І все, що в житті я маю - війна.
вона тампонує прорвані рани бажання піти.
вона в найгарячіших вустах, що торкають мого плеча.
вона прописку отримала в родоводі моєї сімʼї.
Вона волає до мене з тиші, коли буваю одна,
Вона проливається з очей людей,
Вона тваринно всмоктує залишки щастя, коли торкаюсь дна,
І веде попід руку, коли дістаюсь нових дверей.
І, ніби знята з хреста, всепрощенням огортаю її сліди,
я в минулому маю лише її.
лише
її.
і сьогодні - про неї дифірамби співаю,
ніби це останні мої слова
я у заручниках тіні, що полонила тих, кого біля мене більш нема
і не буде
можливості
до них зайти
на чай
на каву
на прощання.
але я маю ті очі, які завжди готові стрічати мене з пітьми.
ті руки, які огорнуть у холодні часи.
ту ніжність, яка заколихає серед важкого дня.
імʼя цьому спасінню - знову клята війна.

#Єлена_Крохмалюк

#вірш

Нагадую про літературник!

Для участі, як слухачам, так і авторам, треба заповнити Гугл форму.

Літературник проводитиметься Києві 2-го лютого.
Форму заповнити можна аж до самого літературника, але бажано, як можна раніше.

Гугл форма (всім хто хоче прийти обов'язкова)

!!! На авторів більше місць нема

Одні живуть і мовчать
Ковтають всі втрати.
Інші ж бунтують, горять, —
Виламують ґрати.

Можна поневолить поета.
Заборонити його до всяких чортів.
Та вбити його ідею — Ха,
Із пам'яті народу стерти — поготів!

Мистецтво буде і буде завжди.
Як не пробуй все знищити,
Як не закривай усе на замки —
Мистецтво буде. І буде, поки є ти.

Уб'єш старих —
Прийдуть інші
Й на місці де розстріляли одних
Піднімуться більші.

#Ярослав_Дзюба

#вірш

Я хлопчина дуже бравий, маю я чудовий смак
В горах я пасу отару та співаю, наче птах
Йду стежками полонини, та на дримбі граю я
Зорі й місяць красноликий - ось і вся моя сім'я!

Люблю грати на трембіті, співи звеселяють дім,
А брати мої, гуцули підспівають голосним
І я вип'ю філіжанку закарпатського вина
Надає воно наснаги й серцю радості, я зна)

Я зіграю на трембіті у Карпатах на ставку
Посижу на полонині, зі старим поговорю
І я вип'ю філіжанку закарпатського вина
Щоби сила не пропала, в серці радість щоб була

Я хлопчина дуже бравий, маю я чудовий смак
В горах я пасу отару та співаю, наче птах
Хай моя заграє пісня, вітер ноти рознесе,
Полонина, як родина, серцю спокій принесе.


Автор поетичного перекладу — #Григорій_Ворон

(Автор оригіналу Серар Розас)

#вірш #пісня

#Одержиме_колекціонування

— Як мій найкращий друг, ти маєш знати про це, — додає пан М з певною багатозначністю.
 
Він встає з місця, готуючи гасову лампу. Знімає скляну колбу та підпалює просочений керосином гніт. Опісля препарацій жестом показує слідувати за ним. Його пальці жадібно охоплюють руку товариша, тягнучи того за собою подібно нетерплячій дитині.

— Куди ти ведеш мене? Що хочеш показати? — невтомно розпитує товариш.
— Ти все сам побачиш, моїх слів буде недостатньо. — втішаюче відповідає він, оминаючи вже не перший прохід.

Потрібні двері скромно сховались в куточку коридору. Колір фарби співпадав з тоном шпалер, маскуючи їх від сторонніх очей. За ними відкрилася непроглядна темрява, вогнику лампи насилу вистачало щоб освітити наступний крок. Обоє тихцем спускалися сходами вглиб густючої чорноти. Сирість, морок, наростаюче відчуття тривоги покривало шкіру нещасного мурахами, даючи зрозуміти що вони опинилися в підвалі. Напівпусті стелажі та переповнені дрібничками полички вимальовувалися в заплутані лабіринти. Кишки бідолахи, з дурного передчуття, плелися морським вузлом. 
Те, ради чого затіялася вся ця подорож, перетворило його на бліду поганку. Як виявляється пан М якимось чином просковзнув на кладовище та нахабно викрав рештки улюбленого автора. Побілівший чоловʼяга ледве зміг втриматися на ногах, зиркаючи на почорнілі кістки. До горла підступив клубок, не лише через штиль навколо прогнившої домовини, але й усвідомлення, що це колись була жива людина. Така ж сама як і він.

