Kиїв, 1. Верес.1918
Прес-Віддл. Група Армій Айхгорна. Порядк. Nr. 3427
1/IX 918
№ 34
На Катерининській [вулиці] поблизу німецького Головного Командування [Комендатури] та Палацу Гетьмана сьогодні вранці, в присутності німецької та австрійської Військової Влади, Гетьманом було проведено урочистий показ перших українських [військових] формувань. Йдеться про колишніх українських військовополонених з Австро-Угорщини, які під австрійським командуванням на Півдні України отримали [військову] освіту, і в своїх захисних сірих одностроях з підрізаними на козацький манер жупанами, справили чудове враження. Гетьман з’явився зі своїм Особовим Штабом в козацькому однострої, який йому до лиця, та обійшов фронт. Після цього відбулося урочисте церковне богослужіння за участі священника, якому асистував хор офіцерів, загони яких стояли плечем до плеча. Особливо сильне враження справило закінчення свята, коли Гетьман поцілував хрест і надихнув офіцерський хор на виконання Національного Гімну. Після свята перед Гетьманом та його свитою з хорошою виправкою [парадом] пройшли загони. Під кінець Гетьман виголосив перед загонами промову, в якій він привітав їх як перших оборонців та захисників української Національної Ідеї. Україні потрібна готова піти на смерть, вірна й хоробра армія, перші підрозділи якої сьогодні перед ним на параді. Напевне Україна сьогодні радіє ще й вірній допомозі німецьких та австро-угорських військ, але мети [створення] власної великої армії слід дотримуватися з усією енергією. По закінченні промови довго та гучно лунало “Слава”, протягом виконання якої грав гімн. Жваві вигуки загонів віталися Гетьманом при від’їзді.

[підпис]
Ротмістр.

Джерело: Павло Гай-Нижник Невідомий документ про “Сірожупанну” дивізію

Бідний хлібороб хоче мати більше землі, хоче стати багатим хліборобом багатий хлібороб дбає, щоб йому землі своєї не втеряти. Але обидва вони хлібороби, обидва мають спільний економічний інтерес супроти инших консумуючих хліб класів, мають спільну традицію праці на власній землі та спільну ідеольоґію і спільну культуру з цієї традиції випливаючу. Полагодженя антагонізму між бідними й багатими хліборобами — це внутрішня справа самого хліборобського класу, а не боротьба двох класів.
Натомість одбиваються од свого класу, декласуються, як дрібний землевласник селянин, що здає свою землю сусідові в оренду, а сам займається ⁣»отхожими промислами«, так і більший землевласник дворянин, що таксамо здає свій маєток в оренду і або бє байдики в городі, або займається фінансовими чи промисловими спекуляціями, а на свою землю дивиться, як на побічний, додатковий доход.

Цікаво між иншими, що власне ці два здеклясовані типи, що самі вже на землі не працюють, мають найбільший нахил вирішати ⁣»аґрарну проблєму«⁣ і своїми здеклясованими способами її вирішування вносять найбільшу колотнечу в середину хліборобського класу.
Усуненя внутрішнього антаґонізму економічного між бідним і багатим хліборобами — це завдання будучої аґрарної реформи і аґрарного законодавства. Вони, на нашу думку, мусять спіратись на оціх трьох китах: 1. Земля українська дана Богом Українській Нації не на те, щоб ми собі взаємно ізза цієї землі голови розвалювали, нею спекулювали, або щоб на ній усякі ⁣»міжнародні банки«⁣ чи инші посідачі ⁣»закордонних валют«⁣ могли буряковими ґешефтами займатись. Дана-ж вона нам на те, щоб ми на цій своїй землі найкраще й найрозумніще — по Божому — своє життя владнали. Чим хто з нас більше української землі має силу посідати, тим більші обовязки мусить він, відповідно до своєї більшої сили, і супроти Держави Української, і супроти цілої Нації Української, і супроти місцевої громади мати та виконувати. Тому кожний властитель землі мусить перш за все свою власну індивідуальну силу та здатність хліборобську (а не силу свого гроша, свого капіталу) доказати і наколи він хоче землю за собою задержати, то він сам особисто мусить на ній хозяювати, сам особисто своє хозяйство орґанізувати. Задержати-ж цієї землі матиме він право стільки, скільки йому, відповідно до його індивідуальної сили, здатности й потрібности, місцеві хліборобські орґани самоврядування під контролем Держави присудять. Тільки розвязання аґрарних антаґонізмів на місцях і по принціпу індивідуальному, а не в центрах по принціпу еґалітарному, оздоровить хліборобський клас, викине з нього всякі паразітарні та спекулянтські елєменти; багатших хліборобів примусить бути потрібними й користними громадянами, а не кольоністами ⁣»помещиками« — у бідніщих же хліборобів знищить землехапство і зненависть до ⁣»панів«⁣ тоді, коли вони побачать, що з більшим посіданням землі звязані більші державні, громадські й економічні (більш інтензивна культура і т. д.) обовязки. Законна ліквідація всякої паразітарної земельної посілости і наложеня на всіх властителів землі державних, громадських і економічних обовязків пропорціонально до їх індивідуальної здатности й сили — по принціпу: кому більше дано (землі, освіти, культури і т. и.) з того більше й вимагається — це перша основа аґрарної української політики. 2. Крім внутрішнього скріпленя хліборобського класу ще й скріпленя його чисельне шляхом побільшеня через планову парцеляцію числа середніх, економічно сильних, соціяльно задоволених селянських неподільних хозяйств — це основа друга. 3. Врешті забезпеченя Українською Державою економічної експанзії для українського хліборобського класу — це основа третя.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Отже не законсервованя дворянства, а тим менше поворот до давного стану, маємо ми на меті. Як огидливі, хамські карательні експедиції на селян, так і хамське вирізування дворян уважаємо карою Божою за історичні гріхи Української Нації. Бо як слушно кажуть — коли Бог хоче кого покарати, то йому розум відбірає. Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше — помосковлене і спольщене дворянство — вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикане шляхецько-козацької доби нашої державності! мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники: — останні могикане доби варяжсько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи єсть і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево, заким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати.

