Десятий #НезамовленийХепіМіл завершено і 21,924 гривні уже передано на потреби дитячого центру “Мрія Марти”. Дякую вам усім!
Знаєш, друже, а ми з тобою геть незнайомі,
І віч-на-віч ніколи не зустрічались.
Ти сидиш в бліндажі десь майже на східному кордоні,
А я у Львові, нам навіть воду не відключали.
Знаєш, друже, хіба ж із тобою могли колись знати,
Що буде війна на землі, де росли, де жили, де любили?
Тут по карті — пів дня, і вже чорні розтрощені хати.
Тепер всі — волонтери, а в знайомого друга убили.
Знаєш, друже — повертайся додому живим.
Обіймеш сестру, нехай розплачеться мама.
Нехай тато у вуса сховає сльозу і із ним
Ви хильнете домашньої, що до твого весілля стояла.
Я покличу тебе до Львова, можливо ти вперше його побачиш.
Ми візьмем по пиву, будем разом сміятися.
Ти розкажеш історію. Потім заплачеш.
А я буду ніяковіти і затинатися.
Знаєш, друже, я вдячний тобі за цей день,
І за день перед цим, і за всі, що настануть нової весни.
І що діти мої не бояться у небі ракет,
І що внуки мої будуть жити,
І твоїм надсилати листи.
13.04.22
І віч-на-віч ніколи не зустрічались.
Ти сидиш в бліндажі десь майже на східному кордоні,
А я у Львові, нам навіть воду не відключали.
Знаєш, друже, хіба ж із тобою могли колись знати,
Що буде війна на землі, де росли, де жили, де любили?
Тут по карті — пів дня, і вже чорні розтрощені хати.
Тепер всі — волонтери, а в знайомого друга убили.
Знаєш, друже — повертайся додому живим.
Обіймеш сестру, нехай розплачеться мама.
Нехай тато у вуса сховає сльозу і із ним
Ви хильнете домашньої, що до твого весілля стояла.
Я покличу тебе до Львова, можливо ти вперше його побачиш.
Ми візьмем по пиву, будем разом сміятися.
Ти розкажеш історію. Потім заплачеш.
А я буду ніяковіти і затинатися.
Знаєш, друже, я вдячний тобі за цей день,
І за день перед цим, і за всі, що настануть нової весни.
І що діти мої не бояться у небі ракет,
І що внуки мої будуть жити,
І твоїм надсилати листи.
13.04.22
#короткий_зміст_попередніх_серій
30 травня − 3 червня
#мислівслухі
— Культ друкованої книги
— Дня Перемоги не буде
— Бабіч, який твій любімий цвєт?
— День кукухи
— Про співбесіди
#вірші
— Знаєш, друже…
Маєте питання до Бабіча? Прошу дуже поставити їх в коментарях до цього допису. На найцікавіші я обов’язково дам відповідь протягом наступного тижня, та й, насправді, коли хочеться шось написать, а срака поки не горить ні від чого, то я повертаюся до ваших запитань і пишу мислівслухи по ним.
Дякую!
30 травня − 3 червня
#мислівслухі
— Культ друкованої книги
— Дня Перемоги не буде
— Бабіч, який твій любімий цвєт?
— День кукухи
— Про співбесіди
#вірші
— Знаєш, друже…
Маєте питання до Бабіча? Прошу дуже поставити їх в коментарях до цього допису. На найцікавіші я обов’язково дам відповідь протягом наступного тижня, та й, насправді, коли хочеться шось написать, а срака поки не горить ні від чого, то я повертаюся до ваших запитань і пишу мислівслухи по ним.
Дякую!
Вітаю всіх котиків, новоприбулих та тих, хто з нами вже давно!
З вами рубрика “Який ше, нахєр, Бабіч?!”, в якій я коротко розказую який ше, нахєр, Бабіч, і куда ви, власне, попали. Так от, цей канал не відображає жодну офіційну думку, я не є фаховим експертом з медицини, військової справи, економіки, соціології чи інших дицсиплін. Програміст я, до речі, теж та собі. Цей канал — місце, куди я викладаю все, що вирує в моїй чудовій, геніяльній та неповторній голові. Всі без виключення дописи суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Це місце для роздумів, спогадів, літературних потуг і всякого такого. Якість контенту варіюється від “Бабіч, напиши книжку срочно” до “Піздєц ти хуйню написав”. У мене немає цільової авдиторії, я не коригую цей канал згідно чиїхось побажань та зауважень. Я пишу — вам нравиця. Вам не нравиця — ви не читаєте. Все просто. А, да. Ще я пишу матюки.
Особисто я очікую від підписників дуже простих речей — як ви вже тут, то читайте, поширюйте дописи, беріть активну участь в обговоренні, поважайте інших котиків. Не підписуйтесь просто заради підписатись. Атмосфера тут — максимально розслаблена та дружня, а географія настільки широка, шо я сам охуїв.
Щотижня у нас відбувається спільний коштозбір Незамовлений ХепіМіл, в рамках якого ми вже передали 178,584 грн до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти».
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Всім пасіба за вніманіє, гарного вечора.
З вами рубрика “Який ше, нахєр, Бабіч?!”, в якій я коротко розказую який ше, нахєр, Бабіч, і куда ви, власне, попали. Так от, цей канал не відображає жодну офіційну думку, я не є фаховим експертом з медицини, військової справи, економіки, соціології чи інших дицсиплін. Програміст я, до речі, теж та собі. Цей канал — місце, куди я викладаю все, що вирує в моїй чудовій, геніяльній та неповторній голові. Всі без виключення дописи суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Це місце для роздумів, спогадів, літературних потуг і всякого такого. Якість контенту варіюється від “Бабіч, напиши книжку срочно” до “Піздєц ти хуйню написав”. У мене немає цільової авдиторії, я не коригую цей канал згідно чиїхось побажань та зауважень. Я пишу — вам нравиця. Вам не нравиця — ви не читаєте. Все просто. А, да. Ще я пишу матюки.
Особисто я очікую від підписників дуже простих речей — як ви вже тут, то читайте, поширюйте дописи, беріть активну участь в обговоренні, поважайте інших котиків. Не підписуйтесь просто заради підписатись. Атмосфера тут — максимально розслаблена та дружня, а географія настільки широка, шо я сам охуїв.
Щотижня у нас відбувається спільний коштозбір Незамовлений ХепіМіл, в рамках якого ми вже передали 178,584 грн до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти».
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Всім пасіба за вніманіє, гарного вечора.
Доброго ранку, котики!
Це — допис про коштозбори, що починаються цього тижня. Буду вам набридати кожного дня і випрошувати грошенят.
—
НЕЗАМОВЛЕНИЙ ХЕПІМІЛ
Банку відкриваю на суму 22,008 грн і дууууже не хочеться, аби до п’ятниці вона зросла.
🔗 БАНКА
💳 5375411201804445
—
ФОРМА ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ
Збираємо на 13 комплектів форми та 20 панамок, коштозбір на 28,500 грн
🔗 БАНКА
💳 5375411201842262
❗️Апдейти з прогресбаром будуть щоранку.
