Будь ласка, автори, які прийдуть на літик, відпишіть мені в особисті @Uniform_request

До арешту Остапа Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький, який 1930-го року в журналі «Нова генерація» (№ 2–4) опублікував статтю «Що таке Остап Вишня» із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Стаття була передрукована в журналі «Радянська література» (1934, № 4)
Уривок:

«Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, "мистецьким“ прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди», «…я щасливий відзначити… що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована „творчість“ Остапа Вишні»

1933-го року Остап Вишня був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на Павла Постишева під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. Звільнений і повернувся до літературної праці 1943 року.

Одна з причин несподіваного звільнення — успіхи УПА. Сталін вирішив, що петлюрівець Вишня своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» — нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945—1946 роках з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали й собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоби приховати свою справжню сатиру, він відточив образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, задиристого часом, але сумного.

Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. 1955 року був реабілітований судовими органами СРСР.

Помер від чергового серцевого нападу 28 вересня 1956 року. Похований на центральній алеї Байкового кладовища разом з родиною.

#Міні_Статті
#Життєпис
#Остап_Вишня

Свічка

Я плавлюся знову, мов свічка багряна,
Стікаю додолу, мов топлений віск.
Чи знали вони, що кровоточила рана,
Наче оточення було в тисячу військ?

Здавалося ніби не все так погано,
Життя закінчиться — як сплавишся вся.
Та як би ти все не робила старанно —
Серденько до кінця не плавилося…

Лишалась частинка — маленькая доля,
А в долі тій був увібран увесь світ.
Маленьке серденько берегло й ту волю,
Хоч віск стікав через нещадний гніт.

Оточував він від початку й до краю,
Допоки та свічка вже бліда не згорить.
Рятувало серденько й чашечка чаю,
І час, який ніяк не збіжить…

Плавилась свічка здавалося б вічність,
Хотіла вона швидко все закінчить.
Серце же ж мало найкращую здібність —
Швиденько рани її залічить…

Здавалося б розум мав цю надійність,
Коли вже це серце встигло прийнять,
Що варто розуміти, що таке дійсність,
А не до нестями безжально кохать?..

#Tamashi

#вірш

Коли надійдуть танки й бетеери,
І вдарить по знаменах кулемет, –
Ті вмруть, а ті сховаються в печери.
Та на Майдані лишиться поет.
Він буде сам під кулями стояти
Без наляку й жалю, як Прометей,
І кров стече… Рабів народить мати,
Та він оберне знову їх в людей!
Він знов оберне в Дух скорботне тління,
Знов нагадає хто ми, звідкіля.
І знов на площах закричить каміння,
І вбивці рушать знов з – під стін Кремля.
Знов буде бій! Будуть підступні чвари,
Знов честь укрита буде наяву,
І знову нас клястимуть яничари,
Навколішки вітаючи Москву.
І знов розтануть людських душ мерзлоти,
І знов імперію ошкірить сказ,
І буде так продовжуватись доти,
Допоки правда не прийде до нас.
В століттях буде так! І жодна зміна
Не станеться в перебігу епох,
Допоки не воскресне Україна,
Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог.

1991 р.
Дмитро Павличко

Доброї ночі!!

Доброго ранку!! Як ви?

Нагадаю, що будь-хто може надіслати свій твір, не тільки вірші. Приймаємо також: наукові статті по тематиці мистецтва, проза, образотворче.

Може щось забув назвати, але здебільшого приймаємо все.
Тільки стосовно музики питання.

Надсилати @Uniform_request

Чекатиму ваших творів!!)

Ви шалені)

Я обіцяв, що Гугл форму можна буде заповнити аж до самого літика, але доведеться закрити вже зараз бо боюсь, що просто фізично не помістяться всі.