Тієї класової традиції, класової культури, яку має в своїй селянській масі наш хліборобський клас, для збудування держави замало. Ця традиція допоможе нам тільки відбитись од ворогів. Які-б ще політичні кунштюки не викидали наші й чужі комуністи, есери й уся демократична братія, приватної власности на землю вони на Україні не знищать, а тим самим хліборобського українського класу не зруйнують. За для цього стане нашому класові того традицийного уміння боронитись од руїників зовнішніх і внутрішніх, яке він унаслідував од своїх предків. Але від пасивного опору до активного державного будівництва лежить ще велика дорога. І власне до державного будівництва наш клас хліборобський у своїй селянській масі ще не дозрів.

Державну, політично-орґанізаторську традицію серед хліборобського класу тепер, в сьогодняшній день, має лише одно дворянство. Тільки воно одно в державній роботі вже дозріло. І тому той, хто тепер, а не через двісті літ, хоче Державу Українську будувати, той без збереженя і використання останків українського дворянства не обійдеться. Здобутого рядом поколіннь досвіду державної, орґанізуючої праці, традиції державности — не дасть ніяка наука. Хоча-б усі наші здеклясовані інтеліґенти найвищі школи соціяльних наук покінчили, вони не навчаться там основи кожної творчої політики, а саме політичного такту. Це єсть вроджена, класова, традицийна здібність, а без неї в політиці або перескочиш, або недоскочиш. То будеш скромненьким автономістом, то знов сугубим самостійником, — то еволюціоністом-демократом, то революціонером-комуністом, — то европеізатором, то ворогом гнилої Европи, — то гнатимеш ⁣»Ляхів за Сян«, то віддаси їм половину України, — то щирим серцем цілуватимеш Керенського, то різатимеш на Україні ⁣»Москалів«⁣ і т. д. і т. д.

Ми знаємо, що не останкам пережитого українского дворянства брати в свої старечі руки тяжкий державний український меч. Ним володітиме новий державний стан, що сформується з посеред здорового, молодого українського селянства. Але володіти цим мечем мусить цей новий стан повчитись від дворянства. Без старої державної традиції й державної культури нові наші державні меченосці в своїй зброї заплутаються, своїм мечем себе поранять і його вкінці на поталу чужинцям покинуть.

Без морально здорових та до громадської роботи здатних останків як помосковленого так і спольщеного українського дворянства не може бути сотворена нова хліборобсько-селянська державна провідна верства, не може бути обєднаний нею хліборобський клас, а значить не може бути обєднана Українська Нація і зорґанізована Українська Держава — ось четверта основна точка нашої політичної ⁣»орієнтації«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Ця страшна антипатія до власної української держави не приносила зрештою ⁣»народницьким«, ⁣»свідомим«⁣ верхам українським багато турбот. Вона не вимагала від них великої жертви, посвяти та великого морального зусилля. Навпаки, вона давала повний спокій душевний їх народолюбному ⁣»соціялістичному«⁣ нутру, а їхні потрібуючі реального корму тіла примощувала на спокійних ⁣»казенних«⁣ посадах по петербурґських та всяких инших — хоч не ⁣»протинародних, класових, національно-українських«, але все-ж таки державних установах.

Теорія українського народовластія, української демократії, довела на практиці до повної залежности України від позаукраїнської чужої верховної влади. Сполученя цієї теорії і практики в одній »недержавній і народолюбній«⁣ ідеольоґії породило політично-моральну, кажучи делікатно, двоєдушність творців цієї ідеольоґії — ⁣»народницьких, національно-свідомих«⁣ українських верхів. Вони свою теорію ⁣»народовластія й любови до українського народу«⁣ намагались сполучити зі своєю фактичною безсилостю й рабською льояльностю супроти московського державного кнута. Оце політично-моральне лукавство представників української національної ідеольоґії та осмішеня і скомпромітованя всякими ⁣»хитрими Малороссами«⁣ ідеї суверенности і авторітету Української Нації — ось були причини, чому всі політично-чесні, державно-творчі українські елєменти, які рабської двоєдушности перенести не могли, пішли просто за дійсною владою і дійсним авторітетом на Україні — тоб-то остаточно спольщились і помосковились.

Тільки такий державний лад сприятиме національному поворотові старої й народженю нової політично чесної, сильної, державнотворчої, провідної української верстви, який усуне головні політичні причини нашої Руїни; причини політичної деморалізації, нікчемности, слабости і недержавности дотеперішніх репрезентантів української національної ідеї. А тому це мусить бути такий державний лад, при якому: 1-о джерело верховної влади на Україні буде перенесено — з низу — де воно було від початку і за весь час Руїни — на верх — де воно було в часах могутности нашої нації: за Київських і Галицьких Князів і за Гетьмана Богдана Хмельницького. І це мусить бути такий лад, при якому: 2-о це джерело верховної влади на Україні буде від сторонніх позаукраїнських сил і всяких відповідних орієнтацій вповні незалежне. Такий лад, це дідичне Гетьманство, тоб-то Українська Монархія, а приймаючи на увагу ще й новочасні соціяльні відносини — це Українська Трудова Монархія.