P.S. Додав спеціальну сторінку до блога, щоб легше було поширювати,
Це — допис про коштозбори, що починаються цього тижня. Буду вам набридати кожного дня і випрошувати грошенят.
—
НЕЗАМОВЛЕНИЙ ХЕПІМІЛ
Банку відкриваю на суму 22,008 грн і дууууже не хочеться, аби до п’ятниці вона зросла.
🔗 БАНКА
💳 5375411201804445
—
ФОРМА ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ
Збираємо на 13 комплектів форми та 20 панамок, коштозбір на 28,500 грн
🔗 БАНКА
💳 5375411201842262
❗️Апдейти з прогресбаром будуть щоранку.
P.S. Додав спеціальну сторінку до блога, щоб легше було поширювати,
#мислівслухі
Є одна така довгограюча дискусія в українському інтернет-просторі, як “чому ж молодь не споживає україномовний контент, бозє-бозє?”. В цих баталіях зламано не одну сотню пісюнів, якими закидають одне одного учасники суперечки, сумарний кілометраж маршрутів з точки А в точку “нахуй” наближається до периметру Сонячної системи, а істина усе так само десь поряд.
То чого ж молодь не споживає україномовний контент? Ну давайте так — споживає, але могло би бути краще. Чому? На мою особисту думку, цей контент — в більшости своїй рафінований і… ну… не те шоб нудний, але не зовсім розважальний, будьмо відверті. На тому ж ютубі є шикарні канали, а в загальному їм багато, набагато більше, ніж ви можете подумати. Але авдиторія у них — такоє. І часто це тому, що українські креатори чомусь вважають, що такий контент має бути увесь такий натхненний, такий весь не такий, мова має бути виключно літературна без натяку на шокання і гекання, а теми — виключно про долю українського народу та важкий історичний шлях. Ну і трошки про Територію А.
А чого дійсно не вистачає, щоб дійсно залучати широку авдиторію, так це, курва, контенту для широкої авдиторії. Скажу прямо — у нас не вистачає всратого контенту, заліпушних тупих ютуб-каналів, катастрофічно мало україномовної бидло-музики (і тут я геть не іронізую), майже немає свого контенту, що слідує популярним трендовим форматам. А якщо його нема, або він нудний, то, відповідно, дітиська дивитимуться туди, де він є, і який вони зрозуміють. Йєп. Російський контент.
Ось я, до прикладу, відкрив для себе кілька шикарних закордонних ютуберів з авдиторією по кілька мільйонів підписників (вони ше й тусять разом і пишуть класні колаби), і знаєте, який у них контент? Максимально всратий. Я не про якість, а про наповнення. Він суто розважальний і максимально тупий. І саме тому я в нього залипаю як кіт в пусту стінку. Огляди дебільних фільмів, реакції на реклами в інстаграмі, ржач над тіктоками — освітньої цінности нуль, культурної цінности нуль, але я від них того і не чекаю, я чекаю якраз оцієї тупости, аби втикнуть відяшку-другу під чай і тупо погигикать.
Ось такий контент я всіляко вітатиму від українських креаторів, бо він приверне увагу максимально широких вертств, в першу чергу дітисьок, а вже потім, коли завдяки ним буде утворено стале україненомовне оточення, ці самі дітиська почнуть відкривати для себе і серйозніші канали, і тоді поняття “український ютуб” стане дійсно явищем, а не надлюдськими, але часто марними зусиллями.
Я дуже серйозно кажу — для популяризації українського контенту повинно існувати купа всього дибільного, всратого, гигикального, бидляцького. Якщо людині смішно коли пердять, ти не змусиш її сміятися над літературними каламбурами. Коли людині подобається гопницька музика, ти не змусиш її слухати Плач Єремії. Але ти можеш дати їй український аналог, ввести її в український культурний контекст через те, що близько цій людині. Не можеш перемогти — очолюй.
І ясне діло, перша реакція буде — “Бабіч, ну пиздіть то харашо, а де його взять?!”. На шо я відповім — робіть. Будьте тими, хто розпочне це, будьте піонерами всратого україномовного ютубу, пишіть тік-токи, обсирайте чужі тік-токи, гигикайте в кадрі над фільмами, пишіть розпаковки, фільмуйте як ваш кіт лиже яйця — тільки робіть це українською.
Є одна така довгограюча дискусія в українському інтернет-просторі, як “чому ж молодь не споживає україномовний контент, бозє-бозє?”. В цих баталіях зламано не одну сотню пісюнів, якими закидають одне одного учасники суперечки, сумарний кілометраж маршрутів з точки А в точку “нахуй” наближається до периметру Сонячної системи, а істина усе так само десь поряд.
То чого ж молодь не споживає україномовний контент? Ну давайте так — споживає, але могло би бути краще. Чому? На мою особисту думку, цей контент — в більшости своїй рафінований і… ну… не те шоб нудний, але не зовсім розважальний, будьмо відверті. На тому ж ютубі є шикарні канали, а в загальному їм багато, набагато більше, ніж ви можете подумати. Але авдиторія у них — такоє. І часто це тому, що українські креатори чомусь вважають, що такий контент має бути увесь такий натхненний, такий весь не такий, мова має бути виключно літературна без натяку на шокання і гекання, а теми — виключно про долю українського народу та важкий історичний шлях. Ну і трошки про Територію А.
А чого дійсно не вистачає, щоб дійсно залучати широку авдиторію, так це, курва, контенту для широкої авдиторії. Скажу прямо — у нас не вистачає всратого контенту, заліпушних тупих ютуб-каналів, катастрофічно мало україномовної бидло-музики (і тут я геть не іронізую), майже немає свого контенту, що слідує популярним трендовим форматам. А якщо його нема, або він нудний, то, відповідно, дітиська дивитимуться туди, де він є, і який вони зрозуміють. Йєп. Російський контент.
Ось я, до прикладу, відкрив для себе кілька шикарних закордонних ютуберів з авдиторією по кілька мільйонів підписників (вони ше й тусять разом і пишуть класні колаби), і знаєте, який у них контент? Максимально всратий. Я не про якість, а про наповнення. Він суто розважальний і максимально тупий. І саме тому я в нього залипаю як кіт в пусту стінку. Огляди дебільних фільмів, реакції на реклами в інстаграмі, ржач над тіктоками — освітньої цінности нуль, культурної цінности нуль, але я від них того і не чекаю, я чекаю якраз оцієї тупости, аби втикнуть відяшку-другу під чай і тупо погигикать.
Ось такий контент я всіляко вітатиму від українських креаторів, бо він приверне увагу максимально широких вертств, в першу чергу дітисьок, а вже потім, коли завдяки ним буде утворено стале україненомовне оточення, ці самі дітиська почнуть відкривати для себе і серйозніші канали, і тоді поняття “український ютуб” стане дійсно явищем, а не надлюдськими, але часто марними зусиллями.
