Портрет Василя Симоненка авторства Алли Горської, 1964 рік.

Луораветлани (2023)

*Прим автора: Луораветлани — це друга назва народу чукч, але чукчі тут ні до чого. Річ у тім, що слово луораветлани/луораветлати перекладається як «справжні люди».




Навколо, під холодним сонцем ніжаться панельні будинки

«Хрущовки» – так називають величезні стелажі, де балкони – закурені полички...

Я точно десь бачив ці, сповнені безідейності, пусті обличчя

Ба більше, можливо, я божеволію, але мені здається, що

Я десь бачив таку ж саму людинку

Homo sapiens'а, який летить, щоб кудись летіти

Homo sapiens'а, який знає, що знає усе на білому світі

Homo sapiens'а, який своїм подихом свободи отруює повітря

Я десь бачив таку ж саму людинку...


***


Я точно десь бачив ці, сповненні безідейності, пусті обличчя

Продукти конвеєру, порожні люди окупували вулиці міста

Монітор поступово висмоктує душі з темних проваль очиць

Я хочу ненавидіти, але, моєї ненависті просто не вистачить на всіх!

Не кожна людина – це особистість, не кожна має щось у собі

Розчарування пробиває грудину наскрізь, ніби холодний багнет

Коли розривається віра в людей – від її шрапнелі не захистить бронежилет

Внутрішня опора? Замість неї там старий, давно поржавілий шест

На якому витанцьовує гола надія бути почутим

Вони так і хочуть залізти під її коротку юбку

Люба, я не дам цим гнилим людям образити тебе

Прожогом здираюсь по соціальній драбині, щоб впасти і зламати хребет

А в нирках Сизифові камінці

Це не проза і не вірш

Це крик душі

Що перейшов у тихий хрип


***


На асфальті черв'яки жадібно поїдають пташку миру

Скоро від білосніжного птаха не залишиться ні пуху, ні пір'я

Вечір садовими ножицями перерізає ночі її почорнілу пуповину

Пісок із скляних очей плавно висипається на задубілі коліна

Луораветланам тяжко, бо вони розділені, розкидані, роздріблені...

Луораветланів нищать, чи є у них хоча б невеличкі шанси вижити?

Багато з них вже втрачені – крила вищипані, а лікті обгризені

Аж до самісінького зап'ястя

Їм дуже страшно, їм дуже боляче, їх нудить мріями та цілями

Вони кричать, їм хочеться тікати

Внутрішні органи витікають струмками розплавленого заліза

В очах застигла стрілка циферблата

Айстри – то серця давно вже загиблих луроветлатів...



#Лодик_Ніким

#вірш

Закінчивши Київський Університет імені Тараса Шевченка з червоним дипломом, Симоненко отримує можливість працювати у Франції, але кохання кличе його у Черкаси.
У той час, кур'єркою газети "Черкаська правда" працювала молода Людмила (Люсьєн) Півторадня, яка стала останнім і найбільшим коханням Василя.
Він лагідно називав її "Малюся", присвятив їй неймовірну кількість своїх віршів і листів.
Вони одружилися і навіть мали сина, та Люся, все ж, була далекою від романтики.
— "Думала він на хліб зароблятиме, а він якісь віршики пише. З глузду з'їхав! Ночами віршики пише."
Він у відповідь писав:

Знов на лірику тягне. І знову,
Тільки виповзе вірш з-під пера,
Заведе моя жінка розмову,
Що за розум узятись пора.

І почне гомоніти й повчати,
Дорікати і лаять щодня:
В голові в тебе тільки дівчата,
Ну хіба ж ти людина? Свиня.

Де ти взявся мені на досаду?
Глевтяки в тебе, видно, в душі!
І немає ні грому, ні граду
На твої недотепні вірші.

Без пощади, вагання і жалю
Кожне слово б’є в ціль, мов снаряд.
Посадить мене треба на палю
Зо страшними злочинцями вряд.

О домашній страшний Торквемадо!
Не спіши ти мене розпинать.
Я і сам був би сонячно радий,
Коли б віршів не вмів римувать.

Чом, як клали мене у колиску,
Не втовкмачили «жисті» суть:
Вигідніш продавати редиску,
Ніж поетом на світі буть.

30.08.1960

Після смерті поета Люся одружиться ще двічі та народить сина від іншого поета і назавжди лишиться байдужою до віршів і листів вилитих ніжністю.

Подруга Василя Симоненка, Ніна Черняк, не знала що робити.
Вона залишилася без роботи та вагітною пішла від чоловіка.
Вирішила скоїти самогубство.
У пік розпачу, вона прийшла до друга і зізналася, що не хоче більше жити.
Василь довго-довго дивився їй в очі, а тоді промовив:

Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це, чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
І мука твоя — єдина,
І очі твої — одні.


Після цих рядків, вона розплакалась. Лишилась у Симоненка на ніч, а зранку вони пішли гуляти по місту.

На смертному одрі Василь напише:

Лист

В президію правління Спілки письменників України

Шановні товариші і старі друзі!
Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя — можливо, завтра мене вже не буде.
Звісно, література пе­ренесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо мате­рі. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незва­жаючи на це, змушена вдовольнятися роллю «утриман­ки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з кош­тів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантува­ла її від голодної смерті.
Всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та ма­тері Щербань Ганні Федорівні.

12.12.1963

Листи написані Василем досі розчулюють тих, кому вони не призначені.
Почитати їх можна тут.

#Міні_статті
#Життєпис

Монстр

Під ліжком моїм,
Живе монстр.
Він маленький та милий,
Як кошеня.
Вночі лише трішки,
Шурхає пилом,
І намагається мене розбудити.