Через годину закрию гугл форму на літик

Шукаю страждання і сліз, душевної втоми
Невже безтурботність і рівність життя
Для мене ймовірно виглядає нудною
Невже це я звикла до цього буття?
Ця млява постійність, рівновага і спокій
Здається так мало в цьому емоцій…
Травмоване серце жадає тривоги?
Постійного грому, вибухів, хвиль
Змінює сенс важливостей істин
Та все ще шукає відчужений шлях
Тікає, як вітер, летить наче птиця
Куди приведе кожен із вчинків?
Погляд на світло, прозорість думок
Так хочеться просто відчути нутром!
Це полумʼя душ, торнадо емоцій!
Здається тільки так залишаюсь живою.

#Кучина_Варвара

#вірш

Між поїхати та залишитись
ночі без сну, коли однією тут, а іншою над прірвою чи може навпаки-одразу двома у повітрі, адже ніде не впевнена у своєму завтра
зціплюєш зуби,що залишились від зустрічей обличчя з обличчям зі люб'язністю світу, повторюєш мантру:'Тут я все вирішую"
усвідомлюєш то остаточно
й ну ховатися під ковдру зі старих фільмів від зайвої відповідальності за власну долю, звісно,
бо з долею світу поратись приємніше, адже тут ніхто нікому,за великим рахунком, не винен, а ось собі- на, маєш стати щасливою, отримати визнання (ким,за що, нащо?),
відсвяткувати гучно успішний успіх нашої справи,хоч би вона, о боги,була дійсно нашою, а не тим, що корчо мусиш комусь доводити
все життя винна, чи ще не остогидло?
вірші як економія на психотерапії
ось,бачиш, мамо, мене так і не вилікували, ковиряю у собі й ближніх стародавнії рани
рано чи пізно то все набридне-
чемодани, що незібраністю очікування висять над тобою не гірше дамоклового,
стан хати, коли не могла піднятись з ліжка,
бо де ж той клятий сенс?- загубився у мотлосі, не квартира-
каже вона собі сама,
а Авгієви, просто не доля, бляха, а збірка стародавніх грецьких міфів з дитинства втілилася так, що казнащо робити з тим далі, де шукати підказки?
адже клубок Аріадни давно загубився, по ниточці надію втрачала у лабіринті
тепер у напівтемряві чергового ракетного ранку лише ти та Мінотавр обличчям до обличчя
дихає ніч жадібно
хоче у завтра
і ось, вітаннячко-момент істини: ти і є те, чого найбільше боїшься
але є і плюси- ти і є те, чого найбільше бажаєш
Не таємниця, на поверхні-
у Всесвіті існуєш лише ти та твої численні проекції, фобії,мрії, шляхи,
із реального-кіт,що під боком солодко спить
кошенята під іншим боком соплять
то як не крути(сь) щаслива людина
і зможеш сміливо зазирнути у пащу валіз, куди б ти їх не зібрала
забери з собою себе,
а не як минулі рази-
загубила фрагмент і назад,
а в минуле нема вороття
свіжим вітром кімнати наповняй, допоможе підняти вітрила
й свистати нагору усіх- час дивитись в підзорну трубу, розуміти де азимут тут чи крутити руля від балди