Я дуже серйозно кажу — для популяризації українського контенту повинно існувати купа всього дибільного, всратого, гигикального, бидляцького. Якщо людині смішно коли пердять, ти не змусиш її сміятися над літературними каламбурами. Коли людині подобається гопницька музика, ти не змусиш її слухати Плач Єремії. Але ти можеш дати їй український аналог, ввести її в український культурний контекст через те, що близько цій людині. Не можеш перемогти — очолюй.
І ясне діло, перша реакція буде — “Бабіч, ну пиздіть то харашо, а де його взять?!”. На шо я відповім — робіть. Будьте тими, хто розпочне це, будьте піонерами всратого україномовного ютубу, пишіть тік-токи, обсирайте чужі тік-токи, гигикайте в кадрі над фільмами, пишіть розпаковки, фільмуйте як ваш кіт лиже яйця — тільки робіть це українською.
#коштозбори станом на ранок 7 червня
НезамовленийХепіМіл
4,252.00₴ █░░░░░░░░░ 22,008.00₴
Літня форма
9,660.00₴ ███░░░░░░░ 28,500.00₴
Реквізити до коштозборів тут
НезамовленийХепіМіл
4,252.00₴ █░░░░░░░░░ 22,008.00₴
Літня форма
9,660.00₴ ███░░░░░░░ 28,500.00₴
Реквізити до коштозборів тут
#мислівслухі
Йшов ведмідь лісом, бачить — новий цікавий проєкт від лідера індустрії в своїй галузі, з конкурентною зарплатою і дружнім колективом, сів в нього і вигорів.
Тема вигорання в ІТ є дуже популярною, бо проблема вічна, болюча і на ній можна стригти бабло, влаштовуючи нескінченні семінари “Як боротися з вигоранням”. Я стикався з ним не раз і не два, вигораючи від роботи так, що часом виникало бажання кинути все нахуй і піти в гори пасти корови́.
Але річ у тім, що вигоряти можна не тільки від роботи, і не тільки в ІТ. Це взагалі явище, з галуззю не пов’язане, але саме айтішечка у нас фактично першою про нього заговорила, от всі і думають, що вигорають тільки програмісти, бо у них рядочки коду в пам’ять не вміщаються, от вони і нервуються. В інших аспектах життя у нас зазвичай це називається “ааа, втомився, то тобі у відпустку треба”. Якось так у нас історично склалося, що від роботи можна хіба час від часу втомлюватися, а вот заїбатися до до останньої волосини на сраці — нє.
І так, треба дійсно розрізняти, коли ти просто заїбався, а коли тобі остопизділо так, що хочеться ригать від самої думки. От останнє — це вигорів. Якщо розглянути на прикладі мого каналу, то зараз я знаходжусь на стадії “підзаєбався”. Не тому, шо ви якісь хуйові, чи я награвся, просто така хвилька йде, що я от і хочу писати, а просто нічо сраку не пече, от тому й звертаюся до вас за темами. А раніше, на початку каналу, я і по два дописи в день робив, і казки щотижня, отето всьо. Це — не вигорів. Це — вийшов на прийнятний для себе темп і підлаштовуюсь під обставини.
А от якби я тижня два сюда вопше нічо не писав і тільки з апатією дивився, як народ відписується — оце вже вигорів. Бо вигоряння емоційне — це коли тобі па-ху-ю.
Від моїх любих підписників звучало питання як же я борюся з вигоранням. Мій секрет в останні кілька років — я не дозволяю собі зайобуватись. Не останньою мірою це можливе завдяки тому, що я працюю в продукті, і, по суті, сам собі регулюю темп і навантаження роботи. І це, як виявилося — срібна куля. Коли менеджмент дозволяє тобі регулювати такі аспекти, це дорогого варте, адже прямим наслідком цього є моя ефективність протягом тривалого часу і відсутність бажання переїбать когось кріслом (а на деяких попередніх роботах воно було).
Колись, коли я був молодий, і я ще не знав слова “вигорання”, але воно в мене вже бувало, я влаштовував собі “перезавантаження” раз на пару місяців — набухувався до зелених соплів і типу такий казав собі як я класно розвіявся. Насправді ж, воно працювало тому, що мені пару днів було настільки хуйово, що я просто не міг ні про шо думати, вот і “розвіювався”. Цей спосіб не раджу, хіба заради дослідницького інтересу спробувати.
Зараз же у мене в черзі стільки всяких різних справ, що я тупо не встигаю заїбаться жодною з них, так шо можна сказать, шо я відкрив свій особистий універсальний спосіб боротьби з вигоранням — міняти фокус настільки часто, наскільки це можливо.
А, ну і що дуже важливо — не існує єдиного вірного способу. Тупо не існує. Все індивідуально. Але головний, ключовий момент — це перемкнути увагу на щось інше на достатній період часу і досягти там якогось результату, бо просто кидаться туда-сюда то ще гірше, бо й згориш к чорту і не зробиш ніхуя.
Йшов ведмідь лісом, бачить — новий цікавий проєкт від лідера індустрії в своїй галузі, з конкурентною зарплатою і дружнім колективом, сів в нього і вигорів.
Тема вигорання в ІТ є дуже популярною, бо проблема вічна, болюча і на ній можна стригти бабло, влаштовуючи нескінченні семінари “Як боротися з вигоранням”. Я стикався з ним не раз і не два, вигораючи від роботи так, що часом виникало бажання кинути все нахуй і піти в гори пасти корови́.
Але річ у тім, що вигоряти можна не тільки від роботи, і не тільки в ІТ. Це взагалі явище, з галуззю не пов’язане, але саме айтішечка у нас фактично першою про нього заговорила, от всі і думають, що вигорають тільки програмісти, бо у них рядочки коду в пам’ять не вміщаються, от вони і нервуються. В інших аспектах життя у нас зазвичай це називається “ааа, втомився, то тобі у відпустку треба”. Якось так у нас історично склалося, що від роботи можна хіба час від часу втомлюватися, а вот заїбатися до до останньої волосини на сраці — нє.
І так, треба дійсно розрізняти, коли ти просто заїбався, а коли тобі остопизділо так, що хочеться ригать від самої думки. От останнє — це вигорів. Якщо розглянути на прикладі мого каналу, то зараз я знаходжусь на стадії “підзаєбався”. Не тому, шо ви якісь хуйові, чи я награвся, просто така хвилька йде, що я от і хочу писати, а просто нічо сраку не пече, от тому й звертаюся до вас за темами. А раніше, на початку каналу, я і по два дописи в день робив, і казки щотижня, отето всьо. Це — не вигорів. Це — вийшов на прийнятний для себе темп і підлаштовуюсь під обставини.
А от якби я тижня два сюда вопше нічо не писав і тільки з апатією дивився, як народ відписується — оце вже вигорів. Бо вигоряння емоційне — це коли тобі па-ху-ю.
