4. Який розвиток ви плануєте далі у своїй творчості? Як плануєте поширювати її?

— Бачу це так: мені необхідно розвивати свій блог. Мій попередній аккаунт з віршами я втратив у 2020-му, там було 1.7 тисяч підписників з різних країн СНД. Хочу підкоригувати свої вірші, зробити як би збірку і продати її в інтернеті.


5. Що б ви хотіли сказати чи порадити іншим митцям?

— Сам не знаю, що порадити, бо кожен приходить по-своєму до цього. Але головне — завжди казати те, що ти думаєш, бути чесним і відповідальним.

#інтерв_ю
#Григорій_Ворон

Інтерв'ю брав Ярослав Дзюба

Хемптон, Пенсильванія. (2022)


О, ти серце моє, о, моя незрівнянна принцесо!
Я, про інших забувши, здивовано бачу тебе.
Бачу очі твої я у тих прикордонних озерах,
Коли всі помічають лише Аппалачів хребет.

Тільки руки твої, про які я ніколи не мріяв,
Уві сні бачу я неможливо близькими до губ.
І навіщо тоді з головою у це все поринув,
І прощання я кинув назло диким псам, навідруб?

Лише сонце моє й твоє ніжне волосся біляве,
Що ввібрало любов, мов у сплети проміння і тінь.
Не забуду ніяк я думок серед тихих галявин,
Де надія жила, хоч іржа покривала мій біль.

На індичку я лив соус той чарівний із журавлини,
І щоночі шукав я зірки на шпалерах чужих.
Твої очі, що щастя дарують, подібні перлинам,
Хоч давно вже у серці моїм міріади іржі.

Тільки біль не вщухав, наче вітер у Хемптоні в полі,
Де дерева, неначе одежу, скидали листи.
І здавалось, що я там давно опинився в неволі,
Бо єдина свобода для мене завжди була ти!

Та повз мене йшли друзі, мов тіні, і мов перехожі,
Я повільно згасав, і здавалося, все у мені.
Та зрозумів одне: що тебе я забути не зможу,
Бо ти звикла приходить до мене зненацька у сни.

Відпусти мені гріх, о, моя незрівнянна красуне!
Я не можу так жить, повсякчас убиваюсь і мру.
І не можу дивитись на ці всі бездушні парсуни –
Лиш згадаю тебе і в думках прикладуся до рук.

#Григорій_Ворон

#вірш

Як гарно...

Доброї ночі!

Доброго ранку!

Раб системи.


Йдеш на роботу кожен раз як вперше,
Не помічаючи нічого в справі цій.
І ти обманутим стаєш все більше й більше.

Терпиш і не думаєш
"Як так?" Про час.
Чекаєш літа, хочеш зиму.
Життя своє за дарма віддава.
Дні все йдуть, а бос-мудак,
Ти ноги йому лижеш як слимак.

Ти на роботу досі йдеш як вперше,
Тихесенько про себе промовля...
"Я раб системи,
Що з того, що різниці дням нема?"

Ти думаєш: "все так і треба,
Так всі живуть і я не винятковий!" —
А дивишся крізь клітку на життя
І плачеш, бо не вистачає крові.

Розбий всі рамки,
Будь щасливий —
Байдуже що скаже люд.
Кліток нема, ти створюєш їх сам.
Тож розірви кайдани
Розтовпчи наган
І вільним будь!

#Максим_Погребняк

#вірш

Неоромантизм, або, як кликала його Леся Українка — новоромантизм.
(поч. ХХ ст)

Новоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет.
Новоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки.

Основні риси новоромантизму полягли в наступнім:
Новоромантики змальовували переважно яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться зі злом, зашкарублістю, сірістю та повсякденністю;
Головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини;
Зовнішні події у творах новоромантиків відступають на задній план;

Представниками новормантизму в українській поезії є: Володимир Сосюра, Євген Плужник, Микола Вороний, Юрій Яновський, Микола Хвильовий (прозаїк), Василь Симоненко, Василь Еллан-Блакитний, Максим Рильский і т.д.