У шафі моїй,
Живе монстр.
Йому там зручніше,
А я і не проти.
Він вже дорослішає,
І починає лякати.
А ще цікавіше –
Зі мною розмовляти.

У кутку моєї кімнати,
Живе монстр.
Я починаю його боятись.
Він посміхнувся,
А значить він добрий?
Ну, хай там живе.
Правда, вже тіло його,
Повністю вкрите сірою шерстю...

Під ліжком моїм,
Живе монстр.
Він вже не такий,
Кудлатий та милий.
Уже не показує,
Власної тіні.
І починає,
Про смерть говорити..

У кутку знову він,
Але приходить вночі.
Боїться ще поки,
До мене іти.
Він як людина,
Але без обличчя.
Лиш очі його –
Освітлюють темряву.

Одного разу він зник.
Я лиш сумую за другом ось цим.
Лягаю спати,
Та якось обачно.
Тіло моє чує,
"Щось буде інакше.."

Вночі прокидаюсь під тихий скрип,
Ще очі закриті,
Почулось мені!
А потім знову голос,
Але не такий як колись.
Він хрипне й шепоче,
А що?
Розібрати не можу.

І тут я хочу,
Розплющити очі.
Та страх як лезо,
Проходить по шкірі.
Я чую кроки.
А потім і дихання.
І ще більше ховаюсь під ковдрою.
Молюсь я Богам,
І намагаюсь кричати.
Але ж хто винен мені?
Сама ж дозволила під ліжком заночувати...

1.12.2024

#Очеретна_Валерія

#вірш

НАС СОТНЯ!!!

НАС СОТНЯ!!!!

Шановні, ми вражені та неймовірно вдячні усім, що ви тут є!
Чесно, не очікувала, що аудиторія прийде настільки швидко і будуть позитивні відгуки менше,ніж через тиждень!!!

Неймовірно любимо та працюємо заради вас 💋

Дякуємо, що ви з нами!

Доброї ночі!

Доброго ранку, сьоогодні буде день незвичних віршів)

Увага, шановні митці!

Через велику кількість бажаючих поділитись своєю творчістю, ми попереджуємо,що не усі твори будуть опубліковані в день їх відправки!
Про це вас буде попереджати адмін Ярослав.

Приносимо вибачення !

Василь Елланський, або Василь Еллан-Блакитний.
(28.12.1894 — 04.12.1925)


З 1910 року письменник навчався в Чернігівській духовній семінарії, яку відверто не любив. Відвідував знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського, де його перші вірші (писати почав з 1912 року) майстер сприйняв із доброзичливою увагою.
Там само, на суботах, близько заприятелював із Тичиною (хоча вони й до того разом навчалися в семінарії).
Фактично, там вони разом вчилися писати вірші.
У 1914 вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де також вже навчався Тичина.
Інститут він не закінчив. У 1917 році недавній студент з головою поринув у революційну роботу.

У 1920 р. організатор і керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт».

Тяжка хвороба серця, яку з раннього дитинства мав Еллан-Блакитний, призвела до його смерті на 32-му році життя.


Проте навіть після смерті поета, у 30-тих роках, радянська влада затаврувала його, як "буржуазного націоналіста". Його було посмертно засуджено на розстріл.
Кладовище Комунарів у Харкові, на якому він був похований знищили й заасфальтували під аеродром.

**Його у своїй поемі "Комуна" оспівав Майк Йогансен.
**Присвятив свою статтю Елланському й Микола Хвильовий.

#Василь_Еллан_Блакитний
#Новоромантизм
#Міні_статті
#Життєпис

Коли знову забуваю про вірші...

Коли знову забуваю про вірші,
Черпаю натхнення
Ложкою з зілля.

Коли знову забуваю про вірші,
Я в пошуках нової рими.
В пошуках нової техніки, мудрости,
Філософії та трішки гумору.

Коли знову забуваю про вірші,
Прозою пишу кохання листи.

Коли ж знову забуду про вірші,
Піду напевне,
Шляхом забутим.
Тим самим шляхом,
Що долею заносить,
У різні мистецькі крамниці.

Коли знову забуваю про вірші,
Я підглядаю у ЛОМУ.
Те саме стосується й прози,
Й мистецтва...
Й емоцій, що знову і знову турбують мене.

І я знову і знову забуваю про вірші.
Відволікаюсь історією,
Й інколи розмовами...
Але я не забуду про вірші.

12.11.24

#Очеретна_Валерія

#вірш

"Я помщуся світу любов'ю" —
9 січня 1924 року у Тбілісі народився геніяльний режисер, сценарист, композитор та художник Сергій Параджанов

«Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм»

!!Tw, присутня ненормативна лексика!!

Я стежу за ними через щілину
і бачу неймовірний турнір
Воїн А наточує шпагу
Воїн Б чистить рапіру
Воїн В провітрює спис
невідомо, що далі буде
синхронні дії зваблюють монотон

Жадан написав цілу книгу
про життя цього печива
і точно не про Магдалину
бо нахуй кому вона всралася
на релігію більше не дрочать
а ніжно маслають на печивко

Воїн А здає позиції
і далі йде пекельна заруба
рапіра чи спис?
спис чи рапіра?
спис
пис
пис
чвяк
хуяк
печиво осквернили
в зажурі молодий самурай
проковтнув він Марію
харакірі зробив Сергій

Блаженний Чич

#вірш

Незвичненько)

Скажіть, хто б хотів у неділю на Літвечір в Києві? В якості автора або слухача