Від моїх любих підписників звучало питання як же я борюся з вигоранням. Мій секрет в останні кілька років — я не дозволяю собі зайобуватись. Не останньою мірою це можливе завдяки тому, що я працюю в продукті, і, по суті, сам собі регулюю темп і навантаження роботи. І це, як виявилося — срібна куля. Коли менеджмент дозволяє тобі регулювати такі аспекти, це дорогого варте, адже прямим наслідком цього є моя ефективність протягом тривалого часу і відсутність бажання переїбать когось кріслом (а на деяких попередніх роботах воно було).
Колись, коли я був молодий, і я ще не знав слова “вигорання”, але воно в мене вже бувало, я влаштовував собі “перезавантаження” раз на пару місяців — набухувався до зелених соплів і типу такий казав собі як я класно розвіявся. Насправді ж, воно працювало тому, що мені пару днів було настільки хуйово, що я просто не міг ні про шо думати, вот і “розвіювався”. Цей спосіб не раджу, хіба заради дослідницького інтересу спробувати.
Зараз же у мене в черзі стільки всяких різних справ, що я тупо не встигаю заїбаться жодною з них, так шо можна сказать, шо я відкрив свій особистий універсальний спосіб боротьби з вигоранням — міняти фокус настільки часто, наскільки це можливо.
А, ну і що дуже важливо — не існує єдиного вірного способу. Тупо не існує. Все індивідуально. Але головний, ключовий момент — це перемкнути увагу на щось інше на достатній період часу і досягти там якогось результату, бо просто кидаться туда-сюда то ще гірше, бо й згориш к чорту і не зробиш ніхуя.
#коштозбори станом на ранок 8 червня
НезамовленийХепіМіл
6,086.00₴ (+1,834)
██░░░░░░░░ 22,092.00₴
Літня форма
17,680.00₴ (+8,020)
██████░░░░ 28,500.00₴
Реквізити до коштозборів тут
НезамовленийХепіМіл
6,086.00₴ (+1,834)
██░░░░░░░░ 22,092.00₴
Літня форма
17,680.00₴ (+8,020)
██████░░░░ 28,500.00₴
Реквізити до коштозборів тут
#мислівслухі
Одним з питань від читачів виявилося досить неочікуване “Як ти ставишся до оцінювання в школі” в контексті наскільки це важливо взагалі під час війни.
Я вважаю, що під час війни важливо максимально все, і підтримування стану нормальности — одне з найголовніших завдань. Я, та й не тільки я, про це уже писав, і писатиму ще неодноразово — війна не виправдання для того, щоб усе пішло по пизді. Я, звичайно, кажу про міста, біля яких не йдуть активні бойові дії, ясне діло, що ти особливо не посьорбаєш чаю під новини, коли на сусідньому городі перестрілюються танки.
Розглянемо наше питання в загальному, а потім в контексті війни, це типу дві різних думки вийде. Так от, оцінювання в загальному, будь яке, не може бути на 100% об’єктивним в умовах нашої системи освіти, від цього нікуди не дітися. Будуть і улюбленці, і ті, кого вчителі чмирять просто бо можуть, будуть і ті, хто просто вийобується, як, до прикладу, ті, хто каже “Я на 12 і сам не знаю, тому вам і не поставлю в жизнь”, і всяке таке. Об’єктивність з’явиться тоді, коли оцінювання буде 100% анонімне, і ще й не однією людину, з суперчіткими критеріями, можливістю апеляції, штрафними санкціями для тих, хто оце любить повийобуватись, ну ви поняли. Неможливе воно. Тому вже як є. З іншої сторони оцінювання тупо необхідне, бо воно якби є показовим критерієм успішности, прогресу і інших умних слів. А ще система оцінювання — яка-ніяка система мотивації. І якщо таку систему забрати, то навіть потенційні відмінники можуть просто положить на навчання пісюн. Ви поняли.
Тепер друга чаcтина питання. Оцінки під час війни, чи вони доречні, чи потрібні, чи важливі? Моя відповідь — так. Навчальний процес має тривати там, де це можливо, і відбуватися за максимально нормальним сценарієм, частиною якого є і оцінювання. Я не бачу сенсу списувати на війну якісь зміни в таких речах. От уявіть собі ситуацію — проходить скількись років, війна давно закінчилася, ви приймаєте на роботу тіпочка, який умовно ліву руку від правої відрізняє тільки тому шо на одній зелений кружечок, а на другій червоний квадратик. І ви задаєтесь питанням — а чого він такий довбойоб? І такі — “ааа, він під час війни вчився, їм оцінки не ставили, тоді норм”. Сумніваюсь, що ви хочете опинитися в подібній ситуації.
Тому я наполягаю на тому, що підтримувати максимально досяжну нормальність в будь-яких процесах, навіть якщо морально складно, навіть якщо “ось вони там в окопах, під кулями, а ми тут каву п’єм і оцінки ставим”. У мене є таке відчуття, що наші захисники взялися за зброю не для того, аби школи випускали довбойобів без оцінок бо война. Тому ще раз, уже не про оцінки — навіть у воєнний час життя має бути максимально нормальним там, де це є можливим.
Інакше нахуя це все?
Одним з питань від читачів виявилося досить неочікуване “Як ти ставишся до оцінювання в школі” в контексті наскільки це важливо взагалі під час війни.
Я вважаю, що під час війни важливо максимально все, і підтримування стану нормальности — одне з найголовніших завдань. Я, та й не тільки я, про це уже писав, і писатиму ще неодноразово — війна не виправдання для того, щоб усе пішло по пизді. Я, звичайно, кажу про міста, біля яких не йдуть активні бойові дії, ясне діло, що ти особливо не посьорбаєш чаю під новини, коли на сусідньому городі перестрілюються танки.
Розглянемо наше питання в загальному, а потім в контексті війни, це типу дві різних думки вийде. Так от, оцінювання в загальному, будь яке, не може бути на 100% об’єктивним в умовах нашої системи освіти, від цього нікуди не дітися. Будуть і улюбленці, і ті, кого вчителі чмирять просто бо можуть, будуть і ті, хто просто вийобується, як, до прикладу, ті, хто каже “Я на 12 і сам не знаю, тому вам і не поставлю в жизнь”, і всяке таке. Об’єктивність з’явиться тоді, коли оцінювання буде 100% анонімне, і ще й не однією людину, з суперчіткими критеріями, можливістю апеляції, штрафними санкціями для тих, хто оце любить повийобуватись, ну ви поняли. Неможливе воно. Тому вже як є. З іншої сторони оцінювання тупо необхідне, бо воно якби є показовим критерієм успішности, прогресу і інших умних слів. А ще система оцінювання — яка-ніяка система мотивації. І якщо таку систему забрати, то навіть потенційні відмінники можуть просто положить на навчання пісюн. Ви поняли.
Тепер друга чаcтина питання. Оцінки під час війни, чи вони доречні, чи потрібні, чи важливі? Моя відповідь — так. Навчальний процес має тривати там, де це можливо, і відбуватися за максимально нормальним сценарієм, частиною якого є і оцінювання. Я не бачу сенсу списувати на війну якісь зміни в таких речах. От уявіть собі ситуацію — проходить скількись років, війна давно закінчилася, ви приймаєте на роботу тіпочка, який умовно ліву руку від правої відрізняє тільки тому шо на одній зелений кружечок, а на другій червоний квадратик. І ви задаєтесь питанням — а чого він такий довбойоб? І такі — “ааа, він під час війни вчився, їм оцінки не ставили, тоді норм”. Сумніваюсь, що ви хочете опинитися в подібній ситуації.