Без української Монархії — в формі дідичного а не виборного Гетьманства — не може повернути до Української Нації політично-чесна, державно творча частина помосковлених і спольщених дворянських верхів хліборобського класу; не може бути сформована при її участи нова, здорова й сильна, селянсько-хліборобська аристократія; не може бути обєднаний авторітетом цієї нової селянської аристократії український хліборобський клас. Значить: тільки при гетьмансько-монархічній формі українського державного ладу українский клас хліборобський зможе обєднатись, зорґанізуватись і придбати ту внутрішню силу, без якої не може ним бути обєднана Українська Нація і не може бути збудована Українська Держава — ось пята основна точка нашої політичної ⁣»орієнтації«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Маєстат Української Нації, коли він дійсно має бути єдиним і однаково дорогим для всіх Українців Маєстатом, а не товаром на політичну спекуляцію, мусить бути вирваний з під ніг партийних політиків, мусить бути поставлений за межі їх досягненя, мусить бути врятований од їхнього партийно-політичного вжитку. В противному разі не буде на Україні Української Нації, а буде тільки самоїдствуюча українська партія. Але це може статися тільки тоді, коли Маєстат Нації буде персоніфікований Головою Національної Держави, який єсть Головою на підставі чогось, що від нього особисто не залежить. Отим чимсь, чого не можна придбати ані спритом, ані щастям, ані за гроші, ані силою — єсть право родової традиції, випливаюче з традиції цілої Нації.

Тільки перед таким понадособистим, традицийним, загальнонаціональним правом схилять свої булави, здобуті в тяжкій, крівавій праці, всі наші чесні патріоти-отамани. Тільки біля Особи, на яку жадна партія не може взяти партийного патенту, бо ця Особа не з партийної сили, а з сили всенаціональної традиції виростає — обєднаються всі наші посварені між собою, розєднані і розбиті українські партії. Тільки тоді буде знайдена нарешті ота гаряче бажана всім нам єдність національного фронту, коли на чолі цього єдиного фронту стане Особа, що має на це зверхнє над всіми нами — будь ми отамани, лідери, заслужені патріоти, чи звичайні українські громадяне — всенаціональне, традицийне, не нею особисто, а минулим життям, традицією цілої нашої Нації придбане право.

І тільки такому, випливаючому з усенаціональної державної традиції і персоніфікованому в Особі родового, дідичного Гетьмана, Маєстатові Української Держави і Української Нації скориться найдужчий на Україні наш хліборобський клас. Він ніколи не піде, він не може піти за безсилими демаґоґами-диктаторами, що свої партийні або особисті ціли прикривають ріжними фальсифікатами Гетьманства.

Тільки традицийному, а через те всенаціональному і понадпартийному Українському Гетьманові, а в його Особі — понадпартийній, понадклясовій і всенаціональній Українській Державі буде вірою і правдою служити нова, чесна, державно-творча селянська хліборобська аристократія, займаючи в Державі своє місце поруч з такою-ж аристократією духовною, пролєтарською, військовою, інтеліґентською, промисловою і т. д. Тільки во імя персоніфікованого в такій Державі Маєстату Нації та ідейного інтересу цілої Нації найдужчий клас хліборобський поступиться своєю реальною більшою силою і своїми еґоістичними інтересами перед інтересами инших слабших українських класів. Без відродженя й реставрації державно-національного традицийного Українського Гетьманства в особі проголошеного Головою Держави родового, дідичного Гетьмана, не буде сотворено на Україні таких умов, при яких найдужчий на Україні хліборобський клас зможе поступитися своєю більшою реальною силою во імя ідейних, всенаціональних інтересів Держави і Нації, зможе здобути для себе в очах инших класів необхідний моральний авторітет, і тому зможе вжити свою більшу силу на будову Української Держави і на обєднаня Української Нації — ось шоста основна точка нашої політичної ⁣»орієнтації».

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Дізнавшись про будапештську акцію П.Скоропадського, В.Липинський просить у Ради Присяжних «повновласті для упорядкування цього (гетьманського) руху». Однак П.Скоропадський, повернувшись до Ванзее своїм одноосібним рішенням призначив нового голову Гетьманської Управи – Й.Мельника, повністю підконтрольного собі, замість прибічника Липинського М.Кочубея. Аби повністю позбавити В.Липинського впливу на рух, гетьман у липні 1930 року скликав Перший з’їзд гетьманців, який фактично затвердив П.Скоропадського головою Ради Присяжних і констатував, що «ясновельможний Пан Гетьман з огляду на те, що реальна політична праця вимагає більш здорових нервів, пропонував В.Липинському обмежити свою компетенцію винятково справами теоретичного і ідеологічного характеру, і що В. Липинський на це не погодився».
18 серпня 1930 року В.Липинський надіслав листа гетьману, в якому звинуватив того у фактичній узурпації влади і ствердив, що на підставі Статуту заявляє про розпуск Ради Присяжних і ліквідацію УСХД. У відповідь, оточення П.Скоропадського звинуватило В.Липинського в «амбіціозності» й «диктаторстві», ба – навіть не зупинилося перед спробою видати його за психічно хвору людину. Ясно, що причиною конфлікту, звичайно ж, була не хвороба В.Липинського, а його незгода з низкою політичних кроків П.Скоропадського, які суперечили уявленням В.Липинського про політичну принциповість та ідейну чистоту гетьманського руху.

Джерело: Павло Гай-Нижник. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух

Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких ’’поляків’’. такого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом ’’українців’’ з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти ’’українців’’ і знищать державну незалежність України.

Далі, шовінізм український різниться від шовінізму польського і єврейського, які він наслідує, тим. що він не має таких глибоких культурних і економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віросповідним і економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українським не глибші від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на ’’національній вірі’’, то на Україні переможе завжди ’’Союзъ Русскаго Народа’’, а не ’’Союз Українського Народу’’. Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ’’свій до свого’’) і на моду живучих від вівтарів ’’національної ідеї інтелігентів’’, доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть.

Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, ’’щоб бути українцем’’, а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ’’не українці’’. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про ’’неньку Україну’’, про ’’рідну мову’’, про ’’ми – українці!’’, про клятих ’’москалів і ляхів’’ і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ’’націоналізму’’, який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України.