#Новоромантизм
#Міні_статті

bb

Як відлуння вогню чи громові шуми
зупиняють розміреність п'єси,
б'ються сльози морів о скелясті доми
і руйнують старий універсум.
там природа будує святий п'єдестал,
що до неба, скеляючись, тягне-
ця гармонія світу з підніжжям хреста,
яку досі ніхто з нас не втямив.
в забутті на вершинах гниють пелюстки.
в кам'янистостях звивистих тріщин
деміурги не сплять, бо, побачивши сни,
вони всі забувають про віщі.
камінь дивиться в обрій своєї душі —
він міцний та не бачить загрози
в тім, що поруч вже сотні зів'ялих кущів
натякають: поганий чорнозем.
від упертих циклонів тремтить вертикаль,
гнуться стебла, як грішник в молитві,
що кричить в небеса, просить смерті та рай
за всі сльози, що були пролиті.
сонце знов спалахне, оголяючи світ,
що дає життєдайність і силу.
тільки квітка назавжди свій втратила цвіт
на поверхні гірського масиву.

bb

Спіймавшись у полон пробірки, жовтий ґрунт
неначе бісер на розірваних нитках.
неначе слово, що ховається в лапках,
не відчуває інших слів і букв.
рука читає контури насінин
за вченням східних технік та масажів,
немов щури, копаючись у сажі,
шукають камінець дорогоцінний.
у штучному теплі безцвітних ламп
втрачається вигадливість у тіней.
і лаборант, застрягши в павутині
зі смороду, що все заволокла —
хімічних домішок ще трохи — ось і все
вже партія аналогів готова!
у скорених покірливих бутонах
специфіка втрачає всякий сенс.
не помічаючи квітковий тихий плач,
з гримасою рішучого сектанта
бере цей лаборант до рук секатор
як знамено мечів з піратських мачт.
і жоден шип те лезо не відбив,
і крапає крізь розріз розчин кислий
в завалений ідеями флористів
мішок сміття...

#Мур_Каметов

18.12.2024

#вірш

#Пригоди_на_проондатрероному_причалі
(Проза, уривок)

Почнімо нашу історію з того, що Алан Ервін Ґерхард Йозеф Марія фон Кальцберґ, досить шановний пан серед поціновувачів легкого водного транспорту на Марсі (та, ймовірно, ще в межах кількох десятків кілометрів над ним), дуже полюбляв грушевий узвар. Любив змащувати ним старі двері, любив писати про нього глибокі філософські трактати, любив розчиняти його у відпрацьованій охолоджувальній рідині для моторів (останнє Алан робив із особливою пристрастю). Але з іще більшою пристрастю він, як не дивно, той узвар пив. Хоча для найбільшої насолоди цю субстанцію ще треба вміти правильно пити. Існує декілька способів, серед яких Кальцберґ завжди обирав споживання через імпровізовану соломинку, зроблену з керамічної соусниці. Ясна справа, що не з будь-якої, а лише зі спеціальної й спеціальним чином обробленої. Проте ми поки не будемо загострювати увагу на цих тонкощах, а перейдемо до найцікавішого.

Отже, одного вечора однієї помірно теплої марсіанської пори року (яку по-нашому можна вкрай умовно назвати вереснем), пан Кальцберґ спочивав на призьбі своєї хатинки біля річки, потягуючи узвар через керамічносоусничну соломинку. Сьогодні він думав про джинси, бо якщо так подивитися – тема дійсно цікава й дуже широка. Вони бувають довгі, короткі, восьмикутні; важкі й цупкі, як п’ять розкішних білосніжних Аланових косичок разом узятих, бувають м’які, в яких людина може з комфортом бігати, а бувають і такі, яким щоб бігати й людина не потрібна. Думки про джинси дійсно заспокоювали його, можна сказати, вводили в транс – одним словом, ідеально доповнювали насолоду від кислувато-солодкого смаку узвару й відчуття легкого бризу на шкірі обличчя й долонь…

#Андрій_Єлісєєв

#Проза

Доброї ночі!

Доброго ранку! Як ваше натхнення?

Сьогодні, 8 січня, день народження прекрасного Василя Симоненка!
(08.01.1935 — 13.12.1963)

Писати про нього можна дуже багато і дуже довго. А тому почну з самої цікавини.

1962 р. з ініціаятиви КТУМ (в якому Василь був учасником) розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій.
Тоді вперше були відкриті місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол.
За м’яча їм слугував череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт...
Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк.