Тому я наполягаю на тому, що підтримувати максимально досяжну нормальність в будь-яких процесах, навіть якщо морально складно, навіть якщо “ось вони там в окопах, під кулями, а ми тут каву п’єм і оцінки ставим”. У мене є таке відчуття, що наші захисники взялися за зброю не для того, аби школи випускали довбойобів без оцінок бо война. Тому ще раз, уже не про оцінки — навіть у воєнний час життя має бути максимально нормальним там, де це є можливим.
Інакше нахуя це все?
#коштозбори станом на ранок 9 червня
НезамовленийХепіМіл
7,181.00₴ (+1,095)
███░░░░░░░ 22,092.00₴
✅ Літня форма
29,500.00₴ (+11,820)
██████████ 28,500.00₴
Реквізити до коштозборів тут
НезамовленийХепіМіл
7,181.00₴ (+1,095)
███░░░░░░░ 22,092.00₴
✅ Літня форма
29,500.00₴ (+11,820)
██████████ 28,500.00₴
Реквізити до коштозборів тут
Сьогодні четвер, а це означає — #день_кукухи на каналі! Це день, коли ми нагадуємо собі, що наше ментальне здоров’я — один з найбільших скарбів нашого життя, і ми повинні берегти його понад усе. Як я вже казав — боєць, у якого поїхала кукуха, вже більше не боєць. Незалежно від того, що у бійця в руках — чи то зброя, чи то клавіатура, чи то інструменти. Ми з вами — усі бійці в цій війні, і у кожного свій фронт, який нам потрібно тримати спільними зусиллями. Ми не русня, у нас кожна людина на вагу золота, тому я вкотре наголошую — бережіть менталочку, на неї гіпс не накладеш якшо зламається.
Тому традиційно цей допис присвячується усім хорошим речам, великим та маленьким, що сталися з нами за цей тиждень, і почну я, теж традиційно, з себе.
Ви би знали, як я чекав на сьогоднішній день, би поділитися з вами новиною! Як ви пам’ятаєте, я вже певний час ношусь з ідеєю літературного твору обсягом трошки більше за допис в каналі ). Так от. Я почав. Ще не сам твір, а вирішив рухатися дещо повільніше і цікавіше, а саме — я почати будувати свій вигаданий світ, описуючи різні його аспекти та деталі в різних оповідях. Деякі повинні стати важливими частинами майбутньої історії, бо впливатимуть на події та героїв, деякі ж — просто описуватимуть світ кінця 21-го століття, в якому відбуватимуться події. Мені самому стало цікаво дослідити цей світ, створити його історичний таймлайн, який походить від нашого. Я не хочу вигадувати просто фантастичний світ тому, що він має бути фантастичним, мені хотілося б, щоб моя історія сприймалась такою, в яку можна повірити. Якось так.
Писати великі за обсягом розповіді виявилось набагато складніше, аніж казочки для каналу, тому рухатимусь повільно, і опублікую перший твір лише тоді, коли буду задоволений кожною його літерою, тому не очікуйте скорого занурення в пригоди мого протагоніста, бо його самого ще не існує в слові ). Перша розповідь писатиметься трошки довше, аніж я очікував, бо я зрозумів, який підхід мені пасує — спочатку викласти саму історію в слово, хай як грубо та нечитабельно, а потім відшліфувати, доповнити, розкрити усі деталі. Тож, здається мені, що фінальна версія буде рази в три більша за чорнетку ). І, хоч процес іде доволі повільно, але я надзвичайно мотивований довести його до кінця.
І ще виявилося, що писати мені допомагає правильно підібрана музика. І першу розповідь я пишу під Arch Enemy. Можливо, це дасть вам підказку про настрій твору ;)
А що гарного та хорошого сталося у вас, котики?
Тому традиційно цей допис присвячується усім хорошим речам, великим та маленьким, що сталися з нами за цей тиждень, і почну я, теж традиційно, з себе.
Ви би знали, як я чекав на сьогоднішній день, би поділитися з вами новиною! Як ви пам’ятаєте, я вже певний час ношусь з ідеєю літературного твору обсягом трошки більше за допис в каналі ). Так от. Я почав. Ще не сам твір, а вирішив рухатися дещо повільніше і цікавіше, а саме — я почати будувати свій вигаданий світ, описуючи різні його аспекти та деталі в різних оповідях. Деякі повинні стати важливими частинами майбутньої історії, бо впливатимуть на події та героїв, деякі ж — просто описуватимуть світ кінця 21-го століття, в якому відбуватимуться події. Мені самому стало цікаво дослідити цей світ, створити його історичний таймлайн, який походить від нашого. Я не хочу вигадувати просто фантастичний світ тому, що він має бути фантастичним, мені хотілося б, щоб моя історія сприймалась такою, в яку можна повірити. Якось так.
Писати великі за обсягом розповіді виявилось набагато складніше, аніж казочки для каналу, тому рухатимусь повільно, і опублікую перший твір лише тоді, коли буду задоволений кожною його літерою, тому не очікуйте скорого занурення в пригоди мого протагоніста, бо його самого ще не існує в слові ). Перша розповідь писатиметься трошки довше, аніж я очікував, бо я зрозумів, який підхід мені пасує — спочатку викласти саму історію в слово, хай як грубо та нечитабельно, а потім відшліфувати, доповнити, розкрити усі деталі. Тож, здається мені, що фінальна версія буде рази в три більша за чорнетку ). І, хоч процес іде доволі повільно, але я надзвичайно мотивований довести його до кінця.
І ще виявилося, що писати мені допомагає правильно підібрана музика. І першу розповідь я пишу під Arch Enemy. Можливо, це дасть вам підказку про настрій твору ;)
А що гарного та хорошого сталося у вас, котики?
На честь дня кукухи вирішив щонайменше на тиждень повиходити з усіх соцмереж — твітеру, фісбуку, лінкедіну. Кукушка в мене не титанова і, відверто, починає трошки підтріскувати від постійних емоціних гойдалок, а якщо ще брати до уваги, що бульбашки в цих соцемережах абсолютно різні, то гойдає з усіх сторін дай боже.
Звичайно, від того, що я перестану читати всякі новості, війна раптом не припиниться, і вся та хуйня відбуватися не перестане. Але шось я подумав, шо зрадоньки з переможенькою поки мені достатньо, тому вивільню час і натхнення залипати в стрічці на більш корисні для мене речі. Зокрема на написання тієї самої дебютної розповіді, про яку я вам розказав дописом вище.
Тож я натис “Вийти” скрізь, і дуже сподіваюсь, що вже за тиждень ми з вами будем обговорювати наскільки нездалою у мене вийшла розповідь “Синдром Павлóвої”, що має закласти підвалини для чогось більшого.