#Гуцулка_Анна

#вірш

-Що перше ти зробиш, коли ми врятуємось? - Перервала тишу Куро своїм питанням. Софі на секунду замислилась. Життя тут стало вже таким звичним, що вона навіть перестала розмірковувати над тим, чи міг би бути у її команди інший кінець, крім як залишитися тут назавжди:
-Напевно, напишу статтю про нашу подорож. Сюжет вийде дуже незвичайним, тому на ньому можна було б непогано підзаробити. А ще намалюю ці краєвиди. Звісно, якщо згадаю, як вони виглядають. А ти? – обернулася Софі до дівчини.
-Хм… Навіть не знаю… – задумалася Куро, після чого із задоволеним виразом обличчя відповіла: – А ні, знаю. Запрошу Роббі на побачення.
-Ну хто б сумнівався.– буркнула Софі, чомусь не дуже вражена таким бажанням подруги.
-Та ну, скажи дякую, що я досі не вбиваюся за тим хлопцем, з яким я танцювала вальс у старшій школі.
-Ну так... Важкі були часи... - Видихнула Софі, погоджуючись з тим, що Роббі все ж був набагато кращим варіантом, ніж той... Суб'єкт...
- І взагалі, ти ж знаєш, була б моя воля - я б танцювала з тобою. - Швидко додала Куро, на що Софі посміхнулася куточками своїх губ.
-Та я б теж, але, на жаль, можливість вже втрачено.
Декілька секунд дівчата все ще сиділи на траві в комфортній тиші. Однак Куро почала обмірковувати чи справді їхня єдина можливість танцювати разом була втрачена. Вона озирнулася навколо, перевіряючи чи справді вони були наодинці. Коли та переконалася, що начебто нікого на полі більше не було, дівчина підвелася і простягла свою руку до Софі:
-Може таки спробуємо ще раз?
Софі, трохи приголомшена таким раптовим запрошенням, спочатку лише дивилася на Куро своїми карими очима. Але побачивши, що дівчина досі не прибрала руку і, здавалося, чекала на серйозну відповідь, несміливо поклала свою долоню поверх її і піднялася на ноги.
-Але я не пам'ятаю як танцювати ... - Сказала вона трохи розгублено, не розуміючи чи варто їй взагалі на це погоджуватися. Але легкий дух Куро як завжди зм'якшував обстановку, тому вона тільки закотила очі й грайливо посміхнулася з такої нерішучості.
-Ну, тоді танець поведу я.

#Куроківі

#проза

Доброї ночі

Доброго ранку!!

Шукаю страждання і сліз, душевної втоми
Невже безтурботність і рівність життя
Для мене ймовірно виглядає нудною
Невже це я звикла до цього буття?
Ця млява постійність, рівновага і спокій
Здається так мало в цьому емоцій…
Травмоване серце жадає тривоги?
Постійного грому, вибухів, хвиль
Змінює сенс важливостей істин
Та все ще шукає відчужений шлях
Тікає, як вітер, летить наче птиця
Куди приведе кожен із вчинків?
Погляд на світло, прозорість думок
Так хочеться просто відчути нутром!
Це полумʼя душ, торнадо емоцій!
Здається тільки так залишаюсь живою.

#Кучина_Варвара

#вірш

Автори, які завтра виступатимуть на літику, напишіть мені в особисті, будь ласка
@uniform_request

Кому подобається ідея провести завтра на літику розіграш (кошти на збір)?

Роза (2025)

Моя роза росте в незвичних умовах:
Посеред гір, лісів і морей.
Тут нема урбаністики, тут все у розмовах
Тут тільки є я і нема тут людей.

Моя роза знає багато рутини:
Як чистити зуби і землю поїти
Їсти петрушку і гризти соломку
Вона вміє все, що потрібно людині

Серед лісів, що зростають десь поряд
Видніються хмари блакиті і хитрі
Вона все кричить:
«Вони будуть поряд!!!»
Як прикро, що скоро знесуть їх комети

У космосі небо таке дивовижне
І роза моя не з цієї планети
У неї є щось доволі престижне
Вона ж не цінує ці зовсім моменти

Чи то щаслива,
Чи то жива?
Аж точно не серед люду
Ця роза у небі - молитва моя,
Вона ж так далеко і жах як відлюдна!

