«За жолудок, за матерію, за “кендюх”, як кажуть галичани, український хлібороб завжди стане солідарно. Але крім жолужка, є ще серце, є розум. Крім кооперації і продукції – є ще ЧЕСТЬ, ҐОНОР! І власне від чести, від благородства, від посвяти, залежить виключно держава».

Сьогодні ліво-ліберальна повістка знову хитається на тлі нового Цивільного кодексу України, який Верховна Рада прийняла 28 квітня. Ліві та ЛГБТК+ спільноти почали активно виступати проти цього ЦК. Уже організовуються мітинги та акції протесту проти нового кодексу, а на момент написання цієї частини (2 травня) протест має відбутися в Дніпрі.
Новий кодекс розглядається як крок до утвердження консервативних цінностей в Україні, на противагу масовому прогресизму. У ЦК заперечуються одностатеві шлюби, подається чітке визначення сім’ї як різностатевого союзу двох людей, а також зроблено акцент на традиційних для України нормах. Водночас кодекс запроваджує нові норми у сфері бізнесу, які мають полегшити інвесторам вкладення коштів. Однак є дуже велике «але». Ми знаємо, як у нашій країні дотримуються законів і як, згідно із законом, повинні карати порушників. Проте значна частина суспільства не дотримується законів, а влада часто не забезпечує належного контролю. Тож ми знову стоїмо перед проблемою виконання законів: з одного боку — сильний документ, а з іншого — реальність, у якій такі закони можуть існувати лише на папері. Хочеться вірити, що це не так і що українці нарешті почнуть дотримуватися хоча б базових норм. Проте праві та ліві знову зіткнулися в політичному спектрі. Хоча поки що не видно активних контракцій з боку правих організацій, очевидно, що вони можуть з’явитися.

Іраціоналізм же цілковито чужий способові ду­мання в рівній мірі як сучасного Західно-Європей­ського ліберала міщанина, так і борючогося з ним за владу інтеліґента або півінтеліґента комуніста чи фа­шиста. Хлібороб, співпрацюючи й співжиючи з при­родою, має виразне почуття ріжности й ієрархії все­світу та присутности у всесвіті невідомих сил, які лю­дина своїм розумом може відчувати, але керувати якими не в стані. Для сучасного "змашинізованого“, коли так можна висловитися міщанина, й для по­родженого цією міщанською машиною комуніста чи фашиста, ієрархія й ріжність річей та вартостей не існує. Весь світ, а передусім людина, уявляється їх­ньому думанню в образі однакових, що до свого змі­сту цифр, з яких розум людський може й повинен творити довільні комбінації. Звідціль іраціональна. метафізична релігійність і віра в Бога у хлібороба: звідціль раціоналістична вільнодумність і безрелігійність сучасного міщанина; звідціль фанатична в переконанню про свою раціоналістичну, діалектичну „правду“, матеріалістична теорія комунізму, й така сама, тільки на націоналізм перелицьована теорія фашизму. Звідціль врешті заміна релігії й церкви, та в сферах „буржуазних“, як в „пролетарських“ і „фа-шиських“ новітньою магією: вірою в божеську всемогутність людського розуму й його чудотворців, ще засідають чи то в масонських ложах і Лізі Народів, чи в третім Інтернаціоналі й комуністичних „ячейках“, чи врешті в фашизмі.

Далі хлібороб звязаний з землею; він найвидатніший представник типу людини осілої. Сучасна культура міщанська, машинова, всі пута осілости нищить, Європейська людність, що раз швидче переходить в стан кочовничий, в стан вічного перекочовування з одного міста до другого, з села до фабрики, з одної фабрики до другої і т. д. В ідеольоґії комунізму й фашизму це кочовництво знаходить своє освячення й найвищий вираз. Звідціль зникаючі сьогодня, поняття Землі—Батьківщини й патріотизму хлібороба. Звідціль пануючий сьогодня міщанський, на ліберальній формулі „самоозначення“ опертий, націоналізм, який поняття нації ототожнює з поняттям екстериторіяльної акційної спілки, що має свої філії, свої „меншосте“ в ріж-них землях. Звідціль врешті, загортаючі що раз ширші круги, комунізм і фашизм, що організують в войовничі орди, одірвані од землі маси, споюють їх залізною дис-ціпліною терору, побуджують фанатизмом класової чи національної зненависте й кидають на збурення або підбій останків культури хліборобської осілої.

Джерело: Універсалізм у хліборобскій ідеольоґії (лист до проф. Яворського) В'ячеслав Липинський

Влада державна — законна, маєстатична і загальна. Її право правити державою спірається на чимсь вищім, старшім і святіщім, ніж вона сама. Воно не може випливати тільки з цього, що вона „хоче“ правити і має „гін“ до влади. Боже помазаня, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любовю продовжує, — вище і старше — ось що лягло в тій чи иншій формі в основу народженя всіх державних влад цілого світа.
Територія, Земля, Батьківщина. Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території. Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світа. Коли французький норман і ґерманський анґлосакс станули як один проти Франції і ґерманії — народилась Анґлія. Коли романізований ґалл і ґерманський франк станули як один проти Риму і ґерманії — народилась Франція. Коли ґерманський лєх і словянський полянин станули як один проти ґерманії і полянської Руси — народилась Польща. Коли варяг і словянин станули як один проти напору нових варягів і проти словянської Польщі — народилась Русь. Але з різні удільних з великими, козаків з панами, православних з уніятами, пролєтаріяту з буржуазією, і українців з неукраїнцями на одній Українській Землі в протязі тисячі літ не народилась Україна.

Громадянство — це орґанізація. Від слова: орґанічність, природність, те, що в природі єсть. Отже Церква — Христом Богом установлена орґанізація природньої потреби віри і моралі. Армія — орґанізація природньої потреби оборони. Родина — орґанізація природньої потреби продовжуваня роду. Клас — орґанізація природньої потреби знання і краси (інтеліґентський клас) і природньої потреби хліба (продукуючі класи). В основі орґанізації, а тим самим в основі громадянства, лежить авторитет: церковний, воєнний, родинний, класовий. Тільки тоді коли єсть загально признані, громадські — церковні, воєнні, родинні і класові — авторитети, на яких може спертися Влада, народжується на території даного громадянства його власна, своя Держава. Бо тільки тоді можна викликати необхідні для здобуття Держави загальні підйоми громадянства, коли єсть ричаг, двигун — авторитети і слухняні у відношеню до них орґанізації — що ним можна громадянство, як один муж, підняти. Без орґанізації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе незнаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже орґанізоване громадянство, чужа Держава, на те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала.