#Мусьє_М.

#проза

Доброї ночі!

Значним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським та Лесею Українкою.

Творчість Олеся виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907—1918) та в еміграції (1919—1944).

1919 року виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки в Угорщині. Еміграція стала трагедією життя Олеся. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною.

Після зустрічі з П. Тичиною у Празі 1925 року О. Олесь сказав:

Уявіть собі, він казав, що є моїм учнем… Коли так, то куди кращим, ніж був його нещасний вчитель… Тичина — геніальний поет, і Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме.

Проте пізніше на твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

Згодом, поет хоче відвести душу в сивій давнині — він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київської Русі (так з'являється збірка «Минуле України в піснях»)

#символізм
#життєпис
#міні_статті

Нагадую про літературник!

Для участі, як слухачам, так і авторам, треба заповнити Гугл форму.

Літературник проводитиметься Києві 2-го лютого.
Форму заповнити можна аж до самого літературника, але бажано, як можна раніше.

Гугл форма (всім хто хоче прийти обов'язкова)

!!! На авторів більше місць нема

#Одержиме_колекціонування


— Я найперший колекціонер поміж усіх! Тільки я маю самого По в моєму будинку! Тріумф в голосі пана М вириває товариша з шокового стану. У виблискуючих очах мерехтить благання. Від нього чекають жадані, медові слова схвалення. 

— Друже мій… Ти з глузду зʼїхав! — пронизаний жахом товариш нарешті порушує тишу. 

Між ними зароджується сварка. Пан М абсолютно засліплений почуттям переваги над іншими колекціонерами. Товариш в свою чергу суворо притримується думки що пристрасть колекціонування вийшла за рамки дозволеного. Рити чужі могили заради якогось вигаданого звання? Язик не повернеться хвалити таке.

— Невже ти не радий за мене? Дарма приятелем я тебе вважав! Дарма повідав найсокровенніше! — в гіркій образі гримає пан М. Він кидається на товариша, штурхаючи того в стелаж. Гуркіт не дозволяє помітити як лампа валиться слідом. Скло піддається удару, а вогонь чіпляється за новенькі штанці. Пан М верещить з переляку, вертиться на місці, намагаючись погасити полумʼя. Його спроби залишаються марними. Колись дорогий товариш закляк на місці, не сміючи підійти, не кажучи вже про допомогу. Викрита таємниця розплющила йому очі. Настільки, що величезна відкинута тінь від домовини сформувалася в дивно знайомий силует. Сповнений гніву за відібране право на спочивання з миром, По здійняв примарні руки, покваплюючи товариша забиратися геть. Підвал просочується розпачливими зойками палаючого живцем пана М. З іншого боку чимдуж тупотять пʼяти. За скоєний злочин нема йому прощення. Нема спасіння. Його душа нестерпно довго тліє, піддаючи тортурам кожну частинку ще живого.

#Мусьє_М.

#проза

Доброго ранку !
Як ся маєте?

З'явилась ти у моїм хорі,
З'явилася у пам'яті моїй.
І вже живу мов в буйнім морі,
У морі повнім сумнівів надій.

З'явилась ти на моє горе.
З'явилась...
Я до тебе так хотів!..
З'явилась...
Та й пішла поволі.
А я ніяк забуть тебе не смів.

#Лесь_Дзюба

#Вірш

Олег Ольжич, син Олександра Олеся. Народився у Житомирі 21 липня 1907 року.


1919 —1923 роках здобував середню освіту в трудовій школі, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі (1923 року родина Кандиби переїхала до Праги).

1925—1930 — роки навчання та археологічних розкопок у Чехословаччині і в Західній Україні.

З початку 1930-х років О. Ольжич заявив про себе як самобутній і оригінальний поет. Співпрацював у різних львівських періодичних виданнях.

1943 року одружився з дочкою літературознавця, професора Леоніда Білецького Катериною (Калиною), та їхній шлюб був недовгим. Уже після його смерті народився син Олег

Про культурно-націоналістичну діяльність в наступному пості

#життєпис
#Міні_статті

Що ти?