Джерело: Лист В'ячеслава Липинського Богданові Шемету

Коли українська демократія, поспекулювавши невдало на українськім державнім патріотизмі, піде собі спокійно на службу до польських і московських демократичних Наполєонів — а слово ⁣»Гетьманець«⁣ одночасно стане на Україні назвою найзавзятіщого і непримиримого українського державника і патріота та синонімом чесного громадянина, то тоді ідея наша Гетьманська переможе не якоюсь демократичною проґрамою, а тим, чим перемагають всі ідеї: силою свого творчого, виховуючого творчих людей, внутрішнього змісту.
І тоді Народ Український зустріне свого Гетьмана і своїх Гетьманців так само, як він вже раз в історії свого першого Великого Гетьмана і його помішників зустрічав. Не виборами, не голосуванням, не демократичними установчими зборами, а радісним плачем усіх дзвонів Святої Софії і традицийним благословенням Патріяршим прийняв тоді в Київі народ український Великого Богдана, що визволив його з під панування і ⁣»брикання«⁣ вільної і свободолюбивої республіканської і антімонархічної, руйнуючої і жадної чужої та й своєї демократії.

І ми, розуміється, могли-б ⁣»добре зорієнтуватись в політичній ситуації«, винюхати куди в даний момент ⁣»народ хилиться«⁣ і, забігши туди поперед нього, заздалегідь там собі тепленьке місцечко і добру ⁣»посаду«⁣ забезпечити. Ми-б може могли навіть собі таким чином ⁣»високе«⁣ становище придбати та, народолюбними демократами ставши, адмініструвати своїм народом іменем тієї чужої правлячої сили, яка його до себе прихилила. Але цей шлях по лінії найменшого опору ми мусимо залишити нашій демократії, якої спеціяльностю власне єсть іти завжди ⁣»за народом«. Бути непопулярним і зненавидженим — це необхідний стаж і спроба сил для тих, кому належить творча будуччина. Коли ми підемо по демократичній лінії найменшого опору і будемо пристосовувати себе всякий раз до хвилевих політичних обставин, то зайдемо туди, куди зайшли наші демократичні предки з часів Великої Руїни. Шлях демократії заведе нас туди, куди він завів їх — під панування чужої аристократії.
Тільки в тяжких спробах може виховатись в Нації, зорґанізуватись і підготовитись до своєї творчої праці міцна, здатна до громадської творчости і до державного будівництва, верства. Без такої своєї власної верстви не істнуватиме Українська Нація. Бо по добі руїни мусить наступити доба творчости і відбудови. І коли та людська громада, що живе на Українській Землі, здатна зодягати в свої власні індивідуальні національні форми лише демократичні, руїнницькі періоди свого істнування; коли український демократизм єсть прикметою, яка неодмінно має бути звязана з поняттям національної свідомости, то така однобока і виспеціялізована на демократію ⁣»нація«⁣ могла-би проявляти своє окреме індивідуальне істнування тільки періодично, в добах руїни і перемоги демократії. Періоди громадської творчости і державного будівництва, періоди панування аристократії, були-б періодами завмірання оттакої однобокої, ⁣»демократичної української нації«.

Без відданих всею душею своїй ідеї і готових за для неї на жертви, без морально вартних, політично чесних, дисциплінованих і зорґанізованих, до творчої громадської праці здатних Гетьманців — не зможе бути реставроване традицийне, національне Українське Гетьманство, не зможе прибрати українських національних форм період відбудови і творчости, що настане в Україні по теперішнім періоді демократичного руйнування. Бо без Гетьманства не зможе витворитись нова авторитетна державно-творча національна українська верства, не зможе хліборобська частина тієї верстви обєднати і зорґанізувати свій хліборобський клас і не зможе біля того найдужчого українського класу обєднатись Українська Нація та зорґанізуватись Українська Держава — ось сема основа точка нашої політичної ⁣»орієнтації«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Релігія і церква потрібна нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної... власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії.

Єсть врешті політики, які вважають, що влада світська, влада політична мусить бути в руках людей світських, посідаючих необхідну для влади силу матеріяльну; але щоб виконувати добре своє орґанізаційне, державне завдання вона мусить слухати наказів реліґії, визнавати авторитет влади і сили духовної і цей авторитет всіма силами піддержувати. Такі політики думають, що в громадському життю не можна обійтись без церкви і без Бога. Вони думають, що добре орґанізувати громадське державне життя одним лиш террором, або одною лише “свободою”: — одною всеобмежуючою державною й духовною поліцією, або одною необмеженою і анархічною грою на людських розумах, інстинктах та матеріяльних інтересах — неможливо. Такі політики знають, що кожній людині — отже і тим, що правлять і тим, якими правлять: і сильніщим і слабшим — вроджений інстинкт еґоістичний, інстинкт поширювання себе, побільшування своїх прав і своєї влади. Щоб збудувати і зберігти державу треба ці інстинкти еґоістичні обмежити, однаково як у тих, що правлять, так і у тих, ким правлять. Бо необмежений еґоізм правлячих веде до руйнуючого державу зловживання владою і силою. Знов необмежений еґоізм тих, ким правлять, веде до таксамо руйнуючого бунту, до анархії. Одним із політичних способів обмежування цих еґоізмів єсть, як вчить досвід історії, правова, тоб то обмежена сама одним всенаціональним законом і цим законом однаково всіх обмежуюча, монархія. Але, як вчить той самий досвід, одних лише політичних, світських засобів для обмежування людських еґоізмів не вистачає. Зроблене людьми, людьми може бути легко попсоване і знищене. Тільки понад всіми людьми стоячий, для всіх людей однаковий і однаково їх обовязуючий Божий закон громадської моралі і тільки авторитет влади духовної, яка цей Божий закон береже і за його виконуванням стежить, в стані обмежити людські еґоізми, однаково як сильніщих так і слабших. Тільки реліґія і церква в стані своєю владою духовною, владою “не од мира цего”, примусити сильніщих та здатніщих вживати свою більшу силу та здатність не тільки для себе а й для добра слабших. І тільки вона, обмеживши владу сильніщих обовязуючими всіх законами громадської моралі, в стані привчити слабших авторитет влади визнавати.