Джерело: Хам і Яфет Вячеслав Липинський

Генеалогія роду Скоропадських, за відомими сьогодні історичними джерелами, бере свій початок від першої половини XVII ст., з Федора Скоропадського, який був вихідцем із західноукраїнських земель, але згодом оселився на Уманщині. Ф. Скоропадський брав участь у національно-визвольній війні на чолі з Б. Хмельницьким і загинув 1648 року в битві під Жовтими Водами.

Усі подальші нащадки Ф. Скоропадського вірно служили в українському війську аж до скасування Гетьманщини Катериною II. Один із них, рідний брат пращура Павла Петрович, Іван Ілліч Скоропадський (1646 – 3.VII.1722), за часів Петра І наслідував булаву після Івана Мазепи і був гетьманом України з 1708 по 1722 р., аж до самої смерті. Він був соратником Мазепи на початку його виступу проти царя, але, блокований російськими військами в Стародубі, не зміг підтримати бунтівного гетьмана. Коли І. Скоропадський став гетьманом, він під жорстоким контролем Петра І завжди намагався боронити права Гетьманщини та козацькі вольності. Прапрадід Павла Петровича Яків Михайлович Скоропадський(?–1785) навчався у Києво-Могилянській академії і був останнім в історії козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за гетьманування Кирила Розумовського.

Прадід Павла Скоропадського Михайло Якович(19.IV.1764–1810) за сімейним звичаєм теж присвятив себе військовій службі. Але в зв’язку з тим, що Україна вже остаточно втратила елементи державності, Михайло Скоропадський вступив до Імператорського Сухопутного шляхетського кадетського корпусу. Свою військову кар’єру Михайло Якович закінчив у чині секунд-майора і до кінця життя мешкав у своєму маєтку.

Дід гетьмана Павла, Іван Михайлович Скоропадський (30.1.1805–8.II.1887), двічі був прилуцьким повітовим маршалком і двічі – губернським маршалком Полтавщини. Свого часу він брав активну участь у селянській реформі 1861 року. Коштом Івана Скоропадського було засновано низку шкіл та гімназій в Україні. Помер дід Павла Скоропадського у своєму селі Тростянці, поблизу якого засадив великий дендропарк. Могила його збереглася там і донині.

Донька Івана Скоропадського, тітка гетьмана Павла Єлисавета Милорадович (1.І.1832–14.ІІ.1890), золотими літерами вписала своє ім’я в культурно-освітню історію України. Її коштом видавалися книги, засновувались школи та бібліотеки. Але найбільшою її заслугою перед українською культурою стало заснування Наукового Товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Саме завдяки її пожертвам (близько 20000 австр. срібн. крон) стала можливим фундація Товариства у 1873 році.

Батько гетьмана, Петро Іванович Скоропадський (6.ІІІ.1834–30.VI.1885), за сімейними звичаями навчався у школі гвардійських підпрапорщиків, згодом став військовим офіцером. Брав участь у походах на Кавказ, за що отримав низку орденів. 1865 року в чині полковника Петро Скоропадський звільняється з війська і бере активну участь у громадському житті Стародубщини на посту повітового предводителя дворянства. Помер батько майбутнього гетьмана 1885 року у Києві й був похований у Гамаліївському монастирі. Дружиною Петра Скоропадського і матір’ю гетьмана Павла була Марія Андріївна Миклашевська (9.ІХ.1841–29.ХІ.1901), яка також належала до старовинного українського роду, що бере початок ще з Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, та з українсько-литовського князя Гедиміна.

Джерело: Павло Гай-Нижник та Микола Томенко. Міфи і таємниці останнього Гетьмана України

Волхви, жреці, знахарі, астрольоґи, маґіки, ворожбити, кудесники і т. п. матеріяльно непродукуюча інтеліґенція примітивних націй могла дійсно правити націями, водити їх на війни і походи тільки доти, доки ці нації, кочуючи, не сіяли та не жали і вірили, що боротись з природою та з иншими людьми можна перш за все заклинаннями та доступним лише ученим інтеліґентам умінням здобути собі допомогу ріжних надприродних сил.

І правління цієї тодішньої інтеліґенції трівало лише доти, доки не появився перший плуг, перша найпримітивніща фабрика зброї і доки перший озброєний цією кращою фабричною зброєю хлібороб не розігнав і не розторощив підюджені своїми маґами, але не добре озброєні, не звязані з землею та не зорґанізовані своєю хліборобською працею на землі, ріжні кочові або напів-кочові народи. З того часу, коли ці народи самі перейшли до осілого хліборобського життя, волхви, жреці, маґи, заклинателі перестали правити ними, а замість того стали вони виконувати єдино їм належну і доступну ролю: морального і духовного проводу тодішніх примітивних, але вже осілих, хліборобських націй. І цею своєю дійсно інтеліґентською духовною працею стали вони допомагати правити тим, хто своїм мечем і своїм плугом здобув собі реальну матеріяльну силу для правління націями. Скрізь на цілім світі, державний орґанізацийний апарат осілих хліборобських націй був сотворений не словесностю таких чи инших здеклясованих інтеліґентів, а кровю, працею і розумом тих, що володіючи мечем і плугом, володіли реальною матеріяльною силою серед своїх націй.

Але боротьба за світську політичну владу між матеріяльно непродукуючими інтеліґентами і озброєними продуцентами все від часу до часу вибухає з великою силою і пізніще в історії осілих хліборобських націй. Основна причина цієї боротьби завжди одна і та сама: велике матеріяльне збагаченя націй під проводом і правлінням, володіючої засобами війни та продукції, дійсної національної аристократії.

— Листи до Братів-Хліборобів

«Наука управління є практичною за своєю суттю і призначена для практичних цілей; це справа, яка потребує величезного досвіду, навіть більшого, ніж людина може здобути за все своє життя. Тому з безмежною обережністю будь-яка людина повинна наважуватися на те, щоб зносити будівлю, яка протягом століть задовольняла потреби суспільства, або будувати її заново, не маючи перед очима моделей випробуваної користі».