Що ти будеш робити з свободою?
Чи полинуть твої думки?
За безкрайого неба вродою?
Чи все зробиш знов навпаки?
Що для тебе ота свобода?
Плуг залізний, в упряжці ярмо?
Безпритульна дворняга й порода?
Книжка нова чи, може, кіно?
Як ти будеш любити свободу?
Як дружину, чи як коханку?
Кока-колу й джерельну воду?
На вечерю чи до сніданку?
Як плануєш зустрітись з свободою?
Чим готовий її наздогнати?
На спорткарі , а , може, підводою?
Насолоджуватись чи страждати?
Що ти будеш робити з свободою?
Як не прийде вона на побачення?
І не вийде у вас все за згодою?

А чи має свобода значення?..

#Дуда

#вірш

Рівно 106 років тому в Києві проголосили об’єднання УНР і ЗУНР — крок, який символізував мрію про єдину, неподільну Україну.

Сьогодні ми живемо цією мрією. Попри всі випробування, які випали на нашу долю, ми разом — сильні, незламні, об’єднані спільною вірою в майбутнє.

Бережімо цю єдність щодня, бо саме вона робить нас непереможними.

Олег Ольжич (Кандиба)

(Про культурно-націоналістичну діяльність)

Із молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. З 1929 року — член Організації українських націоналістів.

З початку 1930-х років О. Ольжич заявив про себе як самобутній поет. Співпрацював у різних львівських періодичних виданнях.

На початку радянсько-німецької війни (1941) переїхав до Києва разом, де налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 року О. Кандиба став одним з організаторів Української Національної Ради у Києві.
З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїхав до Львова.

У травні 1942 року Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.

Серед членів ОУН(м) Ольжич відрізнявся тим, що був активним прихильником співробітництва з ОУН(р), тобто фракцією Бандери, підтримував контакти з Р. Шухевичем і скеровував охочих до лав УПА

25 травня 1944 року його заарештувало гестапо.
Кандибу ув'язнили на території концентраційного табору Заксенгаузен.
Загинув під час чергового допиту в ніч проти 10 червня 1944 року.

За півтора місяці після смерті Ольжича народжується його син Олег.

Його батько, Олександр Олесь, помирає 22 липня 1944 р. у Празі, невдовзі після того, як одержує повідомлення про загибель сина.


#життєпис
#Міні_статті

Новини з чату "Гараж Буква"!

Щомісяця ми даємо літераторам завдання на різну тематику та в кінці об'єднуємо усі твори в один невеликий альманах поки що цифрового формату.

★ Завдання цього місяця:
"Я у дзеркалі слів" — автобіографічні вірші,що допоможуть вам познайомитись з новими авторами та оцінити їхню творчість.

★ ДАТА ВИПУСКУ 27 СІЧНЯ О 18.00 ★

Якщо вас зацікавив такий формат та ви б бажали взяти участь у наступній збірці,запрошуємо до нашого чату, буде цікаво та весело!

Як ви ставитеся до ідеї зробити хештеги по авторам?

#пригоди_на_проондатрероному_причалі

І ось, вони прийшли на пристань.
– Файна штукенція, чи не так? – Весело запитав Алан.
Прекрасна… – Відповів юнак, зачаровано дивлячись на новий апарат. Хлопець хоч і знав конструктора з народження, і вони були одне одному як рідні, й, відповідно, різних катерів він за своє життя бачив достатньо, але цей був таким, яких молодик не зустрічав за всі свої дев’ятнадцять років. Борти й днище нагадували форму тіла ондатри, але вони дуже органічно, без жодної кострубатости вписувалися в загальну картину, навіть навпаки, робили її більш витонченою. Останнім штрихом цієї майже довершеної форми були вищезгадані лапки, що стояли на місці гвинтів. Бракувало лише хвоста, але його встановлення було питанням часу. І хоча на завтрашньому фестивалі Кальцберґ презентуватиме безхвосту модель, Генрі не мав жодних сумнівів, що і її публіка оцінить гідно. Він загалом дуже чекав на прийдешню подію, і не лише через нагоду підтримати друга та ознайомитися з проєктами інших інженерів, а перш за все через те, що ще десь два місяці тому Алан запросив його пограти на фортепіано, щоб доповнити відвідувачам атмосферу, а Генрі якраз був піаністом та обожнював цю справу, а тим паче нагода повноцінно виступити на акустичному інструменті після років занять переважно на електронних мала вигляд вкрай привабливого нового досвіду. Алан і сам умів грати та був ініціатором створення фортепіанної лаунджзони, але очевидно, що на тому фестивалі йому й інших справ вистачало, тож він і запросив свого юного приятеля, що міг зіграти анітрохи не гірше.

#Андрій_Єлісєєв

#проза