Джерело: В. Липинський Реліґія і церква в історії України

«…Весь час об’єднаного життя України з Московщиною можна назвати тяжким 250-літнім ярмом національної неволі українського народу. На протязі цього довгого часу московська політика помосковлення й централізму зробила те, що український нарід забув, хто він і чиї ми діти. Дійшло навіть до того, що більшість синів України соромились назвати себе Українцями, вживати свою рідну мову, уважаючи її за мову мужицьку, навіть носити свої національні призвіща…
…Коли український народ переконався
про потребу міцної влади, яка змогла б забезпечити українському народові вільний розвиток його духовних культурних сил, – я, як вірний син України, примушений був послухати голосу народу та свого серця й узяти всю державну владу в свої руки. Прохаю пам’ятати, що не задля себе взяв я цей важкий тягар, а задля користи українського народу. Я висловлююсь так: «не про себе турбуюсь я, а про те, щоб жила вільна й незалежна самостійна Україна».
Народні потреби мені добре відомі і я пороблю всі заходи, щоб утворити краще його життя. Вас же, панове, прохаю, коли роз’їдетеся на свої посади, прикласти весь свій розум і любов до Неньки України на те, щоб підняти рідну національну школу як найвище, розуміючи, що тільки освіта допоможе народові використати ті багацтва, котрі сховані як у нас самих, так і у всій Українській Державі, і що тільки вона допоможе народові вийти на кращий, спокійний і рівний шлях життя.
…Прохаю пам’ятати, що я не той, хто багато обіцяє і нічого не дає, а той, хто працює мовчки, маючи своєю метою тільки щастя народу, українського народу. Єдиній, незалежній, вільній Україні слава!»

Джерело: Павло Гай-Нижник та Микола Томенко. Міфи і таємниці останнього Гетьмана України

Орґанізації здержуючих консервативних сил, а разом з тим і істнування міцної держави, не можна собі помислити без установленя такої одної, твердої і непорушної точки, біля якої всі консервативні, здержуючі сили могли би обєднатись і витворити в той спосіб базу, підставу, для дальшого орґанічного і ритмічного розвитку держави і нації. Наприклад Англія в своїй монархії має повну свободу всестороннього розвитку, але цієї точки опори — якою єсть в Англії персоніфікуючий її традицію та її єдність (все те, що здобула нація в минувшині і що вона має в сучасности) англійський Монарх — не вільно порушувати нікому, і то не тільки під страхом державних законів, але під моральним примусом громадської опінії: під страхом образи найглибшого національного і громадського почуття англійських горожан.
Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в найгіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демократії, починає шукати собі точки опори в ⁣»народі«⁣ і починає конкурувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних вибухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демократичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних ⁣»національних еґоїзмів«, а також примітивний і дикий антисемітизм. Такий антисемітизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на ґешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша....

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

В чім полягає орґанізуюча і упорядковуюча сила реліґії і чому тільки реліґія може виконувати оцю необхідну функцію в громадському життю?

В основі людських інстинктів і залежних од цих інстинктів людських думок лежить хотіння жити і поширювати своє життя. Звідси повстає бажання людей, в їх тяжкій боротьбі за збереження і поширення життя, скріпити свої слабі сили союзом з силами сильніщими від людських, — силами, присутність яких кожда людина в той чи инший спосіб відчуває. Почуття такого союзу, яке лежить в основі того, що прийнято звати містицизмом, дає людині найбільше заохочення до акції енерґійної, сталої, непохитної, з вірою, що союз з цими силами, сильніщими від сил людини, дасть їй в кінці кінців перемогу. Оце містичне почуття примушує людину віддавати все напруження свого розуму, всю дисципліну й послух своєї волі, все своє завзяття справі милій, тим Вищим Силам, в які людина вірить — справі, яка стає ціллю і провідником всіх думок і діл даної людини. Такий містицизм єсть у всякій людській вірі, однаково чи це буде реліґія — тоб то ірраціональна, переростаюча людський розум, віра в Бога — чи це буде якась доктрина раціоналістична, оперта на вірі в керуючі людством (отже од людини так само як і Бог сильніщі) закони, які ми пізнаєм при помочі свого розуму. Комуністи чи соціялісти наприклад в своїм бажанні здобути владу, матеріяльні блага і зробити щасливим своє земне життя вірять, що в цьому їм допоможуть закони матеріяльного розвитку людства, відкриті розумом пророків соціялізму і сформуловані в їхній матеріялістичній та „науковій” соціялістичній вірі. І захоплені оцею своєю вірою, вони ведуть завзяту боротьбу за владу, за панування, за матеріяльні блага. Чому ж одначе реліґії при будові держав не може замінити раціоналістична, наукова і матеріялістична віра? Чому фундаменти всіх держав і всіх культур були покладені людьми, що не вдовольнились виключно матеріяльним і земним, а свої віри світські, свої ідеольоґії політичні, будували на реліґії, на вищих од розуму людського і трівкіщих ніж матеріґльні людські бажання — законах Бога?

Містицизм це одна з найбільших сил, яку, в боротьбі за істнування, має в свому розпорядженні людина. Без нього людина не поширила би свого панування на цілу земну кулю, вона б не завоювала її, не стала би „царем природи”. Тільки віра дає людині той розмах, те захоплення, що одні в стані творити великі, переростаючі фізичну силу людини „надлюдські” діла. Без віри — без містицизму — не можна помислити цілої людської культури і цивілізації. І перед в цій культурі і цивілізації вели й ведуть раси, нації та класи, серед яких переважає власне містичний настрій; серед яких містичні аспірації знаходять найвищий вираз в ідеї посланництва, в ідеї місіянізму, але які разом з тим уміють свій містицизм здержувати і ним керувати.