Охлократи ніколи не заполонюють чорної маси, обсівши її як сарана та мирно розкладаючи її своїми ядовитими екскрементами так, як демократи. Але вони теж не завойовують її по лицарськи, зверху — перемігши в чеснім оружнім бою, пануючого досі над чорними, свого противника — так, як це роблять класократи. Всяке охлократичне завойованя відбувається знизу. Воно спірається завжди на бунті, найбільше незадоволених соціяльно і найнизчих по свому соціяльному положеню, пасивних ⁣»народніх«⁣ мас проти власної здеморалізованої аристократії і на повнім винищеню цієї аристократії перемігшими при помочі цього бунту охлократами.

Охлократ не знає таких брехливих, на взаємнім ошуканстві побудованих, хвилевих компромісів з конкурентом до влади і такої перманентної бійки за владу — бійки без кінця, без рішучої перемоги — як пацифістичний, трусливий і хитрий демократ. Але він не знає теж і лицарського, на взаємній пошані і на законі опертого, миру з противником після лицарської повної перемоги над ним, як класократ. Жовті типу охлократичного, завойовавши чорних, всю без виїмку, попередню аристократію винищують фізично, або повертають, так як і всю чорну масу, в своїх покірних слуг і німих рабів.

Завойованя охлократичне може бути, вживаючи сучасного парламентського жарґону, ⁣»праве«⁣ і ⁣»ліве«. Перше полягає на поширюваню влади вже перемігшої і правлячої охлократичної державної орґанізації, друге — на поборюваню шляхом революцийним здеморалізованої і розложеної державної орґанізації старої, та на твореню проти неї своєї охлократичної державної орґанізації нової. Прикладом першого в новітній історії може служити історія ⁣»собіранія«⁣ Росії та Франції їхніми центральними охлократичними державними апаратами; прикладом другого — історія жакобінців, Наполєона, большовиків і т. д. Звичайно всяка охлократія зпочатку буває ⁣»ліва«, а перемігши, стає зразу ⁣»права«.

Але ⁣»права«⁣ чи ⁣»ліва«, зовнішня чи внутрішня, абсолютистично-монархічна чи абсолютистично-диктаторська і цезаристична, вона скрізь і завжди реакцийна, бо скрізь і завжди спірається вона на юрбу, на найбільше інертні і пасивні маси, на реальну а не на фіктивну, як в демократії, більшість. І моральний авторітет в очах цієї ⁣»народньої«⁣ більшости здобуває вона скрізь і завжди тим, що захищає цю народню більшість од всякого примусу до вищих форм матеріяльного і громадського життя, який може погрожувати їй з боку тієї чи иншої матеріяльно і громадсько творчої меншости.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Директорія з метою здійснити переворот контактувала також і з російськими небільшовицькими організаціями. Так, наприклад, В.Станкевич, колишній комісар при головній команді російської армії згадував, як він разом з членами “лівих організацій”, підготовляв змову проти Гетьмана. Метою цієї змови було скинути з влади і вбити П.Скоропадського, “передати владу кругам, що купчилися коло Союза Відродження Росії, який мусів координувати свою діяльність з Українською Директорією”. Для цього вже було сформовано спецвідділ саботажників, що мали всіма засобами розвалювати залізничний рух, і навіть створено Кабмін на чолі з колишнім міністром Ц.Ради з великоруських питань Одинцем. Крім того, з метою здійснення перевороту створилося і угруповання з військових чинів. М.Стахів з цього приводу згадував: “Підготовка до майбутнього повстання розпочалась після відомої зустрічі Гетьмана П.Скоропадського та генерала П.Краснова, завдяки зусиллям полковників П.Болбочана, В.Павленка, представників Стрілецької ради Є.Коновальця та А.Мельника. Політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – А.Галіп, а також П.Дідушок, як секретар “керівного гурту”. Зрозуміло що ці два угруповання розгорнули спільні заходи по підготовці збройного виступу. За словами Є.Коновальця В.Винниченко ще 7 листопада “заявив, що все готове для повстання”. У переддень виступу проти Гетьмана В.Винниченко у помешканні заступника міністра фінансів України соціал-демократа В.Мазуренка зустрівся з більшовиками X.Раковським та Д.Мануільським, де й було остаточно домовлено про початок повстання.

Джерело: Павло Гай-Нижник Листопад–грудень 1918 р.: Повстання Директорії чи успішна спроба державного військового перевороту?

Для державного унезалежненя України як від Варшавської так і від Московської метрополії ми хочемо всі класи і всі ⁣»нації«⁣ України обєднати під спільним гаслом політичним (потрібна всім мешканцям України окрема, своя власна Держава) і під спільним гаслом патріотичним спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини
Ви-ж підюжуєте мешканців Української Землі до боротьби проміж собою: одні під гаслом зненависти соціяльної, другі під гаслом зненависти національної. І Ви готові кликати метрополії проти власних земляків: українські соціялісти — соціялістів Москви чи Варшави, щоб знищити ⁣»українську буржуазію«; українські націоналісти — одні Варшаву (приклад: уенерівщина), щоб знищити українських Росіян, другі Москву (приклад: Петрушевиччина), щоб знищити українських Поляків; врешті соціялісти і націоналісти польські та російські на Україні: Поляки — соціялістичну або націоналістичну Варшаву проти Українців і Росіян, Росіяне — соціялістичну або націоналістичну Москву проти Українців та Поляків.

Ми хочемо окреслити відносини до Москви і Варшави з погляду політичних інтересів цілої Української Землі і уложити ці відносини так, щоб могла бути здобута перш за все державна незалежність України. Ви — соціялісти і націоналісти — навіть не в стані зрозуміти такого погляду. Бо відносини до Москви і Варшави Ви мислите не в образі Земель (територій), а в образі громад (партій і ⁣»націй«) і укладаєте їх відповідно до того, кого Ваша громада (партія чи ⁣»нація«) більше ненавидить на Україні: Росіян, Поляків, Українців чи ⁣»буржуазію«.

В книзі цій поняття Нації утотожнюється з поняттям Держави. Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не ⁣»пролєтаріят«⁣ і не мова, віра, племя. Коли я пишу в цій книзі про нас — ⁣»ми, українські націоналісти« — то це значить: ми, що хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.

Ви, українські соціялісти, утотожнюєте поняття нації з пролєтаріятом і партією. Для Вас — не соціяліст — не Українець. Ви-ж українські націоналісти утотожнюете поняття нації з мовою, вірою, племенем. І в цім хаосі, який панує в Ваших націоналістичних мізках, для одних — Українець єсть тільки той, хто говорить ⁣»українською мовою«⁣ і ненавидить ⁣»не Українців«; другі додають, що він ще мусить бути обовязково православний, не уніят і не латинник; треті — обовязково уніят, не латинник і не православний, а будуть незабаром і четверті, які ще вимагатимуть від нього ⁣»русько-малоросійської«⁣ чистокровности з прізвищем на ⁣»юк«, або на ⁣»енко«.

