переміститись з помиральної ями до воскрєсального гроба
ой, ну горба цей-во, шо же ето я

в адміністрації нові ноти

Skeletons dancing, R. Stamper.

london bridge is falling down
my
fair
lady

Pamela.

травневе сонце
світить но не гріє

У США, в штаті Джорджія, розгортається трагічна ситуація: 30-річна медсестра та мати, Адріана Сміт, була визнана мертвою за критеріями смерті мозку ще в лютому 2025 року. Однак, через суворі закони штату щодо абортів, її тіло вже понад три місяці утримується на апаратах життєзабезпечення, оскільки вона була на дев'ятому тижні вагітності на момент смерті.

Згідно з "законом про серцебиття" Джорджії, аборти заборонені після виявлення серцебиття плода, що зазвичай відбувається приблизно на шостому тижні вагітності. Цей закон не містить чітких положень щодо випадків смерті мозку, що створює правову невизначеність. У результаті, лікарі повідомили родині Сміт, що вони зобов'язані підтримувати її тіло на апаратах до досягнення плодом життєздатного терміну, приблизно 32 тижнів вагітності .
Glamour

Мати Адріани, Ейпріл Ньюкірк, висловлює глибоке горе та обурення ситуацією, називаючи її "тортурами". Вона зазначає, що родина не має юридичного права приймати рішення щодо припинення життєзабезпечення, незважаючи на те, що її донька вже юридично мертва. Крім того, лікарі виявили у плода ознаки гідроцефалії (накопичення рідини в мозку), що викликає додаткові побоювання щодо його здоров'я .

Цей випадок підняв важливі етичні та правові питання щодо автономії пацієнтів, прав родини та меж медичного втручання. Він також підкреслює складність ситуацій, що виникають через суворі закони про аборти, особливо коли вони не враховують виняткові обставини, такі як смерть мозку вагітної жінки.

Подібні випадки рідкісні, але вони мають глибокі наслідки для родин, медичних працівників та суспільства в цілому, змушуючи переосмислювати баланс між правами плода та правами жінки, навіть після її смерті.

пʼятницеве 🍻

Останнім часом помічаю, що дедалі більше віддаляюся від публічного інтелектуального простору й знаходжу притулок у власній «хатинці буття» — просторі перевірених текстів, контекстів та смислів. У час тотальної відкритості й інформаційного розмаїття це чи не найкраща стратегія. Але дедалі частіше стикаюся з тим, що публічні платформи, які могли б бути джерелом якісного знання, натомість пропонують поверховість і спрощення. Особливо це стосується таких складних тем, як релігія, міфологія, магія чи філософія — загалом сфер, де хоч трохи розбираюся.

На перший погляд, масовий інтерес до цих тем позитивний. Україномовний інтелектуальний простір справді потребує більше оригінальних голосів. Це краще, ніж продовжувати споживати російські імперські наративи, які ховаються за фасадом академічності. Однак уважніший погляд відкриває іншу реальність: дедалі більше контенту, попри зовнішню привабливість, транслює старі ідеологічні схеми. Парадокс: публічні спікери апелюють до сучасних критичних чи постмодерних підходів, але у їхній риториці присутній виразний слід редукціонізму й агресивного викриття релігійного досвіду, властивого радянському атеїзму чи пізньомодерним соціально-критичним теоріям.

Проблемою є навіть не сама критика релігії, а спосіб її подачі. Відсутня наукова чесність щодо походження методів і концептів, які використовуються. Теоретичні терміни не пояснюються, автори майже ніколи не згадуються, джерела відсутні, а самі теорії постають у вигляді поверхових гасел чи метафор. Маємо справу зі споживанням вторинного чи третинного продукту, що циркулює в популярній культурі, створюючи ілюзію глибини. Автори такого контенту пояснюють це нестачею часу й пропонують читати наукову літературу. Так і робимо, однак...

Ще одна риса цього феномену — агресивна риторика. Релігія автоматично постає як щось архаїчне, негативне, патологічне чи підозріле. Це не аналіз, а дискредитуючий дискурс, мета якого — не пояснити феномен, а показати його недолугість, зайвість чи несучасність. Такий підхід провокує поляризацію аудиторії: одні «топлять» за атеїзм, інші — за віру. Сакральний досвід конфіскується: все, що не вписується в раціональну схему, маркується як несвідоме або маніпуляція, втрачаючи культурний контекст і екзистенційну глибину.

Ця тенденція симптоматична для ширшої культурної ситуації й свідчить про кризу не лише інтелектуального середовища, але й загалом культури, що звикає до простих відповідей і швидких пояснень. Культура споживання переноситься на інтелектуальний рівень: теорії використовуються як брендовані інструменти для створення іміджу експерта. У такому випадку знання стає товаром, що легко продається, але не створює простору для справжнього осмислення. Тому так легко деякі спікери говорять про релігійні ринки й капіталізацію віри.

Проблема ще й у тому, що такі дискурси формують псевдокритичну свідомість. Людина звикає до того, що критичність — це не поглиблений аналіз, а агресивна позиція зверхності та деконструкції без реконструкції. Це веде до інтелектуальної безвідповідальності й знецінення самого поняття «мислення». У перспективі це шкодить українському публічному дискурсу, створюючи середовище, в якому складні теми редукуються до гучних заяв і кліше. Людина, що переглянула багато відео на ютубі, може спокійно вважати себе експертом без відповідних знань, або ж автор з освітою може почати транслювати абсурдні тези лише для збільшення переглядів і впізнаваності.