Після цього випадку, Василь, вважаючи, що влада в країні вже змінилась, складає до міськради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Така дія не залишається безкарною.

Влітку того ж 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка».

З весни 1963 року стан поета почав стрімко погіршуватись.

14 грудня, на не повному 29 році свого життя, Василь Симоненко помирає від раку нирок.

Безперечний поетичний талант Симоненка так і не встиг розкритися до кінця.
А проте, ніжність його душі, його романтичність...

#новоромантизм
#Міні_статті
#Життєпис

Якщо вам цікаво, я міг би написати також пост про особисте життя Симоненка.
Писати?

Сироко (2024)


Келих білого вина
Повільно потрапляє в моє тіло
І після нього, мов жива
Так бігаю щасливо

Сьогодні вітер був нестерпний
Сироко дихає у спину
І знову буде надто тепло
Я неминуче кудись лину

Від того, що чекаю, буде терпко
Сироко вибʼє із мене людину
І цілий день буду мов мертва
Я так жадатиму нової зливи

Вітри з Сахари - вороги запеклі
Вони пограбували прохолоду
Такі різкі й душі нестерпні
І як від них отримать насолоду?

#Лісова_Катріна

#вірш

Портрет Василя Симоненка авторства Алли Горської, 1964 рік.

Луораветлани (2023)

*Прим автора: Луораветлани — це друга назва народу чукч, але чукчі тут ні до чого. Річ у тім, що слово луораветлани/луораветлати перекладається як «справжні люди».




Навколо, під холодним сонцем ніжаться панельні будинки

«Хрущовки» – так називають величезні стелажі, де балкони – закурені полички...

Я точно десь бачив ці, сповнені безідейності, пусті обличчя

Ба більше, можливо, я божеволію, але мені здається, що

Я десь бачив таку ж саму людинку

Homo sapiens'а, який летить, щоб кудись летіти

Homo sapiens'а, який знає, що знає усе на білому світі

Homo sapiens'а, який своїм подихом свободи отруює повітря

Я десь бачив таку ж саму людинку...


***


Я точно десь бачив ці, сповненні безідейності, пусті обличчя

Продукти конвеєру, порожні люди окупували вулиці міста

Монітор поступово висмоктує душі з темних проваль очиць

Я хочу ненавидіти, але, моєї ненависті просто не вистачить на всіх!

Не кожна людина – це особистість, не кожна має щось у собі

Розчарування пробиває грудину наскрізь, ніби холодний багнет

Коли розривається віра в людей – від її шрапнелі не захистить бронежилет

Внутрішня опора? Замість неї там старий, давно поржавілий шест

На якому витанцьовує гола надія бути почутим

Вони так і хочуть залізти під її коротку юбку

Люба, я не дам цим гнилим людям образити тебе

Прожогом здираюсь по соціальній драбині, щоб впасти і зламати хребет

А в нирках Сизифові камінці

Це не проза і не вірш

Це крик душі

Що перейшов у тихий хрип


***


На асфальті черв'яки жадібно поїдають пташку миру

Скоро від білосніжного птаха не залишиться ні пуху, ні пір'я

Вечір садовими ножицями перерізає ночі її почорнілу пуповину

Пісок із скляних очей плавно висипається на задубілі коліна

Луораветланам тяжко, бо вони розділені, розкидані, роздріблені...

Луораветланів нищать, чи є у них хоча б невеличкі шанси вижити?

Багато з них вже втрачені – крила вищипані, а лікті обгризені

Аж до самісінького зап'ястя

Їм дуже страшно, їм дуже боляче, їх нудить мріями та цілями

Вони кричать, їм хочеться тікати

Внутрішні органи витікають струмками розплавленого заліза

В очах застигла стрілка циферблата

Айстри – то серця давно вже загиблих луроветлатів...