Тому то всі Ви — і соціялісти і націоналісти в Україні — дервіші а не державники. Ви не світські рицарі, вірні до смерти Гетьманові-Монархові — персоніфікуючому Державну Ідею України — і не духовні, що всю свою душу віддають службі одному Богові в Його орґанізованих і дисциплінованих християнських Церквах. Ви дервіші дрібних поганських матеріялістичних сект. З політики Ви робите реліґію, а з реліґії політику. І живете Ви від капищ дрібної сектанської злоби та зненависти.

Тому Ви будете ненавидіти цю книгу. Бо в її найглибшім підкладі — на її дні — лежить християнська реліґія і крівава в своїм болю туга за відродженим під знаками хреста, вірним одному Богові і одному Гетьманові, українським рицарством.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

– Набивши маленьку деревляну люльку гарним жовтим тютюном, Гетьман в кількох рисах дає нам картину ситуації на Україні у 1918 році, коли Він став на чолі влади.
– У квітні 1918 року, каже він, було 500,000 німецького війська на Україні. Центральна Рада в цей час перестала вже виявляти дійсні політичні почуття народу. Влада її поволі підупадала. Дрібні земельні власники, безперечна більшість українського населення, одмовили в довір’ї Центральній Раді на з’їзді, де було 3000 представників від усіх повітів (округ), закликали мене до влади. Почуваючи себе, як український патріот, змушений прийняти цей мандат, я опинився в дуже скрутному становищі. Треба було організувати країну, яка після большевицької навали перебувала в цілковитій анархії і рівночасно полагоджувати щоденні конфлікти, що виникали між населенням та німцями. Я зорганізував уряд, в якому сконцентровані були всі сили порядку, запросивши до цього уряду представників продуктивних сил краю. Я намагався втілити в цім уряді провідну ідею української політики, яка базувалася б на національних і демократичних почуттях, оперта головним чином на дрібних селянських земельних власниках, яких у нас звуть хліборобами.

– Ми запитали Гетьмана, чи дав би він селянам землю і в якій формі.
– Я був і досі є прихильником аграрної реформи. Ставши при владі, я основувався на економічних постулятах парцеляції (роздроблювання) землі.
Але для мене було бажаним, щоб селянин заплатив за свою землю і таким чином ночував би себе її законним власником. З другого боку, я розробив широкий плян, який рівночасно дозволяв задержання земель, під певними умовами, в тих маєтках, що були під культурою буряків, головного джерела багатства мого краю – цукрової індустрії. Всі ці ідеї були вже на шляху до здійснення, коли на восьмім місяці мого гетьманування я мусів залишити владу.

На цей саме час припадає початок безнадійної справи Денікіна. Я вислав до Ясс моїх делегатів від свого уряду з завданням вияснити там, що боротьба поміж крайніми елементами і ладом, може бути ведена на Україні тільки при умові піддержки влади, яка спирається на національне почуття народу. Моїм делегатам не пощастило прийти до порозуміння.
Союзні місії ставили мені умови, які зводилися до вимоги федерації з Росією. Я дуже добре розумів небезпеку, що виникала з подібного політичного домагання, але змагаючи перш за все до вищої мети утримання ладу в Державі, яку я збудував, я мусів у супереч власній волі схилитися перед вимогою союзників і проголосити федерацію з Росією.
Я повинен Вам сказати, що в цей час Україна була не тільки в стані організації, але майже зовсім вже зорганізованою країною: економічне життя в ній відновлялося, торгівля була інтенсивна, залізничній рух і транспорт були майже нормальними. У нас було 400,000,000 пудів пшениці (6,400,000 тон); я зібрав більше 4-х мільярдів, здебільшого в чужоземній валюті. Ми мали по складах більше З-х мільйонів пудів цукру (48,000 тон); металургiчна індустрія теж починала функціонувати. Але моя деклярація пішла всупереч почуттю багатьох українців. Я залишив мій край.
Одначе я переконаний, що для майбутнього спокою Східньої Европи, в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур – це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базовану на національнім почуттю, відповідно глибокому бажанню всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукає.
Ми попрощались з Гетьманом, який стискаючи руку, сказав нам ще кілька привітних слів про Швайцарію. С. Д.»

Джерело: Павло Гай-Нижник та Микола Томенко. Міфи і таємниці останнього Гетьмана України
Повна версія інтерв'ю

Жовті цього типу ніколи не належать до одної усталеної раси. Це можуть бути: виходці з ріжних країн, представники ріжних раси і ріжних надій; виходці з одної країни, але ріжних рас, які там між собою орґанічно не злились, наприклад, як це часто в історії бувало, представники т. зв. арійської і семітської раси; врешті в найбільшому числі це люде взагалі без раси, иншими словами, раси неусталеної, продукт випадкової і хаотичної мішанини ріжних рас на такій території, яка або не має власної відпорної державної сили, або в якій ця державна відпорна сила вже ослабла і тому безупинний наплив ріжних чужоземців зовні, і хаотичне підіймання ріжних місцевих мішанців вгору, нічим в ній не обмежені та не зустрічають там ніяких перепон. Найчастіще активні (жовті, як ми їх умовно назвали) елєменти такої країни уявляють із себе зборище всіх оцих ґруп.

Розуміється ці люде ріжних рас, ріжної психіки і ріжних інстинктивних хотіннь, не творять ніколи, як жовті першого типу, суцільної, міцно одним духом спаяної орґанізацїї. Захопивши владу над пасивними чорними, вони весь час бються між собою за цю владу. Це не пануючі суцільні класові аристократії в своїй владі реліґією і монархією обмежені, а хаотичний конґломерат вічно воюючих між собою конкурентів до необмеженої республіканської влади.