#Чеширська_Кішка

#вірш

Новий Апостол помре безславно, він буде останнім. Ангели приберуть за ним, як за іншими, як за нами. Його місце буде пусткою ще довго, розглядаючи в дзеркалах спогади. Кайдани загриміли, гул розривав із середини. Послідовники інакодумців, де ви? Де ви, коли потрібні сильним духом за спиною, квітучою землею під ногами. Запах диму заполонив легені, повітря запахло вогнем, сніг почав танути. Ржаві ворота подали клич. За ними повторили дерев'яні двері, на яких залишилися вм'ятини від кулаків та сліди від ножів. Кожен був би ладний віддати все, аби не бачити лиця, яке тільки що увійшло до тускло освітленої кімнати.
— Наказ не був виконаний, — заволав він, — хто навчив вас не слухати Вищого керівництва!?
Це був Йоган, начальник банди, що найменували себе "Rosae Paenitentiae". Працюють на владу, прибирають всіх, кого замовили.
— Йосип, — покликав той, — доповідай!
— Нічого нового, — через всю кімнату крикнув Йосип, наближаючись до Йогана.
— І нічого не зроблено — ні замовлень, ні висновків. Ні мозку, для подальших дій, — додав начальник, засміявшись.
— Нагальні справи, — коротко відповів Йосип.
— Йорик, ти, нещасний. В тебе була тільки одна задача.
Йосип не відповів, явно не хотів вступати в суперечки.
— Щоб до ночі доповів про успішне виконання завдання!
Йосип не встиг відповісти, як гримнули двері. Тихий скрип ржавих воріт засвідчив, що Йоган покинув "Бар". Йосип залишився сам на сам з вибором: виконати чи померти. Він не хотів завершувати те, що почали його колеги, та й узагалі, випадково опинився в цій зграї. Перед смертю батько вигнав Йосипа на вулицю, потім його, майже обмороженого, знайшли Хаш та Вєня(тоді ще знатні члени банди). Таким чином Йосип віддає борг за порятунок. Лікар Бертрад, як тільки хлопця принесли в "Бар", сказав: "Не буде в нього з вами шансу на життя", але слів старого ніхто не чув.
Ріки крові та крики з тюремних камер підвалу "з якого виходу немає", ще довго будуть снитися йому. Відганяючи будь-які думки, хлопець намагався відчинити двері. Руки тремтіли, замок не піддавався.
— Нарешті, одчинилось.
Очі, очі, які жадали тільки спасіння пропікали його шкіру. Та не те що шкіру, вони в'їдались в душу. Кожен раз в цьому місті ноги топтали свободу. Запах поту і крові перебивав запах надій, вони були марні. Йосипу більше за все хотілося втекти, повернутися в теплі обійми, в відчуття радості. Він вибіг з підвалу, його нудило, він упав та покотився під стіну, тихо промовляючи:
— Ні, ні, ні... я не спроможний... я не зроблю цього... ніхто не заслуговує на покарання, крім божого.
Він марив: мати провела рукою по його незачісаному волоссю в останній раз, батько вже визначив його долю, сонце пекло вогнем, кулі свистіли, сніг прикипав до ран.
Йосип з усіх сил намагався опанувати себе. Встаючи, обпершись на стіну, він вирішив творити свою справедливість; оглянув "Бар", в якому нікого не було, в своїй параної Йоган відправив усіх своїх побратимів в Беліз. Йосип витирав рукавом сльози, які виступали на його очах після кожного кроку. Дійшовши до підвалу, він, борючись з нудотою, почав відкривати камери. Голодні й до останнього переконані в своїй смерті Поневолені, побігли на світло. Дивлячись їм услід, Йосип відраховував хвилини до своєї смерті.
Уночі, розгніваний Йоган, приставив пістолет до скроні Йосипа, вистрілив тричі. Тіло, яке зосталось від нього навічно осяяло сніг і сліди врятованих.

#Лесь_Абдергальден_Запáшний

#Проза

Доброї ночі, до завтра!

Доброго ранку!) як настрій?

А ми якось жили

А ми якось жили
До церкви ходили
В свята ворожили
Діточок любили
Хустини носили
Копали могили
Дурню городили.

А ми якось жили
Мажами возили
У школах не вчили
Лиш очі горіли
Весілля гуділи
Кістки перемили
Удачу вхопили.

А ми якось жили
Вночі говорили
Тихенько грішили
В землі брали сили
Вечерю варили
Все спадки ділили.

А ми якось жили
В окопах сиділи
КАБи свистіли
Артою накрили
Бога молили
Погань давили
Честь боронили
За обрій летіли
Свободи хотіли
Кому завинили?

#Дуда

#вірш