#Лодик_Ніким

#вірш

Закінчивши Київський Університет імені Тараса Шевченка з червоним дипломом, Симоненко отримує можливість працювати у Франції, але кохання кличе його у Черкаси.
У той час, кур'єркою газети "Черкаська правда" працювала молода Людмила (Люсьєн) Півторадня, яка стала останнім і найбільшим коханням Василя.
Він лагідно називав її "Малюся", присвятив їй неймовірну кількість своїх віршів і листів.
Вони одружилися і навіть мали сина, та Люся, все ж, була далекою від романтики.
— "Думала він на хліб зароблятиме, а він якісь віршики пише. З глузду з'їхав! Ночами віршики пише."
Він у відповідь писав:

Знов на лірику тягне. І знову,
Тільки виповзе вірш з-під пера,
Заведе моя жінка розмову,
Що за розум узятись пора.

І почне гомоніти й повчати,
Дорікати і лаять щодня:
В голові в тебе тільки дівчата,
Ну хіба ж ти людина? Свиня.

Де ти взявся мені на досаду?
Глевтяки в тебе, видно, в душі!
І немає ні грому, ні граду
На твої недотепні вірші.

Без пощади, вагання і жалю
Кожне слово б’є в ціль, мов снаряд.
Посадить мене треба на палю
Зо страшними злочинцями вряд.

О домашній страшний Торквемадо!
Не спіши ти мене розпинать.
Я і сам був би сонячно радий,
Коли б віршів не вмів римувать.

Чом, як клали мене у колиску,
Не втовкмачили «жисті» суть:
Вигідніш продавати редиску,
Ніж поетом на світі буть.

30.08.1960

Після смерті поета Люся одружиться ще двічі та народить сина від іншого поета і назавжди лишиться байдужою до віршів і листів вилитих ніжністю.

Подруга Василя Симоненка, Ніна Черняк, не знала що робити.
Вона залишилася без роботи та вагітною пішла від чоловіка.
Вирішила скоїти самогубство.
У пік розпачу, вона прийшла до друга і зізналася, що не хоче більше жити.
Василь довго-довго дивився їй в очі, а тоді промовив:

Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це, чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
І мука твоя — єдина,
І очі твої — одні.


Після цих рядків, вона розплакалась. Лишилась у Симоненка на ніч, а зранку вони пішли гуляти по місту.

На смертному одрі Василь напише:

Лист

В президію правління Спілки письменників України

Шановні товариші і старі друзі!
Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя — можливо, завтра мене вже не буде.
Звісно, література пе­ренесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо мате­рі. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незва­жаючи на це, змушена вдовольнятися роллю «утриман­ки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з кош­тів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантува­ла її від голодної смерті.
Всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та ма­тері Щербань Ганні Федорівні.

12.12.1963

Листи написані Василем досі розчулюють тих, кому вони не призначені.
Почитати їх можна тут.

#Міні_статті
#Життєпис

Монстр

Під ліжком моїм,
Живе монстр.
Він маленький та милий,
Як кошеня.
Вночі лише трішки,
Шурхає пилом,
І намагається мене розбудити.

У шафі моїй,
Живе монстр.
Йому там зручніше,
А я і не проти.
Він вже дорослішає,
І починає лякати.
А ще цікавіше –
Зі мною розмовляти.

У кутку моєї кімнати,
Живе монстр.
Я починаю його боятись.
Він посміхнувся,
А значить він добрий?
Ну, хай там живе.
Правда, вже тіло його,
Повністю вкрите сірою шерстю...

Під ліжком моїм,
Живе монстр.
Він вже не такий,
Кудлатий та милий.
Уже не показує,
Власної тіні.
І починає,
Про смерть говорити..

У кутку знову він,
Але приходить вночі.
Боїться ще поки,
До мене іти.
Він як людина,
Але без обличчя.
Лиш очі його –
Освітлюють темряву.

Одного разу він зник.
Я лиш сумую за другом ось цим.
Лягаю спати,
Та якось обачно.
Тіло моє чує,
"Щось буде інакше.."

Вночі прокидаюсь під тихий скрип,
Ще очі закриті,
Почулось мені!
А потім знову голос,
Але не такий як колись.
Він хрипне й шепоче,
А що?
Розібрати не можу.

І тут я хочу,
Розплющити очі.
Та страх як лезо,
Проходить по шкірі.
Я чую кроки.
А потім і дихання.
І ще більше ховаюсь під ковдрою.
Молюсь я Богам,
І намагаюсь кричати.
Але ж хто винен мені?
Сама ж дозволила під ліжком заночувати...

1.12.2024

#Очеретна_Валерія

#вірш