По психіці це переважно визволенці, що пристрастно бажають свободи і панування, але здобувши їх, не уміють користуватись ними. В поривах своїх вони завжди необмежені. Коли вони продуценти, то їх продукція носить часто ґрандіозний, але завжди хаотичний і неорґанізований характер. Те саме в штуці і політиці. Але при тім вони великі матеріялісти і завжди індивідуалісти. Їх ніколи не захоплює сама тільки слава і вони ніколи не вдовольняються лицарським задоволеням з самої творчости. Вони завжди мусять мати патент, фірму (часто анонімну або псевдонімну бо імя і звязана з ним традиція родова не грають у них ролі, як у класократів) і за всякі свої винаходи для ⁣»добра нації«⁣ чи ⁣»людскости«⁣ вони бажають мати процент. Свобідна і нічим необмежена конкуренція в політиці, в продукції, в штуці — це підстава всякої демократії: це громадський прояв присущих їй хаотичних, мішаних, неодноцільних расових взаємовідносин.

Владу над чорними вони здобувають скрізь і завжди шляхом мирного проникання (пацифічної пенетрації). їхній демократичний імперіялізм — їх зажерливе і переповнене зненавистю до конкурентів бажання влади — прикривається у них завжди ідеєю вічного миру, вселюдської або національної благодати, ущасливленя своєю владою всіх, хто тільки цю владу признасть. Вони завжди оперують образами ⁣»справедливого«⁣ мирного компромісу; ⁣»братерської«⁣ унії і згоди поміж ворогами; ласкавої і ⁣»гуманітарної«⁣ політики; розумного і льоґічного переконування і т. д. і т. д. Але це не значить, що вони ніколи не воюють. Навпаки воюють вони дуже часто і значно більше від войовничих жовтих першого типу. Тільки їхня демократична війна зовсім инша, ніж війна класократична.

Класократичні жовті весь час живуть ідеєю війни. Вони не вдають, що не бачать в людині побіч добра, так само як і добро, вродженого їй зла. І кладучи в основу свого думаня і поступованя факт неминуче істнуючої в світі боротьби, вони цю боротьбу намагаються зробити шляхотною, ублагородшоючою, творчою. До війни вони себе виховують; до війни прилажена вся їх залізною дисципліною і пошаною до авторітетів спаяна громадська орґанізація; їх лицарський закон — це закон війни і вони його придержуються не тільки в часі миру але перш за все в часі війни.

Жовті демократичні живуть ідеєю миру і вродженого людині добра. Тому вони свободолюбиві; тому вони не визнають над собою ніяких авторітетів і ніякої обмежуючої — реліґійної і монархічної — влади; тому вони не орґанізовані і недисципліновані; тому їхня в принципі ⁣»гуманітарна«, ⁣»миролюбива«⁣ влада завжди республіканська, необмежена, бо хіба ж треба обмежувати ⁣»мир і добро«?

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Перші українські враження навіяні мені в будинку мого діда. Тут треба ясно встановити, якими вони були. Україна сприймалася як славне рідне минуле, проте воно зовсім не пов’язувалося з теперішнім часом, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя вся сім’я була глибоко віддана російським царям, але при цьому скрізь підкреслювалося, що ми не великороси, а малороси, як тоді говорилося, знатного походження. У будинку висіли старі портрети гетьманів і різних політичних та культурних діячів України, було декілька зображень старовинного «Мамая». Українські пісні постійно співали в будинку. Були у великій
пошані бандуристи, які співали свої думи,
при цьому дід їх щедро винагороджував. У будинку отримували «Київську старовину», читали та обговорювали книги Костомарова та інших українських письменників.

Це були хвилини, які не можна забути. Стільки світлих, чистих надій, скільки бажання працювати! Пресвятійший Никодим виказав захоплюючу промову, Хор мовив: "Многая літа володарю нашому, Гетьману усієї України", гуділи колоколи святої Софії. З вигляду я був спокійним, але в душі переживав багацьке.
…Я підійшов до пам’ятника (Володимиру Великому) і сів поблизу нього на лавку. Народу майже не було. Тихий, світлий, весняний день сповіщав про народження нового життя. Переді мною внизу була дивовижна картина нашого Дніпра, який ще із часів зародження тут слов’янства бачив і не такі історичні повороти. За Дніпром виднілася безмежна далечінь рідної мені Чернігівської губернії. Я довго сидів і милувався цим виглядом, а потім встав і сказав собі: «Будь що буде, але я зроблю чесно. Зможу допомогти країні – буду щасливий, не впораюся – совість моя буде чиста: приватних цілей у мене немає…»

„І вигадалиж буржуї прокляті. Поддєлуються под мужицький разговор і думають, що ето комусь інтересно“ — В тих майстерно підхоплених Винниченком („Між двох сил“ — драма) словах відбилась уся реакція народньої психольоґії на оту обкарнану, „соціялізовану“ й у єдиний російський революцийний фронт утиснену національну ідею. Ніякої лєґенди, ніякого образу, що захоплював би чутку селянську душу. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, ми витворили ніде в світі не виданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту. Досі принаймні не було відомо, щоб якась нація відроджувалась під гаслом прирізки землі. Ірландці, наприклад, у яких питання аґрарне в тисячу разів гостріше від нашого, та й то обєднуються всі не коло гасла „бий льордів і хапай землю“, а під державно-національним гаслом „Home Rul'y“. А у нас за Україну давали десятини.

Цей національний меркантилізм глибоко розложив і здеморалізував усю без винятку нашу націю. Україна — десятина… Бери й бий! Не дай і бий! Тому Центральна Рада, братаючись із Керенським, видала свій знаменитий третій універсал і пустила з димом усю цивілізацийну хліборобську працю на Україні. Тому „земельні собственники“ раділи, коли Німці розігнали Центральну Раду. Тому послідній кабінет міністрів за Гетьманщини пішов на вудку провокаторів і проголосив федерацію. Тому Директорія, піднявши повстання проти Гетьмана, розвалила свою власну українську державу і т. д. і т. д.

Побили себе ми самі. Ідеї, віри, лєґенди про одну єдину, всіх Українців обєднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла.

Натомість сотворила українська інтеліґенція ідею про залежну від перемоги тієї чи иншої сторонньої сили і з ціми сторонніми силами обєднану, а внутрі розєднану й непримириму в собі Україну, і таку роспорошену, здеморалізовану націю українську ми тепер маємо. Єсть нова руїна національна зі старим поділом на ріжні орєнтації зовні, з безнадійною й безвихідною боротьбою бувших бідних і бувших багатих унутрі.