Джерело: В. Липинський Реліґія і церква в історії України

Врешті без віри в правдивість, законність і необхідність своїх вчинків не може бути необхідної для провідної верстви поваги до самої себе. Нація з провідною верствою, яка головним своїм завданням вважала-б саморозкладання і опльовуваня самої себе, може бути обєктом, а не субєктом історії. Вона буде відганяти до чужих націй і винищувати у себе все здатне до руху, все активне, — все, що потрібує для своєї акції віри та поваги до своєї віри — і буде вкінці постачати в національних формах, або зовсім одірваних од реального життя ідеалістів літераторів, або шпигів, провокаторів і платних аґентів для провідних верств чужих націй.
Оце почуття поваги до себе даної провідної верстви в дальшім розвитку приймає дуже часто форми ідеї національного посланництва. Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація, вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконаня наказів цих сил. Яко така, ідея посланництва відограла величезну ролю в повстанню і розвитку всіх державних націй, тоб-то націй, які потрафили свої національні хотіння зреалізувати.
Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх анґлійських пуритан, які себе за ⁣»націю святих«⁣ вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.

Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх ⁣»інтернаціональних«⁣ російських учителів, дивитись на Україну, як на ⁣»необхідне зло«, а на державно-національні змагання українські, як на ⁣»змагання реакцийні«, для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю ⁣»національною ідеолоґією«⁣ вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.

Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена реліґією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну ⁣»свистопляску«.

Знищити державно-національну віру серед провідної верстви — це найкращий спосіб політично приспати, а потім поневолити дану націю. І мірилом політичної сили даної нації єсть відпорність її провідної верстви на чужесторонні впливи, єсть її вірність своїй політичній вірі. Провідна верства, що не знайшла, або загубила свою політичну віру, не може виконувати політичних провідних завданнь серед нації. В безвірю, і випливаючім з нього гнилім почуттю неувіренности в законности свого проводу і своєї влади, лежить головна причина розкладу і упадку всіх провідних верств, а з ними розкладу та упадку всіх держав і всіх націй у всіх часах. Від Пилатового умивання рук і неувіренности в правді (»що єсть істина?«) починається завжди такий упадок.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

На Звенигородщині у селі Лисянка на штабі повстанців неприховано виставили червоний прапор. Штаб цей затримував людей, відбирав документи, грабував і «судив», а тим, кому щастило бути ним відпущеними, видавав пропуск з печаткою «Лисянського воїнського земського комітету». 20 червня відбулася нарада командирів повстанців з Таращанського і Канівського повітів щодо штурму Звенигородки. Під час облоги міста повстанці по-звірячому вбили повітового старосту Машіра та його помічника Солтика. На Черкащині у с. Ташлику промишляла ватага на чолі з головою «воєнно-революційного комітету» О. Санжаровським та його спільниками братами Таганликами, яких 21 червня розстріляв німецький каральний загон. Силою вербували до своїх лав повстанські загони в межах Будаївської і Хотівської волостей у Київському повіті, загальна кількість бійців яких досягла тисячі душ. Загін цей активно діяв також у районах сіл Будаївка, Круглик, Литовська Віта та Велика Дмитрівка. Озброєні загони фактично хазяйнували у Будаївській і Хотівській волостях та в районі села Великі Дмитровичі. Участь в організації банд на Київщині брав Гвоздовський сільський староста.

Джерело: Павло Гай-Нижник 1918-й: два перевороти

Українська демократія не хоче і не може хотіти української монархії перш за все завдяки свому примітивному імперіялізмові: нічим не обмеженому і зажерливому бажанню влади, яке лежить в основі її мишленя, творить всю суть її діяльности та ідеольоґії. Ці люде вірять, що розвиток людства в напрямі демократизації і бажання українського народу, які в цьому розвиткові знайдуть своє завершеня, фатально і автоматично приведуть до сотвореня ⁣»демократичної України«. Вони — українські демократи — власне єсть представниками на Україні цих надприродніх, кермуючих людськостю сил, і союз з цими силами мусить забезпечити їм остаточну перемогу, довести їх автоматично до влади. Тільки під впливом оцієї віри вони додумались до українства: покинули свої скромні російські посади для призначеної їм ⁣»соціялістично-науковим«⁣ небом провідної ролі в народній, більше менше соціялістичній Україні. І раптом їм — людям демократичного ⁣»провидіння« — пропонують розбити всі свої надії і всю свою віру, вернутись назад до своїх скромних посад і добровільно передати владу чужоземному королевичові. Розуміється висказана кимсь колись думка, що краще бути добрим шляхтичем в монархії, ніж поганеньким князем в республіці, має велику льоґічну рацію, але тільки для тих, хто здатний відчути свою смішність в становищі такого князя. Загіпнотизована своєю раціоналістичною ⁣»науково доказаною«⁣ демократичною доктриною, яка вповні відповідає її ірраціональному і примітивно-варварському хотінню влади, українська демократія цієї своєї смішности ані побачити, ані навіть зрозуміти не в силі.

Коли б у демократії був оцей патріотизм, який бачить в ній варяжська теорія і який має примусити її передати владу ⁣»чужоземному королевичові« — иншими словами, коли б у неї вже виробилась була під впливом досвіду здатність обмежувати свій необмежений і розперезаний імперіялізм во імя загального добра, тоб то здатність задовольнятись таким становищем в державі і нації, яке її реальним здібностям відповідає, — то вона цю здатність могла була проявити вже не раз. Хіба знищеня зародків української дисциплінованої армії, вже в самих початках революції, не було ділом демократії, що не хотіла поступитись своїми отаманськими посадами перед спеціялістами військового діла та думала що і без армії ⁣»революція«⁣ забезпечить їй владу на Україні? Хіба повстання проти Гетьмана було викликане дійсно ображеними ⁣»самостійницькими«⁣ почуваннями тих, що ще в початках революції самостійників називали зрадниками і провокаторами? І хіба не одинокою його причиною було бажання необмеженої влади та вроджена всякій демократії сверблячка скакати вище себе, користуючись слабостю тих, хто має обовязок хворих на таку сверблячку за фалди держати? І невже ці люде, що свою патріотичну карієру зробили на валеню зачатків української здержуючої, консервативної, монархічної влади, можуть стати раптом творцями і фундаторами цієї влади?

