Слухачам також пройти форму треба)

Я більше не чекаю на Новий Рік:
Нема кому читати вірші на підвіконні за чашкою м'ятного чаю.
Вогник в очах, що так марно горів, вже зник.
Ти не дізнаєшся, але я скучаю, Господи, як я скучаю...

Я навчилась вдягатись тепліше:
Більше ніхто не гріє мої руки в своїх теплих долонях.
Ранки стали більш холодними, кава - гіркішою.
Слова про кохання не виходять назовні, лишаючись в скронях.

Ти навчився нас забувати,
Вирішивши, що це нове життя та нова осінь.
Без жалю викреслюєш з пам'яті наші місця і важливі дати,
А я мовчки згадую наш Новий Рік і танці сніжинок на носі.

Рани загоюються з плином часу:
Я вже практично не відчуваю старого болю.
Іноді навіть ховаю за посмішкою очі мерця і мляву гримасу:
Кохати когось, окрім тебе - вище моєї волі.

19.11.2024

#Вальтер

#вірш

Режисер дуже любив Україну, що вплинуло на його творчість.

Із екранізцією "Тіні забутих предків" здобув світове визнання. Фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві, але на Заході інтерес до нього був значно більшим.
Кінострічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у 21 країні.

Знімання тривали майже рік в Івано-Франківській області. Будинок, де жив режисер, був постійно переповнений гуцулами. На зніманнях було багато місцевих жителів, які контролювали автентичність постановки. Для написання музики до свого фільму запросив композитора із Західної України, бо, на його думку, лише тут могли впоратися з «карпатською» темою.

Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 р. до 15 жовтня 1964 р.

#Кінематограф
#Міні_Статті
#Життєпис

Авторка — #Аліса_Озима

1967 р. Параджанова запросили на Єреванську кіностудію, де він працював над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — стрічкою про вірменського поета, мова в якій йде не про біографію, а про життя духу.

Складаючись з кількох мініатюр, фільм спробував показати духовний світ Саят-Нови. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється метафорами, що загалом притаманно стилю Параджанова. Кадри майже повністю статичні. Предмети історичної цінності працюють на рівні з акторами, акцентуючи увагу на традиціях народу. Кольори, не дивлячись на свою лаконічність, мають значення, кожен кадр несе за собою сенс, демонструючи автентичну культуру.

Фільм не був сприйнятий у Держкіно, аргументом було «народу таке кіно не потрібне». Тільки через 4 роки його випустили в прокат, проте Параджанов до цього не мав жодного відношення. Він відмовився монтувати картину, за нього це зробив інший режисер. Але і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували для прокату лише 143 копії.

#Міні_Статті
#Життєпис

Авторка — #Аліса_Озима

Друзі, людина помирає, потрібна допомога. На жаль, вже другий день повний ігнор. 💔❤️‍🩹

Очі

У ескалаторних кротовинах метро
Очі
Як спалахи неназваних зірок
Ночі

Цілі світи у тих очах
Бачу
Ще мить і той зв‘язок
Втрачу

А люди - власники очей пливуть
Далі
По звиклій вже такій
Спіралі…

#Дуда

#вірш

Доброї ночі!

Нас 200!))

Ми неймовірно вдячні кожному з вас за підтримку! Ваша активність та зацікавленість у провулку мотивує нас працювати💋

Ваші твори — геніяльність

Доброго ранку!

Нагадаю, що свій твір на публікацію може скинути будь-хто і то безкоштовно.
Поширюйтесь!
Твори надсилати @uniform_request

Сніжня містяна ніч
(Міні-цикл)

І
(Ніч)

Сніг випав
Сніг впав
Сніг оповив
Місто в туман
Сніг скам'янів.

Місто біле
Місто сумне.
Сніг засипає
Листячко мне.
Сніг скам'янів.

Вулички сонні
Сонця нема.
Де личка модні? —
Личок нема.
Сніг скам'янів.

ІІ
(Ранок-день)

Ранок м'яко розбив
Морозну печаль.
Холерично людей побудив
Нехай поспішать.
Сніг розтав.

ІІІ
(Вечір)

Місто день пережило
Місто лягло.
Знову холодним
Місто було.
Сніг засинав

IV
(Ніч)

Сніг сипав
Сніг спав.
Сніг оповив
Місто в туман
Сніг скам'янів.

21.11.24

#Дзюб_Лесський

#вірш

Цікаво

Сльози. Біль. Заспокійливе. Сон.

Вічне коло в якому я загруз по шию. Коло, звідки я вже не виберусь, а якщо й виберусь то криваво, з пулею в голові та спокоєм в серці.

Чужі руки здвалюють шию, а над вухом голос шепотить. Шепотить що я ніхто, що я помилка цього світу і мав померти ще давно, ще в років десять. Щоки обпекають гарячі сльози й світ від мене ховають білою пеленою,щоб я не бачив тої всьої болі.

Нудота, задушшя та запаморочення знайомі вже мені давно, кожного дня вони приходять до мене й з ноги відкривають, ні,вибивають двері що я так стараюсь зачинить.

І от в моїй руці, вже вкотрий раз лежать оранжеві пігулки, і вкотрий раз їх насухо ковтаю. Допомогає?так, Покращує? Лише фізичний стан. Ці пігулки для мене, в деякому роді наркота, жить без них не можу. Та й, якщо вже бути чесним,не хочу.
Не хочу бачить те усе що творять люди, не хочу чути про це все, я хочу лише жити. Жити в світі адекватному,де кожен має мізки, не лиш як орган.

Й от, подіяли пігулки. Вже стало трохи краще, і я можу з серцем чистим пірнати в море снів. Це море не лякає, ні, воно лиш вабить, воно окутує теплим покривалом та тихо шепоче на вухо колискові про світи, що ніколи не будуть правдою. Воно бреше, так відкрито й не соромиться цього, але в його обійми хочеться. Хочеться чути ці колискові і свято вірити що колись вони і стануть правдою. Колись, коли мене уже не стане

І знов, і знов і знов.

#Любисток

#вірш