Безнадійна й безвихідна ця наша внутрішня боротьба тому, що якби вдалось навіть сучасне покоління бувших багатих чи багатших (бо де критерій і мірило для багатства взяти) знищити, то куди дінуться ці міліони, що провідники бідних при цій оказії награбували. Хіба нема таких наївних, що вірили-б, що ці міліони будуть пожертвувані разом зо „всею землею трудовому народу“. Повстає отже нове покоління багатих, що від старого ріжнитиметься тільки тим, що не матиме вже ніякої культури, ніякої традиції, крім хіба злодійської, й буде своїх награбованих міліонів з такою самою завзятостю, з якою перед тим робило революцію, боронити. Таких прикладів повно в історії людства.

Або цілковита зміна соціяльного ладу на цілім світі, — знищеня самої можливости нерівного поділу багацтв, або — як що така соціяльна революція не можлива — міжкласовий компроміс во ймя ідеї держави й нації, і жертва кожного класу для спільної ідеї нації. Иншого виходу з цього становища нема.

Соціяльна пролєтарська революція для збудування нового соціяльного ладу, або всенаціонально-всекласова революція для збудування спільної й усім класам потрібної держави й нації. — Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеольоґічно: фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах може народитись нова творча національна українська віра.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Коли метою ⁣»доброї«⁣ української орієнтації єсть захопленя влади над своїми земляками; при допомозі якогось закордонного союзника на те, щоб при цій допомозі зорґанізувати Українську Державу, то ми думаємо, що будова власної держави на Україні при допомозі якогось-закордонного союзника в теперішні часи неможлива. І коли дійсно таку мету (а не просто власний особистий інтерес політичних установ іменуємих ⁣»партіями«) ставлять собі ріжні такого роду політичні орієнтації, то з цього боку вони єсть на нашу думку безцільні й безнадійні. Бо якби і знайшовся такий союзник, що захотів-би своєю силою посадити на Україні українську владу, складену із зорієнтованих на нього Українців, це зробив-би він це, розуміється, в інтересі власнім, а не в інтересі України. Ані Польща, ані большовицька, ани протибольшовицька Росія не будуть будувати Україну, бо їм ніякої України не потрібно. Їм тільки треба в даний мент використати фікцію України при допомозі зорієнтованих на них Українців. Аж ніяково писати про такі речі, настільки вони елєментарно зрозумілі.

Як-би нас було не 40 міліонів, а 1 міліон і як-би ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, ⁣»діставши«⁣ відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи ⁣»вже готової«⁣ поліції, можна-б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне бються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорґанізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демаґоґами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих ⁣»партій«, а знизу на тисячі воюючих між собою ⁣»республік« — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлась поза нами сила, яка-б, всупереч иншим ворожим до нас силам і всупереч нам самім, збудувала для нас на нашій землі державу і зорґанізувала нас в модерну европейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми сами нацією не схочемо бути. Ось перша й основна точка нашої — як де-хто каже ⁣»неясної, недоброї і авантюристичної«⁣ орієнтації.

А без збудування власної держави та без зорґанізування мешканців нашої землі в націю, ми станемо кольонією, в якій періодично (судячи по дотеперішньому досвіду, через кожних сто літ приблизно) буде відбуватись вирізування ⁣»панів«, тоб-то тих, або багатших, або більш освічених і визначніших туземців, які не єсть найкращими представниками своєї землі і своєї нації, а тільки репрезентують в ній інтереси метрополій і користуються протекторатом ціх метрополій. Одночасно з оцим вирізуванням відбуватиметься поголовна бійка поміж рештою туземців за те, хто з них має зайняти вакантне місце ⁣»панів«⁣ і кому з них дістанеться аґентура та представництво метропольних інтересів на Україні. Отже сотвореня инших, кращих ніж дотеперішні, державних і національних форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державности на нашій землі, не в невдалих чужих, а в більше відповідаючих умовам сучасного життя своїх власних національних формах і зорґанізування темної, розпорошеної, взаємно себе винищуючої людської громади на Україні в розумну, культурну й себе самої свідому націю — ось єдине завдання кожної поважної і творчої української політичної праці.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Кожна суспільна ґрупа, що хоче будувати, орґанізувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе. Тільки її власна внутрішня сила, її удільна вага, рішає про її здатність притягання, про її вплив на ціле суспільство. Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тоб-то певну суму історичного досвіду, здобутого її попередніми поколіннями в боротьбі за істнування й переданого ⁣»з молоком матері«, з вихованням, поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за істнування себе оправдали та в досвіді поколіннь показали себе для самозбереженя тієї ґрупи найкращими — творить те, що ми називаємо культурою. Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без обєднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати ґрупа людей, біля якої має обєднатись і зорґанізуватись нація.

Ґрупа поодиноких осіб, одірваних од традиції, а через те позбавлених усякої культури (хоч може дуже цивілізованих, учених і освічених) і не обєднаних ані власною спільною традицією, ані спільним економічним інтересом — не може мати ніякої внутрішньої сили, не може мати сили притягання, не може обєднувати й орґанізувати націю.

Про те сам факт вповні ясний і зрозумілий: не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести. Сила і авторитет — дві прикмети, без яких не може зявитись в нації провідна, обєднуюча та орґанізуюча її група — це не прикмети політикуючої інтеліґенції.

»Йти з народом« — ось її теорія; ⁣»йти за народом« — ось її практика. Шукати, ⁣»намацувати«⁣ чого той народ хоче і, кидаючи в нього демаґоґічні кличі, дивитись, на яку вудку рибка ловиться — ось її політична тактика. Коли-б Японія була заінтересована в Україні так, як заінтересована в ній Польща, большовики й російська реакція, то можна з певностю сказати, що появилась-би японофільска українська політична партія, яка на свому прапорі виписала-б гасло ⁣»без Японії нема України«. Хто сам в собі не має сили, той мусить шукати її поза собою. В тім суть усіх численних, взаємно себе виключаючих українських інтеліґентських політичних орієнтацій.