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Чому мілітаризм єсть ⁣»найгіршою формою класового насильства«, яку так завзято поборювали в парляментах опозицийні пацифістичні інтеліґентські соціялістичні посли, і чому червона соціялістична армія це тільки ⁣»озброєний народ«, що бореться ⁣»за найвище добро людства« — це така армія, за яку не гріх держатися руками і ногами соціялістам, що поставали на якийсь час республіканськими правителями або совітськими комісарами.
Чому, коли соціялісти ще не правлять і тільки добиваються влади — повинна істнувати ⁣»воля преси«. А коли вони вже дійшли до влади, то можуть, як напр. в Росії, виходити тільки урядові газети, або-ж, як пропонував на випадок перемоги соціялізму ще Бебель: ⁣»повинна бути призначена компетентна комісія, яка рішатиме тоді, що можна і чого не можна друкувати«.
Чому ⁣»знищеня панування буржуазії«⁣ можливе тільки ⁣»шляхом революції«, а знищеня панування соціялістичних комісарів відбудеться шляхом лагідної симпатичної еволюції, бо як що вірити соціялістичним маґам, їх ⁣»держава сама одмірає«, її правителі-янголи, самі добровільно зречуться свого панування і т. д. і т. д.
Розуміється було-б річчу безнадійною словом боротись з оцим словесним шарлатанством. Воно зникне само собою тоді, коли зникне можливість політичного правління інтеліґенції, яка, щоб правити, оцього шарлатанства вживає. Доля ⁣»інтернаціонального революцийного соціялізму«⁣ звязана з долею всеї — однаково як ⁣»буржуазної«⁣ так і ⁣»соціялістичної« — інтеліґентської демократії. І, як ціла інтеліґентська демократія, зчезне він тоді, коли народні продукуючі маси, ставши віч-навіч з голодом, перестануть вірити в ⁣»науково доказану«⁣ перемогу ⁣»соціялістичних проґрам«; тоді, коли вони самі переконаються, що ⁣»новий і кращий лад«⁣ твориться новою і краще зорґанізованою працею, а не заклинанням і ворожінням соціялістичних маґів; коли нації, зруйновані пануванням безсилої інтеліґенції, мусітимуть так інтензивно і тяжко працювати, що харчування цілої хмари інтеліґентських політиків стане для них неможливим; і коли в наслідок цього всього сучасний інтеліґент-правитель, подібно як його предок з часів середновічча, перетвориться із зітхаючого до всесвітньої ⁣»інтернаціональної«⁣ влади політичного властолюбивого діяча, або в чесного фаховця: помішника правлячого нацією озброєного продуцента, — або в дійсно ідейного, своїм власним життям стверджуючого свою укохану істину — новочасного убогого пустельника-монаха: працюючого для культури, духовного учителя і просвітителя своєї нації.
А поки що інтеліґентський інтернаціональний соціялізм мусить далі руйнувати нації. І то тим більше, чим більше дана нація темна, неграмотна, — чим більше вона не любить і не вміє працювати, — чим більше вірить вона в спасательну і чудодійну силу партийних ⁣»соціяльних проґрам«, — чим більше вона наближається до тієї стадії розвитку націй, коли замість добре горати та інтензивно обробляти поле, кликали знахорів, які своїми словесними заклинаннями повинні були спровадити добрий урожай.
І у нас нічого, крім повної руїни, не лишиться од тієї політичної боротьби, яку ведуть проміж собою за владу, при допомозі розаґітованих інтеліґентською словесностю наших темних мас, соціялісти II-го, II½ і соціялісти III-го Інтернаціоналу. Всі ці українські інтеліґенти, що під проводом соціяліста Петлюри, при піддержці соціяліста Пілсудського, намагаються нищити тих українських інтеліґентів, що при піддержці соціяліста Лєніна і під проводом соціяліста Раковського розстрілюють соціялістів, які піддержують Петлюру. Бо світська політична влада непродукуючої, не володіючої засобами продукції і через те матеріяльно безсилої інтеліґенції, спіраючись скрізь завжди на словеснім обманстві і брехні, кінчилась скрізь і завжди ⁣»перемішанням всіх язиків«, ⁣»стовпотворінням вавилонським«, — кінчилась для всіх націй руїною моральною, а вслід за тим і повною руїною матеріяльною.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Хто покладає надії на національну і державну творчість пасивної селянської більшости, робить — тільки в протилежний бік — ту саму помилку, що і варяжська теорія, яка свої надії покладає на національну і державну творчість тільки одної зайшлої частини активної меншости. Всі, хто Україну будує тільки ⁣»на народі«, муситимуть для здійсненя цієї будови завести на Україні ⁣»уложеніє«⁣ Царя Олексія Михайловича, по якому ⁣»бито кнутами і засилано на Лену«⁣ кожного, хто себе добровільно запродував другому в рабство. Цей ориґінальний спосіб пощирюваня свободолюбства був викликаний тим, що люде свобідні мусіли виконувати тоді державні повинности (які в моменти будови держав зовсім не бувають ⁣»смачним пирогом«⁣ руйнуючої держави демократії) і що тільки запроданя себе другому в холопство од цих тяжких державних повинностей звільняло. Хай же наші ⁣»народники«, які во імя пасивних міліонів ⁣»середняків«⁣ і ⁣»трудового селянства«⁣ легковажать і викидають за борт ⁣»національного фронту«⁣ десятки, сотні і тисячі не середняків і не селянства, готують, коли у них стане на це сили, ⁣»кнути і зсилку«⁣ для ⁣»народа«. ⁣»Кнути і зсилку«⁣ на той дуже правдоподібний случай, що цей ⁣»народ«⁣ волітиме, як і за людей татарських, спокійніще і його пасивній вдачі більше відповідаюче холопство в Росії або Польщі, ніж вимагаючу од нього більших жертв і більшої активности мобілізацію в ⁣»народню«⁣ українську армію. Або, хай змінять, коли можуть, свій неприродний для України метод орґанізації нації.