Бережіть голівоньку, любі мої ;)
P.S. Тут я лишаюсь, ви не подумайте чого грішного
Звичайно, від того, що я перестану читати всякі новості, війна раптом не припиниться, і вся та хуйня відбуватися не перестане. Але шось я подумав, шо зрадоньки з переможенькою поки мені достатньо, тому вивільню час і натхнення залипати в стрічці на більш корисні для мене речі. Зокрема на написання тієї самої дебютної розповіді, про яку я вам розказав дописом вище.
Тож я натис “Вийти” скрізь, і дуже сподіваюсь, що вже за тиждень ми з вами будем обговорювати наскільки нездалою у мене вийшла розповідь “Синдром Павлóвої”, що має закласти підвалини для чогось більшого.
Бережіть голівоньку, любі мої ;)
P.S. Тут я лишаюсь, ви не подумайте чого грішного
UPD: Збір завершено!
#НезамовленийХепіМіл
Доброго ранку, котики. Сьогодні вже водинадцяте проводимо з вами Незамовлений ХепіМіл, символічну акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 263 дитини, що замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 263 ХепіМіли коштував б 22,092 гривні. І саме таку суму я хочу сьогодні разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
22,092 гривні. 263 символічних ХепіМіли.
22,092.66₴ ██████████ 22,092.00₴
Сьогодні починаємо з суми 8,181.00₴.
P.S. Переглянути результати попередніх зборів можна за хештегом #НезамовленийХепіМіл
#НезамовленийХепіМіл
Доброго ранку, котики. Сьогодні вже водинадцяте проводимо з вами Незамовлений ХепіМіл, символічну акцію на вшанування пам’яті дітей, що загинули від рук окупанта.
Чому ХепіМіл? Була у нас в сім’ї до вторгнення така традиція — щоп’ятниці усім дітиськам нашим обов’язково замовляли ХепіМіл в Макдональдсі. Потім всі сідали, вмикали якогото мультика або кіно і сиділи всі разом, дивилися і плямкали картопелькою фрі. Зараз, очевидно, ми ХепіМіл замовити не можемо. А також цього не зможуть зробити усі 263 дитини, що замордовані на сьогодні русньой.
Один ХепіМіл коштував 84 гривні. 263 ХепіМіли коштував б 22,092 гривні. І саме таку суму я хочу сьогодні разом з вами зібрати та передати Марті Левченко з Чернівців, засновниці дитячого центру «Мрія Марти» що опікується нині дітьми з Маріуполя та інших міст, що потерпіли від московської навали.
22,092 гривні. 263 символічних ХепіМіли.
22,092.66₴ ██████████ 22,092.00₴
Сьогодні починаємо з суми 8,181.00₴.
P.S. Переглянути результати попередніх зборів можна за хештегом #НезамовленийХепіМіл
#мислівслухі
Короче, валявся я вчора в ліжечку, кайфував від зустрічі із знайомими пружинками, і шото в голові як всігда начала якато хуйня крутиться, а конкретно — один з епізодів дрімучої юности, в деталі не вдаватимусь, але мозок почав займатися класичною їбланиною “а вот якшо б ти тоді здєлав отак і отак, то всьо було би савсєм по другому!”. Я на початках ще піддався цьому мудилі, і таки почав крутити ту ситуація і так, і сяк, вигадувати різні варіанти, в яких я був просто ахуєнний, і всьо шло по другому, а потім такий собі подумав — а хулі я роблю? Нє, ну я розумію, шо чисто теоретично можна іноді погратися в альтернативну історію, але ж не забурюватися в те на пару годин замість сну.
Я один з тих, хто вірить в паралельні реальності та подорожі в часі. Тільки єдина машина часу, яка нам доступна, це наші спогади (а вони до всього, як довела наука, ще й безбожно пиздять), а ці паралельні реальності ніхто в жизні не побачить, бо вони какби паралельні. Я прихильник теорії, що існує нескінченна кількість імовірностей, кожна з яких щомиті породжує нові імовірності і так далі. Уявіть, що усе, що могло статися — стається, ще й одночасно, але розгалужується на міріади паралельних таймлайнів, а ваше Я, ваша свідомість, усвідомлює себе лише в одному потоці з цього незліченного числа. Це не значить, що в інших таймлайнах ви не усвідомлюєте себе, це значить, що вони ізольовані, і ви просто не знаєте, що відбувається на паралельній лінії. Кожного з нас одночасно — нескінченна кількість.
І в якійсь з цих ниток імовірностей я спився десять років тому, в якійсь живу пересічним життям пересічної людини і навіть пару раз їздив у відпустку до Єгипту, в іншій одружився на дівчинці, з якою зустрічався в 18 років, ще в якійсь немає війни, в другій війни не могло і бути, бо не існує росії (мій улюблений таймлайн), ще в іншому таймлайні я наймолодший Президент України, і так до нескінченности. Але щоразу як я починаю крутити в голові подібні сценарії, я вкотре впевнююсь, що як усе-таки чудово, що ми, люди, сприймаємо фізичний світ саме так, і фактично живемо в одному таймлайні. Мене в моєму все устраює.
Кожна дія, якою б вона не була, привела мене, вас усіх до цього моменту, яким би він не був. Чи чудовий цей момент? Для кожного по своєму, але я знаходжу особливо прекрасним те, що не можемо передбачити на всі 100% майбутнє, і усе так само несемося однією з гілок незбагненного мережива ймовірностей, не знаючи, що чекає на нас попереду.
Чи хотів би я щось змінити в минулому? І так, і ні. З однієї сторони, у кожного є якісь такі моменти, які не дають спати ночами, але, з мого досвіду, переважна більшість таких епізодів — лише ваш особистий крінж, який не пам’ятає ніхто (ну, крім тих людей, які то бачили і запомнили і тепер травлять такі крінжові байки за пивом, але ви з ними уже не спілкуєтесь років 15 і це заєбісь), а дійсно глобально поворотних моментів не так уже й багато. І так, дійсно, іноді хочеться перенестись назад, все зробити по-іншому (це патамуша ми щас такі умні дохуя), але чи варто? Чи будемо ми — ми? Адже усе, що відбувається з нами, увесь світ, що вирує довкола, кожна мить, подія, рішення — роблять нас саме тими, ким ми є в дану мить.
І лише від нас залежить, якою ниткою імовірностей ми підемо далі.
Короче, валявся я вчора в ліжечку, кайфував від зустрічі із знайомими пружинками, і шото в голові як всігда начала якато хуйня крутиться, а конкретно — один з епізодів дрімучої юности, в деталі не вдаватимусь, але мозок почав займатися класичною їбланиною “а вот якшо б ти тоді здєлав отак і отак, то всьо було би савсєм по другому!”. Я на початках ще піддався цьому мудилі, і таки почав крутити ту ситуація і так, і сяк, вигадувати різні варіанти, в яких я був просто ахуєнний, і всьо шло по другому, а потім такий собі подумав — а хулі я роблю? Нє, ну я розумію, шо чисто теоретично можна іноді погратися в альтернативну історію, але ж не забурюватися в те на пару годин замість сну.
Я один з тих, хто вірить в паралельні реальності та подорожі в часі. Тільки єдина машина часу, яка нам доступна, це наші спогади (а вони до всього, як довела наука, ще й безбожно пиздять), а ці паралельні реальності ніхто в жизні не побачить, бо вони какби паралельні. Я прихильник теорії, що існує нескінченна кількість імовірностей, кожна з яких щомиті породжує нові імовірності і так далі. Уявіть, що усе, що могло статися — стається, ще й одночасно, але розгалужується на міріади паралельних таймлайнів, а ваше Я, ваша свідомість, усвідомлює себе лише в одному потоці з цього незліченного числа. Це не значить, що в інших таймлайнах ви не усвідомлюєте себе, це значить, що вони ізольовані, і ви просто не знаєте, що відбувається на паралельній лінії. Кожного з нас одночасно — нескінченна кількість.
І в якійсь з цих ниток імовірностей я спився десять років тому, в якійсь живу пересічним життям пересічної людини і навіть пару раз їздив у відпустку до Єгипту, в іншій одружився на дівчинці, з якою зустрічався в 18 років, ще в якійсь немає війни, в другій війни не могло і бути, бо не існує росії (мій улюблений таймлайн), ще в іншому таймлайні я наймолодший Президент України, і так до нескінченности. Але щоразу як я починаю крутити в голові подібні сценарії, я вкотре впевнююсь, що як усе-таки чудово, що ми, люди, сприймаємо фізичний світ саме так, і фактично живемо в одному таймлайні. Мене в моєму все устраює.
Кожна дія, якою б вона не була, привела мене, вас усіх до цього моменту, яким би він не був. Чи чудовий цей момент? Для кожного по своєму, але я знаходжу особливо прекрасним те, що не можемо передбачити на всі 100% майбутнє, і усе так само несемося однією з гілок незбагненного мережива ймовірностей, не знаючи, що чекає на нас попереду.
Чи хотів би я щось змінити в минулому? І так, і ні. З однієї сторони, у кожного є якісь такі моменти, які не дають спати ночами, але, з мого досвіду, переважна більшість таких епізодів — лише ваш особистий крінж, який не пам’ятає ніхто (ну, крім тих людей, які то бачили і запомнили і тепер травлять такі крінжові байки за пивом, але ви з ними уже не спілкуєтесь років 15 і це заєбісь), а дійсно глобально поворотних моментів не так уже й багато. І так, дійсно, іноді хочеться перенестись назад, все зробити по-іншому (це патамуша ми щас такі умні дохуя), але чи варто? Чи будемо ми — ми? Адже усе, що відбувається з нами, увесь світ, що вирує довкола, кожна мить, подія, рішення — роблять нас саме тими, ким ми є в дану мить.
І лише від нас залежить, якою ниткою імовірностей ми підемо далі.
#короткий_зміст_попередніх_серій
6 травня − 10 червня
#мислівслухі
— Нам потрібен бидлоконтент
— Про вигорання
— Чи потрібен шкільний табель під час війни?
— День кукухи на каналі
— Чи варто міняти минуле?
#всяке
— Я устав, я мухожук
Маєте питання до Бабіча? Цікаво дізнатися мою нездалу щодо тієх чи іншої теми і вважаєте, що це варте окремого допису? Тоді питайте тут в коментарях, на найцікавіші запитання я обов’язково відреагую у вигляді дописів протягом наступного тижня, а всі інші тупо проігнорю (насправді ні, веду прихований списочок).
Всіх люблю, всіх цілую.
6 травня − 10 червня
#мислівслухі
— Нам потрібен бидлоконтент
— Про вигорання
— Чи потрібен шкільний табель під час війни?
— День кукухи на каналі
— Чи варто міняти минуле?
#всяке
— Я устав, я мухожук
Маєте питання до Бабіча? Цікаво дізнатися мою нездалу щодо тієх чи іншої теми і вважаєте, що це варте окремого допису? Тоді питайте тут в коментарях, на найцікавіші запитання я обов’язково відреагую у вигляді дописів протягом наступного тижня, а всі інші тупо проігнорю (насправді ні, веду прихований списочок).
Всіх люблю, всіх цілую.
#стаття
Ніхто того не чекав і не просив, та я все одно продовжую серію розважально-пізнавальних публікацій, і сьогодні до вашої уваги стаття про HTML, що то за звір, звідки взявся, для чого потрібен, що з ним можна робить і всяке таке. Маєте час і натхнення? Заваріть чайочку і гайда до читання!
P.S. Нагадую, що ці статті — а) розважальні б) в першу чергу розраховані на новачків.
Стаття “Шо то ше за HTML?!”
Ніхто того не чекав і не просив, та я все одно продовжую серію розважально-пізнавальних публікацій, і сьогодні до вашої уваги стаття про HTML, що то за звір, звідки взявся, для чого потрібен, що з ним можна робить і всяке таке. Маєте час і натхнення? Заваріть чайочку і гайда до читання!
P.S. Нагадую, що ці статті — а) розважальні б) в першу чергу розраховані на новачків.
Стаття “Шо то ше за HTML?!”
sergiybabich.github.io
Шо то ше за HTML?!
Що таке HTML? Для чого він? Хто його придумав, що керувало цією людиною, хто стоїть за моїм улюбленим інтернетом і можливістю слати гіфки в вайбері? До чого тут якісь документи, якщо у мене вже є “Дія”? Якщо вас цікавлять питання, ласкаво прошу пройти зі…
Вітаю всіх котиків, новоприбулих та тих, хто з нами вже давно!
А тих, хто втік і відписався (особливо тих декількох, хто вирішив сьогодні, що стаття про HTML — ну це вже занадто, не ожидали такої хуйні від тебе, Бабіч, не ожидали…) не вітаю. В ефірі регулярна рубрика “Шо це за брєд, шо за Бабіч вопше?”, в якій я розказую шо це брєд і шо це за Бабіч вопше. Це мій особистий канал, в який я дописую усю різноманітну маячню, що приходить мені в голову. Це не ЗМІ, не офіційне джерело інформації, не експертний блог, в якому можна отримати компетентну оцінку актуальних подій. Це — мислівслухи, казочки, статті на професійну тематику і всяке проче. Всі без виключення дописи суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Я не блогір і не женусь за багатомільйонною авдиторією, тому не просуваю цей канал за порадами маркетологів, не проводжу гівевеїв заради набивання підписників, навпаки — якщо вам не пасує те, що ви читаєте в цьому каналі, то не мучте сраку і відписуйтесь зразу, я зла не держатиму. А якщо ж вам подобається — ставте лайки, коментуйте, беріть участь в дискусіях, запрошуйте друзів, колег і рідню, я радий бачити кожного з вас.