Тільки така суспільна ґрупа, яка міцно звязана спільним економічним інтересом; тільки така ґрупа, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції і культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію — тільки така ґрупа може обєднати і зорґанізувати біля себе всю націю. Заклик до нашої інтеліґенції одного з найвидатніщих її представників В. Винниченка: зливайтесь з класом, йдіть на службу класові (автор має на думці пролєтаріят) — це єдиний для неї політично чесний і розумний клич. Він знаменує заслужене політичне банкроцтво української інтеліґенції та служить показчиком усвідомленя нею того факту, що суспільною ґрупою, яка здатна обєднати націю, ґрупою, що має всі вищенаведені прикмети — спільний інтерес, спільну традицію, спільну культуру і одну власну політичну лінію, а тому може мати силу і авторітет — єсть клас.
На нашу думку класом, що єдиний може мати на Україні потрібні для обєднання та зорґанізування цілої нації силу й авторітет — єсть найдужчий з усіх українських класів наш клас хліборобський. Ми не маємо і ще довгий час не могтимемо мати сильного класу міщанського, буржуазного, такого, який став підставою національного обєднання скажім сучасної Чехії та Польщи. Наш слабкий і нечисленний пролєтаріят теж до такої ролі нездатний. Тільки український клас хліборобський встані класною силою і власним авторітетом політично зорґанізувати і національно обєднати нашу етнографічну масу, тоб-то сотворити Українську Державу і Українську Націю — ось друга основна точка нашої політичної ⁣»орієнтації«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Kиїв, 1. Верес.1918
Прес-Віддл. Група Армій Айхгорна. Порядк. Nr. 3427
1/IX 918
№ 34
На Катерининській [вулиці] поблизу німецького Головного Командування [Комендатури] та Палацу Гетьмана сьогодні вранці, в присутності німецької та австрійської Військової Влади, Гетьманом було проведено урочистий показ перших українських [військових] формувань. Йдеться про колишніх українських військовополонених з Австро-Угорщини, які під австрійським командуванням на Півдні України отримали [військову] освіту, і в своїх захисних сірих одностроях з підрізаними на козацький манер жупанами, справили чудове враження. Гетьман з’явився зі своїм Особовим Штабом в козацькому однострої, який йому до лиця, та обійшов фронт. Після цього відбулося урочисте церковне богослужіння за участі священника, якому асистував хор офіцерів, загони яких стояли плечем до плеча. Особливо сильне враження справило закінчення свята, коли Гетьман поцілував хрест і надихнув офіцерський хор на виконання Національного Гімну. Після свята перед Гетьманом та його свитою з хорошою виправкою [парадом] пройшли загони. Під кінець Гетьман виголосив перед загонами промову, в якій він привітав їх як перших оборонців та захисників української Національної Ідеї. Україні потрібна готова піти на смерть, вірна й хоробра армія, перші підрозділи якої сьогодні перед ним на параді. Напевне Україна сьогодні радіє ще й вірній допомозі німецьких та австро-угорських військ, але мети [створення] власної великої армії слід дотримуватися з усією енергією. По закінченні промови довго та гучно лунало “Слава”, протягом виконання якої грав гімн. Жваві вигуки загонів віталися Гетьманом при від’їзді.

[підпис]
Ротмістр.

Джерело: Павло Гай-Нижник Невідомий документ про “Сірожупанну” дивізію

Бідний хлібороб хоче мати більше землі, хоче стати багатим хліборобом багатий хлібороб дбає, щоб йому землі своєї не втеряти. Але обидва вони хлібороби, обидва мають спільний економічний інтерес супроти инших консумуючих хліб класів, мають спільну традицію праці на власній землі та спільну ідеольоґію і спільну культуру з цієї традиції випливаючу. Полагодженя антагонізму між бідними й багатими хліборобами — це внутрішня справа самого хліборобського класу, а не боротьба двох класів.
Натомість одбиваються од свого класу, декласуються, як дрібний землевласник селянин, що здає свою землю сусідові в оренду, а сам займається ⁣»отхожими промислами«, так і більший землевласник дворянин, що таксамо здає свій маєток в оренду і або бє байдики в городі, або займається фінансовими чи промисловими спекуляціями, а на свою землю дивиться, як на побічний, додатковий доход.

Цікаво між иншими, що власне ці два здеклясовані типи, що самі вже на землі не працюють, мають найбільший нахил вирішати ⁣»аґрарну проблєму«⁣ і своїми здеклясованими способами її вирішування вносять найбільшу колотнечу в середину хліборобського класу.
Усуненя внутрішнього антаґонізму економічного між бідним і багатим хліборобами — це завдання будучої аґрарної реформи і аґрарного законодавства. Вони, на нашу думку, мусять спіратись на оціх трьох китах: 1. Земля українська дана Богом Українській Нації не на те, щоб ми собі взаємно ізза цієї землі голови розвалювали, нею спекулювали, або щоб на ній усякі ⁣»міжнародні банки«⁣ чи инші посідачі ⁣»закордонних валют«⁣ могли буряковими ґешефтами займатись. Дана-ж вона нам на те, щоб ми на цій своїй землі найкраще й найрозумніще — по Божому — своє життя владнали. Чим хто з нас більше української землі має силу посідати, тим більші обовязки мусить він, відповідно до своєї більшої сили, і супроти Держави Української, і супроти цілої Нації Української, і супроти місцевої громади мати та виконувати. Тому кожний властитель землі мусить перш за все свою власну індивідуальну силу та здатність хліборобську (а не силу свого гроша, свого капіталу) доказати і наколи він хоче землю за собою задержати, то він сам особисто мусить на ній хозяювати, сам особисто своє хозяйство орґанізувати. Задержати-ж цієї землі матиме він право стільки, скільки йому, відповідно до його індивідуальної сили, здатности й потрібности, місцеві хліборобські орґани самоврядування під контролем Держави присудять. Тільки розвязання аґрарних антаґонізмів на місцях і по принціпу індивідуальному, а не в центрах по принціпу еґалітарному, оздоровить хліборобський клас, викине з нього всякі паразітарні та спекулянтські елєменти; багатших хліборобів примусить бути потрібними й користними громадянами, а не кольоністами ⁣»помещиками« — у бідніщих же хліборобів знищить землехапство і зненависть до ⁣»панів«⁣ тоді, коли вони побачать, що з більшим посіданням землі звязані більші державні, громадські й економічні (більш інтензивна культура і т. д.) обовязки. Законна ліквідація всякої паразітарної земельної посілости і наложеня на всіх властителів землі державних, громадських і економічних обовязків пропорціонально до їх індивідуальної здатности й сили — по принціпу: кому більше дано (землі, освіти, культури і т. и.) з того більше й вимагається — це перша основа аґрарної української політики. 2. Крім внутрішнього скріпленя хліборобського класу ще й скріпленя його чисельне шляхом побільшеня через планову парцеляцію числа середніх, економічно сильних, соціяльно задоволених селянських неподільних хозяйств — це основа друга. 3. Врешті забезпеченя Українською Державою економічної експанзії для українського хліборобського класу — це основа третя.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Отже не законсервованя дворянства, а тим менше поворот до давного стану, маємо ми на меті. Як огидливі, хамські карательні експедиції на селян, так і хамське вирізування дворян уважаємо карою Божою за історичні гріхи Української Нації. Бо як слушно кажуть — коли Бог хоче кого покарати, то йому розум відбірає. Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше — помосковлене і спольщене дворянство — вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикане шляхецько-козацької доби нашої державності! мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники: — останні могикане доби варяжсько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи єсть і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево, заким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати.