Який має бути цей метод — вказує нам наша минувшина. За козаччини не тільки не треба було ⁣»бити кнутом«⁣ людей, щоб вони захотіли бути свобідними, а навпаки треба було добре пильнувати реєстрів козацьких, щоб між свобідних козаків не залізли ці, які на честь бути свобідними ще собі не заслужили. Але бо метод орґанізації козацтва не був ⁣»народній«: — ані охлократичний, опертий на використовуваню, а потім муштруванню ⁣»кнутом і зсилкою«⁣ пасивних мас, ані демократичний, опертий на їх обдурюваню.

Козаччина була класократією, тоб то такою — в українських умовах найбільше до влади здатною — аристократією, яка тому, що вона себе за аристократію уважала, ставила вимоги перш за все до себе, а не до народніх мас. Вона не перекладала своїх державних обовязків на народ, а давала сама приклад народові, як треба ці обовязки виконувати. Вона не йшла за народом, а вела народ за собою. Вона не принижувала себе до середняків, чи під-середняків, а тягнула всіх їх на верх — до себе. Вона не покладала надій на народню творчість, а сама творила, сама давала народові свій творчий порив, І врешті, хоч більша її частина була зайшлими ⁣»Варягами«⁣ по походженю, але ці ⁣»Варяги«⁣ були вже асимільовані, вже звязані орґанічно — подружжями, володінням землею, звичаями, мовою і т. д. — з місцевою пасивною масою, і тому — не механічно, не страхом, не своїми чужими варяжськими ⁣»касками« — а своєю орґанічною близкостю до пасивної маси вони поривали її за своїми хотіннями, за своїми ідеалами…

Катастрофа прийшла для нас тоді, коли по знищеню козацької аристократії, Україна залишилась з міліонами селянства. Завдяки оцим завеликим міліонам елєментів пасивних і пропорціонально до них замалій скількости елєментів активних, ми докотились до руїни державної і національної. І власне вся історична вага сучасного моменту лежить в тому, що якраз тепер ця трагічна для нас пропорція починає мінятись. Під впливом передвоєнного колоніяльного насищеня України, розвитку матеріяльної культури, далі війни, революції і багатьох инших причин, стали знов з посеред розворушеної людської маси на нашій території виділятись в великому числі нові елєменти активні. Оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України.

Джерело: В. Липинський Покликання »варягів«, чи орґанізація хліборобів?

Наступного дня (8 травня 1918 р.) новий уряд, вже під головуванням Ф. Лизогуба підтвердив свою підтримку заяви гетьмана П. Скоропадського про потребу надіслання ним листа до німецького посла в Українській Державі А. фон Мумма щодо приєднання Кримського півострова до України. Міністри, зокрема, постановили: «Цілком приєднуючись до висловленого гетьманом принципового погляду, доручити окремим міністрам розробити дані, які можуть слугувати підтвердженням необхідності з точки зору економічної Криму до України».
Гетьман і його дипломатичний корпус усвідомлювали, що на той час проблему Криму можна розв’язати не лише власними зусиллями (митна блокада, економічна війна), а й за сприяння Берліна. Тож вже 10 травня він передав послові А. Мумму обширну ноту, в якій зазначалося, що розбудова сильної незалежної України у всіх аспектах: політичному, військовому й економічному – в інтересах Німеччини. «Особливе значіння для відродження України полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, оволодіння Кримом. Прилучення Криму мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино й садовина. Одного тільки тютюну діставала Україна з Криму щорічно для переробки на сто мільйонів рублів.

Джерело: Павло Гай-Нижник та Микола Томенко. Міфи і таємниці останнього Гетьмана України

З того, що вище було сказано про націю, з того неоспоримого і для всіх очевидного факту, що в кожній нації єсть активна меншість і пасивна більшість — ясно, що цей порив до твореня вищих форм матеріяльного і громадського життя залежить од двох чинників: од того, чи буде цей порив у активної меншости в нації і од здатности чи нездатности пасивної більшости піддатися творчому пориву меншости, піддержати, або знищити цей порив.

Коли оця активна меншість — як ми її назвали, національна аристократія — сама по тим чи иншим причинам не здатна до твореня вищої матеріяльної техніки і разом з нею вищої громадської моралі, то ясно, що вона не в стані такого творчого пориву із себе дати і цим поривом пасивну масу за собою повести. Так само, коли національна аристократія, чи по своїй матеріяльній, чи моральній силі, настільки слаба, що вона не в стані перемогти опір пасивної маси, то така маса не піде за творчим поривом своєї безсилої аристократії, по скільки послідня не збільшить в той чи инший спосіб своєї фізичної матеріяльної сили і свого морального авторітету серед нації.

Але-ж взаємне — як матеріяльне так і моральне — відношеня до себе активної і пасивної частини нації бувають ріжні в ріжних добах її істнування. З одного боку, як було сказано, активна меншість нації в процесі творчости зуживає свої матеріяльні і моральні сили, слабне, деґенерується. Знов з другого боку, пасивна більшість, кинута в процес творчости могутнім поривом своєї старої аристократії, починає виділяти з себе в цьому процесі нові активні аристократичні елєменти, які у щасливих націй поповнюють-своєю скількостю, своєю матеріяльною і моральною силою ряди попередної старої аристократії і починають ще енерґічніще ніж вона, тягнути за собою пасивну масу в напрямі технічного і морального зусилля, в напрямі матеріяльної і громадської творчости.

Під впливом ріжних причин, залежних од індівідуального розвитку кожної нації, взаємне відношеня між активною і пасивною частиною нації, а также внутрішній склад і характер обох цих частин нації, весь час міняються. І тому зрозумілим стає факт, чому нація дотепер поневолена, з хвилиною появи серед неї матеріяльно сильної, добре зорґанізованої та морально авторітетної національної аристократії, може стати нацією пануючою і навпаки: чому зла орґанізація, матеріяльне безсилля і моральний упадок власної національної аристократії перетворює націю активну, перед тим експортуючу свою матеріяльну і моральну культуру, в націю пасивну, яка підпадає чужій матеріяльній техніці, а одночасно і чужим національним формам орґанізації громадського життя.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів