька («Сіра») дивізія, що взяла під охорону чернігівську ділянку кордону з РСФРР. Невдовзі
ж з метою запобігання проникненню протизаконних і злочинних елементів на територію Української Держави законом від 30 серпня 1918 р. на кордоні з радянською Росією (РСФРР) були встановлені кордонні пункти
на станціях Орша, Клинці, Хутір-Михайлівський, Коренево, Гостинцево та Валуйки.
За Гетьманату П. Скоропадського кордонні комісаріати-агентури, запроваджені Центральною Радою, продовжили своє існування. Паралельно з ними урядом Української Держави приймалися заходи по створенню мережі митних пунктів та організації охорони державного кордону країни.
Кордонні охоронці Української Держави, згідно з ухваленим Радою міністрів Законом «Про урочисту обітницю» мали складати таку обітницю на вірність Українській Державі: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси й добробут».

Джерело: Павло Гай-Нижник Микола Томенко Міфи і таємниці останнього гетьмана України

«Ваша світлість. Щиро вдячний, що Ви прийняли моє запрошення, і вітаю Вас в наших стінах. Багато що змінилося з тих пір, як Ваша Світлість їх відвідали. Зі свіжими силами Україна продовжувала шлях створення могутнього і квітучого державного цілого, незморимою працею Вашої Світлості і визнаних Ваших радників. Вирівняно шлях до зміцнення. Держава лише тоді тільки може здійснити свої домагання щодо загальної поваги, коли спирається на надійні особисті засоби. Ваша Світлість доклалися до створення національної української армії. Я вчора мав задоволення бачити у себе командувачів частинами молодої української армії, генералів, людей, в руки яких Ваша Світлість віддали відповідальну справу співробітництва у створенні молодої армії. Вождю Гетьману України ура!»

Джерело: Павло Скоропадський і Власний Штаб Гетьмана всієї України, 164 сторінка

Конституційні основи Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського руху -- це проект державного устрою, розроблений українськими консерваторами-монархістами в еміграції та опублікований 1978 року в Нью-Йорку. В документі деталізуються ідеї Української Трудової Дідичої Монархії, яку гетьманці хотіли запропонувати суспільству після повалення СРСР. Документ мав стати конституцією майбутньої Української Монархічної Держави. Конституція базувалась на баченні В'ячеслава Липинського та державотворчому досвіді Павла Петровича Скоропадського. Над остаточною редакцією документа працювали провідні правознавці та діячі Гетьманського Руху — професор Василь Гришко, радники Юрій Лінгарт та Дмитро Левчук. Конституція стала не тільки проектом устрою, а й пояснила вже сучасникам значення "нової" монархії.

Гетьманський палац являв собою великий кам’яний двоповерховий будинок, побудований у київському районі Липки в 1830-х роках по вулиці Інститутській, 40. Візуально він розташовувався на розі вулиць Інститутської та Левашівської; до будинку прилягав сад, що колись був складовою частиною Кловського парку. До 1917 р. він був резиденцією Київського, Волинського та Подільського генерал-губернатора. У ньому ж, до часу приведення до ладу Маріїнського палацу, зупинялися під час своїх відвідин Києва члени російської імператорської родини, зокрема у 40-х роках XIX ст. в генерал-губернаторському будинку кілька разів мешкав імператор Ніколай I, а згодом у 1852, 1859 та 1869 роках — імператор Александр III. Від 1864 р. у генерал-губернаторському будинку розміщувалася домова церква Святого Миколая, що була побудована за губернаторства Анненкова на кошти Міністерства внутрішніх справ.

Джерело: Павло Гай-Нижник Міфи і таємниці останнього гетьмана України

Павель Петровичъ Скоропадскій, нынѣ гетманъ
Украины, потомокъ выдающаяся гетмана Скоропадскаго,родился 3-го мая 1873 года. Все свое дѣстство провелъ въ имѣніи родителей въ Трестенцахъ Полтавской губерніи, среди сельской‌ привольной‌ жизни, въ старой‌ усадьбѣ, окруженной‌ прекраснымъ паркомъ. Этотъ паркъполулюбѣ, гдѣ собраньи, кажется, всѣ породы хвойныхъ и лиственныхъ деревьевъ, гдѣ пробѣгаютъ ручьи, бьютъ ключи, поэтичный‌ паркъ съ гротами, холмами, мѣсто, гдѣ обычно игралъ маленькій‌ Скоропадскій‌, долженъ былъ наложитъ свой‌ отпечатокъ на впечатлительную натуру мальчика. Въ старомъ домѣ, гдѣ были собраньи коллекции украинской‌ старины,портретовъ гетмановъ и дѣятелей‌ Украины и были живы разсказъ о прошломъ Украины, зародилась любовь въ ребенкѣ къ его родинѣ.