Щотижня у нас відбувається спільний коштозбір Незамовлений ХепіМіл, в рамках якого ми вже передали 200,676 грн до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти». Таких коштозборів ми провели уже 11, і щотижня усе важче й важче це робити, бо 1 квітня ми розпочинали з суми в 12,852 гривні, а останній збір відбувався уже на 22,092 гривні. Але я щиро вдячний усім, хто бере участь в ньому і допомагає щоп’ятниці надсилати наш маленький подарунок дітям.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Цьомаю всіх у лобіка, гарного вам вечора.
А тих, хто втік і відписався (особливо тих декількох, хто вирішив сьогодні, що стаття про HTML — ну це вже занадто, не ожидали такої хуйні від тебе, Бабіч, не ожидали…) не вітаю. В ефірі регулярна рубрика “Шо це за брєд, шо за Бабіч вопше?”, в якій я розказую шо це брєд і шо це за Бабіч вопше. Це мій особистий канал, в який я дописую усю різноманітну маячню, що приходить мені в голову. Це не ЗМІ, не офіційне джерело інформації, не експертний блог, в якому можна отримати компетентну оцінку актуальних подій. Це — мислівслухи, казочки, статті на професійну тематику і всяке проче. Всі без виключення дописи суто суб’єктивні і базуються на єдиній аксіомі “Бабіч завжди правий”.
Я не блогір і не женусь за багатомільйонною авдиторією, тому не просуваю цей канал за порадами маркетологів, не проводжу гівевеїв заради набивання підписників, навпаки — якщо вам не пасує те, що ви читаєте в цьому каналі, то не мучте сраку і відписуйтесь зразу, я зла не держатиму. А якщо ж вам подобається — ставте лайки, коментуйте, беріть участь в дискусіях, запрошуйте друзів, колег і рідню, я радий бачити кожного з вас.
Щотижня у нас відбувається спільний коштозбір Незамовлений ХепіМіл, в рамках якого ми вже передали 200,676 грн до благодійного фонду Марти Левченко «Мрія Марти». Таких коштозборів ми провели уже 11, і щотижня усе важче й важче це робити, бо 1 квітня ми розпочинали з суми в 12,852 гривні, а останній збір відбувався уже на 22,092 гривні. Але я щиро вдячний усім, хто бере участь в ньому і допомагає щоп’ятниці надсилати наш маленький подарунок дітям.
Усі попередні дописи можна знайти в закріплених постах, або ж за тегом #короткий_зміст_попередніх_серій.
Я особисто вдячний усім, хто поширює мою нездалу творчість серед друзів, сім’ї та колег, бо це означає, що це все нравиця не лише моїй жоні.
Цьомаю всіх у лобіка, гарного вам вечора.
#мислівслухі
І знову починається сочитися крізь шпарини здорового глузду суспільства отруйна думка “Мені соромно, що я в безпеці”. Особисто я забороняю вам, мої котики, навіть близько підпускати до себе цей вкрай небезпечний наратив, бо він несе лише деструктив, руйнацію і без того тендітного емоційного стану, та із радістю використовується русньою собі на користь. Якщо ви хоча подумаєте подумати це, я нашлю на вас срачку і терміново вишлю у ваші сни голого путіна з вялим пісюном.
По-перше, не плутайте просто “я в безпеці” і “я ніхуя не роблю бо я в безпеці”. Я більше ніж впевнений, що соромно може стати тим, хто в першій групі, бо в них є яка ніяка совість, а от сон тих, хто в другій групі, міцніше за камінь. Поняли до чого я, да? До того, що якщо десь така думка промайне, то женіть її подалі, і знайте, що вона у вас виникла тільки тому, що вам не байдуже.
От скажіть мені, якщо вас врятують від пожежі, ви будете стрибати назад в палаючий будинок через те, що “я тут, на вулиці, в безпеці, а вони там, серед вогню!”? Чи будете пірнати назад у воду щойно вас врятують в морі під час шторму? Звичайно ж, ні. Тоді чому ви думаєте, що подібна поведінка не повинна стосуватися наших військових? Так, ми тут, бо вони там. Так, вони гинуть, щоб ми могли жити.
Але я дуже сумніваюся, що гинуть вони з думкою “вот щас я умру, а Оксана з Моршина тепер хай себе картає всю жизнь”. Ні, друзі, я особисто відмовляюсь приймати жертву наших захисників для того, аби сидіти і займатись самобичуванням, опускати руки і повільно занурюватись в болото депресії під тиском вантажу “провини вцілілого”. Вони дають нам шанс жити — і ми маємо жити. Жити з вдячністю. І втілювати цю вдячність в нашу щоденну сумлінну працю, в донати, в волонтерство, бо це дозволить не допустити загибелі інших, в виховання наших дітей, в виховання себе, бо це дозволить не допустити війни в майбутньому.
Не картайте себе за те, що ви живете. Просто живіть так, щоб ваше життя було гідне ціни, за нього відданої.
І знову починається сочитися крізь шпарини здорового глузду суспільства отруйна думка “Мені соромно, що я в безпеці”. Особисто я забороняю вам, мої котики, навіть близько підпускати до себе цей вкрай небезпечний наратив, бо він несе лише деструктив, руйнацію і без того тендітного емоційного стану, та із радістю використовується русньою собі на користь. Якщо ви хоча подумаєте подумати це, я нашлю на вас срачку і терміново вишлю у ваші сни голого путіна з вялим пісюном.
По-перше, не плутайте просто “я в безпеці” і “я ніхуя не роблю бо я в безпеці”. Я більше ніж впевнений, що соромно може стати тим, хто в першій групі, бо в них є яка ніяка совість, а от сон тих, хто в другій групі, міцніше за камінь. Поняли до чого я, да? До того, що якщо десь така думка промайне, то женіть її подалі, і знайте, що вона у вас виникла тільки тому, що вам не байдуже.
От скажіть мені, якщо вас врятують від пожежі, ви будете стрибати назад в палаючий будинок через те, що “я тут, на вулиці, в безпеці, а вони там, серед вогню!”? Чи будете пірнати назад у воду щойно вас врятують в морі під час шторму? Звичайно ж, ні. Тоді чому ви думаєте, що подібна поведінка не повинна стосуватися наших військових? Так, ми тут, бо вони там. Так, вони гинуть, щоб ми могли жити.
Але я дуже сумніваюся, що гинуть вони з думкою “вот щас я умру, а Оксана з Моршина тепер хай себе картає всю жизнь”. Ні, друзі, я особисто відмовляюсь приймати жертву наших захисників для того, аби сидіти і займатись самобичуванням, опускати руки і повільно занурюватись в болото депресії під тиском вантажу “провини вцілілого”. Вони дають нам шанс жити — і ми маємо жити. Жити з вдячністю. І втілювати цю вдячність в нашу щоденну сумлінну працю, в донати, в волонтерство, бо це дозволить не допустити загибелі інших, в виховання наших дітей, в виховання себе, бо це дозволить не допустити війни в майбутньому.
Не картайте себе за те, що ви живете. Просто живіть так, щоб ваше життя було гідне ціни, за нього відданої.