Тієї класової традиції, класової культури, яку має в своїй селянській масі наш хліборобський клас, для збудування держави замало. Ця традиція допоможе нам тільки відбитись од ворогів. Які-б ще політичні кунштюки не викидали наші й чужі комуністи, есери й уся демократична братія, приватної власности на землю вони на Україні не знищать, а тим самим хліборобського українського класу не зруйнують. За для цього стане нашому класові того традицийного уміння боронитись од руїників зовнішніх і внутрішніх, яке він унаслідував од своїх предків. Але від пасивного опору до активного державного будівництва лежить ще велика дорога. І власне до державного будівництва наш клас хліборобський у своїй селянській масі ще не дозрів.

Державну, політично-орґанізаторську традицію серед хліборобського класу тепер, в сьогодняшній день, має лише одно дворянство. Тільки воно одно в державній роботі вже дозріло. І тому той, хто тепер, а не через двісті літ, хоче Державу Українську будувати, той без збереженя і використання останків українського дворянства не обійдеться. Здобутого рядом поколіннь досвіду державної, орґанізуючої праці, традиції державности — не дасть ніяка наука. Хоча-б усі наші здеклясовані інтеліґенти найвищі школи соціяльних наук покінчили, вони не навчаться там основи кожної творчої політики, а саме політичного такту. Це єсть вроджена, класова, традицийна здібність, а без неї в політиці або перескочиш, або недоскочиш. То будеш скромненьким автономістом, то знов сугубим самостійником, — то еволюціоністом-демократом, то революціонером-комуністом, — то европеізатором, то ворогом гнилої Европи, — то гнатимеш ⁣»Ляхів за Сян«, то віддаси їм половину України, — то щирим серцем цілуватимеш Керенського, то різатимеш на Україні ⁣»Москалів«⁣ і т. д. і т. д.

Ми знаємо, що не останкам пережитого українского дворянства брати в свої старечі руки тяжкий державний український меч. Ним володітиме новий державний стан, що сформується з посеред здорового, молодого українського селянства. Але володіти цим мечем мусить цей новий стан повчитись від дворянства. Без старої державної традиції й державної культури нові наші державні меченосці в своїй зброї заплутаються, своїм мечем себе поранять і його вкінці на поталу чужинцям покинуть.

Без морально здорових та до громадської роботи здатних останків як помосковленого так і спольщеного українського дворянства не може бути сотворена нова хліборобсько-селянська державна провідна верства, не може бути обєднаний нею хліборобський клас, а значить не може бути обєднана Українська Нація і зорґанізована Українська Держава — ось четверта основна точка нашої політичної ⁣»орієнтації«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів

Ця страшна антипатія до власної української держави не приносила зрештою ⁣»народницьким«, ⁣»свідомим«⁣ верхам українським багато турбот. Вона не вимагала від них великої жертви, посвяти та великого морального зусилля. Навпаки, вона давала повний спокій душевний їх народолюбному ⁣»соціялістичному«⁣ нутру, а їхні потрібуючі реального корму тіла примощувала на спокійних ⁣»казенних«⁣ посадах по петербурґських та всяких инших — хоч не ⁣»протинародних, класових, національно-українських«, але все-ж таки державних установах.

Теорія українського народовластія, української демократії, довела на практиці до повної залежности України від позаукраїнської чужої верховної влади. Сполученя цієї теорії і практики в одній »недержавній і народолюбній«⁣ ідеольоґії породило політично-моральну, кажучи делікатно, двоєдушність творців цієї ідеольоґії — ⁣»народницьких, національно-свідомих«⁣ українських верхів. Вони свою теорію ⁣»народовластія й любови до українського народу«⁣ намагались сполучити зі своєю фактичною безсилостю й рабською льояльностю супроти московського державного кнута. Оце політично-моральне лукавство представників української національної ідеольоґії та осмішеня і скомпромітованя всякими ⁣»хитрими Малороссами«⁣ ідеї суверенности і авторітету Української Нації — ось були причини, чому всі політично-чесні, державно-творчі українські елєменти, які рабської двоєдушности перенести не могли, пішли просто за дійсною владою і дійсним авторітетом на Україні — тоб-то остаточно спольщились і помосковились.

Тільки такий державний лад сприятиме національному поворотові старої й народженю нової політично чесної, сильної, державнотворчої, провідної української верстви, який усуне головні політичні причини нашої Руїни; причини політичної деморалізації, нікчемности, слабости і недержавности дотеперішніх репрезентантів української національної ідеї. А тому це мусить бути такий державний лад, при якому: 1-о джерело верховної влади на Україні буде перенесено — з низу — де воно було від початку і за весь час Руїни — на верх — де воно було в часах могутности нашої нації: за Київських і Галицьких Князів і за Гетьмана Богдана Хмельницького. І це мусить бути такий лад, при якому: 2-о це джерело верховної влади на Україні буде від сторонніх позаукраїнських сил і всяких відповідних орієнтацій вповні незалежне. Такий лад, це дідичне Гетьманство, тоб-то Українська Монархія, а приймаючи на увагу ще й новочасні соціяльні відносини — це Українська Трудова Монархія.

Без української Монархії — в формі дідичного а не виборного Гетьманства — не може повернути до Української Нації політично-чесна, державно творча частина помосковлених і спольщених дворянських верхів хліборобського класу; не може бути сформована при її участи нова, здорова й сильна, селянсько-хліборобська аристократія; не може бути обєднаний авторітетом цієї нової селянської аристократії український хліборобський клас. Значить: тільки при гетьмансько-монархічній формі українського державного ладу українский клас хліборобський зможе обєднатись, зорґанізуватись і придбати ту внутрішню силу, без якої не може ним бути обєднана Українська Нація і не може бути збудована Українська Держава — ось пята основна точка нашої політичної ⁣»орієнтації«.

Джерело: В. Липинський Листи до Братів-Хліборобів