Джерело:ЦДАВО України. Ф. 2469. Оп.1: Спр. 5. Арк.11.П.

Сила активніщих і сильніщих все йде в напрямі як найбільшої свободи, як найбільшого поширеня себе: своїх хотіннь і свого духового (ідейного) та матеріяльного стану посідання. Сила пасивніщих і слабших все йде в напрямі як найбільшої рівности, як найбільшого обмеженя хотіннь і стану посідання активніщих та сильніщих меншостей до рівня хотіннь і стану посідання пасивніщих та слабших по одинці — але тяжких своєю масою — більшостей.

Чим більше свободи мають в поширеню себе сильніщі, тим більша буде урівнююча реакція в напрямі їх задержаня та обмеженя з боку слабших. Чим більше непогамовані хотіння панування і багатств, ⁣»поступу«⁣ і ⁣»перебудови світу«⁣ з боку сильніщої активної меншости, тим сильніща наростає проти неї зненависть і невосприїмчивість на її рух з боку слабшої пасивної більшости. Чим більше, хоч-би в найкращих намірах руху і розвитку, використовується провідниками оця зненависть і невосприїмчивість пасивної більшости, тим більший застій і упадок, замість руху вгору, бачимо ми в наслідках діл таких провідників. Иншими словами: всякий рух, витворюваний сильніщою активною меншостю при силі спротиву пасивної більшости, єсть завжди рухом не однородним. Напрями і форми його бувають ріжні в залежности од взаємовідношеня впливаючих на нього оцих протилежних сил. І оця його неоднородність — оця його, коли можна так сказати, випадковість (в порівнані наприклад з однородностю і математичною предопреділеностю руху небесних тіл), хоч і дає широке поле для нашої — на розумнім виборі і свобідній волі опертої — громадської творчости, але незвичайно утруднює нам його пізнання. Крім цього обсервація наша утруднена ще й тим, що ми не стоїмо десь з боку руху, який ми обсервуємо, а самі знаходимось в ньому. Звідци так часте у всіх політичних питаннях перемішуваня причин і наслідків і так частий при розгляді цих питаннь брак обєктивности — тим більші, чим більша емоціональність політиків даної нації і чим слабша їх політична культура.

В ріжнородности форм руху і ріжнородности взаємовідношеня активних та пасивних громадських сил, остається завжди незмінним змагання порушуючої активної меншости здобути собі восприїмчивість на свій рух — на свої ідейні та матеріяльні хотіння — з боку пасивної більшости. Оце змагання і шукання найкращих способів його здійсненя — було, єсть і буде суттю політичної умілости всіх часів і всіх націй. Субєктивно це змагання характеризується завжди бажанням добра: — розвитку і руху вгору; обєктивно воно дуже часто кінчається злом: — упадком і рухом вниз.

Який небудь парламентський посол в сучасній демократичній республиці буде розуміється переконаний, що демократичний метод, при помочі якого він здобув собі для своєї влади (в формі посольського мандату) восприїмчивість пасивних мас, єсть найкращим методом здобування та організації влади, організації громадянства, зберігання держави і руху вгору та розвитку нації. Те саме про свій метод скаже, запанувавший сього дня над голодного і зруйнованою Україною при помочі дикого солдатського бунту, який небудь большовицький комісар; він думає, що його діяльність одчиняє для людськости ворота до земного раю (»вищої ніж капіталістична«) комуністичної доби. У всіх цих поняттях субєктивних треба уміти відріжняти словесну ⁣»димову завісу«⁣ від реальних хотіннь та вчинків, які ця завіса має прикривати, і від реальних обєктивних наслідків, які ці хотіння та вчинки викликають. Ці-ж хотіння та вчинки залежать — як побачимо далі — од того чи иншого типу людей, якому вони присущі, а їх обєктивна вартість міряється наслідками тих ріжних методів здобування собі восприїмчивости пасивних мас, яких ці типи при реалізації своїх хотіннь, в своїй боротьбі за владу вживають.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

При слабости консервативної монархічної класократії і реакцийної народньої охлократії — править Мексикою, революцийний і ⁣»поступовий«, демократичний республіканський метис. Він має тут не тільки перевагу чисельну (44%), але і велику, спеціяльно до такого рода обставин пристосовану, перевагу духову. Як білий — гордий, лінивий і незорґанізований — креольський класократ, так і червоношкурий — по рабськи митикуючий — індийський охлократ — обидва вони в Мексиці, при всіх своїх внутрішніх хибах і слабости (або може власне завдяки цьому) в політиці непрактичні фантасти і обидва вони дають найбільший процент тих, кого вішають і виганяють підчас мексиканських революций. Метис же, як згідно стверджують всі дослідники цієї країни, крайній і при тім надзвичайно грубий і примітивний реаліст. Сполучаючи в собі в хаотичній мішанині ⁣»панський« анархічний індивідуалізм креола з рабським сервілізмом і хитростю Індийця, він першого ненавидить всею душею і поборює всіма силами тому, що креол своєю расовою та культурною вищостю і своєю іронією заважає йому розперезано і по хамськи панувати. До другого він ставиться з найглибшою погордою, використовуючи без всяких скрупулів для своїх політичних комбінацій всі хиби і слабости Індийця. Низчий від креола по своїм расовим здібностям і по своїй цивілізації, він його перемагає своїм, зажерливим, варварським і нічим необмеженим імперіялізмом (бажанням влади), який у креола в таких примітивних формах під впливом цивілізації вивітрився, а форми культурні, орґанізовані — обмежені монархією і реліґією — завдяки креольській розєднаности і неорґанізованости, не зміг прийняти. Знов же Індийця метис побиває його ж власною зброєю: підступом, обманством і хитростю, крім того грубим матеріялістичним раціоналізмом у відношеню до нього, як до потрібного для демократичної політики виборчого чи революційного бидла — без тіні цієї ідеалізації і цього бажання бачити в ньому християнина, що була прищепила креолам, поширена іспанськими єзуїтами і на Індийців, католицька віра.
Подібного рода диктатури це ще для таких республік ідеал, який вони в стані осягнути тільки рідко і тільки при дуже сприяючих умовах. їх звичайний стан це анархічна, нічим необмежена боротьба демократичних партій. Щоб побороти цю демократичну анархію диктатурою охлократичною, опертою на власних внутрішніх силах, треба би сотворити відповідну, одною фанатичною вірою спаяну, сильну орґанізацію і владу цієї орґанізації оперти на найнизчих — в даному разі на індийських — народніх масах. Ані скласти таку охлократичну орґанізацію з демократичних, анархічних, вічно конкуруючих між собою і взаємно себе поборюючих метисів — ані оперти її при сучасному стані матеріяльної культури на Індийцях — неможливо. В результаті сильна диктаторська влада, при внутрішній перевазі демократії, може опертися тільки на зовнішній чужій допомозі, на ⁣»добрій закордонній орієнтації«⁣ і на закордонних капіталах. І істнувати вона може так довго, як довго єсть за що купувати серед ⁣»горожан республіки«⁣ оборонців ⁣»державної влади«, тоб то доки цих закордонних позичок на політичні потреби уряду вистачає. Розуміється, можна собі уявити, яке змінне єсть те щастя, од якого залежить істнування такої влади. ⁣»Проґрес цих демократій — пише їх історик Garcia-Caldéron — єсть ділом чужоземних капіталів і як тільки запановує політична анархія — кредит опиняється в небезпеці« — і розуміється зникає. Поки істнує в Мексиці такий демократичний і республіканський устрій, виходу з цього зачарованого кола немає. Кінець йому могла би покласти тільки окупація Мексики, якоюсь сильною державою, що взялась би за експльоатацію природних багацтв краю сама, а не через посередництво ⁣»самостійних«⁣ мексиканських урядів, які треба за ⁣»дозвіл«⁣ на цю експлуатацію з великим ризиком фінансувати.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Дорогой Маннергейм!
В день Твоего рождения шлю Тебе мои самые искренние сердечные поздравления и пожелания здоровья и полного успеха во всех Твоих на-чинаниях. Дай Боже славной победоносной финской Армии под Твоим талант-ливым водительством достичь все поставленные ей финским Народом цели.
Искренно Тебя уважающий и сердечно преданный
Павел Скоропадский

20-го июня 1943

Дорогой Скоропадский.
Прими мою сердечную благодарность за твои поздравления и за добрую память. Очень жалею, что не могу лично повидаться с тобой, много было-бы о чем поговорить, что письменно изложить невозможно. Желаю тебе всего наилучшего и надеюсь, что мы с тобой еще встретимся. Искренно преданный
Mannerheim